3 Українська соціал-демократія: ідейно-теоретичні та організаційні витоки

М.Ф. Песоцький

політолог, здобувач Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Етапи організаційного становлення і розвитку.

Початок зародження вітчизняної соціал-демократії сягає до 70-80-х рр. XIX ст. Перші її представники – О. Терлецький та С. Подолинський. У своїй концепції майбутнього устрою суспільного життя, зокрема, С. Подолинський виділяє такі функції держави: культурно-виховну, функцію управління господарством і працею, судову, планування та облік, а також функцію оборони країни й охорони внутрішнього порядку [1, 208]. Сам перелік головних функцій майбутньої держави свідчить про те, що вчений розраховував насамперед на докорінну зміну суті держави – із засобу класового насильства вона мала перетворитися на механізм узгодження інтересів всіх членів суспільства. Тобто, замість забезпечення власного існування під прикриттям необхідності забезпечення зовнішнього і внутрішнього порядку, вона повинна зосередитись на забезпеченні інтересів своїх громадян. С. Подолинський мав значний вплив на розвиток визвольного руху та революційно-демократичної думки не лише в Україні, а й у Росії. Не без його участі склалися творчі біографії М. Павлика, І. Франка, Л. Українки та ін. Його вплив відчув і М. Драгоманов, погляди якого на державу та право, а також на суспільство в цілому, несуть відбиток революційно-демократичних ідей С. Подолинського [2, 212-213].

Обкладинка збірки

Проте, родоначальником ідеології соціал-демократичного ґатунку на українському ґрунті по праву вважається М. Драгоманов. Саме він є автором першої програми української соціал-демократії, написаної ним у 1888 році. Погляди останнього формувались не лише під впливом ідеологів російського революційного руху – Чернишевського, Герцена, Михайловського, Лаврова, а й західноєвропейських – Прудона, Маркса, Енгельса, Лассаля. Визначальною була його філософсько-світоглядна позиція. "Ще в одній з молодечих праць ("Римская история й Тацит") Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей ґрунт в 60-х роках, ще коли позитивізм Конта і Д.С. Мілля ледве став відомий в наукових колах [31, 34]". Саме ідеї Конта, Спенсера, Мілля були найбільш співзвучними з пошуками М. Драгоманова.

Як відзначає Я. Довбищенко, "соціалістичним ідеалом Драгоманова був ідеал Прудона: федерація вільних спілок вільних людей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу ідейної організації майбутнього суспільства. Отже, Драгоманов почасти був анархістом, але і з анархізмом взагалі, в його сучасному розумінні, теж не мав нічого спільного і до таких теоретиків і практиків анархізму, як Бакунін, Моска та Кропоткін ставився цілком негативно. Зовсім відкидав їхній аполітизм, їхню науку про державу та погляди на те, як дійти до здійснення соціалістичного ідеалу. Так само не любив і одхрещувався Драгоманов і од марксизму, котрий здавався йому занадто доктринерським ("німецька метафізика") [7, 35]".

Один із класиків сучасної західної соціології, що вважав себе учнем М. Драгоманова в національному питанні, М. Вебер зауважив, що вченому вдалося досить вдало поєднати у своїй соціально-політичній концепції ідеї соціального і національного визволення [16].

Якщо М. Драгоманов, продовжуючи традиції Кирило-Мефодіївського товариства, приніс в українську політичну думку теоретичне оформлення ідей про необхідність перенесення проблеми національного звільнення в площину соціально-політичну, то С. Подолинський, значною мірою, здійснив суттєвий вплив на весь український рух революційної молоді 70-80-х років XIX ст., поєднавши ідеї соціального визволення трудящих верств суспільства з державницькою ідеологією.

У 80-х рр. XIX століття виникають перші соціал-демократичні гуртки на заході України, що діють у структурах однієї з найстаріших у Європі Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, створеної ще в 1868 р. Так, під історичним рішенням Паризького конгресу про створення Соціалістичного Інтернаціоналу в 1889 році поруч з підписами А. Бебеля, В. Лібкнехта, Г. Плеханова стоїть і підпис делегата цієї партії, львівського друкаря І. Данилюка.

