Політичне лідерство

Невід’ємний елемент політики – політичне лідерство. Політичний лідер (англ. to lead – вести) – особа, яка здійснює вплив на учасників політичного процесу, організовує людей на досягнення цілей.

До функцій лідерства дослідник Р. Такер відносить: консолідуючу (інтеграція групи); діагностичну (аналіз ситуації); директивну (визначення цілей, напряму дій); інноваційну (оновлення політичного курсу); мобілізуючу (організація людей на досягнення цілей); комунікаційну (пов’язування влади та громадян); інформаційну (люди не здатні організовуватись без даних про вигоди, мету дій, наслідки).

Лідери можуть виконувати й інші функції. Так, А. Пахарєв виокремлює легітимізаційну функцію. Вона має подвійний аспект. З одного боку, навіть опозиціонери, беручи участь у діяльності політичних інститутів, легітимізують політичний режим, з іншого – яскравий лідер на чолі політичної сили є додатковим підтвердженням її претензій на владу.

Здатність лідера виконувати функції залежить від багатьох чинни­ків – особистих якостей, наявних ресурсів, вміння їх мобілізувати. Цьому може сприяти посада лідера, яка надає право розпоряджатися ресурсами. Отже, лідерство має формальний та неформальний аспекти.

Існує багато теорій політичного лідерства. «Теорія рис» пояс­нює лідерство якостями особи. До них традиційно відносять волю до влади, енергію, організаційні здібності, компетентність, відповідальність, інноваційність. Е. Богардус також виокремлював енергію, розум, почуття гумору тощо, Д. Донцов – волю до життя, експансіонізм.

Близькими є психологічні концепції. З. Фрейд, неофрейдисти, інші часто розглядали лідерство як аномалію. Згідно з однією з концепцій, політикам властива завищена самооцінка, яка базується на комплексах.

Але у «теорії рис» та психологічних концепцій є недоліки. По-перше, повні переліки лідерських рис часто збігаються з сукупністю людських рис взагалі (зокрема, це стосується й «негативних» рис – цинізму, хитрості тощо). По-друге, слабким їх місцем є неврахування соціальної обумовленості лідера. Адже в різних ситуаціях, різному соціокультурному контексті політикам необхідні різні якості, щоб стати лідерами.

Концепція лідера як виразника інтересів пояснює феномен лідерства орієнтацією політика на задоволення інтересів людей. Сучасним її варіантом є підприємницька концепція. Згідно з нею політичний діяч пропонує лідерські послуги виборцям. Недоліком цих концепцій є відведення лідеру пасивної ролі. Цей недолік долається, якщо враховувати, що інтереси можуть нав’язуватися лідерами. Свого часу українські політики багато зробили для розпалювання ворожнечі у суспільстві з мовного питання, щоб люди керувалися ставленням до нього при своєму виборі.

У ситуаційній теорії стверджується, що лідером стає особа, здатна реалізувати завдання, що стоять перед групою в даний момент. Ця теорія особливо актуальна в кризових політичних ситуаціях.

У своїй «концепції послідовників» Ф. Стенфорд впровадив поняття конституентів – усіх суб’єктів, які взаємодіють з лідером та впливають на нього. Конституентів він поділяв на виборців, послідовників, активістів. Феномен лідерства, на його думку, визначають відносини між лідером та групами, які бувають одно- (лідер впливає на групу) чи двосторонніми.

Певні аспекти усіх цих підходів можна використати для пояснення феномена лідерства. Адже лідер має володіти певними психологічними якостями та водночас реагувати на потреби виборців і вміти спонукати людей до дій заради досягнення поставлених цілей.

Сучасна політика вносить доповнення до цих теорій. В суспільстві з розвинутими комунікаціями громадяни часто мають справу не з лідером як реальною людиною, а його іміджем. Це доповнює вимоги до рис лідера, підвищує вагу телегенічності тощо. Але головне – щоб стати лідером, особі необов’язково мати ці якості. Треба, щоб люди вірили, що їх лідер такий. А це залежить від комунікаторів – журналістів, піар-служб.

Класифікація політичного лідерства. Крім поділу лідерів на фор­мальних та неформальних, існують інші типології. За рівнем діяльності виокремлюють лідерів загальнонаціональних, регіональних, місцевих, світових, за соціальною базою – молодіжних, жіночих тощо. Також лідерів поділяють залежно від очолюваних організацій, зокрема, партійних, лідерів громадських організацій та рухів, парламентських фракцій тощо. Характер організації визначає тип вимог до лідерів.

За місцем у системі влади виділяють лідерів правлячих партій та опозиційних лідерів. Ця класифікація теж зумовлена різними можливостями лідерів та вимогами до них. Опозиційний лідер може у критиці влади використовувати неперевірені факти, заявляти про необхідність здійснення дій, реальність яких сумнівна. Правлячі лідери теж можуть інтерпретувати реальність на свою користь, але їм це зробити важче.

