1.2 Методологія та джерела валютного права України

Отже, іншою ознакою відмежування однієї галузі права від іншої визнається метод правового регулювання, тобто у даному разі сукупність засобів впливу на свідомість учасників валютних відносин, що характеризуються юридичними фактами, з якими пов’язується виникнення валютних правовідносин; правовим статусом суб’єктів цих правовідносин та розподілом прав і обов’язків між ними; видами санкцій за порушення приписів держави і порядком їх застосування. Інакше кажучи, під методом валютно-правового регулювання розуміється органічна система прийомів і способів постійного правового впливу на поведінку учасників валютних відносин та на характер взаємозв’язків між ними. Саме предмет і метод правового регулювання характеризують будь-яку галузь права, включаючи й валютне.

Під методом валютно-правового регулювання слід розуміти специфічні способи, за допомогою яких держава на підставі певної сукупності правових норм забезпечує потрібну поведінку суб’єктів валютних правовідносин. Питання методу валютного права є досить актуальним, оскільки від його вирішення залежить практичне здійснення державою своїх завдань і функцій. В нашому розумінні метод валютно-правового регулювання – це зумовлена публічністю та фінансовою значимістю сукупність специфічних юридичних ознак валютного права, в яких концентровано виражаються засоби і способи регулювання валютних відносин, які відповідають його змісту та місцю в системі права. При цьому слід мати на увазі те, що при регулюванні валютних відносин один і той же правовий прийом застосовується різними підгалузями та інститутами права.

Вивчення методу валютного права є необхідним і закономірним процесом у розвитку сучасної фінансової науки. Критерії, відповідно до яких інститут права позиціонується в розряді самостійних, стійко займають своє місце в теорії права. Метод правового регулювання в усьому механізмі впливу права є фактором, що безпосередньо впорядковує суспільні відносини. Саме вольовий момент поведінки учасників суспільних відносин і представляє собою той фактор, за допомогою якого державна воля безпосередньо переводиться в площину впорядкованого суспільного відношення і де учасники досягають бажаного для суспільства результату правового регулювання. Це ще раз підкреслює справедливість висновку про те, що право впливає безпосередньо не на суспільні відношення і навіть не на поведінку учасників даних відносин, а на волю сторін, їх здатність свідомо керувати своєю поведінкою, направляти її на досягнення потрібного результату.

Незважаючи на це, структура галузевого методу владних приписів залишається незмінною, а окремі правові прийоми можуть переходити від одного правового методу до іншого, не порушуючи його структуру. Це стосується і диспозитивного методу. Таким чином, завданням методології валютного права є виявлення сутності, меж та особливостей відбиття (відображення) галузевих методів права стосовно регулювання валютних відносин.

Однак, характер способів впливу на поведінку учасників валютних відносин буде залежати від ряду умов: по-перше, порядком виникнення, зміни, припинення валютних правовідносин; по-друге, загальним юридичним становищем учасників валютних правовідносин (правосуб'єктністю); по- третє, характером встановлення прав і засобів забезпечення виконання обов'язків учасників валютних правовідносин.

Тому, специфіка методу валютного права в більшій мірі обумовлена особливостями предмета правового регулювання даного інституту фінансового права. Це, в свою чергу, ще раз підкреслює, що метод валютного права носить похідний характер від методів фінансового права.

В такому разі, логічним продовженням такої позиції буде виділення ознак методу валютного права, котрі обумовлені властивостями його як інституту фінансового права:

• Майновий аспект методу валютного права проявляється в тому, що його вектор лежить в площині підтримання стабільних відносин у сфері розподілу та перерозподілу ВВП та національного доходу в частині валюти та валютних цінностей.

• Переважна імперативність методу валютного права дозволяє здійснювати правове регулювання одного з основних публічно-правових інтересів - публічних фінансів (в частині валютних ресурсів), забезпечуючи при цьому реалізацію соціально-економічних інтересів суспільства в цілому та окремих осіб, зокрема.

• Допускається певна самостійність владних суб'єктів у виборі форм та варіантів здійснення покладених на них валютно-правових обов'язків, а також можливість наділення окремими владними повноваженнями господарюючих суб'єктів, а в окремих випадках і фізичних осіб.

