Тема 4. Економічний розвиток україни в умовах радянської економічної системи та його т рактування в економічній науці.

• Господарство України в міжвоєнний період.

• Економіка України напередодні і в роки другої світової війни.

• Повоєнна відбудова

• Економіка України в роки хрущовських реформ (1954-1964 рр.)

• Господарська реформа (1965 р.)

• Економіка України в роки застою (70 – 80-ті рр.)

• Перебудова та розвал радянської економічної системи.

• Участь України в світовому господарстві.

• Головні етапи розвитку економічної науки в СРСР.

• Розвиток радянської економічної науки

• Господарство України в міжвоєнний період.

Реалізація політики „воєнного комунізму” на Україні (1919-1921 рр.)

Економічна політика під назвою "воєнного комунізму" передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову мобілізаціютрудових ресурсів, централізований розподіл продуктів і товарів.

Головним заходом „воєнного комунізму” стала продрозкладка, за якої відбулася експропріація хліба у заможних селян, добровільне здавання „надлишків” продовольства (за винятком необхідного для життя мінімуму) середняками за твердими цінами та організація постачання селянству в обмін на здане зерно промислових товарів. Встановлюється державна монополія на найважливіші продукти харчування. У 1919 р. розверстка дала лише 10,5 млн. пудів українського зерна, а в 1920 – 71,5 млн. пудів.

Продрозкладка мала згубні економічні та політичні наслідки. Вона позбавляла селян матеріальної заінтересованості виробляти більше продуктів. Фактично безплатне вилучення у селян не тільки лишків, а й частини необхідного насінного матеріалу, а також зловживання, які припускалися при його проведенні вели до скорочення виробництва і занепаду господарства.

З теоретичної установки більшовиків випливала необхідність ліквідувати товарне виробництво на селі. Тому кардинальне вирішення цього питання бачилося в створенні колективних форм обробітку землі (створення комун і артілей), ліквідації заможного класу селянства. Декрет про Землю, прийнятий 26 жовтня 1917р. передбачав націоналізацію всіх земель і конфіскацію поміщицьких, церковних земель з наступним перерозподілом між селянами. Нетрудові землеволодіння були конфісковані на початку 1919р., але більша їх частина залишилась у підпорядкуванні державних органів. До того ж часто обов’язковою умовою наділення землею власті ставили перехід до колективного її обробітку. На літо 1919 р. примусовими методами було створено близько 500 колективних господарств. За законом від 5 лютого 1920 р. припинилась колективізація, яка в Україні зустріла значно більший опір, ніж в Росії, причому втричі зменшилась площа земель, що відводились під радгоспи.

У промисловості „воєнний комунізм” означав націоналізацію підприємств з жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства, створену у грудні 1917р., та позаекономічні методи хазяйнування. Запроваджувалась загальна трудова повинність. В 1920 р. була утворена Українська трудова армія. Її завданням було максимальне збільшення заготівель продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою тощо. Доповнювалось все це запровадженням натурального обміну, натуралізацію оплати праці за зрівняльним принципом, незалежно від кваліфікації працюючого.

З відновленням радянської влади на Україні на початку 1919 р. розгорнулося одержавлення фінансів, транспорту, зв’язку, промисловості. Насамперед націоналізованими оголошувалися великі підприємства цукрової, вугільної, металургійної, машинобудівної промисловості. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82% зайнятих у промисловості.

Запровадження продрозкладки, скорочення промислової та сільськогосподарської товарної маси, обмеження торгівлі й товарообігу зумовили знецінення карбованця. Внаслідок цього для покриття державних витрат радянський уряд був змушений стати на шлях посиленої емісії паперових грошей. Стан господарства України у 1920 р. в результаті здійснення більшовицької політики був катастрофічним. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з підприємств у села. Торгівля набула спотворених форм. Негативно вилинула на економіку заборона кооперації та кустарних промислів. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Виробництво кам'яного вугілля, залізної та марганцевої руд, чавуну і сталі скоротилося до мінімуму. На початку 1921 р. в Україні не працювала жодна домна, не було вироблено жодної тонни прокату.

Необхідність скасування політика "воєнного комунізму" на початку 1921 р. стала очевидною.

Нова економічна політика в Україні (1921-1927рр.)

Навесні 1921р. (Х з’їзд РКП (б)) політика „воєнного комунізму” була замінена непом. Продрозкладку як спосіб державних заготівель продовольства замінено натуральним податком у розмірі 30-40% від врожаю (для найбідніших селян – 10-20%). Після виконання поставок з податку в селянських господарствах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни могли розпоряджатись на власний розсуд. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн. пудів на зернові культури проти 160 млн. пудів розкладки у 1920 р.

Припускалася приватна торгівля – спочатку у вигляді простого товарообміну без використання грошей, потім і грошова. Товарообмінні операції, які організовувала споживча кооперація, так і не вийшли з зародкового стану. У межах натурального товарообміну селяни не могли реалізувати своїх економічних інтересів, тому що запропонований державний обмін був нееквівалентний. Установлений державою так званий „твердий еквівалент”, тобто цінове співвідношення промислових товарів і сільськогосподарських продуктів у три рази знижував вартість останніх. Селяни, а згодом і державно-кооперативні збуто-постачальні структури почали здійснювати товарообмін за допомогою грошей. Поступово держава була змушена відійти від стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу. Певний час вирішенню цього завдання заважали фактичний розпад фінансово-кредитної системи, дефіцитний державний бюджет, стрімке знецінювання радянських грошей. Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських продуктів застосовувався три роки, спочатку в натуральній формі, а з 1924р – у грошовій. Це практично означало поширення ринкових відносин, хоч і не повною мірою.

Відбудова сільського господарства була здійснена в основному на базі дрібнотоварних одноосібних господарств. Громадське господарство було незначним

В Україні формувалась єдина система кооперації, яка об'єднувала всі споживчі товариства в містах і селах. Великих успіхів досягла кооперація в справі заготівлі та збуту продукції. У жовтні 1921 р. з єдиної системи споживчої кооперації відокремилася сільськогосподарська кооперація, в якій було створено машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні та інші товариства. . На середину 20-х рр. усіма видами виробничої кооперації (комуни, артілі, ТСОЗи) було охоплено 30% селянських господарств, причому переважала артільна форма. Після ліквідації непу діяльність кооперації була різко обмежена.

Порівняно з дореволюційним періодом товарна продукція зернового господарства України знизилась у 1923-1929 рр. майже наполовину, що пояснювалось насамперед подрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером. Але незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть перевершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольством і сировиною, відновила експорт хліба за кордон.

Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту, всього державного сектору у ринкові відносини мало переведення їх на комерційні засади та господарський розрахунок (у 1923р. 30,8% державних підприємств СРСР уже перебували на госпрозрахунку).

4 грудня 1921 р. було прийнято Декрет про денаціоналізацію дрібних ремісничих майстерень, а також середніх підприємств, їх повернули колишнім власникам. Дозволялося створення дрібних приватних підприємств до 20 осіб працюючих. Запроваджувалася оренда засобів виробництва – приміщень та цілих підприємств в торгівлі й промисловості, землі й техніки в сільському господарстві. Понад третину всієї кількості промислових підприємств (переважно дрібних і середніх) було здано в оренду, з них більшу половину одержали приватні особи. Частину підприємств, в основному харчової промисловості, взяли в оренду кооперативи. Було зроблено спроби залучити іноземний капітал. Виникли концесії – оренда державних підприємств зарубіжними підприємцями. Утворювалися й змішані підприємства із залученням коштів держави та іноземних фірм. Однак слід підкреслити, що значного розвитку ці концесії не одержали (на них припадало лише 1% промислової продукції). Водночас досить високою була їх питома вага в гірничій промисловості. Приватні підприємці, особливо іноземні концесіонери, як правило, не виявляли бажання вкладати кошти у відбудову і розвиток промислових підприємств на території більшовицької Росії, в тому числі України.

Зміни відбуваються і в системі управління промисловістю. Від жорстко централізованої системи „главкізму” (через відповідні комітети ВРНГ) до територіальної, через запровадження трестів та синдикатів, які стають головною ланкою в системі управління промисловістю. Трести являли собою територіально-галузеві об’єднання, тобто об’єднувалася лише частина підприємств галузі, розташованих на певній території. Трести в свою чергу об’єднувалися в синдикати, головним завданням яких було забезпечення трестів та підприємств сировиною, матеріалами, а також реалізації їх продукції, й охоплювали цілі галузі.

У роки непу було частково відбудовано шахти Донбасу. У 1925-1926рр. видобуто майже 20 млн. т вугілля, що становило 78 % довоєнного рівня. Почалася відбудова металургійних заводів. У квітні 1925 р. запрацював Дніпровський металургійний завод, а у вересні Петровський завод. Йшло будівництво Чугуївської ДРЕС, Дніпровської ГЕС. Видавали продукцію заводи сільськогосподарського машинобудування.

Кращих результатів, ніж у важкій промисловості, було досягнуто у легкій і харчовій, які уже в 1926 р. перевищили довоєнний рівень випуску продукції. Успішно розвивалися м'ясна і хлібопекарська галузі.

Але в ряді галузей не вдалося відновити довоєнні обсяги виробництва, зокрема в технічно складних та капіталомістких галузях важкої промисловості. Загалом же промисловий комплекс України протягом 20-х рр. відновив і розширив свої виробничі потужності й налагодив випуск продукції необхідної для народного господарства.

Відродження виробництва на основі товарно-грошових відносин стимулювало активний розвиток оптової торгівлі – ярмарків, товарних бірж. В 20-х рр. діяло 15 товарних бірж, найбільшими з яких були Харківська та Київська.

У промисловості та інших галузях економіки було відновлено грошову оплату праці, запроваджено тарифну систему, за якою зарплата сплачувалася залежно від кваліфікації робітників та від кількості виробленої продукції. Скасовувалася загальна трудова повинність, трудові мобілізації.

Важливе значення для відбудови народного господарства, оздоровлення фінансів і ліквідації бюджетного дефіциту та гіперінфляції мала грошова реформа Сокольникова, яка розпочалася в 1922 р. В першій половині 1922 р., було проведено деномінацію існуючої грошової одиниці (радзнаку) у співвідношення 1:10 тис., а в 1923 р. – ще одну, з обміном старих рад знаків на нові у співвідношенні 1:100. Одночасно з випуском нових рад знаків, у листопаді 1922р. була випущена до обігу нова радянська валюта – червінець, який за золотим вмістом прирівнювався до золотої царської десятки (7,74 г. чистого золота). Нові гроші на 25% забезпечувалися золотом, іноземною валютою та іншими цінними паперами, а на 75% – товарами, що легко реалізувалися. Червінці було заборонено використовувати для покриття бюджетного дефіциту. Вони призначалися насамперед для кредитування промисловості та комерційних операцій в оптовій торгівлі. В 1923р. червінці майже витіснили радзнаки з обігу. Стійкість червінця підтверджувалась його обмінним курсом: 1 дол. США – 1,94 крб.

Восени 1922 р. було створено фондові біржі, на яких дозволялася купівля-продаж валюти, золота, облігацій державних позик за вільним курсом. У 1925 р. червінець стає конвертованою валютою, він офіційно котувався на різних валютних біржах світу.

Завершальною стадією реформ стає викуп радзнаків за фіксованим курсом: 50 тис. крб. рад знаками на 1 крб. новими грошима. Були випущені казначейські білети вартістю 1, 3, 5 крб, а також дрібна розмінна монета.

Одночасно з грошовою проходить податкова реформа. З кінця 1923 р. основним джерелом доходів бюджету стають податки з підприємств, а не з населення. Запроваджується ціла низка непрямих податків на тютюн, спиртні напої, сірники, мед.

З відродженням стабільних грошей відновлюються й кредитні установи. У 1921 р. відновлює свою роботу Держбанк, в 1922-1925 рр. виникають спеціалізовані банки: акціонерні – для кредитування різних галузей господарства; кооперативні – для надання кредитів споживчій кооперації; товариства взаємного кредиту – для кредитування приватної промисловості, а також ощадні каси. Пайовиками банків були синдикати, кооперативи, приватні особи.

Висновок. У 20-ті рр. на основі широкого використання товарно-грошових відносин була створена нова непівська модель господарювання – змішана економіка, яка регулювалася державою. Переведення державних і кооперативних підприємств на госпрозрахунок, допущення приватного капіталу, функціонування їх на засадах конкуренції, стабілізація грошової системи, боротьба за бездефіцитність держбюджету – все це обумовило створення працездатних ринкових структур. Однак їх перетворення у дієздатний ринковий механізм так і не відбулося. Головною причиною цього стала повна відмова вищого партійного керівництва наприкінці 20-х рр. від непу і введення нової форми „воєнного комунізму” у вигляді КАС.

