ist_ukr_kult

1.Розселення слов'ян. У ранньому середньовіччі слов'яни були надзвичайно численним народом, що розселився від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану і від пустель Середньої Азії до Балтійського моря. В ті часи слов'яни жили там, де тепер про них і не чутно: в Малій Азії, Італії, Іспанії, на Сицилії. Арабський географ X ст. Ібн-Хаукаль з подивом відзначав, що в м. Палермо на Сицилії два з п'ятьох кварталів заселяли слов'яни. Вони становили понад половину мешканців цього багатющого торговельного міста. Тривалий час учені вважали, що слов'ян занесла в такі віддалені від їхньої прабатьківщини місця хвиля Великого переселення народів (II — VI ст. н. е.). Але не тільки.Розселення слов'ян зумовили історично об'єктивні й носить прозаїчні процеси у їхньому середовищі, що особливо активізувалися з V—VI ст. У надрах загальнослов'янської етнокультурної спільноти тоді наростав розклад первіснообщинного ладу, зумовлений - еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше, ніж раніше, розвивалися землеробство і скотарство, ремесла й промисли, усталювались торговельні взаємини всередині слов'янського світу. Демографічний вибух, викликаний соціально-економічним поступом і поліпшенням умов життя, також призвів до розселення: слов'янам стало тісно на прабатьківських землях.Значну роль у розселенні слов'ян відіграли й зовнішньополітичні чинники. У II—IV ст. внаслідок просування на південь германських племен, зокрема готів, цілісність слов'янської території порушилась, що сприяло виокремленню слов'ян, поділові їх на східних і західних. На схилі V ст., у зв'язку з падінням протодержави гунів, слов'яни спромоглися просунутись на південь, до Дунаю та Північно-Західного Причорномор'я, а це призвело до виділення їхньої південної групи. Те ж саме, поряд із витісненням готів на північ і занепадом Аварського каганату в VII ст., дало змогу слов'янам заселити Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримавши при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У 2-й пол. І тис. н. є. слов'яни заселили землі на Нижній Ельбі й південно-західне узбережжя Балтійського моря (полабські слов'яни, бодричі, лютичі та ін.). Внаслідок розселення на величезних просторах Європи, де переважало перед тим різноманітне місцеве неслов'янське населення, етнічна, культурна і мовна спільність слов'ян почала порушуватись, що й призвело до утворення трьох основних угруповань: східних, західних і південних слов'ян

2.побут словян..Основним заняттям слов'ян було землеробство. Найдавнішим способом вирощування зернових культур у лісовій зоні було підсічне землеробство. Селяни спалювали повалені вітром на окремих ділянках лісу сухі дерева і таким чином проводили підготовку землі під посівиПісля трьох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку. У лісостеповій зоні слов'яни мали постійні місця проживання. Селилися вони на берегах річок, де були гарні луки і добрі грунти для обробітку. Ранні слов'яни використовували тут перелогову систему обробітку грунтів. Поле оброблялося і засівалося до того часу, поки ці землі давали хороші врожаїСлов'яни займалися також скотарством. Вони вирощували велику рогату худобу, коней, свиней. Слов'яни полювали на хутрових звірів, хутра були цінним товаром. А ще вони займалися рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), у лісах збирали гриби і ягоди.У слов'ян було розвинене ремесло. Найбільше було поширене ковальство, залізоробне ремесло, гончарство, прядіння, чинбарство і ткацтво.Свої житла слов'яни споруджували в основному з дерева, заглиблювали їх наполовину в землю. Такі будинки були більш надійними й теплими. Посередині хати розташовувалися печі — для обігрівання житла і приготування їжі. Печі були без димарів, палили "по-чорному", дим виходив через отвори у даху. Слов'яни жили первісною сусідською общиною. Існували великі патріархальні сім'ї, в яких жили родичі декількох поколінь. Вони вели спільне господарство, володіли окремими господарськими будівлями, житлами, навіть невеликими поселеннями. Давні слов'яни мали релігійні вірування. їхня релігія називається язичництво. Слов'яни обожнювали незрозумілі їм сили природи. Крім цього, у давніх слов'ян існувала віра у різних духів.

