1871-1945.

Переклав Михайло Москаленко

HELENE

Azur! c'est moi... Je viens des grottes de la mort

Entendre l'onde se rompre aux degrés sonores,

Et je revois les galères dans les aurores

Ressusciter de l'ombre au fil des rames d'or.

Mes solitaires mains appellent les monarques

Dont la barbe de sel amusait mes doigts purs;

Je pleurais. Ils chantaient leurs triomphes obscurs

Et les golfes enfuis aux poupes de leurs barques.

J'entends les conques profondes et les clairons

Militaires rythmer le vol des avirons;

Le chant clair des rameurs enchaîne le tumulte,

Et les Dieux, à la proue héroïque exaltés

Dans leur sourire antique et que l'écume insulte,

Tendent vers moi leurs bras indulgents et sculptés.

ГЕЛЕНА

Блакить! Це я... З печер погуби я прийшла

На сходах слухати прибою рокотання;

Галери впізнаю серед вогнів світання,

Що зблисли золотом з-під кожного весла.

Самотня, я царів до себе прикликаю:

Борід монарших сіль — жага моїх перстів.

Я плакала. Лунав звитяжний їхній спів

Про подвиги й дива покинутого краю.

Я чую мушель шум і сурм вояцьких грім,

Що сповнює гребців завзяттям бойовим:

Збігає з піснею збентеженість хвилинна.

До мене простягли скульптурні руки знов

З античним усміхом, — нехай лютує піна, -

Богове радісні із героїчних пров.

ORPHEE

... Je compose en esprit, sous les myrtes, Orphée

L’Admirable!.. Le feu, des cirques purs descend;

II change le mont chauve en auguste trophée

D'où s'exhale d'un dieu l'acte retentissant.

Si le dieu chante, il rompt le site tout-puissant ;

Le soleil voit l'horreur du mouvement des pierres;

Une plainte inouïe appelle éblouissants

Les hauts murs d'or harmonieux d'un sanctuaire.

Il chante, assis au bord du ciel splendide,

Orphée! Le roc marche, et trébuche; et chaque pierre fée

Se sent un poids nouveau qui vers l'azur délire!

D'un Temple à demi nu le soir baigne l'essor,

Et soi-même il s'assemble et s'ordonne dans l'or

A l'âme immense du grand hymne sur la lyre!

ОРФЕЙ

... Я подумки рядки під миртами складаю, Орфей!..

Із кратерів огненний рине плин,

Що мінить пустку гір на торжество безкрає:

Співочий бог вершить свій урочистий чин.

Розколює він твердь скелястих верховин,

І сонце бачить рух — жахітних брил нестяму;

З нечуваним плачем одчайно кличе він

Сліпучо-золоті високі мури храму.

Співає він, Орфей, на грані небокраю.

Бескеття кроками непевними ступає,

Чудовних каменів бринить тонка зневіра!

Вже вечір храмові омив стовпи святі:

З'єднатись прагне він в загуслім золоттї

Із величчю душі, чий гімн вістує ліра.

NAISSANCE DE VENUS

De sa profonde mère, encor froide et fumante,

Voici qu'au seuil battu de tempêtes, la chair

Amèrement vomie au soleil par la mer,

Se délivre des diamants de la tourmente.

Son sourire se forme, et suit sur ses bras blancs

Qu'éplore l'orient d'une épaule meurtrie,

De l'humide Thctis la pure pierrerie,

El sa tresse se fraye un frisson sur ses flancs.

Le frais gravier, qu'arrosé et fuit sa course agile,

Croule, creuse rumeur de soif, et le facile

Sable a bu les baisers de ses bonds puérils;

Mais de mille regards ou perfides ou vagues,

Son œil mobile mêle aux éclairs de périls

Eeau riante, et la danse infidèle des vagues.

НАРОДЖЕННЯ ВЕНЕРИ

Із хланей матерніх, крізь зимну та оспалу

Прозорість обширу, з морських широководь

На світлі сонячнім поставши, юна плоть

Звільняється, гірка, від діамантів шквалу.

Ясніє усмішка, немов перлин разки

На плечах зболених: це мерехтінням повні

Фетіди-вродниці коштовності чудовні,

І вже коса, — о млість! — лоскоче їй боки.