Під впливом М. Драгоманова 1890 р. І. Франко і М. Павлик створили партію, яка базувалася на соціал-демократичних засадах. Спочатку вона мала назву "Російсько-українська радикальна партія", але згодом за нею закріпилася інша – "Українська радикальна партія" (УРП). Серед її засновників були також Е. Левицький, В. Охримович, Т. Окуневський, О. Терлецький, Р. Яросевич та інші.

Програма партії, підготовлена І. Франком, М. Павликом, Е. Левицьким, Р. Яросевичем і схвалена з'їздом, стратегічною метою проголошувала "зміну способу виробництва відповідно до досягнень наукового соціалізму", "колективний характер праці і колективну власність".

Автори програми проповідували доцільність еволюційного переходу трудящих до соціалізму на основі широкої демократії і вперше серед галицьких українців висунули вимоги загального і рівного виборчого права. УРП проголосила парламентаризм одним з найважливіших принципів своєї діяльності і вважала, що соціальною базою радикального руху, виходячи з аграрного характеру краю, має бути селянство, яке на 80 відсотків було безземельним.

У вересні 1899 р. радикали, які вважали за необхідне працювати і серед робітників, створили у Галичині Українську соціал-демократичну партію (УСДП). УРП і УСДП постійно контактували, координуючи свої дії. УСДП стала автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА). За політичну платформу партією була прийнята програма австрійської соціал-демократії. Партія відстоювала соціалістичні позиції і вважала своєю метою підтримку робітничого руху, соціальних реформ, видавала свій друкований орган – газету "Воля".

УСДП визнавала метою політичного руху будівництво соціалізму, однак відкидала найбільш неправові методи його досягнення. Заперечувалася ідея захоплення політичної влади за допомогою збройного повстання. Українські соціал-демократи на цей час в цілому перебували під впливом СДРПА, яка відстоювала поступову соціалізацію засобів виробництва, прихід до влади парламентським шляхом, збереження і використання існуючої держави як інструменту суспільної трансформації.

У лютому 1900 р. на конференції студентських товариств і політичних гуртків у Харкові була заснована Революційна Українська партія (РУП) – перша політична партія Наддніпрянської України, її метою було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права і соціальну революцію.

Однак, у процесі переходу РУП на позиції соціал-демократії почали виділятися і, зрештою, оформилися дві течії. Результатом цього процесу став розкол РУП, що відбувся у січні 1905 р. Внаслідок цього виникло дві організації: меншість РУП згодом оформилася в окрему партію – Український соціал-демократичний Союз, тоді як більшість трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію.

У грудні 1905 р. більшість РУП трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). В основу її програми була покладена Ерфуртська програма німецької соціал-демократії. Членами УСДРП були відомі громадські і культурні діячі: Н. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Вороний, І. Стешенко, М. Левитський, В. Чеховський, А. Левицький та інші.

У головному партійному документі основний акцент робився на парламентських, конституційних методах боротьби. Основне положення "наукового соціалізму" про диктатуру пролетаріату в ньому відсутнє. Провідними ідеями українських соціал-демократів були – поєднання свободи із соціальною справедливістю, а також розуміння того, що національна незалежність не може бути надійно захищена доти, поки організований робітничий рух, широкі маси селянства не усвідомлять національні інтереси всіх працівників як свої власні. Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.

Після падіння Української Народної Республіки соціал-демократи могли легально працювати тільки в Західній Україні. Радикали ж об'єдналися із залишками українських есерів і створили Українську соціал-радикальну партію (УСРП). До її складу, крім зазначених вище, увійшли окремі організації УСДРП.

Ідейно-теоретичні витоки соціал-демократії. Основним ідейним джерелом соціал-демократії, як відомо, послужили погляди соціалістів-утопістів, що проголосили волю, рівність і справедливість вищими суспільними цінностями. Науковці вважають появу ідеології соціалізму одним із варіантів відповіді на виклик процесів індустріалізації, що стали домінуючою тенденцією соціального розвитку у Західній Європі, починаючи з кінця XVIII ст.

