komplexna_etika

1) Етимологія термінів етика та мораль

Е́тика (звичай) -наука, що вивчає мораль. Норми поведінки, сукупність моральних правил певної суспільної чи професійної групи (лікарська етика, етика державного службовця тощо). Є важливим фактором свідомого підтримання правопорядку в суспільстві.

Морáль – система поглядів, уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві.

^ Бентам Ієремія зауважив, що мораль "у найзагальнішому розумінні – це вчення про мистецтво направляти дії людей таким чином, аби виробляти найбільшу суму щастя". Моральні потреби – це потреби спілкування з іншими людьми за встановленими (прийнятими) правилами поведінки. Мораль завжди носить соціально-груповий характер: мораль сім'ї, мораль соціальної групи, класова мораль. Мораль наказується особистості ззовні у формі певних норм та правил. Оцінка моральної поведінки виходить із соціального оточення.

2) В етичній теорії склалося два основних поняття для означення феномена людяності: етика і мораль. Слово етика (ethika) давньогрецького походження. Склалося воно в культурі гомерівського періоду і означало злагоду, обладнаність стосунків, а також життя на засадах дотримання традицій та звичаєвості. Згодом Арістотель (384—322 pp. до н. є.) вживає два поняття: ethikos (етичний) та ethika (етика). Поняття "етичний" означає чесноти характеру, а поняття "етика" визначилося як галузь знання, що вивчає людські доброчесності. Слово "мораль" (лат. — "moralis" — моральнісний) — пізнішого походження і склалося в культурі Давнього Риму для означення вдачі, характеру. Згодом на його основі виникло поняття "moralitas" — мораль. Воно означало цінність звичаєвості та традицій для стабільності стосунків між людьми. У сучасній науці поняття "етика" усталилося в значенні особливої галузі філософського знання, а мораль — основної проблеми етики. Етична теорія має розгалужену систему понять, що відображають різні аспекти морального життя особи та суспільства. Так, поряд з поняттям мораль, в етиці склалося поняття моральність (рос. "нравственность"), уведене в систему етичного знання Геґелем (1770—1831). Поняття "мораль" і "моральність" розкриваються як єдність протилежного і в русі через заперечення дають змогу простежити діалектику саморозвитку моральної свідомості в її суб´єкті — у світі людської особистості. Першою сходинкою в цьому русі є звичаєва мораль. Це феномен етнічної свідомості, сфера її компетенції — ментальне ціле (mens — розум, спосіб мислення, душевний склад). Геґель характеризує "традиційну" мораль як пов´язану з сім´єю, тобто таку, що підтримується кровно-родинними зв´язками.

3) В усіх культурах Давнього світу наявні пам´ятки заупокійної літератури, "нагадування" мертвих про себе як про сумлінних виконавців моральних приписів. Так, Давньоєгипетська "Книга мертвих" (бл. XXIV ст. до н. є.) містить перелік великої кількості доброчесностей, якими володів покійний, та не меншу кількість моральних вад, яких він уникав: "Я не чинив підступно зла ніякій людині. Я не примушував працювати понад силу. Я не примушував голодувати. Я не призвів нікого до сліз. Я чистий, чистий, чистий!!!"

У моральних уявленнях Давнього Єгипту має місце спроба систематизації моральних вимог (закони Маат). Як засвідчує культ Маат, богиня уособлює творче, упорядковуюче начало світу. Як дочка бога Ра, вона, згідно з міфом, брала участь у створенні світу, коли був знищений хаос і встановлений порядок. Фараони, що на землі виступають носіями ідеї порядку, включають ім´я Маат у число своїх епітетів. Маат бере участь у загробному суді Осіріса, де на одні шальки ваг кладеться душа покійного, а на другі — статуетка Маат. Рівновага означає виправдання покійного. Отже, він гідний блаженства в світі Осіріса. Маат вважалася уособленням законодавчої справедливості. Цікаво, що тут вона виступає як Мааті, тобто "двоїста" правда (існувало уявлення про двох сестер Маат), тобто в суді враховувався не лише голос потерпілого, але і голос того, хто скоїв злочин. Судді як такі, що призначені до здійснення справедливості, носили на грудях статуетки Маат. Багатство функцій, закріплених за богинею істини і порядку, засвідчує усвідомлення цінності істини у людському житті.