Індустріалізація: позитивні і негативні наслідки

Скасування непу було обумовлено головним чином курсом комуністичної партії на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства. Головна задача полягала полягала в перетворенні країни, що завозила машини й устаткування, у країну, що їх виробляє, "побудові матеріально-технічної бази соціалізму". Офіційно цей курс було проголошено в 1925 р. XІV з’їздом ВКП (б). Головну проблему, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію, це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) важка промисловість почала розвиватись за рахунок перекачування коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

Недооцінка товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села, зволікання з розв’язанням соціальних проблем (забезпечення квартирами, товарами широкого вжитку) негативно вплинули на розвиток самої промисловості, що було підтверджено результатами перших п’ятирічок.

Головною метою першої п’ятирічки (1928-1933рр). було здійснення технічної реконструкції народного господарства на базі індустріалізації; забезпечення техніко-економічної незалежності СРСР від капіталістичного світу; зміцнення обороноздатності країни. Середньорічний темп приросту промислової продукції за оптимальним планом становив 20-22%. Капіталовкладення в економіку були визначені центром у сумі 13 млрд. крб.

З моменту прийняття плану розпочалося необґрунтоване корегування його показників у бік їх підвищення. Завищені планові показники не виконувались через відсутність у народному господарстві відповідних ресурсів. Перший п’ятирічний план не було виконано, але темпи економічного розвитку були вражаючими (за різними оцінками від 8% до 15%).

Для завершення реконструкції всього народного господарства приймається другий п'ятирічний план на 1933-1937 pp., до якого також було включено ряд нереальних, економічно необґрунтованих завдань, які не були виконані. В 1939 р. приймається третій п’ятирічний план, метою якого було наздогнати і випередити капіталістичні країни в економічному розвитку, зокрема за обсягами продукції на душу населення.

У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострилась проблема постачання населення міст продовольством. З другого кварталу 1928 р. була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими картками, голодувало. Лише в січні 1935 р. карткову систему було скасовано й встановлено єдині ціпи на хліб, а з жовтня на всі інші продовольчі товари.

Отже, головна ідея п'ятирічних планів з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу.

Щодо промислового розвитку України перший п’ятирічний план виявився найбільш сприятливим. Із 1500 нових промислових підприємств, які планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на Україну, більшість з них було побудовано. До таких новобудов можна віднести Зуївську і Штерівську електростанції. Найбільшою електростанцією в Європі став Дніпрогес, побудований в 1932 р. у Запоріжжі. В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а на заводах, які уже діяли в Україні, 12 доменних і 24 мартенівські печі. Розпочалося будівництво феросплавних заводів.

Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як "Азовсталь", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь". У 1932 р. було побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі "Дніпроспецсталь". Україна вийшла на одне із перших місць в світі за рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих результатів було досягнуто в галузі машинобудування. Введено в дію Краматорський завод важкого машинобудування, Запорізький комбайновий, ХТЗ.

Слід зауважити, що залишається незмінним розміщення промислових об’єктів. Промисловими центрами залишилися Донбас, Придніпров’я, та великі міста – Харків, Київ, Одеса.

В кінці другої п’ятирічки обсяг промислової продукції України дорівнював обсягу продукції всієї промисловості дореволюційної Росії. За роки перших п’ятирічок було створено нові галузі промисловості: комбайнобудівна, тракторобудівна, верстатобудівна, турбінобудівна, хімічна. За період з 1928-1936 рр середньорічний приріст промисловості становив 22%. Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції. Провідною стає галузь машинобудування. Частка великої промисловості в господарському виробництві становила у 1938 р. 92,5%.

Але високі темпи розвитку важкої індустрії не супроводжувались відповідним розвитком легкої та харчової промисловості, соціально-культурної сфери. Якщо промисловий потенціал України у 7 разів перевищував рівень1913 р. (за цим показником Україну можна було вважати однією з передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних галузей економіки залишався низьким порівняно з розвиненими країнами світу.

Колективізація: позитивні і негативні наслідки

Аграрний сектор став фактичним донором індустріалізації промисловості, з якого за безцінь забирали хліб та сировину. Шляхом організованого набору і принадами міського життя заманювали селян на новобудови. Суцільна колективізація з самого початку розглядалася як засіб для прискорення індустріалізації, розв’язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства, ворога радянської влади.

Першим кроком до суцільної колективізації був перший п’ятирічний план, за яким колективізації на добровільних засадах підлягало 30% селянських господарств. Але криза хлібозаготівель 1927/28 рр, необхідність застосування надзвичайних заходів для вилучення хліба стали поштовхом для прискорення колективізації, необхідність якої обґрунтував Сталін у статті „Рік великого перелому” (1929р.), де стверджувалось, що широкі верстви населення цілком готові до вступу на шлях колективізації та підкреслювалась необхідність рішучого наступу на куркульство. Планувалося до 1932 р. завершити колективізацію.

Темпи реальної колективізації значно перевищували планові, але досягалися вони виключно насильницькими методами. Місцеве керівництво планувало завершити колективізацію в 1930 р. (на к.1930р колективізовано 62,8% господарств). Усуспільнення власності викликало шалений опір з боку селянства – виступи, знищення худоби, підпалювання будівель. За 1929-34 рр було знищено 150 млн. голів худоби, що прирівнюється по вартості побудованих за цей період фабрик і заводів.

Одночасно з колективізацією відбувається розкуркулення, в результаті чого село позбулося найбільш міцних та підприємливих господарів. Всього за роки суцільної колективізації в Україні було знищено близько 200 тис. селянських господарств.

Винищення худоби, дезорганізація роботи в колгоспах, репресії відносно куркулів, різке зростання обсягів продовольства, що вивозилося з села призвело до найстрашнішого голодомору 1932-1933 рр. Дослідники називають різні цифри жертв голодомору – від 3 до 4,5 млн. осіб.

Завершення колективізації на Україні припадає на 1937 р., коли колгоспи України об’єднали 96,1% селянських господарств та 99,7% посівних площ. До початку війни в республіці існувало близько 30 тис. колгоспів та майже 1000 радгоспів.

Водночас не можна заперечувати і той факт, що за роки довоєнних п’ятирічок відбувається істотна модернізація сільськогосподарського виробництва. У 1940 р. діяло 1225 МТС, які мали 90 тис. тракторів, 31 тис. комбайнів, 50 тис. автомашин, 61,2 тис. тракторних плугів, 44,7 тис. тракторних сівалок тощо. МТС виконували ¾ операцій з обробітку ґрунту, збирали зерно з 40% посівних площ. Примусова праця в сільському господарстві була неефективною. Обсяг сільськогосподарського виробництва зростав повільно.

Новий суспільний лад не забезпечував вищої продуктивності праці порівняно з провідними країнами світу. Унаслідок заміни змішаної економіки командно-репресивною, форсування індустріалізації, здійснення суцільної колективізації, створення СРСР вдалося наблизитися до Заходу лише за рівнем розвитку воєнно-промислового комплексу.

Господарський розвиток західноукраїнські земель в 20-30-х роках XX ст.

Західноукраїнські землі входили до складу Польщі, Румунії і Чехословаччини. Площа окупованих західноукраїнських земель становила близько 150 тис. км. з населенням в 11 млн. чоловік.

Країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали в своєму економічному розвитку від розвинених країн світу. Низька конкурентоспроможність господарства і обмеженість внутрішнього ринку негативно виливали на економічне становище регіону. Ситуація погіршувалась ще й тим, що в цих країнах панівним в економіці був іноземний капітал. Правлячі кола іноземних країн розглядали українські землі як свої внутрішні колонії, свій аграрно-сировинний придаток. Вони штучно стримували їх промисловий розвиток. Так, Західна Україна виробляла лише 7-10% промислової продукції Польщі, хоча становила ¼ її території.

Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор, який давав 2/3 загального обсягу валової продукції промисловості і сільського господарства. Проте становище в сільському господарстві було тяжким. Врожайність зернових культур і продуктивність праці була досить низькими. Селянські знаряддя праці мало чим відрізнялися від тих, що використовувались у IX ст. У 1939 р. тут одна сівалка припадала на 700 га посівів, один плуг – на 120 га орної землі, тракторів і комбайнів майже не було. Більше половини селянських господарств не мали коней. Половина західноукраїнських земель зосереджувалася в руках польських поміщиків. Значна частина українського селянства була малоземельною або ж зовсім безземельною. Селяни змушені були цілими родинами йти в кабалу до поміщиків або заможних селян.

Становище в сільському господарстві ускладнювалося колонізаторською політикою Польщі, Чехословаччини і Румунії. Так, на українських землях створювалися спеціальні фонди землі для колоніальних поселень. Серед колоністів було немало і таких, які ніколи не займалися землеробством і не збиралися самостійно господарювати. Однак, одержуючи державну допомогу, вони використовували колонізацію як засіб легкої наживи на спекулятивних земельних операціях. Штучне насадження господарств колоністів ще більше загострювало проблему аграрного перенаселення та безземелля західноукраїнського селянства.

Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та різні напівфеодальні повинності, особливо з ремонту та будівництва шляхів. Високими були ціни на промислові товари і дуже низькі на сільськогосподарські, що вкрай підривало економіку селянських господарств. Безперервно зростала їхня заборгованість. Тисячі розорених селян, що місяцями, а часто й роками не мали постійного заробітку, шукаючи порятунку, залишали рідний край і емігрували за кордон.

У ході повоєнної відбудови західноукраїнських земель не відбулося прогресивних змін у промисловості, на транспорті та в торгівлі. Фактично була відновлена довоєнна, відстала структура промисловості. Як і раніше, в ній переважали галузі з видобутку, заготівлі і первинного перероблення природних копалин і сільськогосподарської продукції. Більше половини промислової продукції припадало на лісову та гірничо-видобувну галузі. Істотно не збільшила виробництво продукції лісохімічна промисловість, що мала три закарпатські (Свалявський, Велико-Бичківський, Перечинський) і один східногалицький (Вигодський) заводи, з переривами працювала Коломийська паперова фабрика (20-30 робітників), лише на Волині Моквинська паперова фабрика працювала продуктивно. Нафтова і озокеритна промисловість Прикарпаття в 20 30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. В зародковому стані перебували такі обробні галузі, як легка, машинобудівна, металообробна, хімічна. Деякі зрушення відбулися тільки в калійній промисловості (відкрито було три рудника). Розвиток калійної промисловості обмежувався невеликою ємністю внутрішнього ринку і дедалі більшими труднощами експорту. Відстале сільське господарство Західної України і Польщі істотно не збільшило використання мінеральних добрив, а їх експорт не відповідав інтересам міжнародних хімічних монополій, із різних галузей харчової промисловості більш-менш розвиненою була лише цукрова. Промисловість складалася переважно з дрібних, кустарного типу підприємств.

У 20-30-х рр. уряди країн-окупантів проводили політику зміцнення економічних позицій власної національної буржуазії в ключових галузях промисловості західноукраїнських земель. З цією метою уряди, зокрема Польщі, запроваджували систему державних позик і капіталовкладень. Це дало змогу капіталу країн-окупантів майже повністю усунути українських підприємців від участі в промисловому виробництві та великій торгівлі.

Єдиним винятком для реалізації підприємницьких здібностей українського населення в міжвоєнний період стала сфера кооперації. Відновлення і розвиток українських кооперативів почався згори, через створення крайового і місцевих комітетів кооперації та відбудови довоєнних центрів кооперативних об’єднань. За короткий термін у селах і містах були створені численні низові кооперативи. У період між двома світовими війнами у загальній структурі кооперації переважали сільські, господарсько-споживчі (у 30-х роках) та закупівельно-збутові кооперативи. Ці кооперативи мали універсальний характер. Вони закуповували для села знаряддя праці, насіння, продукти споживання, товари хатнього вжитку (сірники, гас, сіль, цукор тощо). Водночас такі спілки здійснювали заготівлю продуктів сільськогосподарського виробництва. Сільські кооперативи об'єднували приватні селянські господарства.

Об'єднавшись для спільної закупівлі продуктів споживання, господарчих товарів, знарядь праці, машин, селяни-кооператори домоглися зниження їх ціни і, найголовніше, підвищення якості. Кооперативи усунули посередників, спекулянтів, лихварів і тим самим зменшили видатки населення на споживання.

Відновили свою діяльність повітові та окружні союзи – „Народна торгівля”, Центросоюз, Маслосоюз, Центробанк тощо. Загальне керівництво і контроль за діяльністю кооперативів здійснював „Ревізійний союз українських кооперативів” (РСУК). Значна частина продукції кооперативних підприємств вивозилася за кордон.

У 30-х роках Ревізійний союз об'єднував 3455 кооперативів, з них 69 % сільських закупівельно-збутових. За їхньою участю було збудовано 1200 власних будинків, призначених для економічних і культурно-освітніх потреб села. Будуючи свою діяльність на громадських засадах, вони витісняли приватну торгівлю з села, знижували ціни на товари, активно займалися збутом надлишкової сільськогосподарської продукції.