Політичні події свідчать, що лідери, які йдуть до влади та декларують служіння суспільству, після її отримання виконують не всі обіцянки, а їх діяльність часто детермінується зміцненням та утриманням влади. Влада є умовою реалізації програми. Отже, йдеться про співвідношення мети та засобів. Без останніх мета не може бути реалізована. Але проблема засобів може затуляти мету. По-друге, політик, що рветься до влади у державі (партії), представляє частину електорату (членів партії). Отримавши владу, він має враховувати інтереси усіх. І деякі рішення, які раніше здавалися йому такими, що доцільно реалізувати, він переглядає.

Розбіжності у політичній тактиці зумовлюють розрізнення рефор­маторських (орієнтовані на проведення реформ у державі, партії тощо), революційних (організують людей на революційні події), консервативних (схильні до збереження політичної ситуації) лідерів.

Залежно від методів управління лідери можуть поділятися на де­мократичних та авторитарних. Першим властиві колегіальне прийняття рішень, врахування громадської думки, сприяння масовому обговоренню цілей та шляхів їх досягнення. Авторитарні лідери схильні до індивідуального прийняття рішень, спираються на систему наказів. Часто авторитарними є лідери радикальних сил. Враховуючи нездатність однієї особи охопити усе коло проблем, різну компетентність політичних суб’єктів, лідери найчастіше поєднують демократичні та авторитарні методи.

Розрізняють лідерів й за засобами консолідації прибічни­ків. Важливу роль в цьому відіграє ідеологія. Є ті, хто використовує чіткі ідеологічні принципи, таких лідерів називають ідеологічними. Але в сучасній політиці лідери гнучко ставляться до ідеологічних принципів і можуть легко переміщуватися між ідеологічними нішами.

М. Вебер відповідно до його класифікації типів легітимності виокремлював традиційних, харизматичних та «рутинних» лідерів. Феномен харизми яскраво простежується під час мітингів, демонстрацій тощо, тобто безпосереднього контакту харизматика з громадянами. До харизматичних лідерів часто належать так звані лідери-фанатики (як правило, представляють радикальні сили), які здатні «запалити серця».

В контексті розрізнення формального лідерства та бюрократичного впливу на владу виникає питання про правомірність виокремлення рутинних лідерів. Як свідчать дослідження, в суспільстві завжди є люди, які орієнтуються на тих, хто знаходиться при владі, незалежно від володіння ними лідерськими якостями. Обсяг цієї групи коливається від 6 до 12%.

Поширеною є класифікація М. Херманна, який серед лідерів виокремлював «комівояжерів» (будує систему контролю над послідовниками завдяки задоволенню їх потреб), «пожежників» (основна характеристика – реакція на зовнішню ситуацію), «маріонеток» (ними маніпулюють інші індивіди, його прибічники), «торговців» тощо.

Л. Климанська розрізняє лідерів за ставленням до влади:

- ті, хто ставиться до влади як до гри. Гравець намагається здобути підтримку, мало цікавлячись ідеологічними та політичними програмами;

- ті, для кого цінність влади пов’язана з можливістю панувати. Це властиве насамперед авторитарним особам;

- ті, хто вбачає у владі джерело багатства, престижу, інших вигод;

- ті, хто бачить мету влади у служінні суспільству. Ця позиція часто виникає у кризових ситуаціях, коли є проблема вибору напряму розвитку.

Серед лідерів часто виокремлюють тип популіста. Йому властиві потурання настроям послідовників, ухвалення рішень, що подобаються масам. Але для нього є проблемою перехід з опозиції до влади. В опозиції він може стверджувати, що влада зобов’язана здійснити певні дії, незалежно від того, наскільки вони дійсно можливі. Досягнувши влади, він не може реалізувати те, про що говорив раніше. Але перебування при владі деяких діячів (наприклад, президентів Венесуели У. Чавеса, Аргентини Х. Перона) свідчить, що популістом можна, хоча б протягом певного часу, залишатись і при владі. Умовою є вміння лідера переконати маси у тому, що певні сили (опозиційні, зовнішні) не дозволяють йому здійснювати ефективні дії, та спрямувати на них агресію.

В контексті лідерства слід розглянути тип політичного вождя. Історично так називалися військові лідери племен. Вождь вів плем’я у походи, керував в інших складних ситуаціях. Відродження терміну в сучасній політиці теж пов’язане зі складними процесами в житті суспільств або політичних груп, потребою людей компенсувати втрату традиційних вірувань, необхідністю мобілізації. Вождь – це політичний лідер, що має беззаперечний авторитет в угрупованні (нації, партії, етнічній групі) з точки зору формування цілей та виступає символом його єдності.

Явище вождизму передбачає можливість декількох вождів у полі­тичної групи. Один з прикладів – система фюрерства у Німеччині. Вона була ієрархічною та передбачала, поряд з фюрером нації (А. Гітлером), наявність фюрерів на усіх рівнях управління державою.