4) У XVIII ст. до н. е. у Вавилонському царстві створено законодавчий документ, названий "Закони царя Хаммурапі" (знайдено в 1901—1902 pp. під час розкопок іранського міста Сузи). На кам´яному стовпі вирізьблено 282 закони, що регламентують державне, суспільне та придворне життя. Деякі з них згодом (через 800 років) будуть повторені в Біблії — в "Законах Мойсея". Зокрема такі: "Якщо буде шкода, то віддай душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу" [Вихід XXI, 23—24].

Принцип рівної відплати повертає до первіснородових традицій покарання за учинене. Вітхозавітна Біблія, книги якої створювалися впродовж десяти століть (XII — середина II ст. до н. е.), регламентує стосунки, спираючись як на родові традиції, так і на нові рабовласницькі стосунки. В книзі "Вихід", глава XX, викладено 10 заповідей; а в главі XXIV — їх 13. Перші 4 заповіді містять вимогу шанування єдиного бога, накладають заборону на шанування ідолів, вимогу не згадувати бога даремно, а також дотримуватися свята суботи. Інші — регламентують стосунки між людьми. Заповіді "не убий", "не кради", "не чини перелюбу" повністю запозичені з вавилонських заповідей. Ці заповіді поширювалися лише на "своїх". Біблійні оповіді про суворі покарання євреїв богом Яхве за недотримання законів "вибраним народом" засвідчують, що люди вчилися бачити причини нещастя у власних пристрастях, а не у мінливості долі, тобто вчилися долати їх, укладаючи в межі розумного. Розумне бачилося дарунком вищих сил. Приборкання пристрастей, що увійшли в життя людей із "гріхопадінням", — одна з актуальних біблійних тем. Мудрість починає розглядатися як здобута людьми ціною великих страждань, а не лише як дарунок богів. Поряд із моральними приписами, що набули сили закону, існувала велика кількість моральних "рекомендацій" — висловлювань, думок про моральну поведінку та шляхи її дотримання, а також нарікання з приводу втрати людьми морального сумління. Криза свідомості, викликана індивідуалізацією досвіду стосунків в умовах зростаючих суперечностей соціального життя, як свідчить сказане, позначається і на одному з фундаментальних уявлень, що спонукало до моральної поведінки: на уявленні про існування душі. Вираженою є зневіра в існуванні потойбічного життя та безсмертя душі.

Зміна спонуки на моральну дію простежується у культурі пізнішого періоду. Дотримання моральних вимог розглядається як необхідність, навіть якщо воля бога жорстока і немає надії на справедливий суд. В Іудеї І—III ст. н. є. складається велика талмудична (тлумачна, "учительна") література, що чітко регламентує поведінку, спираючись на старозавітні приписи (загальним числом 613:248 спонук і 365 заборон).

5) Етика Давньої Індії складається в II—І тис. до н. е. їй вла¬стиве багатство уявлень про сенс моралі, що відображають ба¬гатство тенденцій суспільного життя. Визначається чітка регла¬ментація характеру стосунків кастовим поділом індійського суспільства. Так, традиція закріплювала цілковиту залежність жінки від чоловіка, дітей — від батька. Після смерті чоловіка жінка мала йти за ним на вогнище, щоб з'єднатися в іншому світі зі своїм "богом", тобто чоловіком. У релігійних ученнях моральні традиції набували змісту "закону богів".

