псих 2.1

Активність лежить в основі психічного відображення дійсності. Вона притаманна всьому живому. Характерною для людини є така форма активності, як діяльність, яка породжується потребами, мотивами та вольовими зусиллями людини.

Діяльність — це внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, яку регулює усвідомлена мета. Історичний прогрес відбувся саме завдяки людській діяльності, яка спрямова­на на пізнання і творче перетворення навколишнього світу.

Особистість людини формується і виявляється в діяльності. Згідно з загальнопсихологічним принципом єдності свідомості і діяльності, свідомість, а в широкому розумінні — психіку слід вивчати як діяльність реального суб'єкта. Психологічну теорію діяльності розробляли вітчизняні та зарубіжні психологи Л. Ви-готський, С. Рубінштейн, О. Леонтьев, О. Лурія, О. Запорожець, П. Гальперін, Г. Костюк та ін.

Основними особливостями людської діяльності є:

Людська діяльність є продуктом культурно-історичного роз­витку людства. Тому як зовнішню, так і внутрішню діяльність слід формувати і розвивати.

Діяльність людини має продуктивний, творчий характер, тоб­то вона створює щось нове порівняно з тим, що дала природа.

Діяльність людини пов'язана з предметами матеріальної і ду­ховної культури, які використовуються або як інструменти, або як предмети задоволення потреб, або як засіб власного розвитку лю­дини.

Діяльність людини перетворює саму людину, її здібності, по­треби, умови життя.

Людська діяльність здійснюється індивідуально. Під індивідуальним стилем діяльності розуміють стійкі, узагальнені особливості виконання діяльності конкретною особою.

Мета — це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти у своїй діяльності. Без мети не може бутисвідомої діяльності. Цілі людської діяльності виникли й розвивались історично, у процесі праці. Вони породжуються суспільним життям, умовами, в яких живе людина, і залежать від виконуваних людиною ролей, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей. Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до здійснення віддаленої мети, що висувається на далеку перспективу. Суспільно важлива, змістовна мета стає джерелом активності особистості. Тільки велика мета народжує велику енергію. Така мета викликає єдність розумової, емоційної та вольової діяльності, цілеспрямовану зосередженість свідомості на поставлених цілях. “Рефлекс мети”,писав І. Павлов, має величезне життєве значення, він є основною формою життєвої енергії людини. Життя тільки у того змістовне, хто весь час прагне до певної мети. Як тільки зникає мета, воно стає безбарвним, непривабливим. Мотив — це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов’язані з її органічними та культурними потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об’єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними. Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні потреби (в їжі,одязі, житлі), духовні та культурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане і найближчим часом) та віддалена (здійснення бажаного планується на тривалий час). Розрізняють мотиви і за рівнем усвідомлення. Бувають яскраво й чітко усвідомлювані мотиви — обов’язки перед колективом, відповідальність, дисциплінованість та ін. Але в багатьох випадках діють неусвідомлювані спонуки, наприклад звички, упереджене ставлення до певних фактів життя, людей тощо. Проте незалежно від міри усвідомлення мотиву діяльності він є вирішальним чинником удосягненні поставленої мети. Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умовами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв’язок. З одного боку, мета та мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визначають її зміст і способи виконання, а з іншого — вони й формуються у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається. У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інтереси, ідеали та переконання — виробничі, розумові, естетичні, спортивні.

Структура діяльності

Індивідуальна діяльність людини охоплює два виміри: внутрішній і зовнішній. Внутрішня організація діяльності — це її мотиваційна, цільова та інструментальна основа. Мотиваційна основа діяльності включає мотиваційно-потребову сферу людини і пов'язана з переживаннями людиною необхідності у чомусь та спонуканнями до діяльності у зв'язку із задоволенням певних потреб'. Складні види діяльності спонукаються, зазвичай, не одним, а декількома мотивами, тобто вони є полімотивовані.

Цільова основа діяльності передбачає досягнення людиною тієї чи іншої цілі (мети). Метою є те, чого прагне людина, образ кінцевого результату. Це може бути як реальний матеріальний предмет, який створює людина, так і ідеальний результат (напри­клад, теорії, думки тощо). На відміну від мотивів, мета людської діяльності завжди усвідомлена. Процес вибору мети називається цілеутворенням.