Поступово почали з'являтися окремі види кооперативного виробництва. Будувати великі виробничі підприємства в умовах відсутності коштів було неможливо. Тому було обрано довготривалий, поступовий, проте добре продуманий курс. Перші невеликі виробничі підприємства з'явилися як відділи при господарсько-споживчих кооперативах. Значна їх кількість згодом стали окремими товариствами. З часом стали з'являтися підприємства фабричного типу, які мали крайове значення. До таких великих виробництв належала фабрика мила під назвою спочатку "Мута", згодом "Центросоюз".

Найбільших успіхів досягла в Західній Україні молочарська кооперація „Маслосоюз”, яка теж належить до виробничої кооперації. Кооперативне молочарство постійно розвивалося, мало планомірний і системний характер, було виведено на європейський рівень.

Великою проблемою в розвитку кооперації, приватного підприємництва були кошти. Лідери українського кооперативного руXV чи не єдиним виходом вважали створення і розвиток власних кредитних установ. У зв'язку з інфляцією кредитна кооперація відновила свою діяльність пізніше від інших їх видів. Вона була двоступеневою організацією, її нижніми ланками були "Українбанки" та кредитні каси "райфайзенки". Керівним органом кредитних кооперативів Західної України був "Центробаик". Розвивалися також кооперативні банки "Дністер", "Супруга", "Промбанк".

• Економіка України напередодні і в роки другої світової війни.

Для України друга світова війна почалася у вересні 1939 р. Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа Радянський Союз зайняв західноукраїнські землі. В 1940 р. до Української РСР була приєднана Буковина і Бессарабія. В 1939 – 1940 рр. на західноукраїнських землях було націоналізовано 2,5 тис. підприємств. „Найпопулярнішим” заходом нової влади стала експропріація польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.

Радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. Уперше в історії регіону фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітників у східні райони України. Так, на підприємства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.

На селі було створено „селянські комітети”, які розпочали розподіл поміщицьких земель, реманенту, худоби, посівного матеріалу. Створювались колгоспи. До середини 1941 р. було колективізовано до 13% селянських господарств. Створено 182 машинно-тракторні станції, які обслуговували понад 1,5 тис. колгоспів, а також індивідуальні господарства. Насильницька колективізація призвела до соціальної напруги. Небажання галицьких і волинських селян вступати в колгоспи викликало репресії з боку влади.

Загальний стан економіки УРСР в 1939-1941 рр. характеризувався зростаючою мілітаризацією. Збільшувалася частка виробництва в галузях важкої індустрії. Вона в 1940 р. становила 62% в загальному обсязі промислового виробництва. Україна залишилася головною вугільною та металургійною базою СРСР.

З виробництва зернових та технічних культур Україна давала третину союзного виробництва зерна, 60% цукрових буряків.

У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. За чотири місяці майже вся Україна була окупована німецькими військами. До грудня 1941 р. німці контролювали територію СРСР, на якій проживало 42 % населення.

Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Більшість промислових підприємств було поставлено в умови воєнного часу і форсувало виробництво. Особливо велика потреба виникла у металі. Значно збільшили виробництво металургійні заводи. З початком масової мобілізації виникла потреба у робочих місцях, на які замість мобілізованих чоловіків ставали жінки, підлітки і пенсіонери.

У тяжкі умови було поставлено сільське господарство. Більшість районів західної та правобережної України були швидко окуповані німецькими військами. Провести евакуацію чи зібрати урожай тут не встигли. В лівобережних областях почалося форсоване збирання хліба. План хлібоздачі був виконаний на 28,5 %, поставок м'яса – на 80,5 %.

По відношенню до України було застосовано тактику "спаленої землі”. Знищували зерно, XVдобу, сільськогосподарський реманент. Промислові підприємства, які не встигли евакуювати також знищувалися. В Донбасі було затоплено майже всі шахти, зруйновано Дніпрогес, всі 54 домни республіки, висаджено в повітря всі мости через Дніпро, зруйновано тисячі кілометрів залізничних колій, телеграфних ліній тощо.

З липня по жовтень була проведена загалом успішна евакуація на Схід заводів, кваліфікованих робітників, вчених і фахівців. Всього з України було евакуйовано близько тисячі заводів, понад 4 млн. осіб. Евакуйовані підприємства розміщувалися на виробничих площах заводів Уралу та Східного Сибіру. Майже все устаткування з українських електростанцій було вивезено й встановлено на нових станціях. Проте багато підприємств так і не змогли налагодити виробництво, їх було розукомплектовано. Більшість же евакуйованих підприємств почали виробляти продукцію вже навесні 1942 р., в середині цього року воєнна перебудова народного господарства завершилася. Робітники перебували у тяжкому становищі. Робочий день тривав до 10 – 12 годин, а на деяких підприємствах він становив 14 годин. На сході країни, нечуваними темпами була створена абсолютно нова і високоефективна воєнна економіка. За роки війни в СРСР було випущено вдвічі більше воєнної техніки і озброєнь, ніж в Німеччині.

Вагомий внесок у досягнення перемоги зробили вчені Академія наук УРСР, (евакуйована в Уфу). Вони зосередили свою увагу на розвитку літако-, моторобудування, танкобудування. Колектив інституту електрозварювання під керівництвом академіка О.Є.Патона винайшли новий спосіб зварювання корпусів танків – автоматичне дугове зварювання під флюсом, що в 5 разів підвищило продуктивність праці.

Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, окупанти оголосили власністю Німеччини, влили до імперських фірм, використовували для ремонту воєнної техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. У майбутньому німці планували перетворити Україну на аграрну країну. Німці зберегли колгоспи під своїм наглядом, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селяни змушені були тяжко працювати на своїх нових поневолювачів. 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій припадало на Україну. Гітлерівці насаджували "нову земельну аристократію", тобто створювали німецьку касту феодалів, організовували на селі хуторські господарства з "українців німецького походження" (німецьких колоністів, так званих фольксдойчів), насильно виганяли українське населення з його власних земель. Грабуючи українських селян, фашисти широко практикували натуральні та грошові побори, що доповнювалися системою різноманітних штрафів і контрибуцій, які накладалися у вигляді покарань.

1943 р. став роком перелому у всьому ході війни Уже наприкінці літа 1943 р. радянські війська вступили на землю України. Відступаючи з України, гітлерівці вдалися до тактики "спаленої землі". Край лежав у руїнах.

Втрати України за роки війни були величезні. Кожен шостий мешканець України загинув (мінімум 5,3 млн. чол.), 2,3 млн українців було вивезено для примусової праці у Німеччину. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, внаслідок чого безпритульними лишилось 10 млн. осіб. Знищення понад 16 тис. промислових підприємств Це означало втрату великої частини того, що Україна здобула великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки, завдані Україні та її економіці, становили майже 1,2 трлн.крб.

Після визволення української землі одразу розпочалася відбудова господарства, міст і сіл республіки. Величезні кошти вкладалися насамперед в паливно-енергетичний комплекс. На кінець війни у Донбасі було відновлено 54% шахтного фонду, а видобуток вугілля становив 43,3% довоєнного. Уже в 1944 р. почали давати продукцію найбільші металургійні підприємства України. Інтенсивні відбудовчі роботи велися в машинобудівній галузі, хоча держава виділила на ці потреби недостатню суму грошей. Справа ускладнювалася тим, що реевакуація майна підприємств, вивезених у тил в 1941 – 1942 рр., була визнана цілком слушно недоцільною. На Україну поверталися лише їхні колективи, та й то в неповному складі.

Проте загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Головною причиною було незадовільне матеріально-побутове становище населення. Існувала карткова система, яка могла забезпечити лише найнижчий, напівголодний прожитковий рівень. У республіці 10 млн. людей залишилися без житла.

Завдяки самовідданості українського народу було відбудовано наприкінці війни майже 30% довоєнних виробничих потужностей промисловості. Україна стала, по суті, прифронтовою матеріально-технічною базою діючої армії. Проте сільське господарство, установи науки та культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл відбудовувалися повільно. Уряд СРСР виділив кошти для відбудови економіки, але вони становили лише 24% загальної суми, а матеріальні збитки України перевищували 42% загальних втрат СРСР.

• Повоєнна відбудова

Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися в умовах, коли всі українські землі, крім крайніх західних, що залишилися у складі Польщі, опинилися у межах однієї держави. Територія України на кінець 1945 р. розширилася і становила понад 580 тис. км. У 1954 р. до України було включено Крим.

Після звільнення України від фашистських загарбників промисловість республіки виробляла лише 26% довоєнної продукції. Важливою проблемою відбудови країни були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. Поставки за раXVнок репарацій з Німеччини були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. За 1946 – 1950рр. у промисловість, будівництво, транспорт і зв'язок України було вкладено 4,9 млн. крб. державних інвестицій, а разом з кооперативними підприємствами, колгоспами 7,1 млн. крб. Частка промисловості та будівництва в загальному обсязі капіталовкладень становила 55,7%. Інвестиції на 85,7% направлялися у важку промисловість.

З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, яку провели конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювались на нові у співвідношенні 1:10. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб. перераховувались з розрахунку 1:1, від 3000 до 10 000 крб. – з розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. – зменшувалися наполовину. Кошти колгоспів і кооперативних організацій обмінювались як 5:4 або вилучалося 20% їх грошових нагромаджень. Ці заходи привели до збільшення дотацій промисловості, підвищення оптових цін на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень. В березні 1950 р. підвищено курс карбованця по відношенню до іноземних валют, переведено його на власну золоту базу.

Відбудова господарства тривала до 1950р. Перевага надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств. У паливній промисловості було створено нові галузі – газову, буровугільну. У республіці здійснювалася програма будівництва нових електростанцій, у тому числі каскад електростанцій на Дніпрі.

З відновленням у 1951 р. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90 %).

Значних успіхів досягло машинобудування. Наприкінці четвертої п'ятирічки (1946 – 1950 рр.) в Україні працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни. Парк верстатів збільшився у 2 рази. Зросло виробництво спеціалізованих верстатів-автоматів, напівавтоматів, почали випускати автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства, енергетичного та електротехнічного устаткування. Перші кроки були зроблені в авіабудуванні (Київський авіаційний завод). Первістками автомобільної промисловості стали Одеський автоскладальний і Львівський автобусний заводи.

Певні досягнення були у легкій промисловості – створено шовкове виробництво, освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Однак виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79% і 80 %). Однією з причин було обмеження асигнувань і розпорошення їх на відбудову невеликих підприємств.

Украй повільно розгорталося житлове будівництво, яке здійснювалося за раXVнок місцевих органів влади і коштів підприємств. Загалом же великі вкладення в важку індустрію, на виробництво озброєння, не давали змоги істотно поліпшити життя людей, рівень матеріального добробуту залишався дуже низьким.

У 1945 р. приймаються постанови щодо відбудови народного господарства західноукраїнських земель, де визначався курс на реконструкцію та розвиток традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувної, газової) і на створення нових (машинобудування, приладобудування, металообробка тощо). Темпи промислового розвитку були значно вищими, ніж у східних областях. Зростає питома вага регіону у промисловому виробництві республіки (з 4,7% у 1940р. до 12,6% у 1948р.). Але форсована індустріалізація супроводжується повільним розвитком харчової, легкої промисловості.

Повоєнний розвиток сільського господарства.

Значно повільнішими темпами відбувалася відбудова сільського господарства. На 1945 р. практично було відновлено діяльність усіх колгоспів. Проте порівняно з довоєнним періодом було засіяно 71% посівних площ колгоспів і 32% радгоспів. Основною силою в колгоспах були жінки, які виробили 72,2% всіх трудоднів. Грунт під посіви готували вручну. Нерідко колгоспники самі впрягалися в упряж замість худоби. Державі було здано більше 56% вирощеного зерна, а у багатьох колгоспах вилучено фураж і посівні фонди. Як наслідок наприкінці 1945 р. розпочалися продовольчі труднощі, особливо на півдні країни.

Становище у сільському господарстві потребувало перегляду аграрної політики. Однак у 1946 р. продовжувалося форсоване розширення оброблюваних площ без відповідного зростання матеріально-технічних ресурсів, зберігався низький агротехнічний рівень виробництва. Наприкінці 1946 – початку 1947рр. Україна здала державі фактично все зрощене зерно, проте план здавання зерна було виконано лише на 3 %. Складне становище з кормами зумовило падіж худоби. Опір селян проведенню хлібозаготівель долався репресіями. Трагедією країни став голод, що розпочався взимку 1946-1947 рр. і охопив східні області. За офіційною статистикою, від голоду померло 810 тис. осіб. Замість допомоги Україні СРСР зерно експортував (7 млн. т 1946 р.), причому значну частину надавав іншим країнам безплатно.

Після кризи 1946 – 1947 рр. розпочалося повільне піднесення, проте підхід до розв'язання проблем сільського господарства лишався старим – шляхом форсування виробництва в умовах жорсткої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946 р. почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства, що давали селянам 70% усіх грошових доходів, 80% м'яса, 90% картоплі. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів.