Брахманські "Закони Ману" — збірка правових та етичних норм — закріплюють названі традиції сімейних стосунків як норму. Брахманізм, що виник у X ст. до н. е., освятив кастовий поділ індійського суспільства. Він дав чіткі регламентації щодо життя і поведінки віруючих усіх каст. У цьому вченні основна увага звернена не на земне життя, а на потойбічний світ. Матеріальний світ дає лише ілюзію, оману життя. Тому слід дбати не про тілесні блага, а, відмовившись від радощів життя, прагнути досягнення мокши (звільнення). У V ст. до н. е. в касті воїнів (кшатрії) виникає нова релігія джайнізм, опозиційна брахманізму. Об´єктом критики стають основи уявлень брахмана про світобудову та про соціальний устрій. Заперечується існування брахманських богів, створення світу богом. Джайністи твердять, що Всесвіт утворився сам собою. Вони заперечують кастовий лад та стосунки, що зумовлені ним. У свої общини вони певний час приймали людей різних каст. Щастя обіцяли не у потойбічному, а у земному житті за умови належної поведінки. В поглядах на цінності життя джайнізм близький до інших релігійно-філософських течій. Це вчення прославляє бідність, аскетизм, вчить нехтувати радощами земного життя, утримуватися від пристрастей. У VI ст. до н. є. склалося опозиційне щодо брахманізму релігійно-етичне вчення буддизм. Воно обіцяло спасіння всім людям, незалежно від кастової приналежності. Заперечувалася необхідність жертвоприношень та складна обрядовість. Ідея духовної рівності людей зумовила популярність буддизму серед широких мас населення. Під впливом етичного вчення буддизму великого поширення набула практика чернецтва. Монахи повинні виконувати десять заповідей: не вбивати живих істот, бути цнотливими, не брехати, не красти, не пити вина, уникати над­мірностей в їжі, уникати розваг, не користуватися пахощами і прикрасами, не спати на розкішних ложах, не брати в дар золото і срібло. Монахи мали періодично сповідатися і каятися у гріхах. Перші 5 заповідей мали виконувати також миряни. Добровільна аскеза в умовах тяжких матеріальних нестатків виконувала певну моральну функцію: людина позбавлялася відчуття безпорадності перед життям. Адже виходило, що це вона сама добровільно обрала для себе шлях уникання насолод земного життя. Основні ідеї буддизму спрямовані на відкриття шляху врятування людини від страждань. Учення про страждання — одне з основних в етиці буддизму. Буддизм учив про "чотири благородні істини": про сутність життя як страждання; про причини страждання; про позбавлення від нього; про шляхи позбавлення. Центральною була думка про буття як зло, а небуття — як благо.

6) Етичні вчення Давнього Китаю складаються в середині II тис. до н. е. Вони набувають цілісного характеру у вигляді трьох тисяч статей законів та моральних норм легендарного царя Му. В них відображені стосунки перехідного етапу в історії Китаю: від первісно-родових до рабовласницьких (XVI ст. до н. е.). Патріархальна родова община з властивим їй способом життя утверджується як ідеальний спосіб організації стосунків. Тут поважали старших, допомагали слабким і немічним, усі по¬чувалися родичами. До числа основоположних етичних понять входили: "сяо", "лі", "де". "Сяо" — ієрогліф для означення шанування предків. Знатність походження визначала місце людини не лише в зем¬ному, але й у потойбічному житті. Вважалося, що душа знатно¬го покійника стає духом — покровителем живих. Тому кожен пан є батьком своїх підлеглих і опікується ними не лише в зем¬ному, але й у потойбічному світі. Характерне для китайської культури уявлення про злагод¬женість буття природного світу та світу людського життя знай¬шло відповідне відображення в етичних ученнях. Так, світ при¬роди бачиться як світ взаємодії п'яти стихій. Це — вода, во¬гонь, земля, дерево, метал. Відповідно вони визначають п'ять людських якостей: мудрість, людинолюбність, вірність, шану¬вання старших, мужність. У "Книзі часів" визначається 8 еле¬ментів світу і відповідно 8 людських чеснот. Суспільні негаразди VII—VI ст. до н. е. зумовлюють розви¬ток у настроях людей скептицизму. Звучать сумніви щодо існу¬вання гармонії в природному світі та в людських стосунках. Піддається сумніву думка про існування "вищої справедливості" на небі. Криза традиційної моральності зумовлює розвиток філософської рефлексії, спрямованої на пошук вихідних засад моралі, здат¬них забезпечити суспільну злагоду. Визначним філософом-етиком Давнього Китаю (V ст. до н. е.) був Конфуцій (551—479 рр.) Етика Конфуція базувалася на всезагальних моральних зобо¬в'язаннях. Якщо багаті та знатні будуть дотримуватися правил "лі" (порядок світу), то прості люди будуть слухатися їх. Закон "лі" вимагав дотримання традиції жертвоприношень та шану¬вання родичів. Цю моральну вимогу Конфуцій розглядає як вихідну, як основу людськості. Нею перевіряється велико¬душність, вірність, доброта тощо. Етика Конфуція зберігалася аж до початку XX ст. у статусі державної релігії Китаю.

