902461

— Я не маю у що вдягтися, — одказує той.

Так ніхто і не приніс хворій матері води. Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір’ями. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить — мати вже стає зозулею, став гукати до брата і сестрички:

—Наша мати стає зозуленькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.

Схопили діти хто що: глечик, горнятко, відро. Усі побігли до річки набрали води і кричать навперебій:

—Мамочко, мамочко, пий воду!

А мати вже обросла пір’ями, стала зозулею, одлітає од хати: «Куку! Ку-ку!... Піз-но, діти, піз-но… Ку-ку, ку-ку…» І стала одлітати.

Адіти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові.

Ідо цих пір у лісах, на галявинах стелиться мох з червоними краплинами крові, що стікали тоді з ніг дитячих. А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.

ЗВІДКИ З’ЯВИЛИСЬ ВИШИВАНКИ

Колись давним-давно серед мальовничої природи жили чоловік та жінка. Усе було б добре, та діток у них не було. Нарешті, через багато років у хаті з’явилося двоє дівчаток: одна білявенька з русявим волоссячком, а друга — чорнявенька з волоссям чорним, як смола.

Збігали роки. Виросли дівчата справжніми красунями, були серцем добрі, усім допомагали, батьків радували та шанували. Припали до вподоби двом юнакам за свою вроду, удачу і працьовитість. Ніщо не віщувало біди, але горе прийшло несподівано. Оселився серед цієї краси страшний Змій. Якось пролітав він над долиною, де дівчата вибілювали на сонці полотно, побачив їх і вирішив узяти у полон. Перетворившись на чудового метелика, він сів на травичку, а потім, перелітаючи з квітки на квітку, з кущика на кущик, усе далі й далі заманював дівчат. Опинилися сестри у непролазних хащах, де ані звір не проходить, ані пташка не пролітає. Метелика враз не стало. Усе почорніло, закрутилося, заревіло. Перед ними став страшний Змій. Схопив дівчат і поніс у своє царство. Плачуть дівчата, а він регоче, реве, жалю їм завдає. Бо не любить слуга злого духу, щоб щастя ходило між людьми, щоб добро панувало.

Плачуть дівчата і кидають по одній волосині чорного і русявого волосся. Можливо, за цими волосинами їх знайдуть юнаки і вони повернуться додому. І сталося диво-дивне: добрий лісовий дух оживив їх і перетворив на чорні й червоні ниточки.

Прилетів Змій у своє царство, замкнув на важкі залізні замки полонянок і ліг відпочивати.

Тим часом юнаки дізналися, що дівчат украв змій і вирушили в дорогу їх рятувати та з неволі визволяти. Довго йшли вони полями, лісами. Раптом побачили у траві чорні та червоні ниточки.

Здогадались вони, що це дівчата їм слід залишили. Почали змотувати вони нитки у клубочки та так і підійшли до Змієвого палацу.

Викликали Змія на бій. Він вилетів розлючений, страшний, із ніздрів вогонь палає. Не було у хлопців зброї, лише ниточки схрестили. І сталося диво: вони перетворились на міцні мечі, що відразу відрубали по дві голови. Розправилися відважні юнаки зі Змієм, упав палац — і лише купка попелу залишилася від нього. Визволили хлопці полонянок й віддали їм решту чорних і червоних ниток. Цими нитками хрестиками вишили дівчата чудо-сорочки. З вдячністю одягли їх юнаки. Ще кращими і сильнішими стали. А дівчата всім рідним теж повишивали сорочки. Бо на візерунках вишиванок були добрі обереги від усього злого, подаровані добрим лісовим духом дівчатам-полонянкам. Відтоді, кажуть старі люди, повелося вишивання. І де у хаті є вишиванки, там рід живе добре і щасливо.