У 1947р. було скасовано карткову систему і проведено грошову реформу, унаслідок якої значна частина населення втратила свої заощадження. Особливо боляче реформа вдарила по селянству та сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ Ощадбанку в сільській місцевості вони зберігали заощадження дома, у вигляді готівки, а готівка обмінювалася в розраXVнку 1:10. Скасування карткової системи розподілу продуктів призвело до значного зростання цін на них (ціни в 3 рази перевищували довоєнний рівень, тоді як зарплата зросла наполовину).

Наприкінці відбудовного періоду (1950 р.) сільське господарство досягло довоєнного рівня. Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми. Вкладалися вони в основному на придбання машин (33%), будівництво (67%). Техніка залишалася державною. Колгоспи користувалися нею через посередництво МТС. Механізація забезпечувала оранку (на 93%), сівбу (на 70%), збирання зернових культур (на 34%). Інші роботи викопувалися майже повністю вручну. У республіці було електрифіковано 18 % колгоспів, 88% МТС, понад 90% радгоспів. Менше норми вносили мінеральних і органічних добрив. Державні заготівельні ціни залишалися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів. Фактично всю сільськогосподарську продукцію здавали державі. Діяльність колгоспів суворо регламентувалася. Відсутні були й матеріальні стимули.

З середини 1948 р. почалася масова колективізація на західноукраїнських землях. Її проводили тими самими методами, що й в 30-х роках – шляхом посилення податкового тиску на заможних селян, примусу, депортації непокірних до Сибіру та Казахстану, встановлення політичного контролю. У Західній Україні не було голодомору. На початок 1950 р. було колективізовано 96% селянських господарств і усуспільнено 99,4% орної землі.

• Економіка України в роки хрущовських реформ (1954-1964 рр.)

Перша спроба реформування командно-адміністративної системи (КАС) у 50-60-ті рр. тісно пов’язана із завершенням сталінського періоду в історії СРСР (березень 1953р.) та створенням коаліційного керівництва на чолі з М.Хрущовим. Уже в 1954р було скорочено 200 головкомів, 150 трестів, 4500 управлінських організацій. Це послабило централізацію в плануванні і дозволило ширше задіяти ініціативу на місцях.

Розпочався перегляд економічної політики, насамперед аграрної. Для розв’язання продовольчої проблеми та виведення сільського господарства з глибокої кризи було прийнято ряд заходів: зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості за податками за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок, зниження норм обов’язкових поставок державі продукції тваринництва, збільшення закупівельної ціни на продукцію колгоспів і радгоспів. З середини 50-х рр. сільське господарство вперше за багато років стало рентабельним (середньорічні темпи росту становили 7%). Але, як і раніше, переважала політика екстенсивного розвитку за рахунок освоєння великих масивів земель у Сибіру, на Алтаї та у Казахстані. Сюди з України в 1954-1955 рр. виїхало понад 100 тис. осіб, активно надсилалась техніка. Бажаних результатів не було досягнуто. Хрущов намагався цілою низкою заходів поліпшити ситуацію в аграрному секторі, наздогнати США щодо виробництва м’яса, масла, молока протягом трьох-чотирьох років. Примусово запроваджувалися посіви кукурудзи по всій країні, хімізація землеробства не забезпечувалася відповідними потужностями в хімічній промисловості. Великі надії покладалися на реорганізацію МТС та продаж техніки колгоспам та радгоспам з метою зменшення контролю державної бюрократії над селом. У 1958 р. колгоспи викупили 85% техніки. Але не було враховано ряду чинників – високі ціни на техніку, відсутність коштів, кваліфікованих кадрів тощо. У цьому ж році було прийнято рішення про введення єдиної форми постачань сільгосппродукції – по держзамовленню, за встановленими державою твердими цінами. Були встановлені тверді тарифи оплати праці колгоспників, а в 1964 р. введені пенсії.

У системі економічних перетворень було відведено значну, але недостатню роль НТП, технічному рівню промисловості. Багато партійних документів містили питання про прискорення НТП, запровадження досягнень науки і техніки в народне господарство, проте цьому протистояла існуюча система управління. У 1957 р. були ліквідовані міністерства і замість галузевої структури керування виникла територіальна – ради народного господарства (існували протягом семирічки 1958-1965 рр.). Усього було створено 105 економічних адміністративних районів, у тому числі – 11 на Україні. Головним завданням реформи було максимальне використання ресурсів завдяки руйнуванню відомчих меж.

Перші результати реформ були досить успішними – з’явились нові підприємства, особливо в Західній Україні, зросли масштаби виробничої спеціалізації та міжгалузевого кооперування, прискорився процес створення та запровадження нової техніки в виробництво, більш раціонально почали використовуватися місцеві ресурси та наукові кадри. Проте основи господарського механізму не змінилися. Залишався той самий принцип розподілу сировини, продукції, диктат постачальника відносно споживача, раднаргоспи лишилися тими самими міністерствами, лише функціонували в межах території, а не галузі. Вже в 1959р. розпочалося укрупнення раднаргоспів (на 1962 р. в Україні їх залишилося 7). Економічні важелі не змогли стати визначальними в умовах панування КАС. Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі "примітивної індустріалізації". Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов'язаними з науково-технічним прогресом. Темп зростання промислової продукції уже в наступній п’ятирічці скоротився і становив 95% від темпів попередньої семирічки Розвиток народного господарства продовжувався за раXVнок екстенсивних факторів – нарощування капітальних вкладень, матеріальних і трудових ресурсів. Без здійснення радикальної реформи існуючого господарського механізму перетворення 50-х рр. не змогли дати бажаного результату.

У 1961р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було підвищено у 10 разів, у зв’язку з чим було випущено нові гроші. Реформа привела до зростання роздрібних цін на 5 – 10% і викликала невдоволення серед робітників, тому що супроводжувалася зниженням розцінок заробітної плати. Відкриті прояви невдоволення було припинено, але продуктивність праці скоротилася.

Важливим напрямом діяльності Хрущова стали конверсія ГУЛАГа і припинення масових репресій. Якщо на початку 50-х рр.. більш 30% ВВП країни провадилося в „табірному господарстві”, то до середини 60-х рр. – менше 10%. Відбувається поступова реабілітація прошарку інтелігенції, що одержала назву „відлиги”.

Проводилася активна соціальна політика направлена на підвищення добробуту населення – скасовано антиробітничий закон 1940 р., що прикріплював трудящих до їхніх підприємств, підвищено мінімальну заробітну плату, на селі замість існуючої раніше системи оплати праці один раз на рік запроваджено помісячне авансування, у 1956 р. Було запроваджено закон про пенсійне забезпечення, зросли пенсії, знизився пенсійний вік, в 1960-у р. селяни одержують „вільну” – паспорт і право вільного пересування, скоротилась тривалість робочого тижня (з 48 до 46 годин). Заслугою Хрущова є здійснення в 1955-64 рр. десятирічної програми житлового будівництва. За цей час житловий фонд міст зріс на 80%. У 1951-1958 рр. в Україні було збудовано майже 2 млн. квартир, але житлову кризу подолати так і не вдалося.

На початку 60-х рр. соціально-економічна ситуація в країні загострилася – знизилися темпи зростання продуктивності праці, погіршились умови життя населення, що проявилося в зростанні цін на продукти харчування, збільшенні непрямих податків, обмеженні присадибних ділянок, зростанні загального дефіциту продовольчих та інших товарів. Усе це вимагало пошуку шляхів подолання цих негативних тенденцій.

• „Косигінська” реформа, її сутність та причини згасання (1965р.)

Реформа О.М.Косигіна (голови Ради міністрів СРСР) була спрямована на знаходження оптимального сполучення централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостійності підприємств, розвиток господарського розрахунку.

В системі управління економікою ліквідовували раднаргоспи та відновили галузевий принцип управління (союзно-республіканські та союзні міністерства за галузями промисловості).

Важливим напрямком реформи була зміна всієї системи планування та використання методів економічного стимулювання. Господарська реформа передбачала скорочення кількості обов’язкових директивних планових завдань. Прибуток та рентабельність визнали головними показниками ефективності. Був впроваджений аналог ринкової ефективності – внутрішньогалузевий господарський розрахунок. Зросла зацікавленість робітників і керівників у результатах праці, підвищилась продуктивність праці та ефективність виробництва. Для підвищення матеріальної зацікавленості підприємств у результатах праці утворювали фонди економічного стимулювання, матеріального заохочення робітників і службовців, поліпшення їх добробуту, розширення соціально-культурної сфери.

Надалі було б варто довести реформу до логічного завершення – впровадити госпрозрахунок на кожному окремому підприємстві, припинити фінансування збиткового виробництва, провести конверсію, звільнити ціни і заробітну плату від жорсткого регулювання. Передбачені спочатку прямі зв’язки між підприємствами не були запроваджені зовсім через несумісність із системою фондування та розподілу. Як наслідок госпрозрахунок підприємств виявився незабезпеченим матеріально, а підвищення самостійності підприємств – несумісним із повноваженнями міністерств та відомств, директивним плануванням та існуючою системою ціноутворення. При поєднанні адміністративних та економічних методів перевага залишилася за директивними. Це означало, що господарський механізм, закладений в основу реформи 1965 р., зберігав традиційні риси командно-адміністративної системи.

Реформа зачепила й сільське господарство. Було підвищено закупівельні ціни з таким розрахунком, щоб довести їх до рівня, при якому колгоспи не зазнавали б збитків при продажу продукції державі. Роздрібні ціни залишалися незмінними, а різниця покривалася за рахунок держбюджету.

Важливою причиною відставання сільського господарства явився його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні витрати на виробництво сільськогосподарських машин та добрив. В Україні за 1966-1970 рр. кількість тракторів збільшилася на 22%, комбайнів – на 42%, застосування мінеральних добрив майже вдвічі.

Численні суперечності реформи можна було б знищити, рухаючись поетапно до ринку. Проте це було неможливим через політико-ідеологічні причини. У результаті економічна реформа почала згортатися, відбулося повернення до детального планування та оперативного керівництва підприємствами з боку міністерств та відомств.

Але реформа все-рівно дала свої позитивні результати. В Україні за 1966 – 1970 рр. у 1,5 рази зросли основні виробничі фонди та обсяги промислового виробництва, національний дохід зріс на 30%. Проте ці позитивні зрушення стосувалися переважно важкої індустрії, а виробництво предметів споживання істотно відставало. Дещо поліпшилася ситуація і в аграрному секторі, валова продукція якого зросла на 16,6%, але планові показники так і не були досягнуті. З 70-х рр. темпи економічного зростання почали знижуватися. Збільшення експорту нафти з СРСР в результаті експлуатації родовищ у Західному Сибіру дало величезні прибутки (20 млрд дол.. в рік), але ці кошти були направлені не на модернізацію виробництва, а на підтримку дружніх комуністичних режимів сировиною і зброєю, на гонку ядерних озброєнь.

• Економіка України в роки застою (1970 – 1980-ті рр.)

З кінця 70-х років розпочався повий етап перетворень у системі керівництва господарством. На відміну від реформ 60-х років, нова система заходів охоплювала всі галузі господарства та рівні управління (від підприємства до Рад Міністрів союзних республік). Підвищилася роль Рад народних депутатів. Вдосконалювалася система довгострокових (10 – 20 років), п'ятирічних та річних планів, їх складовою частиною стали цільові комплексні науково-технічні, економічні та соціальні програми. З'явився спеціальний розділ плану – вдосконалення управління. У 1983 р. було прийнято Закон про трудові колективи. Проте більшість повноважень трудових колективів мала дорадчий характер. У 1974 – 1986 рр. проводився економічний експеримент, за яким підприємства-учасники одержували більшу самостійність у сфері оплати праці, матеріального стимулювання. Однак експеримент охопив лише близько 30% об'єднань і підприємств України, які реалізували 50% загального обсягу продукції. Обмежувались їхні права у використанні засобів фондів розвитку виробництва, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. У 1987 р. було прийнято рішення про переведення всіх підприємств на повний госпрозраXVнок. Проте і в цей період права підприємств залишались обмеженими.

Розвиток господарства, як і раніше, мав індустріальне спрямування (частка товарів групи А в структурі промислового виробництва становила в 1970 – 1985 рр. 72 %.). Україна досягла певних успіхів у розвитку паливно-енергетичного комплексу. На території України були побудовані найбільші в Європі електростанції – Запорізька, Криворізька, Придніпровська та інші. Завершено будівництво двох останніх агрегатів на Дніпрогесі-2. Успішно працювали нафтовики і газовики України. Було введено в експлуатацію газопроводи Єфремівка – Київ – Кривий Ріг. У 1975 р. було видобуто 68,7 млн. кубометрів природного газу, почалася експлуатація 26 нових нафтових і газових родовищ.