Між мотиваційною та цільовою основою діяльності є складний взаємозв'язок. Так, одні й ті самі види діяльності, які мають на меті один і той самий результат, можуть спонукатися різними мотива­ми. Наприклад, усі студенти мають мету закінчити вищий навчальний заклад, однак їхні мотиви можуть бути різними. В од­них — це отримати вищу освіту, в інших — завдяки диплому знай­ти кращу роботу, в третіх — опанувати певну професію і т. п. Так само маючи один і той самий мотив діяльності, наприклад, інтерес до людини, можна при цьому мати різні цілі: зав'язати з нею дружні стосунки, отримати необхідну інформацію, за її допомогою познайомитися з іншою людиною тощо.

Загальнопсихологічним механізмом розвитку дій є зсув мотиву до мети діяльності. Так, студент може на першому курсі вчитися задля того, щоб отримувати стипендію. Однак, при позитивному підкріпленні його навчальної діяльності, при досягненні успіху, він згодом починає вчитися задля підтримання свого престижу відмінника. Таким чином відбувся зсув мотивів діяльності.

Ні мотивація, ні мета не привели б до кінцевого результату, як­би людина у своїй діяльності не застосовувала певних інстру­ментів. Інструментальна основа діяльності полягає у викорис­танні людиною різноманітних засобів діяльності, наприклад, сло­ва, книги, комп'ютера, знарядь праці тощо. Сукупне їхнє викорис­тання дає змогу людині стати компетентній у конкретному виді діяльності і засвоїти відповідні знання, уміння та навички.

Зовнішня організація діяльності виявляється у діях, поведінці та операціях. Дія — це відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної мети. Залежно від того, в якому плані виконуються дії, їх поділяють на зовнішні та внутрішні. Дії, які виконуються у зовнішньому плані, називають предметними діями. Завдяки ним людина змінює стани та власти­вості предметів зовнішнього світу. Дії, які виконуються у внутрішньому плані, називають розумовими діями. І зовнішні, і внутрішні дії мають наступні компоненти: моторні (рухові), сен­сорні (чуттєві) і центральні (мисленнєві). Моторні компоненти ви­конують дію, сенсорні — контролюють, центральні — регулюють.

За своїм походженням внутрішня (психічна) діяльність похідна від зовнішньої (предметної). Спочатку людина опановує предметні дії і лише пізніше внаслідок накопичення досвіду стає здатною виконувати ту ж саму дію у внутрішньому плані, в голові. Процес переходу від зовнішньої предметної дії до внутрішньої психічної називають інтеріоризацією. Засобом такого переходу є мовлення. При інтеріоризації дії згортаються, автоматизуються. Наприклад, якщо спочатку під час виконання складної математич­ної дії студент записує всі проміжні дії у зошиті, то згодом він усю дію від початку до кінця виконує в голові. У такому разі вважають, що людина засвоїла конкретний вид діяльності. Процес переходу від внутрішньої психічної до зовнішньої предметної дії називають екстеріоризацією. Наприклад, людина здійснює в практичній діяльності те, що запланувала. Іноді екстеріоризація настає у разі порушення внутрішніх компонентів діяльності, виникненні за труднень у її виконанні. Тоді скорочені, автоматизовані компонен­ти діяльності розгортаються і починають контролюватися з боку свідомості. Так, якщо студент вміє виконувати вправу в голові, але на цей раз робить її в незвичній ситуації, наприклад, є дуже шумно або він є стомлений, для успішного завершення завдання резуль­тати проміжних дій записують у зошит.

Залежно від способу виконання, дії поділяють на рефлек­торні, інстинктивні, імпульсивні, мимовільні, довільні та вольові дії. Рефлекторні дії — це дії у відповідь на подразник, зумовлені діяльністю центральної нервової системи. Вони можуть бути бе­зумовно- та умовнорефлекторними. Безумовнорефлекторні дії є вродженими (наприклад, коли людина їсть дуже кислу цитрину, вона кривиться), умовнорефлекторні — набутими (наприклад, коли людина бачить цитрину, вона починає кривитися). Інстинк­тивні дії розглядаються як пристосувальні генетично фіксовані дії, зумовлені спадковістю. Вони здійснюються незалежно від контролю свідомості. Наприклад, інстинкт смоктання в дитини, самозбереження — в дорослої людини. Імпульсивні дії — це спон­танні, раптові, недостатньо усвідомлені дії. Вони безпосередньо підпорядковані потребам і емоціям людини. Наприклад, рапто­вий спалах гніву або роздратованості. Для мимовільних дій харак­терна відсутність мети і усвідомлених мотивів. Така дія безпосе­редньо не спрямована на свій кінцевий результат, а відбувається за рахунок інтересу до діяльності, суб'єктивної значущості ситу­ації, установки виконати дію тощо. Наприклад, мимовільне сприймання, пам'ять, увага тощо. Довільні дії, навпаки, характе­ризуються тим, що вони спрямовані на досягнення усвідомленої мети і виходять із усвідомлених мотивів. Наприклад, довільне сприймання, пам'ять, увага тощо. Цілі й задачі довільної дії зада­ються ззовні і можуть або прийматися, або не прийматися люди­ною.

