Держава як головний інститут політичної системи

Глобальна криза, що розпочалася у 2007 р., засвідчила, що, попри «розмивання» влади, держава лишається ключовим політичним інститутом. Саме дії урядів, які «залили економіку грошима», сприяли подоланню кризи на нинішньому етапі, хоча багато аналітиків вважає, що це лише відтермінувало крах існуючої економічної системи.

Згідно з класичним визначенням держава – це форма організації суспільного життя, управління суспільством, що базується на публічній владі, здійснюється від імені народу, включає владні установи. За М. Вебером розвиток держави починається завдяки експропріації «приватних» носіїв влади. «Жоден чиновник не є власником коштів, які витрачає, або споруд, запасів, інструментів, військової техніки, якими розпоряджається».

Розвиток політичних процесів у ХХ ст., досить вільне, зокрема, й в рамках закону, розпорядження чиновників матеріальними ресурсами держави, а також досягнення економічної науки, яка в понятті власності виокремлює не лише володіння, а й розпорядження та використання, ставлять під сумнів визначення Вебера. Хоча ще у ХІХ ст. К. Маркс називав державу своєрідним об’єктом власності бюрократії.

В історії політичної думки були різні теорії походження держави:

- теологічна, за якою держава втілює закон Божий (хоча Фома Аквінський визнавав, що держава може відходити від свого призначення). Сьогодні ця теорія проявляється у твердженнях про необхідність держави, про те, що виступати проти неї та її керівництва незаконно;

- теорія договірного походження. Згідно з нею, держава постає внаслідок договору індивідів, які створюють її для захисту від ворогів, захисту власності, інших природних прав та делегують їй відповідні повноваження. Відтак народ – джерело влади. У сучасному суспільстві ця теорія проявляється, зокрема, у виборному формуванні влади;

- завойовницька, за якою держава постає внаслідок завоювання одними групами людей інших. Держава є інструментом підкорення;

- класова, за якою держава постає в умовах класового розшарування та є політичним знаряддям економічно пануючого класу.

Ці теорії віддзеркалюють різні аспекти утворення держави та не суперечать одна одній. Так, в договірній та теологічній теоріях одну й ту саму роль відіграють природне право та Божий закон. Завойовницька теорія не зводиться лише до зовнішнього завоювання одних народів іншими. Завоювання може бути «внутрішнім», тобто певні суспільні групи, наприклад, економічно пануючий клас, завойовують державний апарат.

До класичних ознак держави зазвичай відносять:

- наявність органів публічної влади, які здійснюють її від імені народу, тобто організаційно відокремлені від останнього;

- територію, на яку державні органи поширюють свою владу;

Територія – не лише географічне поняття. Це простір, в якому держава здійснює владу і який включає усю сукупність соціальних взаємодій. На думку І. Кураса, регіон – це органічна цілісність природного, економічного та соціального середовищ. Цей простір структурований. Територія поділяється на одиниці (в Україні – області, райони; судові, виборчі округи тощо). Відповідно структурується й державне управління (обл- та райдержадміністрації, окружні суди, виборчі комісії).

- державний суверенітет;

державний суверенітет (фр. souverainete – верховна влада) – верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішній сфері. Самостійність і незалежність державної влади полягають у тому, що органи державної влади діють самостійно і незалежно від інших форм влади в країні (партій, рухів, місцевого самоврядування), від іноземних держав та міжнародних організацій.

- монополія на легальне застосування примусу;

- діяльність з ухвалення законів, які регулюють суспільне життя;

- наявність податкової системи;

- державні символи – герб, прапор, гімн.

Держава та її органи виконують різні функції. З точки зору сфери функціонування виокремлюють економічну, правоохоронну, культурно-виховну, зовнішньополітичну, інформаційну та інші функції, з точки зору механізмів реалізації – законодавчу, організаційну, арбітражну (суд є арбітром між громадянами та групами населення) тощо.

Теорія розподілу державної влади поділяє її на гілки:

- законодавчу (парламент; в Україні – Верховна Рада);

- виконавчу – глава держави (в деяких державах), уряд, вертикаль органів виконавчої влади – центральних (міністерства, державні комітети тощо) та місцевих (в Україні – місцеві державні адміністрації);

- судову (вищий орган судової гілки влади в Україні – Верховний Суд; вищі спеціалізовані суди; вертикаль судових органів).