3.Культово-звичаєва обрядовість. Щодо обрядів стародавніх словян, то практично всі з найвідоміших масових народних дійств дістали відображення пізніше й збереглися до сьогодні. Найвідоміші язичницькі обряди повязані з основними виробничими моментами землеробського року словян. Ці аграрні свята супроводжувалися ігрищами, що мали магічний характер. Метою таких магічних дій було забезпечення добробуту роду, общини і, врешті-решт, полегшення повсякденного життя людини. Не всі обряди мали мирний характер. Наприклад, під час голоду через неврожай волхви вважали, що нещастя спіткало людей через стару гадь — тобто тих, хто ховав врожай та погано впливав на худобу. Таких людей зазвичай вбивали, приносячи в жертву богам, або виганяли з общини, спочатку розоривши їх.Оригінально уявляли словяни і потойбічний світ. Смерть для них була простим переходом із світу земного до світу небесного або світу підземного, таких само реальних та пристосованих до існування, як і земний. Якщо під час битви словянину загрожувала небезпека опинитися у полоні, він, вичерпавши всі сили в боротьбі за свободу, не вагаючись, кінчав із собою, бо твердо засвоїв, що, ставши рабом на землі, він буде рабом і на тому світі. Язичницька релігія стимулювала розвиток та зміцнення стійких соціальних та родоплемінних звязків, накопичення багатств, досягнення високого стану в суспільстві, здобуття військових заслуг. Тому що чим більший капітал людини у земному житті, тим більшою владою, пошаною, повагою користуватиметься вона на тому світі.Усе у житті словянина залежало тільки від нього. Навіть кількість законних дружин за лежала від достатку, здоровя та фантазії кожного чоловіка, бо всі вони переходили в інше життя. Проте це не означало приниження ролі жінки, вона була рівноправним членом суспільства, і ніхто не мав права віддати її заміж без власної згоди. Давньому словянину була відома форма шлюбного контракту — вільного договору між зацікавленими сторонами. Жінки словян могли керувати державою, як, наприклад, княгиня Ольга. Жінки теж мали своїх богів-покровителів, із якими вирішували свої суто жіночі проблеми. Тобто стародавні словяни завжди жили в оточенні душ близьких людей, які тільки перейшли в іншу реальність. Такий суворий догляд з усіх боків виключав будь-яку аморальну поведінку, збільшував чинник індивідуальної відповідальності не тільки за слова та вчинки, але навіть за думки. Предки допомагали словянину, надаючи достаток, щастя, вдачу; і він сам готувався допомагати своїм нащадкам у майбутньому. Це була логіка Життя в її вищому розумінні.Саме до цього народу у X столітті й прийшла монотеїстична релігія у вигляді східної, або візантійської, гілки християнства і згодом набула свого неповторного колориту.

4.міфологія слов. Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичнимиЛюдина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство. Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов'янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології виступає дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живомуМіфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. погляд на походження людини. персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступнимиМіфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світУ цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків

5. Трипільська культура- одна з найяскравіших явищ первісного світу. Це перша з відомих культур землеробів та гончарів, із якої почалась історія України. Загадкова трипільська культура народжена за декілька тисячоліть до нашої ери, стала для України великим збагаченням. Трипілля- це не давня культура на зразок єгипетської, проте це масиви  територіальних розкопок, житла, одяг, прикраси, глиняні вироби, які доповнюють історію калористикою. Загалом виділяють три основні періоди у розвитку трипільської культури: ранній, середній, пізній. З останні роки українські археологи звернули особливу увагу на локальні різниці в матеріальній культурі трипільських пам'яток на окремих територіях Йдеться про те, що трипільська культура навряд чи представляє собою єдине культурне угруповання, а, напевно, є культурно-історичною спільністю землеробських культур. Найраніше кераміка трипільської культури повністю зберегла традиції культури Боян та Докукутені. Уся поверхня посуду вкрита защипами, або врізним орнаментомУ другій половині раннього етапу з'являється посуд з прогладженою орнаментацією. У цей період розміри поселень невеликі- від 1 до 9 га з плануванням по колу або вуличним. Поруч з широким будівництвом землянок та напівземлянок на ранньому етапі були поширені й глинобитні житлаНа середньому етапі розвитку відбувається подальше ускладнення матеріальної культури трипільських племен у зв’язку з прогресом господарського розвитку, посиленням торговельних відносин із сусідамиГоловним визначником пам'яток середнього етапу Трипілля  є керамічні комплекси, які різняться від ранньотрипільських наявністю в них розписаного фарбами посуду , хоч застосовувався  і поглиблений орнамент. Останній найдовше зберігається в локальних групах трипільських племен східного ареалу. На середньому етапі  з'являється досить численна кількість локальних груп трипільських племен, матеріальна культура яких помітно відрізняється одна від одної. Трипільська культура- одна з найяскравіших явищ первісного світу. Це перша з відомих культур землеробів та гончарів, із якої почалась історія України. Загадкова трипільська культура народжена за декілька тисячоліть до нашої ери, стала для України великим збагаченням. Трипілля- це не давня культура на зразок єгипетської, проте це масиви  територіальних розкопок, житла, одяг, прикраси, глиняні вироби, які доповнюють історію калористикою