Другим виявом зовнішньої організації діяльності є поведінка — система взаємопов'язаних несвідомих та свідомих (фізичних і психічних) дій людини, у яких виявляється суспільна природа лю­дини і які спрямовано на досягнення певної цілі. Вона здійснюється на основі прийнятих у даному суспільстві норм і правил. Специфічним видом розумово-вольової дії людини, у якій виявляється її характер і поведінка, є вчинок. Людиною вчинок сприймається і усвідомлюється як суспільний акт, у якому вира­жається ставлення до інших людей.

Дія складається з більш дрібних елементів поведінки — операцій. Операція — це спосіб реалізації дії. Одна й та сама дія може виконуватися за допомогою не схожих одна на одну операцій. На­приклад, запам'ятати матеріал (дія) можна завдяки дуже різним способам (операції); розв'язати задачу (дія) можна, використову­ючи аналіз, узагальнення, класифікацію тощо (операції).

Структура діяльності

В усіх різновидах діяльності люди користуються природженими (безумовно-рефлекторними) та набутими (умовно-рефлекторними) рухами. Безумовно-рефлекторні рухи протягом життя, в результаті набування досвіду, навчання та виховання перебудовуються відповідно до умов життя, культури трудових стосунків та поведінки.

Рухи, пов'язані з обробкою матеріалів, грою на музичному інструменті (ходінням, мовленням, писанням, читанням) під впливом навчання та виховання настільки змінюються, що в них важко розпізнати первинний, природжений характер.

Залежно від мети та змісту діяльності, матеріалу та способів його обробки рухи об'єднуються в різні комплекси і системи.

Систему рухів, спрямованих на привласнення предмета або його змісту, називають діями.

Розрізняють предметні, або психомоторні, та розумові дії.

Психомоторні, або зовнішні, дії спрямовані на опанування предметів, на контакти з людьми, з тваринами, рослинами тощо. Розумові дії виявляються у сприйманні, діяльності пам'яті, мислення та ін. Розумові дії утворюються на грунті зовнішніх, предметних дій.

Психомоторні дії в результаті інтеріоризації, тобто перенесення у внутрішній психічний простір людини, стають змістом розумової ДІЯЛЬНОСТІ. На перших етапах набування досвіду діти і дорослі оперують конкретними предметами, порівнюють, розкладають та об'єднують їх, відшуковують причинні залежності та взаємодію між ними.

Потім, у результаті інтеріоризації цих зовнішніх дій з предметами, людина починає оперувати образами цих предметів, зв'язками та залежностями між ними. На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомогою понять, виражених у слові.

Інтеріоризований зовнішній досвід переробляється в мисленні, набуває логічного оформлення, вплітається в систему знань і попереднього досвіду людини й реалізується в діяльності у вигляді тих чи інших дій.

Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріоризацією.

Важливу роль у діяльності відіграє її регуляція. При опануванні знань і досвіду, як показали дослідження П. К. Анохіна, у свідомості людини утворюється образ рухів і дій здійснюваної діяльності, або акцептор дії, з яким порівнюється дія, і який в разі його відхилення від окресленого способу її виконання коригується відповідно до поставленої мети.

Сукупність цілеспрямованих, усвідомлюваних дій являє собою діяльність. Свідома діяльність людини характеризується не тільки цілями та мотивами, а й певними засобами, за допомогою яких вона здійснюється.

Успішне виконання будь-якої діяльності вимагає від людини опанування потрібних для її здійснення засобів. Воно потребує вироблення в людини вмінь і навичок, щоб користуватися ними для досягнення поставленої мети.