Мов гомін спраготи, дзвінкий і мокрий гравій

Піддатися спішить ході її тужавій,

Пісками випито вологий слід стрибків;

Одначе зір її оманливо-промінний

Ввібрав і блискавок непереможний гнів,

І радий сміх води, і зрадний танець піни.

ВІСЛАВА ШИМБОРСЬКА

Переклала з польської Ярина Сенчишин

МИТЬ У ТРОЇ

Маленькі дівчатка

худі та зневірені у тому,

що веснянки не зникнуть зі щічок,

не привертають до себе нічиєї уваги,

ходять повіками світу,

подібні на татка або на мамцю,

щиро тим подивовані,

від тарілки,

від книжки,

з-перед дзеркала

викрадені бувають до Трої.

У великих гардеробах миті

перетворюються в Гелен прекрасних.

Ступають королівськими сходами

у шумі захоплення і шурхоті довгого шлейфу.

Почуваються легко. Знають, що

краса — це відпочинок,

що мова сенсу наповнює вуста,

а жести самі вирізьблюються

у небажанні натхненному.

їхні голівки,

гідні прийомів у послів,

гордо стирчать на шийках

достойних того, щоб за них боротися.

Брюнети з фільмів,

брати приятельок,

вчитель малювання,

ах, усі поляжуть.

Маленькі дівчатка

з вежі усмішки

дивляться на катастрофу.

Маленькі дівчатка

заламують руки

в п'янкому обряді облуди.

Маленькі дівчатка

на тлі спустошення

в діядемі палаючого міста

з кульчиками наскрізного галасу в вухах,

Бліді, без жодної сльозинки.

Наповнені краєвидом. Тріумфальні.

Засмучені лише тим,

що треба повернутися.

Маленькі дівчатка

повертаються.

МОНОЛОГ ДЛЯ КАСАНДРИ

Це я, Касандра.

А це моє місто під попелом.

А це мій жезл і стрічки пророцькі.

А це моя голова, повна сумнівів.

Це правда, тріумфую.

Моя рація аж луною вдарила в небо.

Тільки пророки, котрим не вірять,

мають такі видіння.

Тільки ті, котрі погано взялися до справи,

і все могло відбутися так швидко,

ніби їх не було зовсім.

Чітко зараз собі пригадую,

як люди побачивши мене, вмовкали на півслові.

Обривався сміх.

Розпліталися руки.

Діти бігли до мами.

Я навіть не знала їхніх нетривких імен.

А та пісенька про зелений листочок —

ніхто її при мені не закінчив.

Я любила їх.

Але любила з висоти.

З-понад життя.

З майбутнього. Де завжди порожньо

і звідки немає нічого легшого, як побачити смерть.

Шкодую, що мій голос був твердий.

Подивіться на себе з зірок — кричала я —

подивіться на себе з зірок.

Чули і опускали очі.

Жили у житті.

Відкриті всім вітрам.

Приречені.

Від народження у прощальних тілах.

Але була в них якась волога надія,

пломінчик, що живився власним мерехтінням.

Вони знали, що таке мить,

ох, бодай одна, яка-небудь,

доки —

Вийшло по-моєму.

Але що з того.

А це моя сукня, обпалена вогнем.

А це моє знаряддя пророцьке.

А це моє викривлене обличчя.

Обличчя, яке не знало, що могло бути прекрасним.

РЕДЬЯРД КІПЛІНГ

Переклав з англійської Максим Стріха

КОЛИ НА ЛІРІ ГРАВ ГОМЕР...

Коли на лірі грав Гомер,

Лунала пісня ратая:

Щоб не вигадувать химер,

Він взяв мотив — неначе я!

Рибалки, пралі, ратаї,

До сонця звиклі та мокви,

Почули знов пісні свої,

Але мовчали — наче ви!

Хоч знав Гомер, чий краде труд,

Хоч знав це кожен із юрми,

Лиш переморгувався люд

З Гомером разом — наче ми!

ДЕВІД ГЕРБЕРТ ЛОУРЕНС

Переклав з англійської Максим Стріха

ВУЛКАНІЧНА ВЕНЕРА

Що сталось на світі?