ЛЕГЕНДА ПРО ЛЕЛЕКУ

Лелека — символ вірності, щастя, добробуту, живий символ України. Це птах із довгими міцними ногами і довгою шиєю. Дзьоб у нього міцний, гострий, червоний. Коли крила лелеки розгортаються, то здається, що він увесь білий, а лише хвіст чорний. Ніхто не пам’ятає, коли лелека подружився з людьми, але для людей дружба з лелекою дуже дорога, і вони чекають, коли птахи поселяться на обійсті, оберігаючи їхній спокій, бо вважають, що лелеки приносять щастя. Молоді лелеки дуже бояться людей, а коли побачать що люди поклали для них дерев’яне колесо для будівництва гнізда, відразу здогадуються, що це доброзичливе запрошення господарів, і починають облаштовувати гніздо. Старі лелеки — дуже розумні птахи, вони не бояться людей, до яких звикли. У народі вважають, що будинок, на якому поселився лелека, щасливий і захищений від пожежі. «Лелека хату від лиха береже».

А де ще, крім людських обійсть, оселяються лелеки? Чому лелека гніздиться поблизу жаб? Живляться лелеки не лише жабами, вужами, ящірками, вони ще дуже полюбляють мишей, різних комах.

ЗВІДКИ З’ЯВИЛИСЯ ЛЕЛЕКИ?

Бог дав одному чоловікові мішок і наказав викинути його, не зазираючи всередину. Але чоловік був дуже допитливим. Він не витри-

мав і відкрив мішок. Із цього мішка почала вилазити всяка нечисть: і жаби, і змії, і різні гади та й розлізлися по всій землі. Бог дуже розгнівався на чоловіка за його непослух. І, перетворивши його на лелеку, наказав зібрати всю нечисть назад у мішок. До того часу, поки чоловік не збере всіх гадів назад у мішок, він буде лелекою. І зараз лелеки збирають різних гадів, виконуючи наказ Бога.

ЛЕГЕНДА ПРО МАТИ-Й-МАЧУХУ

Давно колись жив добрий чоловік. Дружина його померла молодою і залишила йому п’ятирічну доню. Росла дівчина на радість батькові. Задумав він якось одружитися вдруге. З перших днів незлюбила мачуха дівчинку. Сварила її, докоряла їй, ганьбила, ледащицею і дармоїдкою називала. Заголосила дівчина і крізь сльози: «Ой матусю моя ріднесенька! Як би ти стала та глянула, як над твоєю донею знущається зла мачуха, ти б захистила її від люті чорної і приголубила б мене». Почула це мачуха і вигнала дівчину з хати. На той час була холодна березнева ніч, мокру землю охопив морозець, і побрела крізь нічну темряву нещасна дівчина. Дійшла до цвинтаря, де спочивала сном непробудним її матуся. Припала вона до холодної землі і гірко заридала. І чує раптом, що тепла, ніжна рука гладить її по голові, а дбайливий, лагідний голос втішає. «Не побивайся, голубонько моя, це я, твоя матуся, прийшла втішити тебе і захистити». Підвела Одарочка голову і побачила постать у білому вбранні. «Матінко моя рідна!» — простогнала і замовкла. А тут і зла мачуха підбігла, бо, повернувшись додому, чоловік вигнав її шукати дочку. Кинулась до розпростертої на землі дівчини, хотіли підвести її та й сама впала, навіть не зойкнувши, і не стало на могилі ані дів­ чини, ані мачухи, лише тихий вітер зашелестів. Прийшов чоловік на могилу своєї першої дружини, нікого не побачив, сів на могилі зажурений і просидів до самісінького ранку. А вранці, коли з’явилось червоне сонце, побачив Данило на могилі гарну жовту квітку. І почув глибоке зітхання. «Це я, твоя дівчинка, квіткою зросла на матусиній могилі. А погубила мене зла мачуха, то й вона залишиться тут назавжди». Щоденно ходив Данило на могилу, доглядав квіточку, милувався нею. А коли вона одцвіла, з’явилися листочки. Прикладеш до листочка руку знизу — гріє, притулиш зверху — холодить. Певно, злилися в цій рослині любов і ніжність рідної матері зі злобою мачухи. Тому і дали їй назву люди мати-й-мачуха.

