Білет №20 Текст в теорії лінгвостилістики.

Лінгвостилістика — наука про стильові різновиди мови, що визначені умовами, метою спілкування, мовними засобами і мірою їх використання. Завдання лінгвостилістики полягають у визначенні специфіки кожного із стильових різновидів, їхньому розмежуванні, встановленні умов функціонування і взаємодії стилів.

Текст (від лат. textus — тканина, з'єднання) — загалом зв'язана i повністю послідовна сукупність знаків.

Однією з основних задач лінгвістики тексту є виявлення, систематизація і опис категоріальних якостей тексту, що надають йому якісну своєрідність, зі своїми змістовими та формальними одиницями. Одним з суттєвих параметрів будь-якого тексту є приналежність його до певного стилю і жанрова оформленість.

Можна виділити й описати основні ознаки текстів:

• Цілісність, або когерентність,розуміється як єдність таких цілісностей: змістової цілісності (єдність ідеї, теми, змісту), комунікативної цілісності (мети, намірів мовного спілкування) та структурної і формально-граматичної цілісності (мовленнєвих жанрів, їх комплексів, узгоджуваність і координація форм)

Зв’язність, або когезія, буває лінійна (послідовна) і вертикальна (пучковидна), забезпечується єдністю горизонтального і вертикального контекстів (семантично близька лексика).

Членованість тексту - властивість тексту бути комунікативно членованою одиницею свідчить про гармонійність його природи.

Лінійність тексту ніби організовує дискретні мовні одиниці у послідовність мовного викладу і спрямовує континуум у певному напрямку

Інформаційність тексту - встановлення у свідомості адресата характерний текст, як такий, що несе в собі нове.

Завершеність тексту - ця ознака притаманна лише конкретним текстам з визначеними межами.

Високий ступінь організованості, логічність, послідовність у викладенні думки, аргументованість висловлених думок.

Членування відбувається на базі виділення завершеного, когнітивного сегменту - тема і рема(дане - нове). Широко вживається цитування, яке засвідчує обізнаність автора із тим пізнавальним полем в якому він творить, засвідчує виключність його думок у певній тенденції пізнавального процесу, які уже є усталеними.

Білет №21 Український лексикон і фразеологія.

Фразеологізми — це іскрометні скарби мовної образності, «дозрілі квітки мислення», які надають висловленій думці національного колориту. До фразеології належать усталені в мові звороти та вислови, прислів’я, приказки та крилаті слова. Розрізняють три типи фразеологізмів: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення — це стійкі звороти, специфічні для даної мови, що виражають єдине поняття і мають одне значення. Лексичне значення цього стійкого словосполучення не збігається з лексичним значенням слів, що входять до його складу. Наприклад: залицятися — пускати бісики; нічого не одержати — дуля з маком; бідна — як церковна миша; як чумацька воша; повільно — як сонна муха; як мокре горить;

У фразеологічних єдностях переносне значення певною мірою мотивується значенням тих слів, що до них входять: заливатися слізьми — безутішно плакати, дихати на ладан — помирати, крапля в морі — мало.

У фразеологічних сполученнях складові компоненти характеризуються деякою самостійністю. Один з компонентів є стійким і не може замінюватись, а інші можуть мати взаємну заміну: розпочати обговорення (приступити, почати), злість бере — хтось починає злитися.

Лексикон (грецьк. lexikon — словник) — запас слів, який виявляється у варіанті мовлення, пов'язаному з певною сферою людської діяльності, або характерний для якої-небудь особи.

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають пізніші запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих.