ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ДВАДЦЯТОМУ СТОЛІТТІ
Ми залишили українські землі у складі Російської імперії у дуже важкій ситуації, коли фактично було заборонено вживання української мови та припинена будь-яка освітня діяльність. Наприкінці ХІХ ст. офіційних шляхів розвитку української духовної культури та політичної активності вже не залишилося. Так скінчився культурницький період у історії українського руху за збереження ідентичності. У 80–90-х роках з’являється нова генерація, вихована на безкомпромісному українському націоналізмі, яку вже не могли задовольнити культурницькі вимоги. З’являються перші політичні організації.
Першою політичною організацією стало “Братство тарасівців” – нелегальна студентська організація, створена в Полтаві в 1891. Її учасники на могилі Т.Г. Шевченка дали клятву всіма засобами поширювати серед українців ідеї необхідності повної самостійності України. У програмі “Братства тарасівців містилися” вимоги створення самостійної суверенної України, неподільної та соборної. Передбачався федеративний устрій держави, існування влади гетьмана і сейму. Передбачалося також удержавлення поверхні і надр землі, трудова повинність, загальна безплатна та обов’язкова школа, свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія. Програму товариства суттєво доповнює й інший документ, що вийшов з цього середовища – “Декларація віри молодих українців”, опублікована в 1893 у львівській газеті “Правда”. Пройнята наступальним націоналізмом, декларація піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори цього документу заявляли про свій намір стати насправді українською інтелігенцією. Політичне кредо тарасівців передбачало визнання російської імперії окупантом України. Ці політичні вимоги були кардинально протилежні соціалістичним настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції.
У 1893 “тарасівці” на своєму нелегальному з’їзді в Києві ухвалили рішення про перехід від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Проте до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 було заарештовано керівників Харківської молодої громади по обвинуваченню у отриманні забороненої літератури з-за кордону. Характерно, що про існування таємної політичної організації поліція не дізналася.
Окрім “тарасівців”, в Україні діяли інші організації та об’єднання політичного спрямування, серед яких виділялися радикальні (цей напрямок очолював син Володимира Антоновича – Дмитро) та соціалістичні.
В 1897в Києві відбувся всеукраїнський з’їзд представників громад, на якому було засновано “Загальну українську безпартійну організацію”. Протягом короткого часу громади створюються по більшості українських міст, а також в Петербурзі, де налагоджуються зв’язки з російськими політичними організаціями.
29 січня (11 лютого) 1900 в Харкові група студентів проголосила заснування Української революційної партії (РУП). Програма партії передбачала повернення Україні прав, визначених Переяславською конституцією 1654. У програмі проголошується готовність здобути самостійність за будь-яку ціну: “…Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою… Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців”.
Майже водночас з РУП було створено Українську соціалістичну партію, кінцевою метою діяльності якої проголошувалось створення демократичної української республіки із суспільною власністю на засоби виробництва. Соціалісти теж не розраховували на мірне досягнення своєї мети, але, на відміну від РУП, покладалися на “братерський союз” із соціалістичними партіями Польщі та Росії.
З позицій повної державної самостійності України виступала також створена в 1901–1902 Українська Народна Партія (УНП). Проголошення самостійної української республіки було її метою.
Проте в процесі подальшого організаційного оформлення новостворені українські партії поступово відходять від проголошених раніше радикальних гасел і трансформуються у партії соціал-демократичного спрямування. Керівництво РУП з часом відсунуло гасло самостійності на другий план, віддавши перевагу марксистському соціалізму. У 1905 було ухвалено другу редакцію програми РУП, де автономія проголошувалася більш актуальним питанням, ніж незалежність. Унаслідок цієї еволюції вже у 1905 основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка і політичній сфері обмежувалася гаслами автономії України.
Поряд з націоналістичними партіями в Україні починає розвиватись ліберально-демократичний рух. У середині 1904 було створено Українську демократичну партію (УДП) та Українську радикальну партію, головною метою яких було створення у Росії конституційної монархії, яка надала б Україні право на автономію. Принципових програмних розходжень між цими партіями не було, тому вже у 1905 вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
Революція 1905
З початком російської буржуазно-демократичної революції 1905–1907 українські землі, як і вся імперія, були охоплені масовими страйками і демонстраціями. Так, 17 жовтня 1905 уряд проголосив маніфест, в якому обіцяв “дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів”. Права законодавчого органу надавалися новоствореній Державній Думі, яка розпочала свою діяльність 27 квітня 1906.
Українські ліберально-демократичні партії взяли участь у виборах до Думи. Радикали вирішали вибори бойкотувати. Цілком логічним результатом такої тактики було обрання до Думи лише невеликої жменьки українських лібералів. Проте водночас значно більшу частину українських депутатів було обрано за мандатами російських партій. Як наслідок, із 497 членів І Думи 102 були представниками від дев’яти українських губерній.
Коли Дума почала роботу, українці швидко організували Українську Парламентську Громаду у складі 42 осіб для відстоювання своїх інтересів. Для надання думській громаді практичної допомоги зі Львова до Петербургу переїхав М. Грушевський, який вже був обізнаний із досвідом діяльності українських депутатів в австрійському парламенті та крайових сеймах Галичини та Буковини. У столиці Росії він налагодив видання журналу “Украинский Вестник”, на сторінках якого друкувалися виступи думських депутатів, звіти про засідання парламенту, статті на політичні теми, зокрема з національних питань. Сам Грушевський опублікував у журналі 22 статті.
Думські депутати збиралися проголосити з думської трибуни вимоги надання Україні автономії, використання української мови в освіті, але ця акцію провести не вдалося, тому що 8 липня 1906, після сімдесяти двох днів існування, Дума була розпущена Миколою ІІ.
Вибори до ІІ Державної Думи вже не бойкотувалися українськими соціал-демократами, а тому серед 102 депутатів від українських губерній налічувалось 40 трудовиків, 34 представники радикальних партій, по 11 кадетів та соціал-демократів. Українські депутати без зволікань приступили до організації своєї фракції, яка налічувала 47 осіб, більшість з яких становили селяни.
Українські делегати видали спеціальну відозву, яка стала своєрідною політичною платформою їхньої діяльності у Думі. Автори пропонували практичні заходи щодо перетворення російської імперії з “тюрми народів” на демократичну державу. Платформа громади фактично складалася на основі програмних засад УСДРП: автономія України, свобода слова, друку, зборів, союзів та віросповідань, українізація школи, судочинства і церкви.
ІІ Дума проіснувала лише 103 дні. 3 червня 1907 вона також була достроково розпущена царем.
Вибори до ІІІ та IV Державних Дум здійснювалося вже за новим виборчим законодавством. Українські партії лівого спрямування не потрапили до складу цих дум, тому українське питання в них фактично ігнорувалося.
День розпуску ІІ Державної Думи увійшов в історію як день закінчення російської буржуазно-демократичної революції та початку сумнозвісної столипінської реакції.
Якщо в умовах революції російський уряд змушений був піти на певні поступки національним меншинам (українським вчителям було дозволено вживати на уроках “малоросійську мову”, скасовувалося обмеження щодо видання українських церковних книг), то після її поразки знов почалися репресії. Було заборонено викладання українською мовою у тих школах, де воно вводилося явочним порядком в ході революційних подій, скасували циркуляр міністра освіти про дозвіл учителям користуватися українською мовою.