Жінки схожі на маленькі вулкани

під час виверження.

Надто вже обтяжливе постійно жити в диму вулканів.

Надто вже ризиковане спати із маленьким Везувієм.

Надто вже виснажливо пробиратися в кратер

крихітки — Етни,

не знаючи, коли почнеться землетрус.

ГРЕКИ ПЛИВУТЬ

З-за островів на обрії далекім

з'являються раптово білі цятки, — то вітрила,

то сплески весел; кораблі пливуть з-за краю моря.

То кораблі пливуть,

то крітські кораблі пливуть з ранкового крайнеба,

то стародавні воїни гостробороді

веслують дружно.

Буруни далекі...

Новітній лайнер, наче жук, повзе по краю моря

і залишає слід густого диму,

що кепсько пахне.

ВІЛЬЯМ БАТЛЕР ЄЙТС

Переклав з англійської Максим Стріха

СТАТУЇ

Розчислив Піфагор їх — та дарма

Застигли числа в мармурі й металі,

Адже чуття живого в них нема...

Лиш юні, вперше сповнені печалі,

Гадали: спалахне краса німа

І оживе в позиченому шалі, —

Й тулили на майдані десь щоніч

Живі вуста до різьблених облич.

Були вони мудріші — бо достоту

Уміли плоть розчислити мистці,

Про всю безмежну Азії дрімоту

Забувши і вбачаючи в кінці

Лиш весла, Саламін, звитягу флоту

І тіл на хвилях пінні гребінці...

Лиш Фідієм утвердилась Еллада,

Жіноцтву давши мрії та свічада.

А далі мрійник тлустий і важкий

Негамлетівського середньовіччя

Розповивався — щоб могли віки,

Вдивляючись в його пусте обличчя,

Потвердити, що світ увесь — таки

Лиш порожнин дзеркальне пограниччя.

До Будди на молитву ґонґ склика,

Та пустота ошуканих чека.

Що повнило Поштамт тієї днини,*

Коли за Кухуліна Пірс обстав**, —

Чи роздуми? Чи обриси й довжини?

Наш давній острів вільних вод і трав

Утрапив у болотяні купини

Сучасності — і тяжко занепав.

Тож нині пробиваємось помалу

У давнину різьблено-досконалу.

ЕДВІН МЬЮЇР

Переклав з англійської Максим Стріха

СОН ОРФЕЯ

Вона вже поруч. Рух човна,

Що перетнув похмурі межі

Морів жалю і забуття,

Сповільнився. Серцебиття

Не вгамувать — на узбережжі

Землі смутної жде вона!

Я плин води і плин подій

Долав з метою однією, —

І вистачило сил дійти.

Та мить одна, і від мети

Відносить знову течією,

І жодних знов нема надій.

Чуття злились в нестерпний пал,

Назад поглянув я, — і ріки

Відбили тьмяно у воді

Палац підземного судді

І бідний привид Еврідіки

В самотині порожніх зал.

ДЖОФФРІ ХІЛЛ

Переклав з англійської Максим Стріха

ОВІДІЙ В ТРЕТЬОМУ РЕЙХУ

Та не гріховна, що вчинений гріх заперечити вміла,

Тільки ж бо визнаний гріх нам за провину стає.

Овідій, «Любовні елегії», III, XIV

Свою роботу і дітей Люблю.

Надій нема на Бога. Все йде.

Ми звикли до смертей.

Найголовніше — осторога.

Лише одне засвоїв я:

Не помічать убивств і крові.

В них є гармонія своя,

Та я — лише співець любові.

ІСЛЯ КУМ

Зійшло вже сонце, знову освітивши

Вічнозелені свіжі барви лаврів

І листя, що здається неув'ядним,

Ховає ґротів мовчазні провалля.

Відколи світ почався, й понад морем

Ширяють з криком чайки, і сокири

Гримлять на бойовищах, і з прибоєм

Уламки кораблів несе на берег,

Ті боги, про яких ми забуваєм,

Бентежать раптом згадкою про вічне

Людей благочестивих і безсилих

Навислі небезпеки відвернути;

Людей, чиї хисткі непевні долі,

Обпалені вогнем, чи вмерзлі в кригу,

Для них — мов шрами на воді невпинній,

Як дріб'язок, назбираний у мандрах.