ЛЕГЕНДА ПРО СИМВОЛИ УКРАЇНИ

Колись давно жила жінка і мала троє синів. Росли сини чесними, сміливими, дуже любили свою матусю, готові були віддати за неї своє

життя. Попідростали і вирішили піти в світ прославляти свою матір. Вирушив у дорогу найстарший син. Мати на згадку подарувала йому золоту корону з трьома промінцями. Пішов син між люди. І за трипроменеву корону, яка зігрівала людей, вела вперед, показувала шлях до кращого життя дали першому синові ім’я Тризуб.

Настала черга середнього сина. Йому мати в дорогу подарувала жовто-блакитний одяг. Своїми звитяжними справами прославив матір. Одержав середній син ім’я Прапор.

А там, де був наймолодший син, завжди лунала дзвінкоголоса пісня. Адже мама своєму наймолодшому синові подарувала соловейків спів. І отримав син за свій джерельний голос і великий спів ім’я Гімн. І з того часу ідуть поруч троє братів — Тризуб, Прапор, і Гімн,— і прославляють неньку. І там, де вони проходять — лунає урочиста пісня. Герб, Прапор, Гімн — це діти, три основні національні символи України. Золотий тризуб на блакитному тлі — символ влади. Герб — це частина корони, яку носив київський Князь. А чому саме тризуб уважають гербом? Мабуть, тому, що число три завжди вважалося числом казковим, чарівним. А ще у тризубі відображено триєдність життя — це Батько, Мати, Дитина, які символізують Силу, Мудрість, Любов.

Національний прапор України — це синьо-жовтий стяг. Хто знає, що означає синій колір?

Це колір — неба, води, миру. А жовтий? Так, це колір хліба, життя.

Національний гімн України — це урочиста пісня, символ нашої державної єдності. Коли грає Гімн, усі люди підводяться і слухають його уважно, стоячи.

ЛЕГЕНДА ПРО КАЛИНУ

То було дуже давно. В одному селі жила чарівна і привітна дівчина. Звали її Калинкою. Люди любили її за добре серце.

Навесні Калинка, як завжди, пішла до лісу. Довгий курний шлях пролягав до нього. Вирішила посадити вздовж шляху якісь рослини. Викопала в гущавині лісу тонюсіньке стебло. Щоб воно прийнялося, Калинка носила воду від своєї хати з криниці і поливала. Деревце прийнялось, і розрісся великий кущ. Іде якось шляхом подорожній. Стомився та й сів під кущем перепочити… Усміхнувся, сказав спасибі тим роботящим рукам, що його посадили!

Тут увесь кущ, немов від сну, стрепенувся. Гульк — і враз кущ укрився білим-білим цвітом. Дивиться подорожній. що воно далі буде? Осипався цвіт, замість нього — ягоди червоні, як намисто, виблискують. І диво — в кожній ягідці заховано зернятко, схоже на маленьке серце.

Прийшла Калинка до свого улюбленого місця і здивувалась зерняткам, а кущ нахилився до неї і шепоче: «Це на згадку про твоє добре серце. А щоб люди тебе не забули, подаруй нам ім’я своє, Калинко…»

ЛЕГЕНДА ПРО ЛЕЛЕКУ

Водному селі люди знайшли пораненого лелеку, вилікували

івипустили його, на волю. Одного разу в селі загорілася хата, а в ній було двоє хлопчиків, чиї батьки ще не повернулися з роботи. У цей час пролітав повз хату порятований лелека. Покружляв він над хатою, жалібно заклекотів і кинувся у відчинене вікно, крізь яке вже клубочився дим. Виніс лелека малих, але дуже обпік собі ноги та дзьоб. Вони стали кривавими, а крила обсмалив — почорнілі, ніби вуглинки. Господарі віддячили рятівникові і прикріпили на верхівці дерева колесо від воза, щоб лелека тут завжди мостив гніздо і виводив пташенят.