• Валютне право використовує такі юридичні можливості впливу на суспільні відносини з метою забезпечення необхідної поведінки учасників валютних правовідносин: позитивного обов'язку, дозволу, заборони, погодження, правових рекомендацій, заохочення, договірно-правового регулювання.

Основним методом валютно-правового регулювання (як і фінансово-правового регулювання) визнається метод владних приписів. За своєю структурою – це органічно цілісна система безперервного впливу на учасників валютних правовідносин з метою реалізації ними своїх функцій. Зазначена система уособлює в собі цілісність юридичних фактів, з якими пов’язане виникнення та існування валютних правовідносин, правовий статус їх суб’єктів, розподіл прав і обов’язків між ними, види санкцій за порушення приписів правової норми та порядок їх застосування. Цей метод притаманний адміністративному праву, але на відміну від адміністративних правовідносин, учасники валютних правовідносин не позбавлені права оперативної самостійності. Їх права і обов’язки чітко визначені законодавством, а санкції правових норм переважно мають каральний характер. Для валютних правовідносин характерною рисою є нерівність сторін, але це не виключає можливості оскаржити дії органу, наділеного владними повноваженнями. Однак подання скарги не призупиняє стягнення аж до самого моменту прийняття уповноваженим на це органом відповідного рішення стосовно прохання, за винятком окремих випадків.

Метод валютно-правового регулювання, припускаючи нерівність суб’єктів і забезпечуючи надзвичайне становище і роль держави, виявляється у владних приписах, наказах одним суб’єктам з боку інших, що представляють державу та її органи. Владність як зміст методу валютно-правового регулювання має особливості, котрі реалізуються в імперативних розпорядженнях у галузі валютної діяльності як виду фінансової:

• перевага у валютно-правовому регулюванні позитивних зобов’язань. Держава, видаючи владні розпорядження, зобов’язує суб’єктів до їх виконання, причому досить часто в однозначній формі;

• метод владних розпоряджень виступає як імперативний, коли суб’єкти валютного права виконують обов’язок відповідно до норм законів і підзаконних актів (права є похідними від обов’язків);

• регулює підстави виникнення правовідносин, виходячи з того, що за наявності певного юридичного факту суб’єкт права зобов’язаний вступити у валютні правовідносини і керуватися законом, а не власною волею;

• даний метод характеризується юридичною нерівністю суб’єктів, коли одні з них володіють однобічними юридично-владними повноваженнями щодо інших суб’єктів, тоді як останні не мають адекватних повноважень стосовно керуючих суб’єктів. На цьому базується основа правосуб’єктності, коли у керуючих суб’єктів вона складається переважно з прав, а в зобов’язаних – в основному з обов’язків і похідних від них прав [13, с. 39-41].

Специфіка методу владних приписів проявляється у самому змісті конкретних правовідносин, в колі органів, уповноважених державою на владні дії. За своїм змістом ці приписи стосуються порядку використання надходжень в іноземній валюті, порядку отримання ліцензій на здійснення валютних операцій тощо.

Відмінності основного методу регулювання валютних правовідносин яскраво проявляються і в переліку державних органів, які уповноважені давати владні приписи суб’єктам валютних правовідносин. З огляду на встановлений розподіл компетенції між державними органами такі приписи видають органи, спеціально створені для управління фінансами, а саме Кабінет Міністрів України та Національний банк України. Учасники валютних правовідносин, яким ці органи адресують свої розпорядження, в переважній більшості випадків перебувають у взаємозв’язку з цими органами. В цілому ж для валютно-правового регулювання найбільш характерним є використання владних приписів саме у функціональних взаємовідносинах з органами спеціального управління фінансами держави і, в першу чергу, з Національним банком України.

Приватно-правовий метод (диспозитивний) регулювання у валютному праві має такі характерні риси: по-перше, рівність учасників правовідносин; по-друге, автономність учасників правовідносин, що дозволяє вільно формувати волю і здійснювати свої права відповідно до своїх інтересів; по- третє, самостійність учасників правовідносин, що виражається в можливості самостійно розпоряджатися майном, що належить їм, і нести самостійну відповідальність за своїми зобов'язаннями; по-четверте, можливість вибору поведінки в рамках закону (диспозитивність).