Одними із стрижневих понять соціалістичних теорій є приватна власність і наймана праця. Проте існують глибокі розходження щодо визначення суб'єктів власності. Чи це будуть, з одного боку, держава, народ чи місцеві органи влади, чи з іншого, – об'єднання виробників та споживачів, згуртованих особливими формами виробництва.

Наступна проблема в тому, що власність є лише однією із складових процесу виробництва, тоді як іншою виступає праця. Проблема власності розглядалася теоретиками соціал-демократії з етичних позицій, а саме: вона несправедливо розподілена, тоді як проблема саме у тому, що її оцінюють неналежним чином. У цьому соціал-демократична ідеологія мала своїх попередників, починаючи ще з античних часів. Як відомо, у політичному трактаті Платона "Держава" вона дістала своє класичне вираження. Однак лише розвиток бюргерсько-буржуазних відносин у пізньому середньовіччі, наслідком чого стали епохи Відродження і Реформації, призів до появи на базі ліберальної ідеології – насамперед, на основі ідей волі і рівності – нових уявлень про працю. "Держава ця так влаштована, – писав Т. Мор, по-своєму розвиваючи ідею Платона у своїй "Утопії", – що, насамперед, важлива тільки одна мета: наскільки дозволяють суспільні потреби звільнити усіх громадян від тілесного рабства і дати їм якнайбільше часу для духовної свободи й освіти. Тому що в цьому, думають вони, полягає щастя життя [12,190]".

Тим часом у праці вперше стали бачити не тільки "роботу", тобто вимушену діяльність, що дає засоби для існування, але й індивідуальний шлях до Бога і вічного блаженства. Гіпотезу про вплив нового ставлення до праці на розвиток капіталізму (з погляду В. Зомбарта і М. Шелера, вплив цей був скоріше зворотним, ніж первинним) висунув М.Вебер у своїй відомій праці "Протестантська етика і дух капіталізму". В утопічно-соціалістичних концепціях нове гуманістичне уявлення про працю поступово виштовхує його новий же релігійний зміст. На перший план виходить утилітаристське, гедоністичне і евдемоністичне розуміння праці як суспільно корисної діяльності, здатної – за певних умов – принести людині задоволення, радість і щастя. Питання лише у тому, що це за умови і як їх створити.

Ренесансом і Реформацією вироблений ліберальний погляд на працю як на самоцінну сферу буття людської особистості, у якій вона за допомогою творчого самоствердження не тільки знаходить свій особливий шлях до Бога, але й інтегрується завдяки розподілу праці в суспільство. Ш. Фур'є вважав, що усі політичні проблеми зводяться до однієї: "знайти новий соціальний лад, що забезпечив би й найпересічнішому з виробників достатній добробут, щоб він надто полюбив свою працю і надав їй перевагу перед інерцією та розбоєм, до яких схиляється тепер [19, 270]". З позицій соціального холізму він мріяв про створення нового суспільного ладу за допомогою раціонального упорядкування людських пристрастей у мешканців фаланстерів – "соцієтаріїв", для яких характерні солідарність і партнерство, засновані на "корпоративному дусі", якого "досить, щоб зникли кричущі пороки цивілізованого населення, його брутальність, неохайність, ницість та інші недоліки, які триба важала б для себе ганьбою, миттю вилучивши зі свого середовища винного в цьому [20, 137]".

Якщо Фур'є намагався обґрунтувати соціальний холізм за допомогою оригінального міфологічного тлумачення астрологічних таблиць, приносячи в жертву містицизмові науковий раціоналізм, то і Сен-Сімон, і О. Конт завершують свої соціальні концепції по суті досить схожими проектами "нової" моралі і світської релігії ("усі люди – брати"; "альтруїзм" з його принципом "жити для інших") на користь міфічній "Великій Істоті", людству. Пронизані історичним оптимізмом сцієнтистські і прогресистські доктрини Сен-Сімона і Конта успішно крокували Європою.

