Володимир Коломієць

НА ПЕРЕГЛЯДІ СОФОКЛОВОЇ «АНТІГОНИ»

Тиран себе вважає безпомильним,

і права милосердя він не зна.

Й гуманність мусить кланятися силі,

бо ні — то сила квіт її стина.

Та й деспот віда хай: не переступить

оте, віками складене, життя -

життя народу... І нічим не купить

прощення він. як прийде каяття.

Неумолимий хор, вершитель дивний

верховний речник правди — скрізь вита.

І що не вчинить сила агресивно,

те в неї ж бумерангом поверта.

Так древні мислили... О мудросте наївна!

О простото, наївна і свята!

Віктор Кордун

МІЙ КАРФАГЕН

Вчора я зруйнував Карфаген,

меча прихилив до розвалених мурів

і замислився раптом із ним:

навіщо ми отаке вчинили?

Хто із нас примусив кого

вигнати карфагенян

в чужі обмілілі часи,

в нічийні бездольні дні,

які просочилися в землю

поміж безмовним камінням —

одвічно нічийним,

одвічно бездольним? —

Меч відповів: не я,

і я подумав

так само про себе: не я,

ані мисль моя, ані рука.

Не волайте, карфагеняни,

що тепер ваші діти бездомні,

бо бездомні і я, і цей меч,

і назавжди бездомні

Сципіон Африканський Молодший

і римський консул Старший Катон,

хто беззвісно прорік:

Карфаген мусить бути знищений.

І заселений вільглим туманом,

мовчазними небесними левами

та небесними фінікійцями, —

так додав я тепер.

Мабуть, саме для цього

я безсонно й безмовно зводив це місто

від початку часів.

І от учора

дві-три тисячі років тому

я зруйнував Карфаген:

невідомо хто,

невідомо як,

невідомо чому

й невідомо чому невідомо.

ВІТАЛІЙ СТАРЧЕНКО

ТАВРІЙСЬКА ГАЛАТЕЯ

Антична глина, і піски, і ти

антична, як боспорська статуетка,

На все доокруж падають тенета

легкого бризу втоми й самоти.

Морська глазур в гунких рухомих пасмах

волось над літнім сухостоєм глин...

Сумна і тиха, ти така прекрасна,

мов смак і колір кімерійських вин.

Моя рука додати вже не здатна

до змісту й форми й духу теракоти,

котра довершена і виклично приватна

в обгортці кримської сухої позолоти...

***

Посередині літа, у підківці дрібної лагуни,

де гони звилясті не знають буденних марнот,

де загострені скелі і скелет стародавньої шхуни

нагадають нам те, про що написав Геродот, —

посередині літа, на сухому піщаному пляжі,

в одинокості щемній ремесло пригадати Орфея,

ткати музики покрив із примарно-лілової пряжі —

порятунок на двох, бо вона для обох панацея.

Вимузичують руки, і вуста, і сполохані стегна

ще не знаний ніким і нічим не фальшований твір,

і лагуна дрібна, її тиша тремка і недремна,

нам витончує пальці і вигострює внутрішній зір...

ОЛЯНА РУТА

***

А Рим зруйновано. І нікуди піти.

І нічого сказати. Ніяк жити.

Так само ніяк просто відійти

І все покинути комусь на плечі:

Руїни, згарища, холодний вечір

Свого ще світанкового життя.

А Рим зруйновано. Піти чи не піти,

Зостатись тут чи збудувати новий,

Але уже несвій, нерідний Рим?..

МАРІАННА КІЯНОВСЬКА

***

Засипаю пісками Рим —

Вічне місто із вічним бруком,

Що шепоче мені стозвуко

Сонетарні закони рим.

У лещатах тонких глибин —

Лиш мости і помости долі.

Я скидаю із себе долі

Вічне рам'я своїх чужий.

Бо піски, що древніші брам,

Найдорожчий в сувоях крам,

Теплий сон, недопитий вранці, –

Подарують мені закон

Про перейдений рубікон,

Догоджаючи забаганці.