902461

Ганнуся вік щасливо прожила, Її любили всі за доброту. Мабуть, рожева горличка дала Це щастя їй за душу золоту!

ФЕЯ ЛІЛІ

У казковім куточку землі Жила собі фея Лілі — Над квітами фея літала, Любила їх і доглядала. Вони дуже довго цвіли, Розкішні, пахучі були!

Апоруч жив дуже жорстокий Горбатий чаклун Чорне Око, Кульгавий і лисий, старий, До того ж беззубий і злий,

Потворний, бридкий, кривобокий. Дивився одним тільки оком.

І ось цей підтоптаний пан Вдягнув свій найкращий жупан, Натяг рукавички на руки, На голову лису — перуку, Карету подати велів І рушив до феї Лілі.

«Я,— каже,— жених ще нівроку, До того ж, я сам Чорне Око! Дружиною будеш мені?»

Афея у відповідь: «Ні!».

Він знову: «Я дуже багатий!».

Івдруге питає пихато: «Дружиною будеш мені?». А фея у відповідь: «Ні!». «Подумай! Запитую знову!»

Івтрете одержав відмову. О, як дідуган розізливсь!

Іфеї жорстоко помстивсь. Згадавши всі злі свої чари, Він викликав з Півночі хмари.

Ів ніч ту страшну чарівник Мороз напустив на квітник, Найкращий квітник на землі! Заплакала фея Лілі...

Замерзли троянди розкішні, Замерзли і лілії ніжні, Дзвіночків тонкі пелюстки, Замерзли зелені листки

Іквіти рожевих півоній, Гвоздики і маки червоні...

«Загинув,— зітхнула Лілі,— Найкращий квітник на землі...

А що як його врятувати?!

Я вчилась також чаклувати!» Лілі чаклувала всю ніч,

Івийшла така з цього річ. Одержав чаклун Чорне Око Від феї барвисту коробку, Квапливо туди зазирнув. Там квітка була. Він нюхнув.

Ізапах тонкий, незвичайний Одразу почав свої чари. Чаклун диво-запах вдихнув — І, рота роззявивши, чхнув!

А потім — і вдруге, і втретє! Чаклун налякався до смерті. Він чхав без упину і чхав, Аж поки знесилено впав! Отож, запах квітки подіяв! Вся сила страшна лиходія, Могутність вся чихом зійшла. Розпались у прах сили зла!

І, як лиходієві чари, Пропали, розвіялись хмари,

Ізнову розцвів у Лілі Найкращий квітник на землі! Ти вір, що добро переможе, Бо зло вічним бути не може. Ти вір в перемогу краси, Цю віру в собі не згаси!

УКАЗКОВІЙ КРАЇНІ ПАЛЬМІРІ

У казковій країні Пальмірі Щасливі і люди, і звірі. Там сонце сіяє завжди, Ні лиха нема, ні біди.

Там правив король справедливий, Розумний, багатий, вродливий. Народ поважав короля.

Не знала скорбот та земля. Король той мав доньку Інесу, Маленьку красуню-принцесу. До того ж на диво вона Привітна була й чарівна.

В Інеси був кінь білогривий, Прудкіший, ніж вітру пориви. Ніхто з ним зрівнятись не міг, Аж сипались іскри з-під ніг,

Коли білогривий принцесу Галопом здіймав в піднебесся! Принцеса любила коня, З ним бавилась кожного дня.

Івершницю милу на ґанку Вітав кінь іржанням щоранку, Об землю копитами бив.

Кінь також принцесу любив. Та щастя змінилося лихом. Воно підкрадалося стиха. Потвора віщунка стара Припленталась раз до двора.

— Принцесу,— прошамкала,— згубить, Хто більше за всіх її любить.

Почув і король ті слова,

Ікругом пішла голова —

Він думав про це до світання І, щоб не збулось віщування, Не гаючи жодного дня, Наказ дав: убити коня.