6.. скіфо-сарматська культ.З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найцікавіших для нас — скіфська культураСкіфська культура — це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії . Основним заняттям царських скіфів - провідного племені в скіфській державі було кочове скотарство. Розводили коней, велику та дрібну рогату худобу. Внаслідок цього, стаціонарних будівель у скіфів не було. До наших днів дійшли відомості про одяг скіфів. Чоловіки носили куртку з поясом та штани на взірець шаровар, м'які чобітки, шапки з гострим верхом. Жінки - широку довгу сорочку, яка доповнювалася різними деталями. Прикраси - браслети, перстні, гривни, оздоблені пояси носили не тільки жінки, але й чоловіки. Вірування скіфів відносились до політеїзму, тобто існувала віра в багатьох богів. Високого рівня у скіфів досягло ювелірне мистецтво. На парадному посуді, кінському спорядженні, головних уборах та одязі бачимо характерні зображення тваринОсновним матеріалом для виготовлення творів скіфського мистецтва були кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо. Сьогодні чи не найвідомішим у світі зразком мистецтва скіфів є золота пектораль із кургану Товста Могила - нагрудна прикраса ритуального характеру. З появою сарматских племен скіфи були витіснені в КримАрхеологічні матеріали показують, що матеріальна культура племен сарматів мала досить низький рівень свого розвитку. В порівнянні з скіфськими племенами, кочівники-сармати на основній території свого розповсюдження (зокрема, в Поволжье) мали культуру, яку можна охарактеризувати як достатньо безлику: невиразна її кераміка, зроблена від руки і [8] досить одноманітна формою, порівняно бідний і весь інший інвентар. Відмічена бідність і невиразність власне культури сармата сприяла появі локальних особливостей цієї культури, оскільки в кожному з районів сармати встановлювали контакти з місцевим осілим населенням і переймали якісь риси його матеріальної культури. Тому в основі поняття «культура сармата» того або іншого періоду лежить сукупність тих ознак, які властиві в першу чергу власне кочівникам сарматів, що мешкали в місцях, щодо віддалених від крупних центрів осілого населення

7.Формування КР. У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. В той же час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об'єднання і створили державу Карла I Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст. Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян. Це зумовило виникнення на рубежі VIII-IX століття державного утворення, , за яким пізніше закріплюється найменування Русь Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу. Князювання Володимира I Великого (980–1015) та Ярослава I Мудрого (1034–1054), було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Було впроваджено християнство, що значною мірою вплинуло на політичне і культурне життя держави, а також вироблений кодекс законів.

8. Умови виникнення КР. кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. В той же час процес державотворення в Європі розширювався. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян. Це зумовило виникнення на рубежі VIII-IX століття державного утворення, , за яким пізніше закріплюється найменування Русь Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною.