Відмінністю цих доктрин від попередніх було те, що вони не тільки проголосили головною рушійною силою історичного розвитку прогрес наукового знання, але й слідом за економістом-лібералом А. Смітом, надали праці вищої соціально-моральної цінності. За своєю природою людина е істота працююча, а праця – джерело всілякого достатку. У своїх головних працях "Індустріальна система" (1821) і "Нове християнство" (1825) Сен-Сімон сформулював найважливіші принципи, що набули згодом розвитку у науковому соціалізмі: обов'язкова праця ("кожна людина повинна трудитися"), розподіл за трудовим внеском (який в ідеалі повинен відповідати здібностям), єдність науки й індустрії, наукове планування економіки, у перспективі – наукова організація всього суспільства. Буржуазія і пролетаріат утворять єдиний клас "індустріалів", але головна мета "нового християнства" – звільнення робітничого класу і промислової праці.

Розділивши всіх членів суспільства на трудящих, або виробників, і непрацюючих, Сен-Сімон вважав, що тільки перші мають моральне право називатися громадянами суспільства, власники ж – тільки за умови, якщо трудяться. У прийдешню економічну й індустріальну епоху виробники займуть провідне становище в суспільстві. В індустріальному суспільстві, метою якого буде створення якомога більше благ для трудящих, завдяки проповіді братерства всіх людей, любові й милосердя запанують абсолютна свобода і рівність.

Вагомий внесок у розвиток ідеї звільнення праці внесли теоретики "наукового соціалізму" К. Маркс та Ф. Енгельс, які були переконані, що звільнення праці (від капіталістичної експлуатації) на окремих підприємствах і навіть в окремо взятих країнах можливе лише через комуністичну революцію, внаслідок якої буде встановлена суспільна власність на засоби виробництва і створений капіталізмом суспільний характер виробництва не суперечитиме антигромадському (приватному, плутократичному, олігархічному і т.д.) способові розподілу і присвоєнні вироблених усім суспільством благ [10, 55].

За Марксом, звільнення праці виглядатиме так: "На вищій фазі комуністичного суспільства, коли зникне підпорядкування людини розподілові праці, яке поневолює її; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця... стане сама першою потребою життя; коли разом із усебічним розвитком індивідів зростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді можна буде зовсім перебороти вузький обрій буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: "Кожний за здібностями, кожному за потребами! [11, 54]".

Розроблення ідеї звільнення праці в рамках марксизму, наближене до пекучих проблем громадського життя, почалося в другій половині XIX століття і досягло своєї кульмінації, коли відбулося взаємопроникнення робітничого і соціал-демократичного рухів наприкінці XIX-початку XX століття. Поява в 1903 році більшовизму (ленінізму) як ідейно-політичної течії привела згодом до розколу європейської соціал-демократії. У Німеччині поступово, у важкій політичній боротьбі, здобула пріоритет "ревізіоністська", тобто еволюціоністська і реформістська інтерпретація марксизму Е. Бернштейном.

Соціал-демократ, член СДПН з 1872 року, Е. Бернштейн (1850-1932) поставився до ідейної спадщини К. Маркса і Ф. Енгельса так само, як І. Кант до сучасної йому метафізики. Критична ревізія марксизму означала виявлення і відмову від усього в ідейній спадщині К. Маркса і Ф. Енгельса, що не витримало випробування часом і суперечило сучасній політичній практиці робітничого руху. Утім, у своїй доповіді 1913 року "Неминуче в марксизмі" Бернштейн доходить висновку, що "у своїх основних поняттях вчення лише зміцнилося. Розвиток підтвердив його найглибші ідеї [1, 181]".

Духовна свобода, "яка тільки і дозволяє неупереджено перевіряти положення успадкованих нами вчень [2, 138]", виникає з переконання, що цінність самого робітничого руху вища, ніж цінність теорій, які його осмислюють, вважав Бернштейн. Відкидаючи всі обвинувачення в антимарксизмі, він писав: "Рух вічний, його форми і теорії тимчасові [2, 138]".

Такий розсудливий прагматизм вів до найважливішого, зі світоглядної та методологічної точок зору, кроку: відмови від принципу соціального холізму. Бернштейн робить цей крок у праці "Чи можливий науковий соціалізм?" (1901), де вказує, що "доктринарний революціонаризм внутрішньо так само консервативний, як і доктринаризм реакційних екстремістів. І ті, й інші однаково противляться визнати зміни, що суперечать їхньому принципові [3, 82]".