Певних успіхів було досягнуто в розвитку гірничорудної, вугільної, металургійної промисловості. Розвивались і такі галузі, як машинобудівна, металообробна, електроенергетична, хімічна, нафтохімічна. Зароджувалась мікробіологічна промисловість. Почалося конструювання і виробництво електронно-обчислювальної техніки. Зросла кількість комплексно-механізованих і автоматизованих підприємств. Більшість їх припадала на машинобудування, легку та харчову промисловість. Багато винаходів з високим економічним ефектом впровадили науковці Інституту електрозварювання імені Є.О. Патона АН УРСР (в космосі, при прокладанні газопроводів та ін.). Відомою не тільки в Україні, а й за її межами була продукції Харківського турбінного заводу (освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кВт для АЕС). У республіці освоєно виробництво потужних тепловозів, тракторів, буряко- та кукурудзозбиральних комбайнів, а також морських суден, сучасних літаків.

У цілому за 1961 – 1990 рр. валовий суспільний продукт України збільшився у 3,8 рази, вироблений національний дохід – у 3,8 рази, продукція промисловості – у 5,3 рази, валова продукція сільського господарства – у 1,9 рази.

Проте економічна ефективність народного господарства постійно зменшувалась. Це падіння ефективності характеризується даними приросту основних економічних показників. Відмічалося відставання темпів зростання капіталовкладень від темпів приросту суспільного продукту і продукції промисловості, що потім вплинуло на погіршення економічної обстановки в цілому та на динаміку сальдо ввозу-вивозу вітчизняної продукції. Відбувалося падіння реальних доходів на душу населення (див. табл. 5.1.)

Табл. 5.1. Темпи приросту основних показників економічного і соціального розвитку України по п'ятирічках, %

Показник	1961-1965	1966-1970	1970-1975	1976-1980	1981-1985	1986-1990
Валовий суспільний продукт	6,9	6,7	5,6	3,4	3,3	1,9
Вироблений національний доход	7,0	6,7	4,6	3,4	3,4	2,4
Вся продукція промисловості	8,8	8,4	7,2	3,9	3,4	3,0
Валова продукція сільського господарства		3.2	3,0	1,6	0,5	16
Капіталовкладення	5,2	6,8	6,4	2,1	3,1	5,1
Реальні доходи на душу населення		5,8	3,8	3,2	2,7

Залишалася проблема якості промислової продукції. У її загальному обсягу вищої категорії якості у 1986 р. досягли лише 15,9 % виробів. Значна частина виробів не відповідала світовим стандартам, що призводило до великих матеріальних і моральних втрат. Намітилося стійке відставання в науково-технічному і технологічному прогресі від розвинених країн.

Перехід на інтенсивні методи розвитку народного господарства затримувався, неефективно використовувалися матеріальні, сировинні та енергетичні ресурси, що також було серйозною ознакою застою в економіці. Не використовувалися ресурсозберігаючі технології. Низькою була продуктивність праці на виробництві. За даними Держкомстату СРСР, продуктивність праці була нижчою, ніж у США, в промисловості в 2 рази, в сільському господарстві в 5 разів. На виробництво одиниці національного доходу в СРСР витрачалося в 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинених країнах.

В Україні, як і в СРСР, зводилися престижні будови, які економічно були малорентабельні, а для навколишнього середовища і здоров'я людей навіть шкідливими – рукотворні "моря" на Дніпрі, "найбільші в Європі" Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші гігантські новобудови. Без глибокого наукового обгрунтування, враXVвання думки громадськості високими темпами розвивалась атомна енергетика. Розгорнулося будівництво потужних АЕС, які не відповідали міжнародним стандартам безпеки, що підтвердив вибух Чорнобильської АЕС.

Незадовільне використання людських сил, матеріальних і особливо природних ресурсів призвело до економічної кризи.

• Перебудова та розвал радянської економічної системи.

Першим кроком до радикальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, на якому М.С. Горбачов проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни на базі прискорення НТП та здійснення технічної реконструкції народного господарства з врахуванням новітніх досягнень науки і техніки. Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її „вдосконалення”.

Наступний етап дістав назву перебудови (1987 р.). Спочатку її пов’язували з концепцією „вдосконалення господарського механізму” – надання підприємствам більшої самостійності у розвитку виробництва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванні робітників , тобто з фактичним поверненням до ідей реформи 1965 р. Перебудова розпочалася з „Закону про державне підприємство”. Трудові колективи наділялися повною самостійністю в прийнятті рішень – мали право виходу на зовнішній ринок, вибори керівників своїх підприємств, розпорядження власними прибутками (головним чином направляли на підвищення заробітної плати). Для українських підприємств цей закон не створив відповідних умов для отримання достатньої самостійності, адже вони залишалися залежними від союзних органів, що і надалі розподіляли матеріальні ресурси.

Водночас не було зроблено нічого для структурної перебудови української промисловості. Збереглися звичні тенденції спрямування інвестиційних коштів на будівництво нових промислових об’єктів традиційних для України галузей важкої індустрії, вкрай несприятливих для республіки з екологічного та ресурсного погляду, особливо якщо взяти до уваги надзвичайно складну екологічну ситуацію після Чорнобильської аварії (1986 р.) та вичерпання сировинних ресурсів. Існуючий промисловий потенціал вимагав негайного оновлення (зношеність основних фондів підприємств у другій половині 80-х років досягла 55 – 60%). До того ж близько 80% підприємств України не виробляли кінцевого продукту, а лише сировину або напівфабрикати для підприємств інших регіонів.

У липні 1987 р. вперше було поставлене питання про радикальну економічну реформу, головним завданням якої мав стати перехід від командно-адміністративної системи господарювання до нового господарського механізму, що базується на економічних методах та демократичних засадах управління і правового забезпечення „нетрадиційних” для радянської економіки форм власності – кооперативної, акціонерної, приватної, змішаної та з участю іноземного капіталу. Централізоване управління мав замінити економічний механізм ринкового типу. У 1989 р. був прийнятий Закон „Про оренду”, що дозволяв трудовим колективам поступово, за символічний викуп, приватизувати державну власність. Почали створюватися недержавні банки. В цьому році СРСР завершив виведення військ з Афганістану, визнавши тим самим, що війна програна.

Наростали негативні процеси і в сільському господарстві. Зростає інфляція. Ріст заробітної плати робітників і колгоспників не супроводжувався зростанням товарної маси.

В результаті реформи так і не було створено нової господарської системи і не досягнуто позитивних результатів. Деморалізація силових структур, поразка в Афганістані, невизнана, але очевидна поразка в „холодній війні”, що супроводжувалася виводом військ із Східної Європи, дефіцит державного бюджету і наростання товарного дефіциту призвели до явного послаблення Союзного центру. Посилилося прагнення республік до проведення самостійної економічної політики або зовсім до відокремлення.

У 1990 р. розпочався „парад суверенітетів” союзних республік. У відповідь центр оголосив про пом’якшення податкового режиму, що ще більше посилило дефіцит бюджету і погіршило економічну ситуацію в країні.

У цих умовах було два шляхи подальшого розвитку подій – відмова від керівної ролі КПРС і здійснення керованого переходу до регульованої ринкової економіки (програма переходу академіка Шаталіна „500 днів”) або силова консолідація влади.

У березні-квітні 1991 р. проводився обмін 100 і 50-ти карбованцевих купюр (всього за три дні) і здійснено підвищення роздрібних цін (в 2,5 – 3 рази), що супроводжувалося символічною компенсацією внесків (40%). Це дозволило на декілька місяців стабілізувати ситуацію і зняти напругу із споживчого ринку. М’яка грошова політика і політика заробітної плати сприяли стрімкому росту інфляції, що погрожувала перейти в гіперінфляцію. Путч 1991 р. поклав початок розпаду СРСР.

З 1992 р. в Україні починається трансформаційний період.

• Участь України в світовому господарстві.

Розвиток економіки колишнього СРСР передбачав максимальну інтеграцію господарств союзних республік у загальносоюзному народногосподарському комплексі, формування якого завершилося в 60 – 80-х роках. Розвиваючись однобоко, господарство України було зорієнтоване на виробництво засобів виробництва (у 1987 р. їхня частка становила 72,2%).

За галузевою структурою господарство України спеціалізувалося на природно-, фондо-, енерго-, матеріало- і трудомістких галузях промисловості. Воно було розбалансованим, а всі його галузі економічно і технологічно не були пов'язані між собою. За оцінками економістів, 70 – 80 % загальної кількості промислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів. Вони не могли існувати без виробничої кооперації з великою кількістю підприємств колишнього СРСР, які до того ж були основними споживачами виробленої продукції. Україна забезпечувала понад чверть виробництва машинобудівної промисловості Союзу. У той же час вона повністю одержувала з інших республік зерно- й картоплезбиральні комбайни, косарки, вагони метрополітену і вагони електропоїздів, 97% вантажних автомобілів, 93% тролейбусів, 88% технологічного обладнання для легкої промисловості, більше 70% легкових автомобілів, понад 50% тракторів. Основними постачальниками цього обладнання були підприємства Росії та Білорусі.

В Україні не розвивалися такі енергоємні галузі промисловості, як електронна, електротехнічна, комп'ютерна, точне машинобудування. Сировинні ресурси працювали на загальносоюзні потреби, що призвело до їхнього виснаження. Динаміка сальдо вивозу-ввозу свідчить, що вже з 1970 р. йде зане­пад сировинних галузей народного господарства й гіпертрофоване зростання металургійної продукції, цементу, що призводить, без відповідних капіталовкладень до занепаду всієї важкої промисловості внаслідок старіння й амортизації основних фондів. Крім того, відбувалося величезне навантаження на природне середовище у металургійних і цементних центрах України.

Маючи розвинені промисловість, сільське господарство, транспорт, Україна не могла задовольнити свої виробничі потреби. Функціональна структура господарства не забезпечувала безперервного зростання життєвого рівня населення, екологічну чистоту, раціональне використання ресурсів, стабільне економічне зростання, високу ефективність виробництва. Структура українського господарства не створила можливостей для його інтегрування до світових економічних структур, а рівень життя населення значно відставав від стандартів розвинених країн.

Тісні економічні зв'язки Україна підтримувала з країнами Східної Європи, зокрема з Угорщиною і Польщею. У структурі вивозу в ці країни переважала продукція галузей важкої індустрії, електроенергія, природний газ, кокс, руда, сірка, чорні метали, устаткування для гірничодобувної та металургійної промисловості, екскаватори, бульдозери, телевізори, трансформатори, сільськогосподарські машини.

З загальносоюзної "кочегарки" Україна була перетворена на "кочегарку" РЕВ. З країн Східної Європи Україна імпортувала машини і устаткування, верстати, комплектне промислове устаткування для хімічної, меблевої та харчової промисловості, прилади, продукцію хімічної промисловості, рухомий залізничний склад, судна, автомобілі, побутові електроприлади, медикаменти тощо.

Україна брала участь в економічному співробітництві з економічно розвиненими країнами. Більше 20 країн (Австрія, Нідерланди, Італія, Норвегія, Франція, Фінляндія, Німеччина, Швейцарія, Швеція, США, Канада, Великобританія, Японія) одержували з України промислову продукцію і промислову сировину – залізну і марганцеву руду, кокс, прокат чорних металів, графіт, скло, металургійне та гірничошахтне устаткування, штучні алмази, алмазний інструмент, а також цукор, олію, льоноволокно тощо. В Україну імпортувалися різні машини, промислове устаткування, хімічні продукти, вовняні тканини Українські машинобудівники виготовили для США унікальний трансформатор на 560 тис. кВт, для Фінляндії – комплект устаткування для атомної електростанції.

Україна вивозила свої товари більш як у 50 країн світу, що розвиваються. У структурі експорту головне місце посідали машини і промислове устаткування, які виготовлялися з урахуванням роботи в умовах тропічного клімату.

Експортна продукція України за цінами світового ринку оцінювалась у 30 млрд. крб. Проте зазначені прибутки осідали далеко за її межами. Така форма економічних відносин – звичайнісінький колоніальний грабунок України з боку центру. Про це свідчила також структура експортних поставок. У 1989 р., наприклад, на сировину, матеріали і товари народного споживання припадало 72%, на машини і устаткування 22% експорту продукції. У зовнішньоекономічних відносинах Україна мала пасивне сальдо. Справа у тому, що продукція України належала до початкової та середньої стадій обробки, тому й оцінювалася дешево.

Отже, участь України в народногосподарському комплексі СРСР, як і в світогосподарських зв'язках в цілому, свідчила про її колоніальне становище. Наслідком жорстокої експлуатації української економіки стало її виснаження, уповільнення темпів розвитку, що переросло в глибоку кризу.

• Розвиток радянської економічної науки

Головні етапи розвитку економічної науки в СРСР.

Умовно в розвитку радянської економічної теорії можна виділити кілька етапів:

– період становлення (20—30-ті роки), коли йшлося про спроби моделювання нового суспільства, визначення засадничих принципів його побудови, форм та методів його дослідження;

– період ідеологізації економічних поглядів (друга половина 30 – 40-х рр.);

– період формування політекономії соціалізму як науки, що обслуговує ідеологію (50 – 60-ті роки);

– період занепаду (70 – 80-ті роки);

– к.80-х –поч. 90-х pp. період трансформаційних перетворень

Економічні дискусії 20 – 30-х рр.