Враховуючи публічно-правовий та приватно-правовий характер методу валютного права та, визначаючи його, як сукупність прийомів і способів правового впливу на поведінку учасників валютних відносин, можна логічно визначити такі способи: 1) припис - розпорядження здійснити певні дії, наприклад, отримання ліцензії на право здійснення валютних операцій; 2) заборона - накладення обов'язку не здійснювати певні дії, наприклад, не здійснювати валютних операцій без ліцензії на право здійснення валютних операцій; 3) дозвіл - юридичний дозвіл здійснювати чи не здійснювати дії, наприклад, здійснення валюто-обмінної операції фізичною особою; 4) рекомендація надає суб'єкту право вибору варіанта поведінки, не виказуючи переваги жодному з можливих варіантів; 5) заохочення також розглядається, як самостійний метод правового регулювання і обов'язково передбачає настання реальних матеріальної чи іншої користі для суб'єкта, що виконає певний припис [15, с. 90 - 91].

Припис, як спосіб правового регулювання суспільних відносин, виражається у покладанні відповідною правовою нормою прямого юридичного обов'язку здійснити певні юридично значущі дії в умовах, передбачених цією нормою (наприклад, згідно статті 9 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» (далі - КМУ) - валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває за межами України, підлягає обов'язковому декларуванню у НБУ [10, ст. 184]).

Сутність заборони, як виду правового впливу на фінансові відносини, полягає в тому, що правова норма покладає на своїх адресатів юридичний обов'язок утримуватися від здійснення певних значущих дій в умовах, які передбачені відповідною нормою (наприклад, нормою статті 48 ЗУ «Про Національний банк України» заборонено використання золотовалютного резерву для надання кредитів і гарантій резидентам та нерезидентам України [10, ст. 184]).

Дозвіл є суб'єктивним юридичним правом, якому властива міра можливої поведінки, що забезпечує можливість вибрати варіант власної поведінки. У фінансовому праві цей метод застосовується, наприклад, при визначенні повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють фінансову діяльність. Його сутністю є можливість суб'єктів діяти на свій розсуд, але у межах наданих їм повноважень З метою виконання покладених на них функцій (наприклад, згідно статті 2 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» - резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України [10, ст. 184]).

Менш поширені в системі правового регулювання фінансових відносин способи рекомендацій та заохочень. Використання даних способів обумовлено ліберальними тенденціями, що розвиваються, фінансової політики держави. Рекомендація надає суб'єкту право вибору варіанта поведінки, не виказуючи переваги жодному з можливих варіантів (наприклад, стаття 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» - відмова у видачі НБУ ліцензії може бути оскаржена в суді або арбітражному суді [10, ст. 184]). Заохочення також розглядається, як самостійний метод правового регулювання, і обов'язково передбачає настання реальних матеріальної чи іншої користі для суб'єкта, що виконає певний припис.

Отже, методи валютного права, які використовуються при регулюванні суспільних відносин, - це сукупність прийомів і способів правового впливу на поведінку учасників валютних відносин, на характер взаємозв'язків між ними, які застосовують органи державної влади та місцевого самоврядування під час регулювання цих відносин. Ознаки методу валютного права: майновий аспект - оскільки існує в площині розподілу та перерозподілу ВВП і НД; переважна імперативність; допускається самостійність учасників; способами є припис, заборона, дозвіл, рекомендація, заохочення.

Проведення економічних реформ у країні зумовило прийняття за­конодавчих та нормативних актів з приводу регулювання у сфері обігу валюти та валютних цінностей. У результаті накопичився значний масив законодавчих актів.

Основним джерелом валютного права є нормативно-правовий акт. Його поширеність пояснюється перевагами самого способу вираження юридичних норм саме з огляду на загальнолюдські принципи пра­ва. 

До таких переваг належать, зокрема, можливості: 

1. чітко, ясно та однозначно формулювати зміст юридичних прав і обов'язків; 

2. як­найшвидше доводити до відома адресатів юридичних норм їх зміст; 

3. забезпечувати сприятливі умови для правильного, адекватного розуміння адресатом змісту норми права; 

4. оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму; 

5. упорядковувати, погоджувати, си­стематизувати численні юридичні норми.