Типологія держав. Класифікувати держави можна за різними критеріями. Класифікації за формами державного правління та державного устрою наведені далі. За політичним режимом виділяють демократичні, авторитарні, тоталітарні держави, за етнонаціональним складом населення – національні або багатонаціональні.

Але національна держава визначається не лише за складом населення. Її становлення – наслідок становлення нації, політичного самоусвідомлення населення. Вона виражає волю нації. Виникнення таких держав – ознака Нового часу. Їх риса – високий рівень солідарності, довіри між громадянами та групами, лояльності громадян до держави.

Згідно з теорією суспільно-економічних формацій К. Маркса вирізняють феодальні, капіталістичні, соціалістичні та інші держави.

Держави, які залежні від інших держав, називають колоніями, а держави, які мають у своєму складі колонії, – метрополіями.

У середині ХХ ст. у політології був введений в обіг термін «держава загального добробуту». Його використовували щодо західних держав (Швеція, ФРН тощо), яким властиві високий рівень добробуту значної частини населення, більш рівномірний розподіл суспільного багатства, управління на засадах соціального партнерства.

Серед типології держав важливе місце належить поняттю правова держава. Воно аналізується у підрозділі щодо нормативної підсистеми.

Останні десятиліття засвідчили нові тенденції в розвитку інституту державності. Чинниками змін є перетворення націй на складну мозаїку груп, розвиток комунікаційних технологій, народження нових форм суспільної самоорганізації, невідповідність технологічного та культурного розвитку суспільства, глобалізація суспільних процесів тощо.

Змінюються уявлення про функції держави, яка стає, хоча й провідним, але одним з багатьох агентів розвитку, перетворюється на партнера інших інститутів. О. Батанов вважає, що «ідея децентралізації державно-владних структур і методів при збереженні ідеї правової держави породжує нову теорію сервісної держави, що покликана задовольняти потреби суспільства та кожного окремого його члена на принципі послуг». На думку Ф. Боббітта, для держави завтрашнього дня споживчий попит буде важливіше за переваги виборців». Серед моделей цих держав він виокремлює державу-«парасольку» – зону вільної торгівлі та/або оборони, єдине правове середовище. Національні утворення «ховаються» під нею, зберігаючи контроль над культурними аспектами.»

По-друге, держава стає полем взаємодії (зокрема, конфліктної) індивідів, соціальних груп. Вона все рідше є виразником єдиної волі. З іншого боку, органи влади перестають керуватися безособистісними нормами, відчувають визначальний вплив керівників. Відтак держава перетворюється на сукупність інституцій, які можуть суперечити між собою. Кілька років тому Конституційний Суд України видав вердикт, згідно з яким інтереси органів влади можуть не співпадати з загальнодержавним.

По-третє, поступово вийшло з вжитку у західній науці поняття держави загального добробуту. Ускладнення соціальної структури призводить до збільшення соціального розшарування. Держава дедалі більше неспроможна виконувати взяті на себе соціальні зобов’язання.

По-четверте, якщо теорія державного суверенітету раніше оперувала поняттям неподільного суверенітету (держава є незалежною; якщо вона не є такою, то не є державою), то нині поняття суверенітету втратило цю якість. Держави все більше відчувають вплив інших структур всередині країни та на міжнародній арені. Абсолютна незалежність та неподільність суверенітету є фікцією. Більше того, У. Бек вважає, що держава має тим більше суверенітету, чим менше вона незалежна. Це ґрунтується на такій логіці. В сучасному світі держави все більше залежать від міжнародного права. Отже, верховенство влади на своїй території здійснює та держава, яка здатна здійснювати якомога більший вплив на міжнародні справи.

По-п’яте, змінюються уявлення й про таку ознаку держави, як територія. Вона дедалі більше відходить від географічної детермінації. Значна кількість держав до зони життєвих інтересів відносять не лише території, обмежені кордонами, а й інші, зокрема й території інших держав. Нові виклики пов’язані з розвитком електронних комунікацій. Адже електронний простір досить важко обмежити національними кордонами.

По-шосте, відбуваються зрушення й щодо монополії на застосування примусу. З одного боку, держава через обмежені ресурси передає громадянам частину охоронних функцій (приватні в'язниці, недержавні служби охорони, приватні детективні агентства), з іншого – примус у суспільстві не обмежується фізичним насиллям. Це й інформаційний, ідеологічний примус тощо. В деяких випадках суспільні структури тиснуть на громадян більше, ніж державні органи, що мають монополію на фізичний примус.