Характерною рисою економічної думки у 20 – 30-ті роки був справжній плюралізм. Відбувались численні теоретичні дискусії. Проте з кінця 20-х pp. науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеологічним.

Між тим методологічні дискусії 20 – 30-х pp. позитивно позначились на розвитку економічної теорії і передовсім сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.

В економічній літературі досліджувались та обговорювались в ході дискусій такі основні проблеми:

– аграрні, зокрема теорія кооперації;

– госпрозрахунок промислових підприємств, організація ринку

– відтворення, нагромадження, народногосподарське плану­вання;

– кредит і грошовий обіг;

– методологічні і загальнотеоретичні проблеми економічної науки.

Період другої половини 30 – 40-х pp. характеризувався обмеженням науки жорсткими ідеологічними рамками. Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обґрунтування тези щодо переваг соціалізму над капіталізмом. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.

З 30-х років українська економічна думка "розвивалась" за соціальним замовленням, перебувала в ізоляції від світо­вої економічної думки й поступово занепадала.

Період 50 – 60-х pp. характеризувався тим, що економічна теорія, яка була побудована на марксистських догматах і цілком підпорядковувалась ідеологічним потребам. Запанували думки й економічні праці "вождів", зокрема, набула поширення книга Й. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР" (1950 р.), де наголос робився на приниженні ролі то­варно-грошових відносин для планового господарства, поси­ленні класової боротьби на шляху до комунізму. Головні положення даної книги стали основою нового підручника політекономії (1954 р.). Варто також зазначити, що внаслідок посиленого тиску центральної влади та постійних "чисток" наукових кадрів, особливостей українського менталітету національна економічна думка була і нині залишається більш консервативною й упередженою, ніж в інших країнах колишнього Радянського Союзу.

Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм, відомі під назвою господарської реформи (60-ті pp.). Розроблення відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки. На жаль, практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено.

На початку 60-х pp. на вимогу партійного керівництва почалося формування в радянській економічній науці такого напряму, як «критика буржуазних економічних теорій». Задуманий як суто «викривальний» захід, цей напрям, однак, дав змогу радянському читачеві отримати загальне уявлення про стан і досягнення світової економічної теорії, а отже, наочніше усвідомити загальну відсталість соціалістичного суспільства, що, безперечно, прискорило його остаточний крах.

Певне пожвавлення економічної думки в Україні розпочалося з 60-х років. Саме тоді з'явилися дослідження україн­ських вчених В. Корнієнка, І. Лукінова, Ю. Пахомова, А. Покритана, А. Чухна, І. Ястремського та ін. У працях цих еко­номістів йдеться про зміну орієнтирів економічної думки, формуються нові підходи до визначення ролі економічної теорії в соціально-економічних перетвореннях, впроваджен­ня грошово-товарних відносин, госпрозрахунку тощо. Однак період певного піднесення знову змінився періодом застою і догматизму, переслідуваннями інакодумців. Так, професор В. Корнієнко у статті "Основні риси загальнодержавної влас­ності" (1966 р.), а пізніше в книзі "Особиста власність як соціалістичне виробниче відношення" зробив принципово важливий висновок про те, що наявна централізована дер­жавна власність не узгоджується із задекларованою загаль­нонародною, що власністю індивіда є лише робоча сила, яка і за соціалізму стає товаром. Тільки за це автора було підда­но репресіям і відлучено від улюбленої роботи.

У наступний період (початок 70-х pp.) було дещо послаблено політико-ідеологічну цензуру, що позитивно позначилось на розвитку економічної теорії. Але це послаблення тривало недовго. Починаючи із середини 70-х pp. в економічній науці спостерігається застій, зумовлений погіршанням економічного становища в країні. Від науки почали знову вимагати принаймні теоретичного доведення переваг соціалістичного ладу, бо реальне життя свідчило про початок глибокої кризи радянської економіки. Через це на початку 80-х pp. економічна теорія також зазнала кризи. Як догматична та схоластична, вона нездатна була пояснити причини спаду радянської економіки та визначити способи виведення її з кризового стану.

Наприкінці 70-х та у 80-х pp. стався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об'єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х pp. в економічній літературі починають формуватись засади нової концепції господарювання, розглядається можливість трансформації соціалістичної економіки в ринкову.

Становлення радянської економічної науки (20-30-і рр.)

Розвиток економічної теорії в Україні загалом не відрізнявся від відповідного процесу в Росії, але на окремих етапах мав і свої особливості. У 20 –30-ті pp. українськими вченими було зроблено значний внесок у дослідження економічних проблем. Чільне місце тоді належало методологічним проблемам, зокрема питанню предмета політичної економії. Серед економістів-теоретиків, які здійснили великий внесок в розвиток економічної науки, можна назвати: М. Кондратьєва, О. Чаянова, О. Челінцева, Є. Слуцького, В. Леонтьева, М. Вавилова, В. Вернадського, Л. Канторовича, С. Струмиліна та ін. На жаль, доля багатьох із них склалася аж надто трагічно.

В 1918 р. було створено Українську Академію наук, де М. Туган-Барановський очолив соціально-економічний відділ. З його ініціативи того самого року було створено Інститут економічної кон'юнктури, який мав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку. Рекомендації цього інституту базувались на досягненнях світової економічної думки і спочатку були спрямовані проти економічної програми більшовизму, на розроблення плану самостійного розвитку України.

В 1920 р. було засноване Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий, Р. Орженцький, М. Птуха, Ф. Задорожний та ін., що займались теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства.

Слід зробити наголос на тому, що в теоретичних розробках тієї доби обстоювалась думка про регулювальну роль ринку та ринкових цін, критикувалась ідея централізованого соціалістичного планування і ліквідації загальних ціннісних орієнтирів, через що ціна перетворюється з категорії ринкових факторів на суто облікову категорію. Замість цього пропонувалась ідея плану-прогресу.

В цей період в економічній думці України виявилися три напрями:

1. Економічна теорія, що формувалася на засадах маржиналізму і неокласичного напряму шкіл Заходу.

2. Теорія марксизму в її ортодоксальному варіанті.

З. Немарксистські економічні соціалістичні теорії.

Перший напрям розвивали М. Туган-Барановський, Є. Слуцький, О. Чаянов, К. Воблий, О. Челінцев та ін. Отже, до 20-х років економічна думка в Україні була представлена перспективними напрямами і мала всі можливості для плідного розвитку.

О.В. Чаянов (1888 – 1937) став ініціатором створення школи аграрників, котра була представлена К. Воблим, О. Челінцевим та ін. Основна тематика робіт – вивчення процесів, що відбуваються в російській економіці, специфіки соціально-економічних відносин в сільському господарстві.

Костянтин Воблий (1876—1947) у праці "Земельне питання в програмах різних партій" (1917 р.) вказував, що негайна конфіскація земель селянством призвела б до анархії, взаємної різанини селян і спричинила б надзвичайне потрясіння основ народного господарства. Професор Олександр Челінцев (1874—1962) розробляв наукові основи організації сімейно-трудового селянського господарства і розглядав їх у тісному зв'язку з розбудовою селянської кооперації в Україні.

О. В Чаянов у книзі "Основні ідеї і форми організації селянського господарства" (1919 р.) використав засади теорії граничної корисності й став на захист індивідуального селянського господарства.

Досліджує умови розвитку села на переломних рубежах (період столипінської реформи, Першої світової війни, "військового комунізму", непу, "великого перелому").

Чаянов запропонував організаційний план розвитку сільського господарства за прикладом німецької таксації (оцінювання), який включає:

• вибір спрямування господарства;

• поєднання його галузей-узгодження трудових ресурсів і обсягів робіт;

• розподіл продукції для споживання і продажу на ринку;

• баланс грошових надходжень і витрат.

Чаянов на момент розповсюдження в СРСР схеми «куркуль-середняк-бідняк» запропонував власну класифікацію господарств:

• капіталістичне;

• напівтрудове;

• заможне сімейно-трудове:

• бідняцьке сімейно-трудове;

• напівпролетарське;

• пролетарське.

На початку 20-х рр. обґрунтував необхідність переходу від безпосереднього створення в сільському господарстві суспільного сектору (загроза розвалу) до створення селянських господарств. Тоді ще вдалося змінити і скоректувати напрямки аграрної політики. Пізніше це було вже не під силу соціалістам-аграрникам. До пропозицій школи Чаянова подальше не прислухалися (важка промисловість розвивається за рахунок коштів сільського господарства).

Одне з головних положень Чаянова – про відносну стійкість селянського сімейного господарства – витікає з аналізу організації виробництва, сімейних бюджетів і цілей, якими керується це господарство. Селянин, власник невеликої земельної ділянки, прагне не до примноження прибутку, а головним чином до збільшення валового доходу. При цьому він намагається зберегти певне співвідношення між трудовими зусиллями і результатами, що досягаються, більш чи менш рівномірно розподілити трудові зусилля впродовж року. Принцип рівноваги призводить до висновку про високу стійкість селянського господарства, його здібності до виживання у несприятливих умовах, при різкому падінні "ринкової кон'юнктури".

Теоретичні розробки Чаянова критикувалися, але він зовсім не прагнув залишити назавжди дрібне виробництво; він розумів його низьку продуктивність, недостатню товарність.

Розробив теорію сільськогосподарської кооперації. Кооперація здібна поєднати різні види і форми діяльності. Відстоював принцип добровільності кооперування, був проти одержавлення кооперації.

Чаянов вважав, що до кооперативів повинні належати ті типи діяльності, технічний оптимум яких перевершував можливості окремого селянського господарства. Він вказував на та, що окреме селянське господарство здатне вести ефективний обробіток ґрунту і тваринництво.

Доказував, що умови Росії відрізняються від умов західних країн. Вважав оптимальним для нас присутність окремих селянських господарств і крупних господарств кооперативного типу. При цьому за сімейним виробництвом залишиться процес вирощування рослин, тварин, а усі інші операції (переробка, транспортування, реалізація) будуть здійснювати кооперативні організації.

Чаянов приймав участь в обґрунтуванні найважливіших принципів аграрної політики, виступав проти зрівняльного землекористування, обґрунтував введення єдиного сільськогосподарського податку, запропонував методику визначення оптимальних розмірів сільськогосподарських підприємств.

Вчення О. Чаянова, К. Воблого, О. Челінцева, а саме їх концепції сімейно-трудового господарства, теорія сільськогосподарської кооперації, методологія дослідження аграрних відносин, не втратила своєї актуальності і зараз.

Значний внесок в розвиток теорії циклічності зробив радянський вчений Микола Кондратьєв (1892 – 1938). У своїй праці «До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон'юнктури» вперше на той час у розгорнутому вигляді сформулював принцип нового на той час напряму дослідження економічної динаміки, визначив її основний зміст, показав подібність і відмінність статистичного і динамічного методів стосовно аналізу явищ господарського життя, а також місце кон'юнктурних досліджень у розробці проблем економічної динаміки. У своїй праці дослідник формулює свій план вивчення, який базується на двох якісно різнорідних кон'юнктурних процесах: з одного боку – зворотних, хвилеподібних процесах, з іншого – незворотних, еволюційних, у яких виявлявся поступальний розвиток продуктивних сил.

Кондратьєв дійшов висновку, що довгострокові коливання в економіці мають регулярний, циклічний характер. Він виділив комплекс соціально-економічних процесів, розвиток яких характеризується довгочасною періодичністю, і припустив наявність внутрішнього взаємозв'язку між ними.

Кондратьєв, розвиваючи ідею А. Маршала про природу економічної рівноваги, запропонував єдиний підхід до пояснення економічних циклів різної тривалості, а також обґрунтував інвестиційну теорію довгих хвиль в економіці. Довів, що поряд з середніми і короткими циклами існує більш тривалий цикл, котрий охоплює період від 45 до 60 років.

Свою ідею обґрунтував на основі обширного фактичного матеріалу, використанні методів математичної статистики, показав взаємозв’язок окремих економічних параметрів. Динаміку цін пов’язав з процесами заміщення та зносу основного капіталу, циклічним характером інвестицій, тривалістю термінів служби капіталу. Коливання відносної кон’юнктури – не випадковість, а закономірний процес в силу впливу інвестиційного циклу і зрушень в цінових пропорціях на рух капіталів і розміри виробництва. Таким чином, існує довгостроковий механізм, який обумовлює періодичне оновлення господарської системи („зміна кожі”). Відновлюється матеріальна основа виробництва (технологічна база, виробничий апарат), перебудовується господарський механізм, змінюється організаційна структура.