Перенесення та інтерференція дій

Навички, яких людина набуває, певною мірою спираються на раніше набуті навички. Це означає, що новоутворювані динамічні стереотипи накладаються в корі великих півкуль головного мозку на раніше утворені стереотипи, що не тільки співіснують з ними, а й взаємодіють. Раніше утворені навички можуть сприяти створенню нових навичок або ж гальмувати, затримувати цей процес.

У багатьох випадках раніше утворені навички сприяють опануванню нових навичок, полегшуючи цей процес.

Так, навички ліпити та малювати допомагають дитині опанувати навичку писати. Навичка гри на одному інструменті полегшує опанування техніки гри на інших музичних інструментах. Тому, хто грає на піаніно, легше навчитися друкувати на машинці. Такий позитивний вплив раніше утворених навичок на процес формування нових навичок називається перенесенням.

Явище перенесення зумовлюється наявністю схожих і тотожних рис у старій та новій навичках, спільних прийомів виконання відповідних дій. Елементи старої навички включаються при цьому до структури новоутворюваної навички і тим полегшують процес оволодіння нею.

Отже, тут має місце застосування раніше вироблених тимчасових нервових зв'язків, певних їх груп до нових випадків, у нових ситуаціях, їх узагальнення.

Перенесення виявляється також у тому, що, навчившись виконувати певну дію одним органом (наприклад, писати правою рукою), людина може без спеціальної вправи виконати цю дію (щоправда, менш досконало) й іншим органом, наприклад лівою рукою або ногою.

Раніше утворені навички іноді справляють негативний, гальмівний вплив на утворення нових навичок, що виявляється в зниженні продуктивності дій, виникненні помилок тощо.

Таке явище називається інтерференцією навичок. В інтерференції виявляється суперництво, що буває між деякими старими та утворюваними новими стереотипами.

Інтерференція трапляється в тих випадках, коли на один подразник виробляється дві або кілька різних реакцій. Так, при вивченні іноземної мови трапляються помилки у вимові літер, однакових за своєю графемою з літерами рідної мови, але різних за вимовою ("с", "х", "р", "у** та ін.).

Аналогічне трапляється під час користування шифрувальним кодом, в якому замінено значення умовних знаків. В одному експерименті досліджувані завчили один код, в якому кожна літера позначала певну цифру (наприклад "К-5", "С-2" тощо). Коли вони впоралися з цією роботою, їм запропонували завчити інший код, в якому ті самі літери означали вже інші цифри (наприклад "К-3", "С-8" тощо).

Виявилося, що для оволодіння другим кодом їм треба було виконати значно більше вправ, ніж для оволодіння першим. Інтерференція тут пояснюється недостатнім гальмуванням звичних дій, вироблених раніше.

Інтерференція виявляється тоді, коли раніше вироблені прийоми дії застосовуються в новій ситуації без урахування її відмінностей від попередньої. Так буває, наприклад, коли оператор переходить на роботу з приладу старої конструкції на прилад нової конструкції, в дії з яким змінено послідовність операцій.

Загалом інтерференція виникає, як бачимо, за певних умов. Знаючи ці умови і передбачаючи їх дію в тій чи іншій конкретній ситуації, можна запобігти інтерференції навичок і тим полегшити оволодіння новими навичками.

Вироблені в людини навички перебувають на належному рівні досконалості, якщо вони використовуються.

Коли ж навички в процесі певного часу не застосовуються, вони послаблюються. Системи тимчасових нервових зв'язків, що є їх фізіологічним підґрунтям, починають гальмуватися. Виконання відповідних дій уповільнюється, знижується їх якість.

Так, велика перерва в керуванні автомашиною, у виробничій, музичній, спортивній діяльності призводить до зниження досконалості, погіршення якості виконання відповідних дій. Тому спеціалістам у будь-якій галузі діяльності доводиться постійно тренуватися, щоб підтримувати свої навички на належному рівні досконалості.

Навички тим швидше послаблюються, чим менше вони сформовані, закріплені. А послаблення їх виявляється в деавтоматизації виконуваних дій.

Сильне хвилювання та втома людини нерідко спричиняють порушення її звичайних дій. У такому разі потрібно мати значне самовладання, щоб виконувати дію у звичному темпі і не припускатися помилок. Порушення звичних дій трапляється і тоді, коли людині доводиться діяти в нових для неї умовах, які зумовлюють її невпевненість у своїх силах.

Це свідчить про те, що вироблені системи умовних рефлексів зберігають характер коркового автоматизму лише доти, поки існує певна постійність зовнішніх і внутрішніх умов його вироблення, тобто поки перебувають в єдності зовнішній та внутрішній стереотипи.