ЛЕГЕНДА ПРО ХУСТКУ

Хустка з давніх-давен була основним і улюбленим головним убором усіх українських жінок. Хустки робили з дуже тонкого полотна і вишивали різнокольоровими нитками. Були хустки завжди білого кольору. Це привертало увагу чужоземців, які мандрували Україною. Адже хустки були білими дуже-дуже давно, а пізніше вони стали барвистими. Коли почали вишивати хустки кольоровими нитками, то найчастіше використовували червоні, сині, зелені, жовті та рожеві кольори. Зрідка використовували чорний колір, але тільки разом із червоним. Орнамент або візерунок був колись переважно геометричним. А потім для хусток придумали орнамент із рослин, квітів із листям: троянди, мальви, барвінок. Були зображені і птахи: півень, зозуля, голуб.

Орнамент на хустках розміщувався по чотирьох кутках і посередині. Як і колись, так і тепер розміщують по кутках великі фігури, а посередині — дрібненькі. Хустки оберігали, захищали людину від усього лихого, учили добра, милосердя. Тому хустки були оберегами.

А які обереги ви знаєте ще? Так, це віночок, рушник, хліб, сопілка, гребінець, свічка.

Хустка як оберіг захищає волосся від сонця, пилу, узимку від холоду. Хусткою пов’язували наречену по шлюбі, і цю хустку жінка зберігала все життя. У давні часи був гарний звичай: у дівчат, коли козаки вирушали у військовий похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала хустку. У хустинах носили в поле хліб та іншу їжу, а також укривали дитячі колиски від вітру й лихого ока.

КРАПЕЛЬКА ВОДИЦІ КАПА-МАНДРІВНИЦЯ

Дощова краплинка з неба впала,

—Добрий день! — горобчикам сказала,— Рада вас вітати на землі!

—Добрий день! — відповіли малі,— Раді й ми також тебе вітати!

Як тебе, скажи, краплино, звати?

—Крапля Капа — ось моє ім’я.

Першою на землю впала я!

З неба ще закрапали краплинки, Освіжили геть усі рослинки!

І, з’єднавшись дружно у струмки, Потекли в озера, у річки.

Уструмках і Капа мандрувала.

Уставках, в озерах побувала, Навіть у Дніпрі на дні була Ця весела крапелька мала! Сонечко краплину лоскотало, Пригрівало, палко цілувало. Висохла краплинка осяйна, Парою зробилася вона. Піднялася в небо неозоре, Радісна, легенька і прозора.

— Хмарко, добрий день! Я знову тут! Адже йде по кругу мій маршрут! Охоловши, пара знову стала Крапелькою і на землю впала. Мандрувала так аж до зими. Взимку її ледь впізнали ми!

Впала з неба квіточка-сніжинка, Капа вже не крапелька — крижинка! Потім ще й бурулькою була!

Навесні розтала від тепла. Капа й досі десь іще мандрує, Радість і життя землі дарує: То сніжок, то дощик, то росу, То туман, то райдуги красу.

ЗОЛОТА РИБКА

В річці плавала рибка колись золота. Диво-рибка була чарівна, не проста. От щасливець один цю рибину впіймав.

Три бажання здійснити можливість він мав. «Хочу мати я,— каже,— свій власний завод. Хочу я, щоб мене шанував весь народ.

Хочу бути здоровим і жити сто літ». Рибка всі ці бажання здійснила, як слід. Рибку в річку назад відпустив чоловік, Та недовгим був рибки казкової вік: Той завод очисної системи не мав, Бруд і всякий непотріб у річку зливав.

Рибка згинула, й чари розпалися вмить: Чоловік ледь живий, отруївшись, лежить, Відвернувся у гніві від нього народ, Через викиди в річку закрили завод. Рибку жаль золоту. Казка досить сумна. Та жаліти природу нас учить вона.