7) Візантійська середньовічна етика розвивається на ґрунті православної етики, творцями якої були Василь Великий, Григорій Богослов, Іоан Златоуст та інші отці Східної Церкви. Основна ідеї її: презирство до життя. Іоан Златоуст (бл. 347—407 pp.) — константинопольський архиепископ — у промові "Про користь страху перед начальниками" твердив: доброчесний той, хто має страх перед Богом і владою. Виправданню піддається соціальна несправедливість та майнова нерівність. "Якщо ти знищиш бідність, ти знищиш і весь порядок ужитті". Загалом, етична проблематика, що порушується у патри-стичній літературі, не ставить завданням спонуку особи до свідомого морального вибору. Повчально-проповідницька література формує усталений образ стосунків, як даний Богом, а не людське творення. Мораль також розглядалася як божественна за своїм походженням. Моральні вимоги до особи зосереджені переважно на протиставленні тілесного та духовного начал у людині. Основна увага звернена на приборкання природних потягів, на відмову від радощів життя на користь аскетизму. Протиставляючи дві людські природи, отці церкви бачили джерело нещасть у тілесності. За гріховність тіла людині обіцяли вічні муки душі у потойбічному світі. Основна мета земного життя вбачалася не у самоутвердженні, а в прагненні до небесного світу. Заперечення цінностей земного життя в ім´я небесного утверджувалося як вияв морально доброго. Зло пов´язувалося з тяжінням до земного, минущого. Поширенню ідей аскетизму, презирства до світу сприяли численні на ті часи повчальні збірки: "Бджола", "Златоструй", "Шестокрил" та інші. Зокрема популярною була збірка висловлювань про мораль "Мудрість Менандри" Григорія Богослова. Була вироблена своєрідна ієрархія моральних чеснот. Провідними вважалися віра у Бога, сподівання на його любов та любов до нього. Похідними від них були справедливість, помірність, милосердя, скромність тощо. На той час були вироблені ідеальні взірці безгрішного життя: пустельництво, самітництво, пости, мовчазність, юродство в ім´я Христа. Григорій Палама (1296—1359) вчив, що істинної моральної досконалості можна досягти лише шляхом споглядання, у містичному екстазі. Тут відчутний вплив неоплатонізму, зокрема ідей Плотина щодо руху душі у напрямку до поєднання з Богом. Саме від Плотина (бл. 203—269/270 pp.) іде зміна погляду на людські чесноти: очищення в ім´я уподібнення душі до Бога.

