40. Експресіонізм

  Напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й іншієвропейські літератури. Визначальні риси експресіонізму:- зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;  - оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою. 

41. Особливості розвитку австрійської літератури першої половини 20 ст. Ф.Кафка

Є й були багато спроб розробити повніше визначення австрійської літератури. Але більшість людей вважають, що є деякі відмінності та відмінні мотиви поширені в цій літературі, які відокремлюють її від інших літературних традицій. З 19 го століття, в Австрії фігурували деякі з найбільших імен в сучасній літературі. Це був будинок письменників / оповідань письменників Адальберта Штифтера, Артура Шніцлера, Франца Верфеля, Стефан Цвейг, Франц Кафка, Томас Бернгард, Джозеф Рот, або Роберт Музіль, поети Георг Тракль, Роза Ауслендер, Франца Грільпарцера, Райнер Марія Рільке або Пауля ЦеланаЦентр австрійській літературі протягом 20 років до закінчення Першої світової війни я був Празі. Експресіонізм був представлений насамперед Георгом Тракль і драматургом та оповідачем Гуго фон Гофмансталя, як мешкали в Зальцбурга. По закінченню Другої світової війни Австрія стала маленькою німецькомовною провінцією.Деякі австрійські автори переїхали до інших країн, що розвиваються, такі як Кафка і Верфеля до Чехословаччини, інші мігрували, це Роберт Музіль в Берлін і Відень, Райнер Марія Рільке до Відня, а потім Парижі, Еліас Канетті до Відня. Політичний розрив і той факт, що ця невелика німецькомовна Австрія втратила велику частину своєї території, промисловості та сільського господарства, призвело до фатальної переконаністю багатьох австрійців, що тільки союз з Німеччиною може врятувати країну від загального падіння, переконаності, які проклали шлях до пізнішого анексії Гітлером в 1938 році.Тексти деяких авторів дають сприяють цьому переконанню. Таким чином, Роберт Музіль і Гуго фон Гофмансталя висловили "німецьку орієнтовану" точки зору, в той час як інші, такі як Стефан Цвейг і Франца Верфеля,суворо відгукнулись про союз із німеччиною по Австрії. Час між двома світовими війнами став найпліднішим в Австрійській літературі.Роберт Музіль писав відомий роман Людина без властивостей, Стефан Цвейг опублікував безліч нарисів, оповідань і романів, Карл Краус редагував журнал Die Fackel (Факел), для якої він написав майже всі статті, сам по собі, Франца Верфеля написав деякі з його найкращих романів, наприклад, Сорок днів Муса-Дага, що оповідає вірменської трагедії 1915 року, а після смерті Франца Кафки, його час життя друг Макс Брод почав публікувати Кафки незавершені романи. Пізніше Нобелівський лауреат Еліас Канетті навчався і жив у Відні і написав свій єдиний роман Авто-да-Фе, а до аншлюсу він втік до Англії.

Перш за все доцільно наголосити, що  Франц Кафка - письменник  дуже екстраординарний. Зрілі роки митця  припали на період становлення мистецтва експресіонізму - яскравого, галасливого,  протестуючого. Як і експресіоністи, Кафка в своїй творчості руйнував традиційні художні уявлення і структури. Але його творчість не можна віднести до певного літературного напрямку, швидше він стикається з літературою абсурду, але теж лише «зовні». Стиль Кафки абсолютно не співпадає з експресіоністичним, оскільки його виклад підкреслено відчужений,, аскетичний, в ньому присутня алогічність, яку автор використовує як стилістичний засіб для «прикрашання» своїх  творів. ро Франца Кафку можна говорити, як про письменника відчуження. Відчуження і самотність стали філософією життя автора. Твори письменника розглядають, як певний «код» людських відносин, як своєрідну  модель життя, дійсну для всіх форм і видів соціального буття, а самого письменника – як співця відчуження, міфотворця, який назавжди закріпив у витворах своєї уяви вічні риси нашого світу. Це світ дисгармонії людського існування.