І про власне здоров’я подумати час, Бо здоров’я природи впливає й на нас!

ТЕТЕРЕВ-ХИТРУН

На болоті, в молодому лісі Чути туркотіння навесні.

Вбільшості районів на Поліссі Знають всі мисливці ці пісні. Тетерев — пташина дуже гарна, Чорне пір’я, з півня він на зріст, Самка — ніби курочка строката, У самця чудовий пишний хвіст, Червоніють брови на голівці.

Красень — ще й корисний дуже птах.

Влісі йому є чим поживитись:

Там же безліч шкідників-комах! Звик цей птах удома й зимувати. Їсть бруньки, «сережечки» вільхи. Слід тетеревів охороняти.

Люди ще й розводять цих птахів! Розповім я казку вам, малята, Про одного з них, тетеревів.

Раз лисиця вийшла полювати. Вгледіла тетерку у траві.

Вже її схопити лаштувалась, Тетерів гукає: «Гей, руда!

Ти б сама скоріше рятувалась: Цілиться мисливець!» — «От біда!» — І лисиці вже не до сніданку!

Як побігла! Тільки хвіст майнув! Всі сороки стрекотали зранку: «Тетерев лисицю обманув!»

ДЕРКАЧ І КОМАР

Пташка невеличка, як курчатко, Непримітна, в рудуватих цятках. Це деркач. Відомі ці птахи Своєрідним голосом хрипким. Трав’янисті луки заселяють, Бігають і майже не літають.

Їсть деркач комах і слимаків, Знищує багато шкідників.

Раз Комар, прискіплива комашка, Каже Деркачу: «Хіба ти пташка?!

Ти якась потвора, а не птах! Я таких не бачив ще невдах! Ти не здатний навіть політати Так як я! Не вмієш і співати!

Слухай, ось хоч я тебе повчу!». І пищить на вухо Деркачу.

А Деркач не витримав образи, Клацнув дзьобом. Змовк Комар одразу. І вже аж у шлунку зрозумів, Що Деркач — все ж птах і щось та вмів!

ПРО ГЛУХАРЯ

«Глухар — дуже цінний і рідкісний птах. Виводиться він у Карпатських лісах, Ще селиться часто в тайговому лісі, Подекуди водиться в нас на Поліссі.

Він розміром з гуску, осілий цей птах. Їсть зелень, дрібненьких тварин і комах, Плоди, різні ягоди; ну, а зимою Шукає насіння, а також їсть хвою. Птахів цих лишилося вже небагато, Тому нам потрібно їх оберігати»,— Вів Дятел-учитель у лісі урок Для тітки Ворони і юних сорок.

Ворона це слухала вкрай неуважно, Нервово, а потім сказала поважно: «Я теж дещо знаю про нього! Кар-кар!

Язнаю: глухий, наче пень, ваш глухар! Його глухарем недаремно прозвали!

Ми вранці удвох шмат ковбаски дістали. Усілись удвох на горбок, сидимо І чинно смачненьку поживку їмо.

“Яка це ковбаска, не знаєш?” — питаю. А він собі мовчки ковтає й ковтає.

Язнову йому: “Смачно?”. А він тільки їсть! Питала, питала раз п’ять або шість — Не чує! Я бачу: глухий він та й годі!». Сороки сміються: «Глухі нині в моді!

Ти каркала, тітко: “кар-кар” та “кар-кар”, А хто з’їв ковбаску? Напевно, глухар!».

ДОБРОМ ЗА ДОБРО

Розказують, на сході України Такий собі Харко десь проживав, Чи Харитон. Бджола, а не людина! Трудяга! Добру пасіку тримав, Бо працював охоче і завзято.

Бджільництво — справа досить копітка. З усіх усюд ішли медку набрати Знайомі й незнайомі до Харка.