Валютне законодавство встановлює режим здійснення валютних операцій на території України , загальні принципи валютного регулювання, закріплює повноваження та функції державних органів, банків та інших фінансово-кредитних установ у регулюванні валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю та відповідальність за порушення валютного законодавства.

Основним нормативно-правовим актом – джерелом валютного права є Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року. У ній закріплені загальні засади здійснення грошово-кредитної політики держави та визначено конституційний статус Національного банку України як головного органу, на який покла­дено обов'язок здійснення грошово-кредитної політики (ст. 100) та забезпечення стабільності національної грошової одиниці - гривні (ст. 99). В п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції встановлено, що виключно законами України встановлюється статус національної валюти і статус іноземної валюти на території України. Дане положення є особливо важливим для розвитку соціально-економічних відносин в Україні. Також слід зазначити, що крім даних положень Консти­туція України містить загальні принципи функціонування еконо­мічної системи країни. 

Значення Конституції як провідного дже­рела валютного права полягає в тому, що вона служить базою для прийняття на її основі інших законодавчих та нормативних актів у сфері обігу валюти та валютних цінностей.

Джерелами валютного права України є кодифіковані акти, а саме: Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Митний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України.

Цивільний кодекс України закріплює правовий статус валюти та валютних цінностей на території України. Відповідно до ст. 193 валютні цінності є видом майна. Також ЦКУ містить норми щодо регулювання окремих видів договорів, об'єктом яких є валюта та валютні цінності.

Господарський кодекс України передбачає правове регулювання банківської діяльності із застосуванням валюти і валютних цінно­стей та закріплює правовий статус банків і види операцій, які вони мають право здійснювати.

Митний кодекс України здійснює правове регулювання переміщення валюти та валютних цінностей через митний кордон України.

Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримі­нальний кодекс регулюють правовідносини, які вини­кають під час порушення вимог чинного законодавства України у сфері обігу валюти та валютних цінностей.

До законів як джерел валютного права України на­лежать Закони України «Про Національний банк України» та «Про банки та банківську діяльність», в яких закріплено правовий статус центрального банку як головного суб'єкта валютного регулювання та валютного контролю, а також спеціальну правосуб'єктність бан­ківських установ стосовно обігу валюти та валютних цінностей на території України. Також законів як джерела валют­ного права України можна віднести Закон України «Про зовніш­ньоекономічну діяльність».

Важливі норми щодо валютного регулювання містяться в розділі VІІІ Закону України «Про Національний банк України », в якому визначені повноваження Національного банку в сфері валютного регулювання та контролю, а саме:

• видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій;

• видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, в частині дотримання ними валютного законодавства;

• встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валюту;

• застосування заходів відповідальності до банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) за порушення правил валютного регулювання і валютного контролю.

Крім зазначених вище актів до валютного законодавства належать: Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р.». Укази Президента України:

Основний масив нормативних актів, які детально регламентують важливі питання валютного права, складають постанови, інструкції, положення, правила, які видаються Національним банком України в межах його компетенції.

До системи нормативних джерел валютного права України та­кож відносять підзаконні нормативні акти, головним серед яких є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю». 

Даний нормативний акт визначає головні засади обігу валюти та валютних цінностей на території України, а також здійснення валютного регулювання та валютного контролю уповноваженимидержавою органами. У Декреті закріплюються ос­новні поняття валютного права, які використовуються в норматив­но-правових актах з приводу обігу валюти та валютних цінностей. Цей Декрет встановлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулю­вання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних опе­рацій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здій­снення валютного контролю, відповідальність за порушення валют­ного законодавства.

До системи нормативних джерел валютного права України – підзаконних нормативних актів та­кож відносять нормативні акти Президента України, Кабі­нету Міністрів України, Національного банку України, Державної податкової адміністрації, Державної митної служби.

Таким чином, джерелом валютного права України є нормативний акт, який виданий уповноваженим на те державою органом і стосується правового регулювання обігу валюти і валютних цінностей.

Крім вище сказаного треба зазначити те, що на сьогоднішній час існує багато проблем в недосконалості законодавчої бази і на нашу думку слід кодифікувати всю законодавчу базу валютного права України.