У роботі "Що таке марксизм?" Е. Бернштейн писав, викриваючи методи цькування в Німеччині соціал-демократів після скинення монархії: "Найдійовішим, тому і найбільш ходовим є прийом подати марксизм як найближче духовне джерело російського більшовизму і комуністів неросійського світу, що йдуть у його фарватері.... Однак немає нічого більш помилкового, ніж бачити в більшовизмі застосування марксизму. Як теорія він є спотворенням марксистських і антимарксистських ідей, у практиці ж це пародія на марксизм [4, 12]".

Свою точку зору на соціалізм і звільнення праці Бернштейн розгорнув у найбільш відомій праці "Передумови соціалізму і задачі соціал-демократії" (1899), доводячи що перспективи боротьби робітничого класу "залежать не від припущення, що відбувається концентрація капіталу в руках усе меншого числа магнатів, і не від усієї діалектичної конструкції, до якої відноситься і це припущення, а від зростання суспільного багатства, відповідно до суспільних продуктивних сил, у взаємозв'язку із загальним соціальним прогресом, особливо зі зростанням інтелектуальної і моральної зрілості самого робітничого класу [5, 210-211]".

Реформістську стратегію шляху до соціалізму і звільнення праці Бернштейн називає діяльністю із прийняття законів на основі конституції. Цим Бернштейн визначає напрямок і зміст етично орієнтованої реформаторської діяльності. "Власне кажучи, це було фактичним обґрунтуванням нової політичної філософії соціал-демократії [13,14]".

Соціалізм і демократія. Тут постає питання про співвідношення ідей соціалізму і демократії. Існують розходження між тими соціалістами, для яких держава є знаряддям досягнення цілей, до яких вони прагнуть, і тими прихильниками соціалізму, для кого вона є не більш ніж проміжною інституцією. Так, для Маркса суто соціал-демократична програма видавалася непридатною, оскільки демократичний метод не міг забезпечити контролю робітничого класу над державним апаратом. Бо цей апарат разом із соціальною системою, у межах якої він діяв, був уособленням капіталізму.

Інше уявлення про соціалізм, як про бажаний за своєю суттю стан, якого можна досягти шляхом виборів, належало Ф. Лассалю. Загальне виборче право мало стати засобом, за допомогою якого робітники візьмуть владу в свої руки; вони використовуватимуть її для того, щоб держава сприяла розвитку об'єднань виробників. Водночас, із тієї точки зору, що веде свій початок від Регеля, державу розглядали як потенційно найвище вираження ідеї загального добробуту.

У Німеччині соціал-демократичні ідеї набули найбільш чіткого вираження в уже згадуваного нами Е. Бернштейна, у Великій Британії – у фабіанців. Останні, зокрема, стверджували, що соціал-демократична концепція стосувалася не лише встановлення демократичного контролю над державою, але й використання його для поширення влади народу на соціальні та економічні інститути суспільства.

У "Фабіанських нарисах" (1889) Г. Уоллес висловився про свою політичну мету як про "експериментальну й обмежену соціал-демократію", а Леонард Т. Гобгауз у праці "Суспільний розвиток та політична теорія" (1911) пов'язав соціал-демократію з лібералізмом. Механізм синтезу полягав у запровадженні державного втручання в економіку. Тут є певний збіг між ревізіонізмом у викладі Бернштейна і неолібералізмом, оскільки в обох теоріях держава і політична реформа вважаються інструментами, котрі, за умови виявлення відповідної політичної волі зможуть забезпечити досягнення певних соціальних цілей.

Відтак, соціалізм не вимагав рішучого розриву з капіталістичним суспільством, а мав стати логічним підсумком прогресивної політики соціального реформування. В інтерпретації соціал-демократів, соціалізм є поєднанням політичної демократії, держави загального добробуту, можливості отримання освіти та встановлення більшої соціальної справедливості, а всього цього можна досягти і в умовах змішаної економіки.

Проблема держави в соціал-демократії. Протягом XX століття в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у Наддніпрянській Україні на початку сторіччя аж до краху СРСР усі українські уряди на Наддніпрянщині були соціалістичними.