8) Етична проблематика періоду Київської Русі (IX—XII ст.) обґрунтовується відповідно до потреб державотворення та згідно з християнським моральним ідеалом. Він утверджується, з од­ного боку, під впливом ідей візантійських отців церкви, праці яких приходять на Русь разом із християнством. З іншого боку, складається власна проповідницько-повчальна традиція, що задіює досвід доброчесного життя києворуських отців церкви. По­вчальність у культурі Київської Русі розвивається у двох основ­них напрямках. Перший пов´язаний з церковною ортодоксією і звернений до монахів та служителів церкви. У ньому проти­ставляється два світи: земний та небесний. Земний — це світ зла, світ плинний і неістинний, світ плотського життя. Ця позиція має місце у житійній літературі, зокрема "Житії Феодосія Печерського", "Житії Бориса і Гліба", "Києво-Печерському па­терику". Богословське спрямування має "Поучения братії" єпис­копа Новгородського Луки Жидяти (помер 1059 p.). Воно сут­тєво вплинуло на розвиток давньоруського проповідництва [4, с 40] Основне місце у філософській проблематиці посідають мо­ральні проблеми, оскільки філософія Київської Русі спиралася на християнський неоплатонізм. Згідно з ним, "філософія на­самперед навчає людину, як вона може наблизитися до Бога "ділами своїми" [3, с. 31]. Мудрість розглядається не стільки як знання істини, скільки як "життя в істині". Світ бачиться світлим і життєрадісним, сповненим моральнісного змісту, що зумовлено непротиставленістю земного і небесного начал. Таке розуміння оперте, як було сказано, на переосмислення патри­стикою неоплатонічних ідей "кеносису" — сходження божества у світ, а отже світ постає як єдність реального та ідеального, земного і божественного. Добро постає як іманентне світові. Назване розуміння здобувало певне "підтвердження" і в систе­мі суспільного життя, оскільки взаємини світської та духовної влади у Київській Русі базувалися на їх злагоді, а не протистоян­ні. Причому, світська влада виступала провідним організато­ром життя. Несуперечливість двох влад (принаймні, як ідеал їх зв´язку) створює для віруючих образ злагодженості двох світів: земного та небесного. Звідси зрозуміле недогматичне ставлення світської людини до віри: творення образу морально злагодженого життя зі світом.Образ моральної злагоди як ідеал доброчесності містить ви­значна пам´ятка писемності "Поучения" Володимира Мономаха (1053—1125). Автор обстоює думку про доброчесне життя не у монашій аскезі, а в мирському житті, в активному творенні добра у державі, у родині, у стосунках між людьми. Повчаль­ність цього плану цінна не лише корисністю порад як такою, а й філософією життя, опертою на духовних зв´язках між людь­ми. В "Поученні" звучать слова осуду насильства над слабкими і вбогими, міститься заклик творити добро, мати душу чисту і непорочну, язик стриманий, розум смиренний. Осуду підда­ються такі моральні вади, як брехня, пияцтво, ледачість. Нато­мість утверджуються працелюбність, освіченість, наполегли­вість у справах: чи то у навчанні, чи то у домі своєму, чи на вій­ні, чи на полюванні.Світське спрямування повчальності яскраво простежується у праці "Слово про закон і благодать" сподвижника Ярослава Мудрого Митрополита Іларіона. Автор порівнює Старий і Но­вий Завіт як закон і благодать. Старий Завіт — "детоводитель ко Христу", але він не сама істина. Він виправдовує, але не спасає. Закон Іларіон розглядає не в містико-релігійному, а в світському аспекті — як державний Закон, що роз´єднує лю­дей, адже одних підносить, а інших — принижує.

9) погляди Г. Сковороди. У розвиткові української етичної думки важливе місце посідає творчість видатного українського мислителя Григорія Сковороди (1722-1794 рр.). Він написав 18 творів і зробив переклад 7 творів з латини. Від початку до кінця Г. Сковорода мораліст. Сенс життя він вбачав у пошуках сенсу буття та вказівках шляху до щастя іншим. Метою життя для Г. Сковороди були радість і веселість, багатий внутрішній світ, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою і було для нього мистецтвом життя. За тодішніх умов етико-моральне вчення Г. Сковороди мало релігійне забарвлення. Попри всю неортодоксальність його ставлення до релігії, своєрідність тлумачення Бога, досягнення блаженства він пов'язує з поєднанням душі з Богом. Своє розуміння духовності (що тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме присутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина — це також єдність видимого й невидимого.

Основною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має яскраве моральніше наповнення. Життя людини — це процес неперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Воно сприяє моральному вдосконаленню людини, бо тільки той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для себе й інших. Сутність людини, її призначення та сенс буття тлумачаться через визнання суперечностей у самій людині. Вона, як і світ, має внутрішню (духовну) та зовнішню (тілесну) природу: "Серце, думки й душа — то все одне". Філософ не протиставляє духовне тілесному, а говорить про існування й тілесного, й духовного начал. Розкриваючи сутність щастя, він вказує, що ситість шлунка й інші тілесні задоволення не дають його. Досягнення в науках також не роблять людину щасливою. Справжнє духовне задоволення, що дає людині відчуття щастя, — це самопізнання. Щоб бути щасливим, необхідно пізнати, знайти самого себе. Яскраво моральну спрямованість у Г. Сковороди мали соціальні проблеми. Цінність людського життя він вбачав у діяльності, котра була спрямована на встановлення справедливості в суспільстві, що робила б життя раєм і Божим домом. Хоча етичні погляди Г. Сковороди, його думки та саме життя були далекими від життєвої суті, але ідеали, які він сіяв серед українського народу, були чистими та переконливими. Ще один принцип етико-філософського вчення Г. Сковороди — всепроникнення моралі, розширення меж функціонування моралі на усе суспільство, на кожну особистість

10) Категорії етики – фундаментальні поняття, які виражають специфіку моралі, моральних стосунків, моральної діяльності під кутом зору співвідношення в них добра і зла. Етичні категорії – форми пізнання моралі, моральної свідомості, моральної діяльності. Особливість етичних категорій проглядається вже у міркуваннях Сократа, який вперше продемонстрував, що їх зміст не може бути визначеним через вказування на якість речі чи спостережувані ситуації життя: їм немає наочно наданого відповідника у дійсності, а вони постають характеристиками людської діяльності. В тому приховані великі складності у пізнанні та використанні категорій етики. Типові помилки при тому є такі: а) люди все ж ототожнюють зміст категорій етики із спостережуваними частковими явищами; б) починають стверджувати, що етичним категоріям ніщо не відповідає в дійсності, а тому вони цілком умовні та відносні. Самий факт існування таких категорій як добро і зло, обов’язку, совісті, справедливості та ін. свідчить не лише про певну позитивну спрямованість людської свідомості, але і про її прагнення піднестись до морально вищого. Усі категорії етики тільки тоді набувають усталеного та виправданого змісту, коли вони складають цілісну взаємопов’язану систему, в якій кожна включена в необхідні зв´язки і не замінюється іншими. Звідси випливає висновок: якщо ми бажаємо виважено міркувати про щось в етичному плані, ми повинні пройти через систему категоріальних визначень. Проте інколи здається, що ситуацію можна вирішити простіше, звівши якусь ситуацію до окремої категорії. Звідси стає зрозумілим, чому в історії етики були неодноразові способи виділення вихідної, основної етичної категорії (для Епікура такою категорією було щастя, Аристотеля – добро, благо, Спінози – мужність, великодушність, Канта – обов’язок, Гегеля – совість і т.д.). В цілому проблема взаємовідношення і систематизації категорій етики потребує ще свого ретельного вивчення та вирішення. При всій заманливості побудувати систему етичних категорій на історичній основі (почати з тієї, яка виникла раніше, прослідкувати характер її зв’язку з наступною і т.д.), як тільки ми беремося за таку справу, відразу ж лавиною навалюються питання, одне складніше іншого. Скажімо, відомо, що "совість" як етична категорія має пізнє походження, але значна кількість етнографічного матеріалу свідчить, що первісна людина відчувала те, що пізніше було названо "муки совісті", але вона ще не вміла виокремити це явище з-поміж інших, не вміла про це сказати, це назвати і визначити. У процесі історичного розвитку моралі, моральної свідомості поступово починає формуватись поняття совісті, але щоб стати етичною категорією, воно повинно набути певного теоретичного узагальнення. Отже, питання про генезис етичних категорій виявляє необхідність залучення даних історії, етнографії, психології і т.д., розглянутих під кутом зору особливостей морального освоєння світу людиною.

