24. Поезія Франка 90-х – 900-х років. Проблематика, жанрова своєрідність, багатство і розмаїття художньої палітри (збірки «Зівяле листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Semper tiro»).

Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики. Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1886 - 1896 років і видана у 1896 році). Збірка також має назву «Лірична драма». В цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням. Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням. У збірці «Мій Ізмарагд» (1897 р.) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов'язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Франко увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та інші). У староруській літературі «Ізмарагдами» називалися збірки статей і притч морального характеру, в яких читач знаходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя. Збірка «Мій Ізмарагд» об'єднала твори (паренетікони, притчі, легенди, листи), написані за мотивами стародавніх притч, легенд, повчань, що містилися у давньоруських рукописних збірниках. Драму власного життя Франко відобразив у збірці «Із днів журби» (1900 р.). Композиція збірки “Із днів журби” типологічно подібна до «Зів’ялого листя»: поділена на три рівновеликі цикли («Із днів журби», «Спомини», «В плен-ері», по 12 поезій у кожному), вона пронизана єдиним настроєм і тематичним комплексом. Збірка «Із днів журби» була наслідком численних особистих драм і невдач. Перед автором гостро постали проблеми сумніву, зневіри, розчарування в давніх ідеалах. Програмова збірка «Semper tiro» (1906 р.) є містичним кредо поета-борця. Жанрова своєрідність - сонет, станси, співомовки, приказки. Центральна тема збірки - роль митця в суспільстві. Перші “п’єси” “Semper tiro”, “Сонет” і “Моєму читачеві” об’єднані у своєрідний мистецький триптих апострофою до усіх учасників літературно комунікації: Поета, Пісні, Читача.

25. Філософські поеми Франка («Мойсей», «Смерть Каїна»,» Іван Вишенський»)

Поеми І. Франка зламу століть, навіть історичні, — це вже не історія факту, а скоріше історія душі. Саме такою є поема " Мойсей" (1905) — лебедина пісня великого майстра, пройнята високою патетикою почуттів, сповнена складних і глибоких роздумів поета про долю свого народу, про роль пророка і вождя, про життя і слово, посіяне в душах людей. Поема "Мойсей" — це "духовний заповіт" поета своєму народові, але це також філософський роздум над долею землі, долею народу, долею кожної людини. Центральний персонаж — Мойсей, біблійний пророк, який вивів ізраїльський народ із єгипетської неволі. Дія поеми розпочинається у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяної землі в Палестині. Тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтує, погрожує закидати пророка камінням. Одвічна трагедія неприйняття і нерозуміння народом свого вождя. Його серце рветься від караючого грому проклять, моторошного жалю, від величезної невимовної любові до Ізраїлю. Злий дух пустелі випробовує сили Мойсея, звинувачуючи його в тому, що вивів народ з рабства, щоб самому не бути рабом, а потім стати фараоном душ людських. Але совість пророка чиста, бо він справді слуга народний, "душа душі його".Поема “Мойсей” — твір багатопроблемний, поліфонічний, філософський. Крім основної філософської проблеми взаємин між вождем і народом, І. Франко вирішує проблему ролі народу й особи в історичному процесі, тему боротьби народу за визволення і водночас проблему його поступу, засуджує зрадників народного руху тощо. Філософська проблематика вирішується в поемі в основному з позицій матеріалістичного світорозуміння. Поема І. Франка — твір про Мойсея, народного вождя, а ще більше — про народ, його історичну долю. Основний філософський пафос поеми “Смерть Каїна” — поетизація людської думки, розкутої і вільної, думки відчайдушної, правдоборчої, що сміливо проникає в таємниці всесвіту. Ареною її дій поет робить споконвічну легендарну боротьбу між небом і землею. У цій боротьбі Каїн залишається сином землі, стає великим гуманістом із серцем, відкритим для земних людей. Своєю оригінальною версією образу Каїна Франко збагачує багатовікову і складну історію цього героя світової літератури. Образ братовбивці є архетипічним, він наявний у багатьох давніх міфах, відобра ений у Святому Письмі, апокрифах, народній творчості, худо ній літературі та образотворчому мистецтві. І. Франко в поемі “Смерть Каїна” фактично створив новий сюжет, у якому розвиток дії розгортається за двома лініями. Перша лінія – зовнішня, коли автор описує безцільні мандри Каїна по пустелі, а потім у напрямі раю. Його Каїн – це людина, яка внаслідок тривалих роздумів над суттю свого вчинку перероджується із егоїста на людинолюбця. Поема Івана Франка «Іван Вишенський» — це твір на історичній основі, але твір насамперед філософський: автор ставить непросту проблему вибору, співвіднесення індивідуального та суспільного, самопожертви та саморозвитку. Іван Вишенський — реальна історична постать, відомий нам письменник, громадський діяч, який у своїх творах боровся за православну віру, за право української нації на вибір власної віри та мови. Близько сорока років свого життя Іван Вишенський присвятив служінню Богові: він жив у монастирі на горі Афон. Поема Франка описує усамітнення Вишенського в печері, в якій старець і провів останні роки свого життя. За молитвою та роздумами Вишенський намагався знайти істину, зрозуміти основи буття, знайти свій шлях до Бога. Головний герой спостерігає за павучком, що плете свої тенета у його печері. Вишенський не сміє підняти руку на павучка, щоб звільнити його здобич: все в світі влаштоване за волею Божою, тож аскет не втручається у перебіг події, не сміє порушити порядок, що діє у природі. Навіть така дрібничка викликає у старця глибокі філософські роздуми про світобудову, про місце Бога в житті людини. Аж ось до Вишенського приходять посланці з України, які просять його повернутися до них, щоб очолити боротьбу за православ’я, але він відмовляє їм, бо хоче шукати істину, служити Богові, жити в усамітненні. Коли човен відпливає із затоки, Івана Вишенського вражає гірке прозріння, він кричить: «Стійте! Стійте! Заверніться!», — хоче повернутися на Батьківщину, щоб служити їй, проте його вже не чують. Гіркі думки з’являються у головного героя, він кляне власний вибір.