Метою соціалізму є моделювання суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відведено роль інструмента для зламу старих структур. Вважалося, що армія, поліція – це інструменти класового поневолення, тому досить знищити старі структури державності й самі собою зникнуть суспільні конфлікти.

Українські соціалісти часто остерігалися вести мову про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском – як внутрішнім, так і зовнішнім. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги лише національно-територіальної автономії. Проте, саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невід'ємну частину Росії. Тому так легко залічували українців до табору контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо, і, як наслідок, вони мусили оборонятися від звинувачень у сепаратизмі та самостійництві.

Так, студентська група, яка спершу взяла за ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського "Самостійна Україна", пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла до РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка.

Решта цієї групи, яка у 1905 р. реорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в примітках [15, 189] висунула невиразну вимогу на право ставити й обговорювати питання автономії України в рамках загальноросійського політичного руху. Це викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об'єднання не сталося, позаяк тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог дозволяла увійти в більшовицьку партію [9, 218].

Однією з найсуттєвіших ідейних причин краху Української Народної Республіки була позиція, в основу якої покладено федералістські погляди М. Драгоманова. За цими поглядами Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації аналогічних спілок, економічним фундаментом якої слугує аграрний соціалізм, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю. Аж до революції 1917 року федералізм М. Драгоманова (де все починається з самоорганізації знизу) й марксизм з його національною байдужістю і схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи "німця Карла Маркса" у тому, що головне слово було за державами, а не за народами.

Засвоєння драгомановської вимоги скасування армії та утворення "народної міліції" безпосередньо привело до доктрини Винниченка-Шаповала про недоцільність Україні мати власну армію. Натомість М. Грушевський, хоча й не відкидав повністю роль армії, вважав нормальною формою охорони держави всенародну міліцію. Утримання постійної армії він розглядав як "марнування часу", стверджуючи, що треба все зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю "технічну підготовку, доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбові збори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живі сили краю від продуктивної праці [6]". Лідер Центральної Ради на самому початку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування, перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція спричинила повсюдну анархію, виникнення різноманітних "незалежних республік" і, врешті-решт, некерований хаос у новоствореній державі.

Пропаганду космополітичних ідей не могли вибачити М. Драгоманову радикально налаштовані націоналісти. Зокрема, Д. Донцов у праці "Драгоманов і ми" проводить думку про те, що між М. Драгомановим, М. Грушевським і В. Леніним нема "ніякої різниці" тому, що вони базують свої програми на рухи виключно соціальні, а не національні. Ще негативніше оцінює роль М. Драгоманова в книзі "З минулих літ" К. Подолянин: "... не лише в очах українських "шовіністів", але й в очах московських та москвофільських адораторів, був Драгоманов ідеологом "єдінства русскаго народа", політичного і культурного. Він дивився на український народ, і то навіть поза межами тодішнього балтицько-большевицького райху, як політично-культурного сателіта Московщини, супроти якої поручав усякого роду любов та пошану. Нема чого дивуватись, що лишився він по цей день улюбленим божком наших інтернаціоналістів та інших сторонників "братерства" між народами [14, 100]". Початки ж цієї критики можна знайти уже у працях сучасників М. Драгоманова, зокрема, одного з його учнів і близьких соратників, яким був І. Франко. Мало кому, подібно до І. Франка, вдалося до Української революції 1917-1920 рр. пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними ідеалами до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись від власної державності на користь "всесвітніх ідеалів". Однак і Франко завдання створення незалежної української держави на той час відносив "за межу можливого".

Концепція української держави як автономії у складі майбутньої демократичної Росії залишалась провідною в українській політичній думці. Так, М. Кармазіна вказує: "Теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до саморозвитку, політична думка поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності. Федералістична концепція, відповідно до якої Україна мала постати як рівноправний суб'єкт того чи іншого федеративного об'єднання, мала більше прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливом модерних наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життя Європи... [8, 173]".