Вказковій країні Пальмірі Заплакали люди і звірі, Скорботою вкрилась земля: Здійснився наказ короля...

Минув уже й місяць, і другий. Принцеса змарніла від туги. Не їла вона, не пила І зовсім у ліжко злягла.

Збувалось пророцтво віщунки, І вже не було порятунку. Король так принцесу любив! Та сам же її і згубив...

І от на зорі, на світанні, Вона підвелася востаннє І раптом завмерла на мить: Її білогривий летить!

Прямує назустріч принцесі, А грива блищить в піднебессі! І вирвався радісний крик:

— Мій коню! Надовго ж ти зник! Я так тебе довго чекала, Щодня і щоночі гукала.

Я знала: ми стрінемось знов, Сильніша від смерті любов!

Вказковій країні Пальмірі

Всі знають — і люди, і звірі: Пророцтво праве не завжди. А часом це крок до біди.

ДІАЛОГ НА ПОЛИЦІ

Одного разу на книжковій полиці дитячої бібліотеки зустрілися дві книги. Вони були дуже схожі. По-перше, називалися однаково

—«Українські народні казки», а по-друге, мали однаковий вигляд

—не новий, досить потертий.

—Тобі скільки років? — запитала одна з книжок.

—Ніскільки, ще й року нема,— зашелестіла здивовано своїми зім’ятими брудними сторінками друга,— а тобі?

—Дивно,— відповіла перша книжка,— я думала, що ми ровесниці. Мені вже 30 років, тому й вигляд у мене зачитаний. Знаєш, скільки дитячих рученят гортали мої сторінки?! І не перелічити! Усі вони берегли мене, любили, не кривдили, не робили боляче, але сторінки мої з роками все ж пожовтіли, потерлася й палітурка. А як же ти дійшла до такого стану, якщо тобі й року ще немає?

—Не пощастило мені,— зітхнула та,— від самого початку не пощастило! Такому горе-читачеві дісталася! Як він мене кривдив! Де тільки не довелося мені побувати! І під ліжком, і під сніданком, і за шафою. Не стільки читав, скільки знущався наді мною.

—Бідолашна,— пожаліла скривджену книгу її старша подруга,— тобі й справді не пощастило. Але не занепадай духом. На щастя, не всі читачі такі нехлюї та бруднулі. Ти ще потрапиш у добрі, дбайливі руки, які тебе підлікують, зігріють своїм теплом і ласкою.

Шкода, що не чув цієї розмови той горе-читач, який у своєму житті не зробив іще нічого корисного, а вже приніс стільки горя! Напевно, йому було б соромно.

Але хтось таки, певно, чув цю розмову, бо наступного дня над поличкою з’явився плакат:

Книга — помічник твій, друг, порадник, Вчитель, вихователь і розрадник. Книга — скарб духовний, пам’ятай! Акуратно сторінки гортай.

БІЛА ЗІРОЧКА

Серед безлічі зірок у безмежному космічному просторі сяяла маленька біла зірочка, яка щоночі пильно дивилася на нашу землю. Дивилася і яскраво спалахувала від захоплення. О! Як їй подобалася наша дивовижна планета! Як хотілося білій зіроньці наблизитися до Землі!

Подруги-зорі застерігали: це небезпечно, можна зірватися з орбіти і впасти. А впасти означало загинути, бо зорі не можуть жити на Землі, вони повинні сяяти в небі. Але Земля так приваблювала романтичну білу зірочку, що та не думала про небезпеку. Біла зі-

рочка всім серцем полюбила нашу блакитну планету з її бурхливими океанами, зеленими лісами, високими засніженими вершинами гір. Ця любов притягувала, манила, кликала.

Біля зірочка навіть незчулася, як зрушила з орбіти і стала наближатися до планети своїх мрій. Радість, неймовірне захоплення переповнювали білу зірочку, вона зовсім не відчувала страху.

Але подруги-зорі слушно говорили, що зірка не може жити на Землі...

Яскравий спалах — і біла зірочка розсипалася на безліч різнобарвних іскристих скалочок. Вони впали на Землю, яку так полюбила небесна красуня.

Ні, біла зірочка не загинула — любов не вмирає. Торкнувшись землі, зоряні скалки зробилися прекрасними квітами, схожими на зірочки. Вони були такі щасливі! Ці квіти і дотепер називають айстрами. Айстра означає «зірка».

ЧАРІВНА СОПІЛКА

Лею, сьому дочку Королеви лісів, Бортник Сава зустрів у гаю. Здивувавшись її незвичайній красі, Він забув про домівку свою

Іпішов за красунею дівою вслід Між дерев, де й стежок не було.

То вільха, то берізка, то липа, то глід —

Іне знати вже, де те село!

Зупинилася Лея і каже йому: «Це Чар-ліс, далі ти не ходи.

Ти хоробрий і добрий хлопчина, тому Дам сопілку тобі. Від біди, Від усякого лиха врятує вона,

Ірозрадить, і сили додасть. Бережи цю сопілку, вона чарівна! А тепер прощавай. Повертайсь». Лея зникла, неначе її й не було, А юнак взяв сопілку — і ось

Він відчув, куди йти, де домівка, село. А навколо таке почалось!

Та сопілка співала так любо, що скрізь Розкривали квітки пелюстки,

Імелодію ту підхопив увесь ліс:

Ідерева, і трави, й пташки.

Згодом слава про хлопця далеко пішла. Гру сопілки послухати йшли Звідусіль, з різних селищ і міст, до села. Солов’єм юнака нарекли.

А сопілка співала про погляд ясний Тих фіалкових дивних очей, Що заповнили всі його думи і сни, Стали мукою довгих ночей.

Діву Лею, її неймовірну касу Соловейко забути не міг.

Атим часом розбійник, кривавий Юсуп, Діловито ступав на поріг.

Відібравши у хлопця сопілку, її До губів своїх владно приклав.

Та сопілка мовчала. «Це чари твої?! Зізнавайся!» — Юсуп заволав. Соловейка зв’язали, відвезли кудись І штовхнули в глибокий рівчак.

«Гей! А дудку твою я ламаю, дивись!» — Крикнув дужий Юсупів гончак,* Здоровань, наче бик. Та в кремезних руках Не зламалась сопілка тонка!

«В чому річ? — і на мить здивування і страх Промайнули в очах гончака,— Будь ти проклята, дудко!». Він кинув її, І розбійники геть подались.

Сава згодом отямивсь, та плечі свої Не розправив: вірьовки вп’ялись В руки й ноги так міцно, що годі було Й ворухнутися, важко й дихнуть.

Ніч настала. А вранці, як сонце зійшло, Він подумав: «Востаннє, мабуть...».

Коли бачить сопілку десь сажнів** за два — Він усі тоді сили зібрав І доповз до сопілки, бо Леї слова

І фіалковий погляд згадав.

От нарешті сопілки торкнулись вуста, Й тихі звуки її полились.

Справжнє диво зробила мелодія та: Всі вірьовки міцні піддались,

Враз послабли, і хлопець, звільнившись, підвівсь, Разом з ним піднялась і трава, На якій він лежав. Сава грав і дививсь, Як від музики все ожива.

Піднімали дзвіночки голівки й листки, Випускали гілки деревця. Відродитися змусила навіть пеньки Життєдайна мелодія ця!

Він згадав про Юсупа. Обурення, гнів Переповнили дух його вщерть.

Зовсім інший мотив розливався-бринів. Та мелодія звалася «смерть»! Підхопив її вітер — крилатий гонець — І мерщій полетів навздогін, Де чекав на Юсупа жахливий кінець:

Весь розбійницький згинув загін.

Асопілка співала, і линув той спів

Аж за хмари, до неба здіймавсь.

