3. О. В. Духнович «Народна педагогія»

Олександр Духнович у своїй "Народній педагогії" подає цілу низку характерологічних рис і вчинків батьків та наставників, які є хорошим орієнтиром для підростаючого покоління, бо "...юный человік, что видит на старшом, а паче на родителі или наставникі своєм, тому и подражаєт"

Родина, як перший виховний осередок, відіграє особливо велику роль у вихованні. Акцентуючи увагу на загальновідомій істині, що виховання дітей — найперший обов'язок батьків, Духнович зауважує, що фізичне та психічне здоров'я дитини найперше залежить від їх способу життя: "Родителі должны во первіх діти уже здоровыми родити". Застерігає він і від аморальної поведінки, вживання алкоголю і т.д. Допомагати розвиватися фізично, морально та інтелектуально дитині родичів спонукають природні почуття, любов до неї. Родині, як одиниці суспільства, притаманне почуття солідарності, у ній дитина відчуває психологічний захист. Особливо велика роль родини у моральному розвитку дитини; перший етап його — це призвичаювання, яке досягається особистим прикладом та бесідами батьків. Крім того, вдома найбільше часу для спостережень за здібностями, нахилами дітей, що дає можливість скерування розвитку дитини для більшої користі їй та суспільству, адже "нахили і пристрасти мають свій корінь в нахилах врождених, але ці нахили можуть ослаблюватися і розвиватися, в залежності від виховання і впливів".

Школа — це соціальний осередок, що повинен працювати в дусі громадянства і для громадян. Крім інтелектуального розвитку, школа повинна вчити думати в соціальному розрізі: "хотіти думати так, як то общество вимагає".

Переваги школи на відміну від родини — наявність більшого часу для процесу виховання та ширші знання педагога. Найкращі результати педагогічного процесу будуть у випадку тісного взаємозв'язку родини і школи.

О.Духнович, розглядаючи у соціальному аспекті педагогічний процес, рекомендує вчити дітей правдивості, культури спілкування, вміння жити в групі; звертає увагу на такі негативні риси характеру, як конфліктність, заздрість, гордість, хвастощі, схильність до брехні — вони ускладнюють співжиття в соціумі. Він пропонує використовувати як методи виховання недирективні бесіди морального плану та власний приклад. Розглядаючи питання дисципліни як одної із рис "доброчесності", Духнович зазначає, що виховувати її можна, опираючись не на сліпу слухняність, а на усвідомлення своїх обов'язків людиною по відношенню до себе та інших. Духнович розглядає також "духовні вправи" — прототипи сьогоднішніх вправ з розвитку мислення, уваги, уяви, пам'яті, відчуттів, психічних навиків, які є основою інтелектуального та творчого потенціалу людини. В профорієнтаційному плані Олександр Васильович акцентує увагу педагогів на роль індивідуально-психологічних особливостей особистості: "Щасливый весьма человік, который по такому внутренному наклоненію ізбрал себі став жизни, несчасный, который противо природнаго внутреннаго наклоненія предаєтся нікакому ставу, до которого охоты не имел...". Розглядаючи самооцінку дитини, педагог вважає неправильним і заниження, і надмірне завищення її, звертаючи увагу педагогів на дану проблему в різних сферах навчальної та виховної діяльності.

У всіх викладках вченого домінує думка про діяльність як рушійну силу існування особистості, ідея саморегуляції, активної позиції дітей, "самохотності" в будь-якому виді діяльності. При такій умові із дитини виросте особистість із активною громадянською позицією, у якої домінуватиме мотив досягнення успіху: "Кто хочет, все может. Воля человіка всемогуща єсть. Ум и дух человіческий не має перепони...".

О.Духнович вперше на Закарпатті розглядає та впроваджує в практику зачатки самоврядування. Він пропонує серед 5-10 учнів вибирати одного вихованця, який би виконував функції, аналогічні функціям старост класних груп сьогоднішніх загальноосвітніх шкіл.