9. Архітектура КР В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у VII ст. до н.е. Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на українському узбережжі Чорного моря.У період становлення Київської Русі (IX ст.) типовою формою поселення стає "город", тобто огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги. Міста набували важливого значення в економічному й духовному розвитку давньоруської держави. Князь Володимир, а згодом Ярослав особливо дбали про забудову головного міста Київської Русі — Києва. За часів Володимира почав складатися план міста. Київ розділявся на верхнє місто ("дитинець"), або "вишгород", "гора", і нижнє ("подол")Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви. Вихід держави на міжнародну арену, контакти з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. За нетривалий час були побудовані два палаци (розмірами 45х11 м) з видовженими фасадними галереями. Матеріали розкопок, а також мініатюри Радзивілівського літопису засвідчують, що київські князівські палаци були двоповерхові, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому.Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувались високими баштами з чотирискатними дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги палаци стали окрасою міського центру Києва.Центральною будівлею ансамблю «міста Володимира» була Десятинна церква. Вона належала до хрестокупольних візантійських храмівв інтер'єрі храму широко використовувались кам'яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різні плити, карнизи. В оздобі Десятинної церкви було багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «мраморяною». Крім Києва, монументальне будівництво першої половини XI ст. проводилося й в інших містах Київської Русі. У Полоцьку і Новгороді, за прикладом Софії Київської, зводяться одноіменні собориНаприкінці XII — початку XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам, складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний вплив давньоруської дерев'яної архітектури. Монументальний живопис — головна складова частина оздоблення інтер'єру давньоруських палаців і храмів, що прикрашалися розкішними настінними мозаїками, фресками, різьбленим каменем, мозаїчними підлогами та різноманітними творами прикладного мистецтва.Живопис на стінах храмів розміщувався за так званими іконографічними схемами, розробленими середньовічними теологами. Однією з вимог було розташування живопису відповідно до значення та вагомості композицій або того чи іншого персонажа в церковній ієрархії. Про монументальний живопис X ст. можна деякою мірою судити лише на підставі археологічних знахідок, виявлених під час розкопок Десятинної церкви у Києві. Тут знайдені різнокольорові кубики від настінних мозаїк, уламки штукатурки із залишками фресок, частини мозаїчної підлоги. Особливий інтерес становить фресковий фрагмент, який зображує верхню частину обличчя якогось святого. Живопис відзначається майстерною передачею форми та великою архаїкою навіть у порівнянні з візантійськими художніми творами X ст. Техніка фрески нагадує живопис восковими фарбамиПорівняно добре зберігся ансамбль чудових розписів XI ст. у Софійському соборі у Києві. Стіни, стовпи і склепіння величезної споруди вкриті мозаїками та фресками. Найбільш освітлені, парадні частини собору прикрашені мозаїками, решта — фресковим живописом, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Значна частина розписів уціліла і зараз звільнена від пізніших нашарувань олійних фарб. Добре простежуються нові стилістичні особливості та іконографічні зміни, що сталися у XII ст., у розписах Кирилівської церкви у Києві. Дедалі більшого значення в цей час набула графічна манера письма, що особливо помітно в передачі драпіровки одягу. У головному вівтарі Кирилівської церкви містилося зображення Оранти, нижче — сцена причастя та святителі у медальйонах; у куполі — погруддя Христа; між вікнами барабана — дванадцять апостолів, нижче — євангелісти. Найкраще збереглися фрески південної апсиди, присвячені Кирилу Александрійському Важливою особливістю тематики розписів церкви є поява нового іконографічного сюжету «Страшний суд», що було тісно пов'язано з загостренням соціальних суперечностей на Русі у XII ст.