Він такий був палкий, що й сніги б розтопив!

Але раптом цей спів обірвавсь. Лея, сьома дочка Королеви лісів, Підійшла і торкнулась руки. Гарні очі її, як фіалки в росі, Заблищали, неначе зірки.

Кажуть, Сава відтоді в селі не з’являвсь, А сопілки чудесної спів, То ласкавий, то пристрасний, чули не раз. Ще й донині він лине з гаїв.

СЕРЦЕ МАТЕРІ

Далеко, далеко, далеко від нас, На дивній планеті в сузір’ї Пегас,

Жив мирний народ, працьовитий, щасливий, Їх мудрий правитель Зорян Справедливий Мав добру дружину — прекрасну Зоряну. Бог дав їй не тільки красу незрівнянну, А й лагідну вдачу і мудрість глибоку. Щаслива планета жила рік за роком.

ВЗоряни й Зоряна з’явивсь Зореслав — Маленького сина Господь їм послав. Далеко, далеко, далеко від нас, На дивну планету в сузір’ї Пегас, Де щастя і мир панували постійно, Потрапило лихо. Міжзоряні війни

Щасливу квітучу планету спалили. Космічні пірати правителя вбили. Зоряна в той час із малим Зореславом

Вновім зорельоті гуляти літали.

Так матері з сином вдалося втекти. Їх мчав зореліт в невідомі світи.

Куди ж їх примчав той стрімкий зореліт? На Землю до нас. Тут скінчився політ: Отямилась мати на березі моря, Поранена, хвора, змарніла від горя.

Де син Зореслав? Чи живий? Чи загинув? Адже зореліт в океан десь поринув...

На щастя, в Зоряни було два браслети — Це все, що лишилось від дому, планети.

Водному з браслетів був Камінь Життя.

Внім чулося нібито серця биття.

Це значить, живий її син, не помер, Хоч годі дізнатися, де він тепер.

Тим часом земляни, знайшовши дитину, Взяли п’ятирічного хлопця в родину...

Минуло 7 років з тих пір. Зореслава Настигла гучна популярність і слава. На диво розумний і здібний на диво, Він, пасерб Землі, почувався щасливим. Жахливі всі спогади стерли роки,

Ірідними стали прийомні батьки. А мати Зоряна усі ці роки Шукала його. Й болота, й піски,

Ігори, й долини пройшли її ноги. Забрали красу і здоров’я дороги.

Та доки в камінчику стукіт ще чути, Хіба ж мати може про сина забути? Нарешті це сталось! Знайшла сина мати. Хотіла його пригорнути, обняти, Але, на біду, не впізнав її син. Протягнуті руки відштовхує він! Зоряна заплакала: «Синку, це ж я.

Ось наша планета і наша сім’я»,—

Із цими словами дала вона сину Блискучий браслет з металевих пластинок, Торкнувшись якого, хлопчина здригнувся, Бо враз у минуле життя повернувся. Згадалося все: і домівка, і мати,

Ібатько, й війна, і космічні пірати.

«То й що? — Зореслав відповів їй на те,— У мами волосся було золоте.

Іруки, і ноги — красиві, м’які

Ініжні, неначе троянд пелюстки. Обличчя було незбагненно прекрасне, А очі світились, як зіроньки ясні!

Я й плаття її пам’ятаю блискуче...

А в тебе — ганчір’я діряве й вонюче!

Іноги брудні, і волосся кошлате. Тебе я не знаю, мені ти — не мати!

Ти просто жебрачка, жебрачка брудна!». «Так, сину, жебрачка,— сказала вона,— Дощі та вітри, та пекучі піски Змінили мене за ці довгі роки.

Ікоси мої золоті посивіли,

Колишня краса моя зникла, змарніла. Не світяться вже, як зірки, мої очі, Бо плакали часто і вдень, і щоночі. Одне мені сили й наснаги давало: Живий мій синок! Я напевно це знала, Бо чула в камінчику серця биття.