Кондратьєв виступив проти недооцінки значення „емпіричних закономірностей”. Виявив ряд закономірностей в розвитку великих циклів, назвавши їх „емпіричними правильностями”. Перед початком зростаючої хвилі кожного циклу спостерігаються значні зміни в умовах господарського життя. Спадаючі хвилі великого циклу супроводжуються тривалою депресією сільського господарства. Характер, глибина середньострокових циклів залежить від того, як вони співпадають з фазами великого циклу. Спадаюча хвиля великого циклу породжує тривалість і глибину середніх торгово-промислових циклів. Зростаюча хвиля, навпаки, „згладжує” негативні процеси. Спираючись на аналіз кон’юнктури і враховуючи характер виявлених емпіричних закономірностей, Кондратьєв в середині 20-х рр фактично передбачив глибоку кризу 1929 – 1933 рр

За 200 останніх років спостерігалось близько чотирьох великих циклів. Кондратьєв в роботі „Великі цикли кон’юнктури” аналізує більш короткий проміжок часу (140 років) і виділяє три „великих цикла кон’юнктури”: перший – кінець 80 – початок 90-х рр. ХVІІІ ст. до 1844 – 1851 рр. (самий тривалий цикл); другий – з 1844 – 1851 до 1890 – 1896 рр.; третій – з 1890 – 1896 до зростаючої хвилі періоду 1914 – 1920 рр. та, як стало відомо пізніше, спадаючої хвилі періоду 1939 – 1945 рр.; четвертий – з 1939 – 1945 до 1982 – 1985 рр.; очевидно, що п’ятий цикл припадає на період з 1982 – 1985 рр., зростаюча хвиля звершиться в кінці ХІХ на початку ХХ ст.

Другий напрям економічної думки в Україні (марксизм у вигляді догм) представляли В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Д. Мануїльський, Г. Цетровський, О. Шліхтер та ін. Всі вони керувалися лінією партії і вказівками з Москви, що згодом призвело до занепаду провідних галузей економіки України. З часом практично всі ці діячі були знищені режимом наприкінці 30-х років.

Третій напрям цього періоду був представлений теоріями немарксистського соціалізму. Серед представників цього напряму слід назвати історика, голову Центральної Ради, першого президента УНР Михайла Грушевського, голову уряду УНР Володимира Винниченка, керівника Директорії УНР Симона Петлюру, українського анархіста Нестора Махна та ін. Всі вони не сприймали економічної програми ортодоксальних марксистів, боролись проти її здійснення. Зокрема, соціальним ідеалом "батька" Махна була "селянська республіка" без центральної влади, з відособленим сімейним господарством заможних селян, справедливим нетоварним обміном продуктів між містом і селом. Роль Н. Махна в україн­ській історії потрібно ще повніше оцінити належним чином.

На початку 30-х років в еко­номічній літературі ще можна було зустріти думки, що якоюсь мірою суперечили офіційному курсу. Зокрема, пев­них успіхів було досягнуто в трактуванні проблем товарно-грошових відносин, впровадження господарського розра­хунку на державних підприємствах, впливу на економіку регулюючої ролі ринку. Деякі економісти (Я. Дімайштейн, М. Соболев, Л. Діц та ін.) визначали негативні наслідки централізованого ціноутворення, товарний дефіцит, дис­пропорції економічного розвитку, але всіх їх піддавали нищівній критиці офіційні економісти. Особливе місце у цей період займала критика так званої волобуєвщини як про­яву націоналізму в українській науці. М. Волобуєв у 1928 р. виступив із публікаціями, в яких розвивав ідеї про перева­ги самостійного економічного розвитку України. На думку М. Волобуєва, Україна має достатній економічний потенці­ал, щоб самостійно інтегруватися до світового господарства. За це його проголосили ворогом соціалізму і Радянської держави та згодом репресували. Ворожими також оголосили економічні погляди Є. Слуцького, О. Чаянова, О. Челінцева, відкинувши їхні плани аграрних реформ. Орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної думки в країні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Було закрито щойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливо у сфері кооперації), багатьох учених вислано з України або заарештовано.

• Формування «політекономії соціалізму» 30 – 50-і рр.

На рубежі 20 – 30-х років почала формуватись ідея про необхідність розробки політичної економії соціалізму, а у другій половині 30-х і далі у 40-ві і 50-ті роки вона набула все більш конкретних обрисів. Предметом дослідження політичної економії соціалізму була дійсно важлива теоретична проблема, якій приділяли велику увагу в 20 – 30-х роках і багато західних економістів. Суть її полягала в з'ясуванні того, чи може ефективно функціонувати центрально-керована система і, якщо це можливо, в яких конкретних формах економічних відносин ця система мала бути втілена.

Методологія, по-перше, формально зберігала основні риси методології Маркса, тобто у ній були присутні тези про примат галузі виробництва;

по-друге, ідеологічне трактування багатьох економічних проблем. Наприклад, питання про робочу силу як товар, поділ виробництва продукту на необхідний і додатковий пов'язувалися з проблемою експлуатації трудящих;

по-третє, обов'язковою умовою теоретичних досліджень і дискусій була непогрішимість авторитетів.

М. Бухарін детально обґрунтовуючи ідею обмеженості предмета політичної економії ринкової, насамперед капіталі­стичної економіки. У праці "Економіка перехідно­го періоду" (1920), він твердив, що кінець капіталістичного товарного су­спільства буде і кінцем політичної економії. В.І. Ленін критично ставився до такого висновку.

Представник нового покоління радянських теоретиків М. Вознесенський у праці "До питання про економіку соціалізму" (1931) одним із перших ужив поняття "політична економія соціалізму". Водночас він протиставляв природу економічних законів капіталізму і соціалізму, твер­дячи, що відбувається "революційний перехід від епохи стихійних економічних законів до епохи економічних законів, свідомо встановлених пануючим пролетаріатом". У 1932 р. відомий економіст С. Струмілін уточнить, що "планове господарство за своєю ідеєю, крім техніко-економічних норм, фізико-хімічних законів і тому подібних детермінант, ніяких інших "об'єктивних", тобто не залежних від волі суспільства, "соціальних" законів не знає".

Підсумки дискусії були закріплені у 1936 р. постановою ЦК ВКП (б) "Про перебудову викладання політичної економії", відповідно до якої була запропонована нова структура політекономії, що включала великий розділ "Соціалізм". Завданням нового курсу було "викладення законів розвитку соціалістичної економіки..., які створюються і змінюються са­мою соціалістичною державою".

Підготовка нового підручника вимагала обґрунтування окремих еко­номічних законів, які становили предмет політекономії соціалізму. Найбільш дискусійною тут була проблема закону вартості і товарно-гро­шових відносин при соціалізмі. Офіційне визнання того, що соціалізму властиві товарно-грошові відносини було зроблене у 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б), де підкреслюва­лося, що гроші "залишаться ще довго, аж до завершення першого етапу комунізму — соціалістичної стадії розвитку". Важливою проблемою товарних відносин при соціалізмі було визначен­ня меж їх поширення. Так, Вознесенський твердив, що товар при со­ціалізмі — це товар особливого роду, оскільки товарність не поширюєть­ся на засоби виробництва і робочу силу. Це положення також було широко розповсюджене.

Новий підручник мав стати "катехізисом" нової марксистської науки і тому його розробка знаходилась під постійним кон­тролем Й. Сталіна

Перші теоретичні узагальнення. У 1947 р. вийшла книга М. Вознесенського "Воєнна економіка СРСР у період Вітчизняної війни", де піднімалися теоретичні проблеми економіки соціалізму. Вознесенський протиставляв у ній капіталістичну і со­ціалістичну економіку насамперед як стихійну і планомірну. "Соціалістичне планування ґрунтується на розумному викори­станні і застосуванні економічних законів виробництва та розподілу і саме є суспільним законом розвитку, і як таке – предметом політичної еко­номії". Водночас він заперечував формулювання, що "план є закон", згідно з яким у соціалістичному господарстві можна запланувати і здійснити будь-яке економічне завдання. Він підкреслював наявність економічних законів виробництва і розподілу, з якими має ра­хуватися соціалістичне планування. Фактично визнає товарами у соціалістичній економіці засоби ви­робництва і робочої сили, але якщо стосовно засобів виробництва це визнання врешті-решт було зроблене, то робочу силу радянська економічна наука товаром не визнала ніколи, оскільки наступним логічним кроком було б визнання "експлуатації трудящих" при соціалізмі. Логіка наукового аналізу вступала у протиріччя з офіційною ідеологією.

Книга Вознесенського, "добро" на яку дав сам Сталін, у 1948 р. була відзначена Сталінською премією у галузі науки і винаходів, а потім вилучена із обігу. М. Вознесенський у 1949 р. був заарештований і у 1950 р. розстріляний.

Підсумки дискусій 50-х років підведе праця Й. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму у СРСР" (1952), яка стане підґрунтям підручника політекономії, що вийшов у 1954 р.

–визнає об'єктивний характер економічних законів при со­ціалізмі і заперечує здатність радянської держави "відміняти" або "створювати" їх.

–дає нове визначення "основного економічного закону соціа­лізму – "забезпечення максимального задоволення постійно зростаючих матеріальних і культурних потреб усього суспільства шляхом безперервного росту та удосконалення соціалістичного виробництва на основі вищої техніки" (а не закон "планомірного пропорційного розвитку"). Це визна­чення з деякою модифікацією зберігалось у політекономії соціалізму весь подальший період радянської влади.

–існування товарно-грошових відносин при соціалізмі пов’язує з існу­ванням двох основних форм соціалістичного виробництва: державна — за­гальнонародна і колгоспна, яку не можна назвати загальнонародною. Тому товарне виробництво і товарообіг є нині необхідністю, зникне воно із злиттям цих двох виробничих секторів в один загальний виробничий сектор. "На другій фазі комуністичного суспільства кількість праці, затраченої на виробництво продуктів, буде вимірюватися не окружним шляхом, не через посередництво вартості і її форм, як це було при товарному виробництві, а прямо і безпосередньо – кількістю часу, кількістю годин, витрачених на виробництво продуктів". Далі розглядає сферу поширення товарного господарства при соціалізмі і робить висновок, що "наше товарне господарство являє собою не звичайне товарне виробництво, а товарне виробництво особливого роду..., сфера дії якого обмежена предметами особистого споживання".

–при соціалізмі робоча сила і засоби виробництва не є товаром ("засоби виробництва не "продаються" навіть колгоспам, вони тільки розподіляються державою серед своїх підприємств",— зазначав Сталін). "Ціни у нас на сільськогосподарську сировину,— писав він далі,— тверді, встановлені планом, а не "вільні".

–заперечуючи товарну при­роду засобів виробництва при соціалізмі, визнає, що вони стають товаром у випадку продажу їх за кордон. "Тут, в галузі зовнішньої торгівлі, але лише у цій галузі, наші засоби виробництва дійсно є товарами і вони дійсно продаються".

– "народногосподарська рентабельність". Визнавши наявність закону вартості при соціалізмі, хоч і в обмеженому вигляді, Сталін пише: "Цілком невірно також твердити, що при нашому нинішньому економічному ладі... закон вартості регулює нібито "пропорції" розподілу праці між різними галузями виробництва. Якби це було вірно, то не зрозуміло, чому у нас не розвивають на всю потужність легку промисловість як найбільш рентабельну?" Тут Сталін фактично визнав, що народне господарство розвивалося всупереч закону вартості і поняттю економічної ефективності. Але цей висновок Сталін формулювати не хотів. "Деякі товариші, – писав він, – роблять звідси висновок, що закон планомірного розвитку народного господарства і планування народного господарства знищує принцип рентабельності виробництва. Це зовсім невірно. Якщо взяти рентабельність не з точки зору окремих підприємств або галузей виробництва і не у розрізі одного року, а з точки зору всього народного гос­подарства і у розрізі, скажімо, десяти–п'ятнадцяти років, що було б єдино правильним підходом до питання, то тимчасова і нестабільна рентабельність окремих підприємств або галузей виробництва не може йти ні в яке порівняння з тою вищою формою міцності і постійної рентабельності, яку дає нам дія закону планомірного розвитку народного господарства".

Загалом "політекономія соціалізму", яка сформувалася в концепцію у ході численних дискусій, була систематизацією економічної політики держави та ідеології керуючої бюрократії і давала надто викривлене уявлення про реальний лад державного соціалізму у СРСР. І з 1954 р. (рік виходу першого підручника політекономії), модернізуючись, вона переміщалась із одного видання в інше аж до кінця 80-х років

Теоретичне обґрунтування практики соціалістичного господарювання (60-80-і рр.)

При класифікації економічних законів соціалізму виходили із класифікації виробничих відносин. У різні часи на роль основного економічного закону висувались: народногосподарський план, усуспільнення радянського господарства, диктатура пролетаріату, закон розподілу за працею, закон соціалістичного нагромадження, закон вартості. Після дискусій щодо сталінського формулювання основного закону у 80-ті роки було визнано таке формулювання, яке увійшло у всі підручники: забезпечення повно­го добробуту всіх членів суспільства і вільного всебічного розвитку особи­стості шляхом безперервного росту та удосконалення суспільного вироб­ництва.