10.Літ-ра КР у Київськiй Русi iснувало два варiанти писемної літературної мови: церковнослов’янська, якою писалися найважливіші богослужбові книжки, та церковнослов’янська зі значними вкрапленнями живої мовиВтім, обидві писемні мови істотно відрізнялися від живої тогочасної української мови, якою користувалися в усному мовленні. · До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько-Волинської держави збереглося дуже мало книг. Найдавнішими, з-поміж них, є Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, «Ізборник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., Мстиславове Євангеліє. Цей список очолює славнозвісне Реймське Євангеліє, яке привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Ганна. Найдавнішою датованою книжною пам’яткою Русі є Остромирове Євангеліє. З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» – збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця із Біблії, це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники. «Ізборник Святослава» розкішно орнаментований мініатюрами, заставками, численними ініціалами. Багато книжок було створено i переписано в Галицько-Волинськiй державi. Велика книгописна майстерня iснувала, зокрема, при дворi князя Володимира Васильковича Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дiйшли легенди та перекази, дружиннi, святковi, весiльнi пiснi, казки, колядки, прислiв’я, приповiдки, магiчнi заклинання й замовляння. Чудовими пам’ятками давньоруської творчостi були билини. Початки літературного життя на наших теренах, крім уснопоетичної творчості, мали ще одне джерело – літературні твори інших народів, які через переклади церковнослов’янською мовою прийшли після впровадження християнства. Крім Біблії, перекладалися й апокрифи – твори на біблійну тематику, які з різних причин не були визнані церквою. Іншим популярним жанром перекладної літератури були житія – розповіді про життя і подвиги святих. Перекладалися й книги світського спрямування. Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була започаткована літописами. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його створено на початку 12 ст. При складаннi «Повісті минулих лiт» використано Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис. найдавніші літописи. З-поміж інших жанрів оригінальної літератури варто згадати про церковні проповіді. Про рівень тогочасних природничих і математичних знань до певної міри свідчить популярність на руських землях таких перекладних книг, як «Шестидневи», «Фізіолог», «Небеса» тощо, в яких викладено уявлення середньовічних мислителів про будову світу. Значного розвитку на Русі досягли географічні знання

11.. Музика КР Чи не найпопулярнішим мистецтвом за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави була музика. Про музичні інструменти тих часів дослідники знають чимало. Це були: струнні щипкові інструменти – гуслі, лютня; смичкові – гудок і смик; духові – роги (їх виготовляли з рогів вола, барана, козла, тура), труби, свистки, зурни, сопілки, дудки, флейти, органи; ударні – бубни, тарілки або кімвали, різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найулюбленіший інструмент русичів – гуслі, під супровід яких талановиті творці билин оспівували подвиги відважних князів і дружинників. Особливу любов русичів зажили співці билин і переказів, які в речитативно-декламаційній формі у супроводі музичних інструментів співали героїчно-епічних пісень. Найяскравіший представник таких виконавців – Боян, якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Дослідники припускають, що він жив в 11 ст. при дворі Святослава Ярославича. У Галицько-Волинському літописі під 1241 р. згадується галицький «славутний співець» Митуса. Не були байдужими русичі й до вистав скоморохів.

12.Становлення правової культури КР. Найважливішим елементом будь-якої культури, найвищим показником рівня будь-якої цивілізації є її правова система. Повною мірою це стосується і давньоруського суспільства. Незважаючи на те, що вже понад два з половиною століття у світових і вітчизняних наукових колах точаться суперечки щодо витоків і характеру становлення держави і права Київської Русі, вийшли десятки монографічних праць і сотні статей на цю тему, у зазначеній проблемі все ще лишається чимало "білих плям". Ситуація ускладнюється ще й тим, що протягом майже шести десятиліть у межах колишнього СРСР насаджувався стереотип, згідно з яким категорія "українське право" оголошувалася вимислом західних фальсифікаторів і націоналістів.Першовитоки національної правової культури княжої доби дійшли до нас завдяки праці літописців і археографічним пошукам XVIII—XX ст. Йдеться насамперед про джерела правової культури Київської Русі, викладені Нестором, Сильвестром та іншими літописцями на початку XII ст. і збережені у Лаврентіївському, Іпатіївському та інших списках. Починаючи з XVIII ст. неодноразово видавалися й перевидавалися як складова частина текстів літописів ¹, і у окремих публікаціях, у підготовці яких провідна роль належала юристам М. Владимирському-Буданову та С. Юшкову ². Слід віддати належне історикам Б. Татищеву, M. Карамзіну, В. Крестиніну, М. Колачову, І. Болтіну, які першими відкрили і ввели до наукового обігу тексти "Руської Правди".На межі XIX—XX ст. нові документи були виявлені П. Мрочеком-Дроздовським, В. Сергєєвичем, Б. Бенешевичем і деякими іншими дослідниками ³. Та все ж видання пам'яток правової культури Київської Русі М. Владимирським-Будановим (особливо договір з Візантією) та С Юшковим (особливо текстів "Руської Правди") виявилися найповнішими та найдосконалішими і стали взірцем для публікацій цих документів ⁴. До того ж вказані вище тексти "Руської Правди", підготовлені С. Юшковим, були не лише найповнішими за станом на 1935 р., а й першим їх відтворенням на сучасній українській мові.