Ось він, у браслеті. Це Камінь Життя. Нехай більше вже не побачимось ми, На згадку про нашу планету — візьми! Ти чутимеш стук материнського серця І знатимеш, сину, що десь воно б’ється». Зоряна пішла. Син услід їй дивився.

«Жебрачка! Жебрачка! — він плакав і злився,— Якби мої друзі про неї дізнались, Усі б наді мною тоді насміхались.

Вона б зіпсувала мені все життя...».

В камінчику чулося серця биття. Щодня Зореслав брав браслети до рук

Іслухав, і слухав, і слухав цей стук. Щодня цей камінчик і це стукотіння Будили його скам’яніле сумління; А часто вночі Зореслав прокидався,

Квапливо за мамин камінчик хапався. «Це совість мені не дає спочивати, Так більше не може, не може тривати! Тепер моя черга на пошуки йти.

Я мушу свою рідну матір знайти! Несила терпіти вже совісті мук! Хоча б якнайдовше тривав оцей стук! Я ладен пройти всі найдовші дороги

Ізбити до крові об камені ноги.

Під градом, дощем буду йти і шукати, Пробач мені, мамо! — я мушу сказати». На обрії постать знайома з’явилась. Син бачив, як мати його зупинилась, А потім схилилась, на землю лягла. Яка ж та хвилина жахлива була!

Син бачив усе це. Камінчик Життя Притис до грудей. Ні, не чути биття! Він кинувсь до матері. Серце ще билось. Повільно і тихо, але не спинилось.

Син плакав, молив і блідими губами Шептав: «Я люблю, я люблю тебе, мамо!». Камінчик Життя спалахнув, засвітився, Блискучим, як зірка яскрава, зробився. Зоряна і син Зореслав обнялись.

Волосся було золоте, як колись!

ПРИТЧІ І БАЙКИ

ВЕРБА І КОЗА

Там, де з гори текла в долину річка, Посеред трав росла собі Вербичка. Коза неподалік на прив’язі блукала І на Вербичку скоса поглядала.

А далі й каже:

— Ти одна стоїш.

Дружити нумо! Разом веселіш! Тягни до мене гілочки свої! Вербичка і послухала її:

За мить зжувала гілочку Коза. Не дружба вабила Козу — Смачна Лоза!

Отож, пильнуй і ти, задумайся, З ким дружиш,

Чи не поживою, буває, друзям служиш?

ЛИСИЦЯ Й ЗАЄЦЬ

Вовк зайця вполював. Сів, лапою тримає

І солодко на нього поглядає. Коли Лисиця йде:

— Привіт, Вовчиську!

Я бачила ось там, в гайочку, близько, Хтось кабанця задрав. Свіжесенький!

Ти б збігав та забрав!

Вовк зайця кинув, у гайок подався, А Заєць до Лисиці обізвався:

—Спасибі, подруго! Я навіть не чекав...

Чим я тобі віддячу, рятівнице?

...Даремно куцохвостий не тікав.

—Собою, любий! — мовила лисиця.

Є такі «друзі»: від вовків рятують, Бо на обід собі тебе лаштують.

ПРО ЗАЗДРІСНУ МУХУ

Хоч заздрість — це вада Й образливе слово, Про заздрісну Муху Піде в нас розмова.

Та Муха від заздрощів Завжди синіла.

Коли в когось радість, То Муха марніла.

Укогось обнова —

УМухи сверблячка.

Хтось чимось прославився — Мусі болячка.

Купив хтось на літо Путівку до Сочі — У Мухи на лоб Повилазили очі.

Тож заздрість — не вада лише, А й хвороба!

Вся синя, змарніла, З очима на лобі Попленталась Муха В лікарню до міста, Щоб лікар їй очі Поставив на місце. Аж тут під’їжджає Комар в лімузині. Недавно придбав він Його в магазині.

— Сідайте, я вас підвезу, Пані Мухо!