Українські соціалісти вірили, що для побудови соціалізму достатньо встановити громадянські права за моделлю "буржуазної демократії", а потім за підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва. Для них несподіваною була ситуація, що можуть виникати серйозні сутички між самими трудящими та їхніми соціалістичними представниками. Це зробило українських соціалістів дуже уразливими внутрішньо і відкритими для атак російських революціонерів. В українському русі це ставало приводом для постійних чвар, розколів та боротьби за імідж "справжніх" соціалістів. Для російських же, як правило, по-імперськи налаштованих радикалів таке становище стало ефективним інструментом у боротьбі з національними рухами. Будь-хто міг бути оголошений націоналістом, реакціонером і на цій основі піддаватися політичному остракізму.

Основні політичні баталії в Україні у 1917 р. велися не навколо моделей майбутньої української державності, а навколо проблем соціалістичної трансформації українського суспільства [22]. Протягом 1917 р. гаслом українських соціалістів було: "Національна територіальна автономія України із забезпеченням прав національних меншостей". Під цим вони мали на увазі австро-марксистську модель національної культурної автономії, переконаним опонентом якої був Ленін. Більшість російських, польських і єврейських соціалістів виступала категорично проти ідей української суверенності, вбачаючи у них загрозу "українського сепаратизму".

Натомість, соціалісти Європи на початку XX століття в ім'я державності пішли на всі можливі компроміси і в результаті зберегли свої позиції у владних структурах, авторитет у співвітчизників і, зрештою, відіграли дуже важливу роль у справі забезпечення соціальних і національних прав громадян.

Приміром, лідер Польської соціалістичної партії Юзеф Пілсудський, ставши президентом Польщі, сам вийшов із партії, мотивуючи свій крок тим, що він вирішив вийти із потягу до соціалізму на станції "незалежність", щоб зараз будувати незалежну державу для всіх поляків. Він зумів сконсолідувати протилежні політичні сили навколо ідеї державності як найголовнішої мети і початкового пункту, без якого неможливе все інше. Ця ідея виявилася досить ефективною навіть за умов політичного протистояння, великої різниці в культурних та економічних рівнях розвитку трьох уламків різних імперій, з яких склалася нова Річ Посполита (Німеччини, Австро-Угорщини, Росії).

Українські ж соціалісти у своїй більшості не розуміли, що держава не лише інструмент класового поневолення, а, насамперед, інструмент самозахисту нації. Це нерозуміння значною мірою стало причиною невдалих соціалістичних практик на українських теренах протягом наступних десятиліть.

Загалом, українська соціал-демократія здебільшого схилялася до ревізіоністсько-реформаторського варіанта соціал-демократії, найповніше теоретичне розроблення якої було представлене на ті часи у працях Е. Бернштейна, і практика якої набула широкого розголосу у розвинених країнах протягом усього XX століття. Проте в умовах світової і локальних воєн, системної кризи тогочасної Російської імперії гору взяло радикальне більшовицьке крило соціал-демократії, яке виявилося більш організованим, прагматичним і агресивним у проведенні своєї політичної волі.

Таким чином, вивчаючи витоки вітчизняної соціал-демократії із самого початку зародження цього руху, бачимо різні, нерідко полярні тенденції, які, врешті-решт, знесилили цю плодоносну гілку на політичному дереві Європи XX ст. На сьогодні, коли вітчизняна соціал-демократія як ідеологія й організована політична сила відроджується, дуже важливо пам'ятати уроки історії. З цього боку історія становлення української соціал-демократії є повчальною і корисною для нових поколінь українських соціал-демократів.

. Вступ

Політичні партії – сучасна, новітня форма політичної організації суспільства. Сьогодні неможливо уявити собі не лише політичного, але й економічного та культурного життя ХХ ст. поза партійним ракурсом. Тому дослідження історії політичних партій залишається актуальним.

Предметом дослідження реферату є історія виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст., їх теоретико-ідеологічна та агітаційно-пропагандистська діяльність, еволюційні процеси, тактика.

Історіографія проблеми потребує більш глибокого вивчення процесу зародження, еволюції та зникнення різноманітних українських політичних партій у загальному контексті політичної історії України. Це пов’язано з тим, що історія українських політичних партій стала об’єктом дослідження лише в роки незалежної України.