Порушення, розлади навичок спричинені патологічними змінами роботи мозку. При патологічних змінах звичайно руйнуються спочатку складніші і пізніше утворені, а потім - менш складні і раніше утворені навички.

процес їх опанування

Поняття про вміння. Успіх будь-якої діяльності залежить від уміння її виконувати. Це стосується кожної виробничої роботи, письма, читання, гри на музичному інструменті, педагогічної, спортивної діяльності тощо.

Уміння інколи зводять до знання якої-небудь справи, розуміння того, як вона робиться, ознайомлення з порядком її виконання. Проте це ще не є вміння, а тільки одна з його потрібних передумов.

Людина може, наприклад, знати правила керування автомобілем, але робить це настільки недосконало, що їй ніхто не дасть дозволу його водити. Учень може знати, як треба складати план оповідання, але досить простежити за виконанням ним цього завдання, щоб сказати, що потрібне вміння в нього ще не сформувалося.

Уміння є там, де знання певної справи поєднується з вправністю під час виконання тих дій, з яких складається ця діяльність. Уміє водити автомашину той, хто, керуючись відомими йому правилами, робить це вправно, чітко й бездоганно, той, хто має навички в цій справі. Уміє складати план та людина, в якої виробили певні навички опрацювання тексту.

Так само і вміння грати на будь-якому інструменті, малювати, виконувати фізичні та інші завдання спирається на певні навички.

Отже, вміння - це готовність людини, що ґрунтується на знаннях і навичках, успішно виконувати певну діяльність.

Діяльність людини часто складається з цілої низки різних дій. Тому вміння її виконувати також складається з низки часткових умінь. Так, уміння водити автомашину включає такі складові, як уміння завести мотор, регулювати його роботу, керувати рухом, стежити за ближчим і віддаленим полем дороги, за роботою машини.

Уміння учня навчатися включає: уміння планувати свою навчальну домашню роботу, братися в певні години за її виконання раціональними способами, заучувати заданий текст, виконувати письмові завдання, контролювати результат їх виконання. Комплекс часткових умінь, тісно пов'язаних між собою, становить усе те, що називають умінням: водити машину, навчатися, грати на музичному інструменті, малювати тощо.

Уміння — проміжний етап опанування нового способу дії, відповідно до певних правил (знань). Уміння співвідноситься з тим рівнем, який на початковому етапі виражається в формі опанованого знання (правила, теореми, визначення), яке зрозуміле учневі і може бути довільно відтворене. Під час використання цього знання воно набуває деяких операційних характеристик, має форму правильно виконуваних дій, що регулюються цим правилом. У разі виникнення труднощів учень звертається до правила з метою контролю над діями або перевірки допущених помилок.

На етапі уміння опанований спосіб дії регулюється знанням. У процесі тренування, яке включає розв'язання нових завдань у нових умовах, досягається перетворення вміння на навичку. При цьому відбувається зміна регуляційно-орієнтувальної основи дії, а сама дія виконується правильно, без співвіднесення з правилом (знанням).

Процес виконання дії здійснюється у формі автоматизованої (не-усвідомлюваної) психічної регуляції. А звернення до знання відбувається лише у випадках утруднень у дії.

Типи дій, засновані на використанні різноманітних знань і включенні їх до тих чи інших видів діяльності (читання, письмо, лічба тощо), мають специфічні особливості як на шляху від знання до уміння, так і на шляху від уміння до навички.

Загальними умовами, що сприяють найбільшій ефективності формування уміння, є: а) розуміння людиною узагальненого правила; б) зворотний зв'язок у процесі розв'язання нових завдань.

Поняття про навички. Повторюючи ту чи іншу дію, людина вправ-ляється, виконуючи її. Внаслідок цього вдосконалюється виконання нею цієї дії. Дія виконується дедалі швидше, легше, вільніше, вимагає меншого напруження, зусиль і вольового контролю, кількість помилкових рухів зменшується.

Людина усвідомлює мету дії, шлях досягнення цієї мети, техніка її досягнення функціонує сама по собі, більш або менш автоматично, без участі свідомості.

Отже, вдосконалені шляхом багаторазового вправляння компоненти вмінь, що виявляються в автоматизованому виконанні дій, називаються навичками.