Аяк це почалося, хочеш знати? Харко в той день додому прямував, Побачив, як незграбний, вайлуватий Ведмідь гніздо бджолине руйнував. Жаль стало бідолашних Харитону, Взяв палицю й нахабу відігнав. Всміхнувся та й пішов собі додому. Що з того буде, він тоді не знав.

Арій — за ним! Непрохані, все ж — гості. Отож, Харко їм вулик змайстрував.

І оселились бджоли там назовсім. Харко їх так дбайливо доглядав! І бджілки Харитона полюбили, Давали вдосталь доброго медку. За добре серце теж добро робили, Віддячили малі захиснику!

По всіх усюдах слава розійшлася Про мед Харків, корисний і смачний.

Апасіка з роками розрослася,

Прибуток був од неї вже значний. Харкова пасіка... Харковим хутір звався. Ім’я Харка місцевість здобула.

Пізніше Харків тут розбудувався — Прекрасне місто, місто, як бджола: Завзяте, працьовите. В Україні Воно одне з найбільших вже тепер. Отож, ім’я хорошої людини Народ у своїй пам’яті не стер.

ЛЕГЕНДА ПРО ЗОЗУЛЮ І ГЛУХУ КРОПИВУ

Мати прала, в полі працювала З ранку до вечірньої зорі, Шила, пряла, рук не покладала, Догоджала любій дітворі.

День при день і смажила, й варила,

Іпекла — себе не берегла. Поки якось дуже захворіла,

Так, що встати з ліжка не могла. Просить доньку: «Дай мені водиці». Донька каже: «У відрі нема».— «То сходи, будь ласка, до криниці».— «Ніколи мені, іди сама!».

Просить мати сина: «Дай напитись. Принеси мені ковток води». Тільки син не хоче і дивитись: «Ніколи мені, сама сходи». Прикро стало матери: жорстокі

Іглухі, байдужі до прохань

Ті, кого любила стільки років, І душа не винесла страждань.

По щоці сльозинка покотилась, Як вогонь, пекуча і гірка.

Ось рябеньким пір’ям мати вкрилась, Ось крилом зробилася рука...

А тоді зозулею злетіла Й зникла мати, наче й не було.

Діти щось сказати їй хотіли, Доганяли, бігли за село. Пізно. Хоч об землю головою

Бийся — не відвернеш цим біди. Поросли глухою кропивою, Загубились навіть їх сліди.

ОХ-ЛІСОВИЧОК

Маленький Ох-лісовичок На зріст, неначе їжачок. Живе у лісі з давніх пір. Він не людина і не звір.

Цей Ох — великий Чарівник! Для тих, хто в ліс зі злом проник, Не любить, кривдить ліс, псує, У Оха грізні чари є!

Всі переплутає стежки, Заманить в хащу, де вовки,

Напустить рій страшних примар — Багато в Оха грізних чар.

А хто з добром у ліс прийде, Тих Ох-господар проведе Поміж ялин, беріз, дубів, Дасть трохи лісових скарбів. Такий він, Ох. Він лісу друг, Цей фантастичний добрий дух. Якщо ти теж шануєш ліс, Приходь до Оха і не бійсь!

Одного разу довелося зустрітися з Охом-чарівником і Мишкові. Було це торік, коли Мишко з дідусем по гриби в ліс пішли. Ідуть лісом, гриби збирають. Дідусь грибочки з коренем не вириває, а обережно викручує і Мишка повчає: «Не можна грибницю руйнувати, треба дари лісу й нащадкам залишити, щоб і наступного року тут гриби виросли». Мишко побачив на галявинці червону шапочку мухомора. «Зараз я цього затопчу ногами, щоб ніхто не зірвав і не отруївся!» — вигукнув хлопчик, але дідусь не дозволив: «Не треба, люди його й так не візьмуть, бо всі знають, що мухомори неїстівні. А от мешканцям лісу він знадобиться! Лосям, наприклад».

Ось у цю хвилину і побачив Мишко Оха-лісовичка. Він тримав у руці гриб і привітно дивився на Мишка.