МИКОЛА ЗЕРОВ

ЛОТОФАГИ

Одіссея, IX, 82—104

З-під Трої і кривавого туману,

Від чорних днів ненатлої війни

Цар Одіссей пригнав свої човни

На сонні плеса тихого лиману.

І там громадку нашу, горем гнану,

Зустріли лотофаги; з глибини

Землі своєї принесли вони

Поживу нам солодку і незнану.

І їли ми, і забували дім,

Сім'ю й родовище, в краю чужім

Ладні довіку жить на готовизні.

Та мудрий цар не дав лишитись нам

І силоміць нас повернув отчизні —

В науку іншим людям і вікам.

ЛЕСТРИГОНИ

Одіссея, X, 80—134

«Тут, царю, дикий край неситих лестригонів

Та струджених рабів, що вівці стережуть.

Як привела тебе твоя заклята путь

В ці селища смутні недолі та прокльонів?

Ти кажеш: Поліфем!.. Нащадок Посейдонів,

Він знав огонь, а ці — сире і свіже рвуть;

Не має впину їх непогамовна лють,

Не відають святих гостинності законів.

Не йди, зостанься тут. Є схови серед скель.

Вночі я справлю твій стовеслий корабель

У тиху сторону народів хлібоїдних.

А сам лишуся тут у горі та біді,

Я тільки думкою до скель полину рідних,

Я тільки чайкою... з тобою... по воді!»

***

Одіссея, 1, 44—61

Щасливо, корабелю темнобокий!

Безпечно плинь під теплий небосхил —

До Швабських гір, до голубих Антіл,

В Кабул чи в землі запашної мокки.

Хай не в'ялять тебе марудні доки,

І хай романтика твоїх вітрил

Набуде швидкості казкових брил,

Що ними велет кидавсь одноокий.

Та чи згадаєш ти в нових краях

Поржавілий і старосвітський дах,

Де огнище твоє колись палало?

І чи промовиш з почуттям легким:

Там цілиною йдуть леміш і рало,

Там зноситься Ітаки синій дим?

ТЕЛЕМАХ У СПАРТІ

І Одіссея, IV, 1—304

На землю впала ніч — потемніли дороги.

У цоканні підков мчить Одіссеїв син.

Півсвіту вже за ним... Сіріє мла долин,

Мигтять огні — і сплять Тайгетові відноги.

Палати... Сонце там чи місяць білорогий?

Блищать слонівка, мідь, і золото, й бурштин.

Білявий Менелай, щасливий сім'янин,

Провадить юнаків на ковані пороги.

Цариця жде гостей, і відблиски зі стель

Виборну золотять в руках її кудель;

Повага їй в очах... вітай, благословенна!

Дивує Телемах: «Злочинниця грізна,

Що з нею в світ прийшли облуда і війна,—

Ти мудра, ти ясна і лагідна, Гелено?»

ТЕЛЕМАХ У СПАРТІ

II

Цариця подив той угадує з очей,

З безсмертних уст її снується епопея

Про шлюб зневажений, про мудрість Одіссея,

Про дужий Іліон і смерть його дітей.

Мов смерч, краса її промчала між людей,

Жага і пристрасті владали в світі нею —

Хто згодяний не зна, що важить Діонея,

Хто віджене її від крицевих грудей?

А там світають дні прозріння і науки...

По скарб єгипетський сягнули ніжні руки

І забуття бальзам долито до вина.

О, що буйніша кров і молоді нестями,—

Тим більша лагідність, ясніша глибина,

Тим скорше, мудросте, приходиш ти з літами.

ХІРОН

Високо гребінь свій підносить Ета

Понад зелені килими долин;

Кентавр творить, і сім очеретин

І топкий звук виказують поета.

І спів його — як тиховода Лета...

Його побожно п'ють Орфей і Лін,

І горя людського гіркий полин

Вмить перетворений на мед Гімета.

Давно забувши рідний свій табун,

Він звик до лікарства і лірних струн,

До людських слів і Фебового лавра.

Настроєний на мусикійський тон,

Він переміг звірячу хіть Кентавра,

Друг смертних і богів, кентавр Хірон.