11) Етичні категорії — основні поняття науки етики, що відбивають структуру феномена моралі й визначають специфіку морального осмислення людського буття. Особливістю етичних категорій є те, що вони утверджують реальність належного. Відповідно до множинності типів і різновидів самої моралі, варіативності зв'язків між її істотними компонентами систематизація категорій етики в сучасній етиці має відкритий, плюралістичний, полімодальний характер. Зокрема, вичленовуються:

а) категорії моральної свідомості — добро і зло, сенс життя, обов'язок, відповідальність, справедливість, моральний ідеал, щастя;

б) категорії моральної самосвідомості — честь, гідність, совість, сумління, розкаяння, сором;

в) категорії етичної діяльності — вибір, свобода вибору, свобода волі, вчинок, ціль і засоби діяльності (моральний аспект), мотив і результат діяльності (моральний аспект);

г) категорії моральних відносин (категорії етичного спілкування) — відкритість і замкненість, толерантність, повага, пошана, співчуття, співстраждання, милосердя, любов;

д) структурні категорії моралі — норма моральна, цінність моральна, принцип моральний, чеснота, доброчесність, порок, імператив, оптатив (спрямованість на досягнення блага), взаємність та ін. Втім, у будь-якому разі доводиться враховувати неминучу неповноту подібних переліків, а також те, що доречність чи недоречність групування категорій етики. за певною схемою може бути доведена лише стосовно тієї чи іншої їх інтерпретації. Спроби встановити абсолютну сутнісну градацію категорій етики не відповідають рівневі складності й динамізму сучасного морального досвіду.

12) Поняття сорому ще не утвердилося в категоріальному значенні й лише деякими теоретиками розглядається як категорія етики. Ґрунтовний його аналіз дається в праці Вол. Соловйова "Виправдання добра". Філософ визначає сором, жалість, благоговіння як три найґрунтовніші вихідні начала моральності, що кладуть межу між людиною і природним світом поза нею. Сором належить до низки сутнісних характеристик моралі. Він відображає специфічні родові якості людини, що сформувалися в процесі еволюції і відділили людський рід (вид "людина") від усього суто природного світу. Людина визначилася не лише як природна істота, але і як істота, здатна регулювати, контролювати, підпорядковувати свою природність законам розумного. Становлення почуття сорому стало першою ознакою якісної відмінності людини від тварини на тій підставі, що тварини не мають сорому. Усвідомлення людиною своєї відмінності від тварини пов´язане із здатністю соромитися своєї тварності. феномен сором´язливості свідчить, що людина бачить себе істотою вищою, ніж її суто природне, тілесно-матеріальне єство. Почуття сорому розкрилося моральною цінністю не лише в тому, що воно сприяло витісненню тваринних інстинктів у глибини безсвідомого людської психіки. Воно сприяло становленню культури відношення до тілесної природи людини.

13) Категорія честі — це категорія, що відображає соціальність людини, її належність до конкретного типу спільноти і усвідомлення себе суб´єктом життєвості, в першу чергу, через належність до цієї спільноти. Організація соціального життя, в яке вона занурена уже самим фактом народження "тут" і "тепер", визначає способи її входження в людство. Людина, що ідентифікує себе з певним соціальним цілим, усвідомлює себе як носій його чеснот. За цією ознакою говорять про честь станову, корпоративну, професійну тощо. Наявність честі щоразу при цьому засвідчує, що людина не лише формально належить до спільноти, але й особистісно причетна до її буття через дотримання чи неухильне виконання вимог середовища. Це зовсім не означає, що особа не виступає від власного імені, а лише виконує вимоги середовища. Скоріше має місце самоідентифікація досвіду особи та її уявлень про Цінності життя з досвідом цього типу спільноти. Тому поняття честі, з одного боку, передбачає ритуалізовану поведінку, а з іншого — індивідуалізацію почувань у суб´єктивному вияві соціально бажаного. Отже, поняття "честь" відображає один із напрямків розвитку моральної свідомості суспільства та особистості, що бачить себе невід´ємною складовою більш загального, ніж одиничне існування, соціального цілого.