Вождизм в тоталітарних країнах може призводити до «культу особи», для якого властиві фактичне обожнення лідера, пов’язування з ним усіх досягнень, віра у його безпомилкові дії. Прикладом був культ особи в СРСР (Сталін), Туркменистані (Президент Ніязов) тощо. Культ невіддільний від тиражу­вання символів, пов’язаних з його об’єктом – портретів, пам’ятників. На відміну від вождизму культ особи виключає існування діячів, яких масова свідомість могла б порівняти з його об’єктом. Культ особи може існувати й після смерті лідера. Так, в Туреччині повага до засновника світської держави Кемаля Ататюрка фактично перетворилася на культ особи. Це свідчить про можливість культу навіть у країнах, які стають на шлях демократії. Культ померлого лідера може співіснувати з культом діючого. У Північній Кореї, поряд з президентом Кім Чен Іром, вклоняються його батькові та засновнику держави Кім Ір Сену. Культ особи викликаний відкиданням традиційних символів єдності суспільства (релігії), потребою замінити їх новими, пристосованими до сучасності, та мобілізацією громадян на досягнення цілей.

В останні часи простір для культу особи звузився. Це пов’язано з диверсифікацією соціальної структури, етнокультурним відродженням народів тощо. Чинником повалення кумирів стали масові комунікації. Але повністю можливість культу особи не усунута. Для його відродження суспільство має бути культурно однорідним, а лідер – виразником не стільки модернізаційних прагнень, скільки культурних стереотипів.

Контрольні запитання.

Розкрийте суспільні передумови появи елітистських концепцій на зламі ХІХ-ХХ ст. Що означає поняття політичного класу?

Які функції виконують політичні еліти?

Наведіть типологію політичних еліт.

Які способи рекрутування політичних еліт Вам відомі?

Проаналізуйте етапи формуваня політичної еліти України.

Які функції виконують політичні лідери?

Охарактеризуйте основні концепції формування політичного лідерства.

Назвіть найвпливовіших політичних лідерів України. До якого типу лідерів, з точки зору психологічної позиції щодо влади, Ви б їх віднесли?

Приклади тестових завдань.

Які тенденції, на думку Г.Моски, властиві розвиткові політичного класу (2 правильні відповіді)?:

а) олігархічна; б) аристократична; в) демократична; г) охлокра-тична.

До якої групи еліт слід віднести українські політичні еліти?:

а) нормативно інтегрованих; б) фрагментованих; ідеологічно інтегрованих.

Як називається система рекрутування політичних еліт, коли колом претендентів виступає політична еліта?:

а) антрепренерська; б) гільдійна; в) закрита.

Як пояснює феномен політичного лідерства «ситуаційна теорія»?:

а) лідерство – продукт соціально-політичних обставин; б) властивими лідеру якостями; в) вмінням лідера виразити інтереси виборців, задовільнити їх потреби.

М.Вебер виокремлював три типи лідерів. Вкажіть на них (3 правильні відповіді):

а) традиціоналіст; б) герой; в) харизматик; г) раціоналіст; д) «пожежник».

Література

Анурин В.Ф. Бюрократия: взгляды «извне» и «изнутри» / Володимир Федорович Анурін, Аріна Михайлівна Садуліна. // Социс. – 2010. – №2. – С. 29-38.

Ашин Г.К. Элита: история термина / Г.К. Ашин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.elitarium.ru.

Балабан Р.В. Політичний клас: виклики і ризики / Ростислав Валерійович Балабан. // Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса. – 2010. – №1(45). – С. 110-120.

Головатий М.Ф. Поняття «політична еліта» і «політичний клас в контексті сучасної політичної думки / Микола Федорович Головатий. // Політичний менеджмент. – 2008. – Спецвипуск. – С.63-68.

Горбатенко В.П. Прикладна політологія: навч. посіб. / Володимир Горбатенко, Світлана Денисюк, Галина Зеленько та ін. В.П. Горбатенко (ред.). – К. : Академія, 2008. – С. 270-294.

Гаман-Голутвина О.В. Процессы современного элитогенеза: мировой и отечественный опыт / Оксана Вікторівна Гаман-Голутвина. // Полис. – 2008. – №6. – С.70-85.

Кочубей Л.О. Сучасні політична еліта та політичний клас: визначення, моделі та особливості становлення / Лариса Олександрівна Кочубей. // Наукові записки ІПіЕНД. – 2010. – №1(45). – С. 37-53.

Михельс Р. Демократическая аристократия и аристократическая демократия / Роберт Міхельс. // Социс. – 2000. – №1. – С. 107-116.

Пахарев А.Д. Политические элиты современной Украины: каналы рекрутирования / Анатолій Дмитрович Пахарєв. // Наукові записки ІПіЕНД. – 2010. – №1(45). – С. 27-36.

Політика в особах: Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі: національний і регіональний контексти / За заг. ред. Ф.М. Рудича. – К.: Парламентське вид-во, 2008. – 352 с.

Політичний менеджмент. Спеціальний випуск. – 2007. – 261 с.

Траверсе О. Політичне лідерство як universum / Олег Траверсе. // Політичний менеджмент. – 2011. – №2. – С. 85-93.

Шульга Н.А. Этапы становления политической элиты в Украине в годы независимости / Микола Олександрович Шульга. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – №4. – С. 24-37.