ТЕСЕЙ

Перед велінням бога безпорадний,

Закоханий у панцир свій і спис,

Енеїв син у жертву їм приніс

Свою любов і серце Аріадни.

Його повів геройства клич принадний,

Берло і меч, і біг прудкий коліс,

І під вітрилом чорним він повіз

Всю душу і всю кров на подвиг ратний.

Та до кінця повитих горем днів

Не міг забути він прозорих снів

Егейських вод і золотої Кріти.

І перед смертю, мов німий докір,

Все увижав седмицю білих зір —

Золототканий пояс Афродіти.

АЛЕКСАНДРІЯ

Когда мне говорят: Александрия...

М. Кузмин

Згасає день, і море вечоріє,

Пасатний вітер нам вітрило рве,

І чорний корабель спішить — пливе

До портових огнів Александрії.

Он в сутіні велике місто мріє,

Двигтить і дихає, немов живе,

О серце світу, муз житло нове,

Наш Геліконе, наша Пієріє!

Ми скрізь були, нас вабив спів сирен,

Сарматський степ, і мармури Атен,

І Сапфо чорна скеля на Левкаді;

Але ніщо не хвилювало так,

Як Фарос твій, твій білий Гептастадій

І тінню чорною піднесений маяк.

ВЕРГІЛІЙ

Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий,

З дитинства ніжного колисаний селом,

Звеличив кий і плуг, і мідяний шолом,

І знявся до вершин нечуваної слави.

Бо крізь огонь і дим усобиці іржавий

Побачив кращий вік і проспівав псалом,

Як спочиває світ під цезарським орлом

У лагіднім ярмі безсмертної держави.

Той час минув — і Рим, і цезарів діла

Рука історії до трун поволокла,

Де сплять усіх часів ілюзії й корони.,.

Та він живе, і дзвін гучних його поем

Донині сниться нам риданнями Дідони,

Бряжчанням панцирів і сплесками трирем.

ОВІДІЙ

Братерство давніх днів, розкішне любе гроно!

Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона,

Старого, кволого, забутого всіма

В краю, де цілий рік негода, та зима,

Та моря тужний рев, та варвари довкола...

Убогий, дикий край! Весною бруд і холод; ^:

Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,

Ні виноградників, ні золочених нив.

А там морози знов і небо в сивій ризі.

І от риплять вози, копита б'ють по кризі,

Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,

1 бранців лавами вигонить за Дунай.

ЕЛІЙ ЛАМІЯ

Ще за дитинних літ бував я у Мессали,—

Улюбленці камен там зорями сіяли.

Там вабили серця, там чарували нас

Вергілій і Тібулл, жалібний Вальгій, Басе

І Галла смутна тінь. Але в моєму серці

Зосталися навік нестриманий Проперцій,

Овідій сміливий та многодумний Флакк.

Приязні їхньої невимушений знак

Ціню я над усі тріумфи й консулати.

Ти хочеш бачити їх руку, їх присвяти?

Там, між пожовклих книг, найкращий мій клейнод.

Лежить автограф двох Гораціевих од.

АРІСТАРХ

В столиці світовій, на торжищі ідей,

В музеях, портиках і в затінку алей

Александрійських муз нащадки і послідки,

Вони роїлися, поети і піїтки, -

Ловили темний крок літературних мод,

Сплітали для владик вінки дотепних од

І сперечалися — мирились і змагались.

І був один куток, де їх нікчемний галас

Безсило замовкав,— самотній кабінет,

Де вчений Арістарх, філолог і естет,

Для поколінь нових, на глум зухвалій моді,

Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.

АРГОНАВТИ

М. Рильському

Так, друже дорогий, ми любимо одно:

Старої творчості додержене вино,

І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій.

Хай кволі старчуки розводять мляві жалі,

Хай про сучасність нам наспівує схоласт,

Хай культів і фактур неважений баласт

У човен свій бере футуристичний тривій,—

Ми самотою йдем по хвилі білогривій

На мудрім кораблі, стовесельнім Арго,

А ти як Тіфій нам, і від стерна свого

Вже бачиш світлу тінь борні і трудних плавань:

Дуб з золотим руном і колхідійську гавань.