Наявність таких навичок значно полегшує людині виконання її свідомих завдань. За свідомістю залишається можливість починати, регулювати й закінчувати дію - сам же рух відбувається без будь-якого подальшого втручання волі, будучи реальним повторенням того, що вже робилося тисячі разів (І. М. Сеченов).

Людина може усвідомлювати й автоматизовані компоненти дії, тобто рухи, з яких складається певна діяльність. У разі потреби вона може спрямовувати свою увагу на саму техніку написання літер з метою, наприклад, вивести їх каліграфічно, красиво.

Можуть усвідомлюватися рухи артикуляційних органів під час вимовляння звуків мови, звичні рухи пальців при грі на музичному інструменті з метою її проконтролювати або змінити характер гри. Рухи усвідомлюються в разі труднощів, перешкод у процесі їх виконання.

Процес формування вмінь і навичок. Уміння і навички формуються в людини у процесі ЇЇ навчання. У цьому процесі виокремлюють три головні його фази.

Перша фаза — усвідомлення завдання та способів його виконання. Такт досвідчений майстер з'ясовує і показує новачкові, як виконувати ті чи інші виробничі операції, а останній ознайомлюється з ними. Навчаючи учнів писати, їх теж ознайомлюють з тим, як треба виводити кожну літеру. Потім ті, хто навчається, намагаються застосувати ці пояснення на практиці, тобто виконувати відповідні дії.

На підставі пояснень, зорового сприймання, демонстрування дії утворюється перше, ще загальне, схематичне зорове уявлення про просторові і часові особливості дії - про напрямок та амплітуду рухів, їх швидкість, погодження та послідовність. Вправляння супроводжується значним вольовим зусиллям і почуттям упевненості, віри в свої сили або сумнівом, нерішучістю, боязкістю.

Ці переживання позначаються на ефективності вправляння, сприяючи йому або затримуючи його.

У процесі подальших вправ, тобто багаторазового повторення певних дій з метою їх закріплення та вдосконалення, поступово послідовність рухів стає більш злагодженою, дії - чіткішими та більш погодженими.

Друга фаза — вправність стає досконалістю, майстерністю. Ь фізіологічним підґрунтям є зміцнення в корі великих півкуль головного мозку тимчасових нервових зв'язків, їх спеціалізація, вироблення певної їх системи, тобто утворення відповідного динамічного стереотипу.

Внаслідок тренування дії прискорюються і полегшуються. Усуваються зайві рухи і зменшується напруження під час їх виконання. Це означає, що іррадіація збудження, яка мала місце на початку і зумовлювала велику кількість зайвих рухів, змінюється його концентрацією. Зайві рухи, які не мають ділового підкріплення, поступово гальмуються як такі, що не відповідають певній ситуації. Рухи, що відповідають ситуації, стають економнішими, чіткішими, точнішими.

У процесі вдосконалення виконання дії змінюється співвідношення аналізаторів, що беруть участь у цьому процесі.

Ця зміна виявляється, зокрема, в тому, що зменшується роль зорових і збільшується роль рухових відчуттів у регуляції дії. Це можна спостерігати під час формування виробничих, спортивних умінь і навичок, умінь грати на музичному інструменті і багатьох інших.

Вирішальне значення у формуванні вмінь і навичок має регулювання рухів на підставі самоконтролю. Самоконтроль сприяє виробленню тонких зорових, слухових і рухових диференційованих дій, а це веде до точності дій.

Під час зростання вправності зоровий контроль за ходом дії, що має провідне значення на початку вправляння, поступово зменшується, постуляючись руховому контролю, тобто контролю дії тими самими органами, якими вона здійснюється.

Залежно від того, як рухи автоматизуються, змінюється роль зорового сприймання під час виконання дії. Спершу зорове сприймання і дія збігаються, наприклад сприймання літери поєднується з її вимовою. Таке поєднання неминуче й потрібне, але воно дуже вповільнює виконання завдання. Внаслідок вправляння сприймання починає дедалі більше випереджати дію.

Так, при швидкому, виразному читанні вимова прочитаного випереджає сприймання не лише окремих складів, а й цілих слів, що стоять за тим словом, яке вимовляється. Сприймані наступні елементи тексту підготовляють подальші рухи й таким чином забезпечують швидкий темп і вищу ефективність виконання дії.

Кожна дія складається з більшої або меншої кількості рухів. Уміле її виконання потребує поєднання цих рухів в єдиний цілісний акт, а цих актів - у ще складнішу дію.