Проблемою кінця 50-х років стало введення поняття власності як предмета вивчення офіційної економічної науки. Соціалістична власність трактувалась як категорія володіння, розпорядження тим май­ном, яке перейшло у руки держави у процесі націоналізації, колективі­зації та індустріалізації (М. Колганов). Створюється три концепції власності:

1. Власність розглядалась як окреме, самостійне виробниче відношення, яке відображає форму привласнення матеріальних благ і передусім засобів виробництва (Я. Кронрод);

2. Соціалістична власність має розглядатися через сукупність виробничих відносин при обов'язково­му зв'язку з робочою силою;

3. Власність не має об'єктивного, само­стійного економічного змісту. Вона є лише юридичним виразом виробни­чих відносин, сукупністю норм права з присвоєння засобів виробництва та інших матеріальних об'єктів, прийнятих у будь-якому, в тому числі і у соціалістичному суспільстві (В. Шкредов).

–заперечуючи товарну при­роду засобів виробництва при соціалізмі, визнає, що вони стають товаром у випадку продажу їх за кордон. "Тут, в галузі зовнішньої торгівлі, але лише у цій галузі, наші засоби виробництва дійсно є товарами і вони дійсно продаються".

Значна увага приділялась проблемам товарно-грошових відносин, ціноутворення та ін. Дискусія із зазначених проблем мала місце ще у середині 50-х років. Частина вчених відстоювала сталін­ську підхід (К. Островітянов та В. Дяченко, Я. Кронрод)

Дискусії посилились у ході господарських реформ на початку 60-х років. Широкої відомості набула позиція Г. Лисичкіна, викладена у праці "План і ринок" (1966). У ній обґрунтовувалась необхідність зробити класичний ринковий механізм повноцінно діючим регулятором госпо­дарства. На думку автора, для підвищення ефективності суспільного ви­робництва і ліквідації диспропорцій у господарстві слід забезпечити вільний перелив капіталу із однієї галузі в іншу, формування цін на основі співвідношення попиту і пропозиції. Аналогічну точку зору поділяв і Н. Петраков у книзі "Деякі аспекти дискусії про економічні методи гос­подарювання" (1966). Як регулятор господарства ці вчені пропонували використовувати ціну виробництва, яка ґрунтується на середній нормі рентабельності у всіх галузях господарства. Соціалізм розглядався при цьому як один із видів, різновидність або форма товарного виробництва.

Термін "товарне виробництво" з початку 70-х років зник з наукового обігу, його знову стали пов'язувати з ринком. Дозволялось говорити лише про товарно-грошові відносини. З'явились і концепції, згідно з якими то­варно-грошові відносини є формою виразу безпосередніх суспільних, тобто нетоварних за своєю сутністю відносин.

У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962 – 1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку

Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті "План, прибуток і премія" (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, по­ліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва.

Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів необхідно затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване плану­вання від дріб'язкової опіки над підприємствами і перейти до методів еко­номічного (а не адміністративного) впливу на підприємства.

Дискусія радянських економістів, яка із середини 60-х років набула характеру обговорення практичних пропозицій щодо зміни механізму управління і застосування "економічних" методів господарювання, підго­тувала грунт для проведення господарської реформи 1965 р. В сільському господарстві: з метою підвищення матеріальної заін­тересованості колгоспників і працівників радгоспів у зростанні виробництва знижувався план обов'язкової закупівлі зерна, оголошений на 10 років. Понад планова закупівля мала здійснюватися за підвищеними цінами. Знімались обмеження з особистих підсобних господарств, проте, плани постійно "коригува­лись" і виправлялись, проявилась обмеженість намічених механізмів сти­мулювання, зокрема тенденція до заниження обсягів планових поставок сільськогосподарської продукції. В промисловості: 1) скорочення кількості директивних планових показників, заміну валової продукції як основного планового та оціночного показника обсягом реалізації; 2) зміцнення госпрозрахунку підприємств, збереження у їх розпорядженні великої частки прибутку; 3) перебудову системи ціноутворення таким чином, щоб політику підтримки низьких оптових цін замінити політикою встановлення цін на рівні, який би забезпечував роботу підприємства на засадах госпрозрахун­ку; 4)відновлення галузевого принципу організаційної структури управління промисловістю.

Вихідною ідеєю реформи була неможливість вирішувати всі народно­господарські питання у центрі, що зумовлювало потребу у децентралізації. Залишалося п'ять показників, які директивно планувалися: обсяг реалізації продукції, основна номенклатура, фонд заробітної плати, доход і рентабельність, взаємозв'язки з бюджетом. Проте адміністративна обо­в'язковість завдань при цих економічних показниках мала зберігатися.

Консерватизм, інертність мислення, опір бюрократичного апарату став причиною негативних наслідків реформи вже в 1966 – 1967 рр. Інтереси суспільства і підприємств стали все більше і більше розходитись. Поступово це призвело до збою у роботі всього господарського механізму країни, вело до глибокої економічної кризи.

В ході двадцятирічної дискусії у радянській економічній літературі сформувались такі основні концепції планового ціноутворення: вартісна, ціни виробництва, цін оптимального плану, ціни рівноваги

Вартісна концепція, згідно з якою основою цін має бути вартість продукції (Я. Кронрод та ін.), була поширена на початку 60-х років. Для вирахування цін пропонувалась наступна формула

Ц = с + v + т', де с — вартість витрачених засобів виробництва; v – заробітна плата; т'– норма вартості додаткового продукту, яка обраховувалась по суті як довільна надбавка до заробітної плати. Вартісна, або витратна, концепція опиралася на поняття СНЗП (суспільно необхідні затрати праці), як на основу формування цін. Основний недолік витратної ціни полягав у тому, що різниця у рівнях рентабельності (як проектної, так і особливо фактич­ної, яка виникала при її застосуванні) не відображала різниці у корисно­му ефекті різних видів продукції, в їх потребі, в їх дефіцитності.

Концепція цін оптимального плану була висунута у працях Л. Канторовича, В. Нємчинова та ін. За активної участі Канторовича і його колег – Новожилова (1892 – 1970) і Нємчинова (1894 – 1964) у другій половині 50-х – поч. 60-х рр. формується радянська економіко-математична школа.

Леонід Віталійович Кантарович (1912 – 1986) відкрив метод лінійного програмування (метод максимізації при обмежених ресурсах).

Сутність запропонованого методу була викладена в роботі "Математичні методи організації планування виробництва" (1939)

В роботі "Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів" (1959) розробляє загальну теорію раціонального використання ресурсів.

Розробка лінійного програмування почалася з пошуку практичної задачі. До Кантаровича звернулися інженери фанерного треста з проханням найти ефективний спосіб розподілу ресурсів, котрий забезпезпечить найбільш високу продуктивність обладнання.

Кантарович запропонував математичний метод оптимального варіанта. Умови задачі на оптимум і ціль, яка повинна бути досягнута, можуть бути виражені з допомогою системи лінійних порівнянь. Оскільки порівнянь менше, чим невідомих, задача як правило має не одне, а багато рішень. Для рішення задачі використав метод послідовних наближень, послідовного співставлення варіантів з вибором найкращого в відповідності з умовами задачі.

Якщо відомі обмеження на всі види виробничих ресурсів у певний період та відомі умови технології, що склалися у цей період, виражені коефіцієнтами витрат, якщо мета даної системи може бути виражена формально у вигляді цільової функції (критерію оптимальності), то, по-перше, може бути визначений оптимальний план, при реалізації якого буде досягнуто найкраще значення цільової функції; по-друге, всім видам ресурсів у цьому плані можуть бути поставлені відповідні економічні (за термінологією Канторовича – об'єктивно зумовлені) оцінки, що дорівнюють прирощенню значення цільової функції при збільшенні ресурсів даного виду на одиницю. Склавши таким чином оптимальний план, держава одночасно визначала б і систему цін, стимулюючи його виконання. Це була аксіома, яка, на жаль, у реальній економічній практиці того часу не реалізувалася.

Саме за внесок у теорію оптимального розподілу ресурсів Л. Канторовичу і Т. Купмансу (Йєльський університет, США) у 1975 р. було присуджено Нобелівську премію.

Пошук більш практичних підходів у рамках цього напряму привів до обґрунтування формули планової ціни як суми витрат факторів р = М +Т +Ф +Р де М – питомі матеріальні витрати (включаючи амортизацію), які мож­на оцінювати за діючими цінами з урахуванням їх взаємної ув'язки; Т_у – оцінка трудових витрат, які можна наближено обрахувати як питомі витрати заробітної плати з нарахуваннями до рівня повних витрат на відтво­рення робочої сили з урахуванням суспільних фондів споживання; Ф – "прокатна оцінка" (тобто вартість використання) виробничих фондів на одиницю продукції; Р – рентна складова.

Чимало прихильників мала і концепція "ціни виробництва". її пози­тивність полягала в тому, що такі ціни враховували фондомісткість вироб­ництва, проте при цьому ціни на продукцію трудомістких галузей не за­безпечували б підприємству необхідних нагромаджень. Формула ціни виробництва мала такий вигляд:

Ц = с + v + ф*р_н, де Ц – ціна; с – матеріальні витрати; ф – фонди, які використовуються при виробництві певного товару; р_н – норма рентабельності по народно­му господарству, обчислена як відношення чистого доходу до вартості основних виробничих фондів і матеріальних оборотних засобів.

Дані концепції спирали­ся в цілому на "технічну" версію вартості. Критики її звертали увагу на те, що, на думку класиків марксизму, вартість не піддається розрахунку і за своєю природою може проявлятися лише через коливання цін під тиском динаміки попиту і пропозиції, тобто через функціонування ринкового механізму. Звідси виходило, що будь-яка модель ціни із числа орієнтованих на СНЗП як основу, може дати лише деяку умовну величину, яка тільки випадково може збігатися із СНЗП і забезпечувати погодженість інтересів.

Таким чином, незважаючи на те, що нові ціни дали змогу забезпечити на деякий час рентабельність праці практично в усіх галузях промис­ловості, вони були у черговий раз пристосовані до господарських умов. Ціни, як і раніше, не виконували ролі регулятора ефективного розподілу ресурсів і ефективного використання їх.

Соціалістичне виробництво і НТП. Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливо актуальною проблемою для радянської науки у сер. 70-х рр. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що успішно подолали кризу модернізації середини 60-х – поч. 70-х рр.

Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у викори­станні НТП, у 70-ті роки радянські економісти були вимушені констату­вати, що "ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідності до нього впливав на

економічну заінтересованість підприємств таким чином, щоб вони самі прагнули виробляти нову техніку і її впроваджувати" (О. Румянцев).

У працях того періоду відмічалось, що мережа господарських зв'язків у економіці ускладнилася і стала набагато чутливішою до порушень ритмів взаємних поставок. Збереження незмінними принципів централі­зованого планування призводило до того, що збої у будь-якій ланці народ­ного господарства серйозно порушували відтворювальні зв'язки у вироб­ництві, розподілі, обміні і споживанні суспільного продукту.

Ареал досліджень проблем був розширений. До традиційних досліджень валового суспільного продукту, національного доходу, виробничих фондів і виробничих відносин додавався аналіз відтворення робочої сили, матеріальних умов росту життєвого рівня, національного багатства і природного середовища. Проте результати їх були заздалегідь визначені.

У цілому можна констатувати, що хоч у розумінні багатьох проблем господарського механізму радянська економічна думка внаслідок дискусій просунулася вперед, основне питання — чи сумісний сам державний соціалізм з вимогами, які випливають із сучасного етапу НТП, з новими можливостями і потребами суспільства — не могло бути нею вирішене і навіть поставлене.

Олександр Іванович Анчишкін (1933 – 1987). Головна робота "Наука. Техніка. Економіка" тісна пов’язана з його організаторською діяльністю по розробці Комплексної програми науково-технічного прогресу. Головна ідея – необхідність переводу економіки з екстенсивного на переважно інтенсивний шлях розвитку; включити наукові знання у процес відтворення, практично використовувати зростаючі можливості науки і техніки.

Щоб включити технологічні новинки в виробництво, заставити їх працювати, необхідно було: 1) інвентаризувати всі розділи фундаментальної і галузевої науки, включаючи проектно-конструкторські розробки; 2) виділити пріоритетні напрями науково-технічного прогресу; 3) найти механізм підключення технології до економіки, який дозволить „обігнати, не доганяючи”, що розглядалось як першочергова задача.

У своїй монографії спробував розкрити взаємозв'язок техніки з трансформацією господарського механізму, відстоював ідею інтенсифікації економічного зростання. Але трагедія була у тому, що не були відповіді на запитання, яким же шляхом перевести економіку на шлях інтенсифікації.

Справедливо вказував на складність практичного рішення завдання пропорційного розвитку усіх ланок циклу "наука – виробництво".

Розглянувши суперечності, що стоять на шляху інтенсифікації суспільного виробництва, Анчишкін шукав вихід в удосконаленні практики ціноутворення, перебудові організації науково-дослідницької роботи, розширенні економічних методів керування і звуженні адміністративних. Але конкретних шляхів "формування соціально-економічного механізму прискорення НТП" на базі „реальних економічних інтересів та їх взаємодії" визначити не вдалося.