Радянською історіографією вона або зовсім не висвітлювалась, або розкривалася в суто негативному плані, однобічно. Це пояснювалося, як справедливо зауважив український історик Ю.М. Галерецький тим, що «власна безпека вимагала обходити її стороною, обмежуватися загальними міркуваннями або спиратися на безпрограмну схему «про керівну і спрямовуючу роль». У противному разі з’являлася пряма загроза звинувачення в націоналізмі з відповідними службово-партійними висновками»/1,60/

Для робіт радянського періоду характерне упереджене ставлення щодо національних партій. Однак серед робіт слід відзначити монографію І.Ф. Кураса, яка містить багато цікавих фактів з історії визвольного руху в Україні /2/ У роботах 90-х рр. І. Курас переглядає деякі позиції, розширюючи тематику./3/

В 1992 р. з’явились оглядові роботи інших авторів – М. Панчука/4/, П. Шморгуна /5/ та ін. Дослідники, позбавлені ідеологічного впливу КПРС, відчули потребу донести правдиву інформацію про розвиток політичного руху в Україні на початку століття. Помітним внеском в дослідження історії українських партій та організацій стала монографія Т. Гунчака/6/.

Однією з перших спроб комплексного дослідження історії політичних партій, організацій, які діяли в українських землях у складі Росії та Австро-Угорщини на межі ХІХ-ХХ століть є монографія А.П. Павка /7/

На початку ХХІ століття з’явилися нові багатотомні праці, в яких детально аналізуються програмні документи українських політичних партій, міститься різноманітний фактичний матеріал щодо їх практичної діяльності/8,9/.

Однак залишається чимало проблем, які потребують більш глибокого вивчення. Це проблеми соціально-політичного складу, чисельності кожної партії, між партійних відносин тощо. Недостатньо вивчена політична біографія партійних лідерів.

1. Соціалістична течія в українському русі

Кінець ХІХ – початок ХХ століття позначився подальшим зростанням національного руху в Наддніпрянській Україні, його політизацією. Політизація українського національного руху була зумовлена наступними чинниками:

o в український рух вливається нове покоління українських діячів, яке не вдовольняється лише культурницькою діяльністю;

o з’являється загальна тенденція опозиційних рухів у російській імперії до створення політичних партій;

o соціально-економічні зміни другої половини ХІХ ст.-індустріалізація економіки, зростання кількості пролетаріату, обезземелення селян – призводили до загострення соціальних протиріч та політизації суспільства.

Політизація українського-національно-визвольного руху була підготовлена багаторічною культурно-освітньою діяльністю громадівців, своєрідним відродженням і перетворенням у невід’ємний компонент національного руху тих політичних домагань, які сповідували кирило-мефодіївці у середині ХІХ ст.

Особливості політичного становища та соціально-економічного розвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльності українських політичних партій. Першими виникли партії соціалістичного спрямування. Тривалий час вони домінували кількісно.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП), яка виникла 29 січня 1900 року в Харкові на так званій «раді чотирьох» (Д. Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича, М. Русова)/1,47/. Політичним маніфестом цієї партії, як відомо, була брошура М.Міхновського (1900 р.) – «Самостійна Україна». Автор, спираючись на факти трагічної боротьби українців за власну державність, обґрунтував історичні права України на самостійне існування. Він пише:»… наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належать йому по Переяславській конституції»/10,33/. Микола Міхновський дійшов висновку про можливість повного вимирання української нації. «Українська нація, – пише він, – політично і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, надія знесилюється, гине…»/10,29/. А тому українці всіма засобами повинні стати до боротьби за»… повернення… прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року, з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії»/10,42/. Говорячи про державну самостійність він зазначає:»… кожна нація з погляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»/10,28/.

Програмні засади РУП обговорювалися у 1902–1903 роках на сторінках часопису «Гасло». Часопис виходив за редакцією і на кошти Д. Антоновича. До складу редакції входили Є. Голіцинський, П. Канівець і В. Козиненко. Соціалістичні ідеї часопису викликали невдоволення частини членів РУП, очолюваної О. Коваленком, Ю. Коллардом і Л. Мацієвичем.

Наприкінці 1902 року з ініціативи Д. Антоновича в Києві відбувся перший з’їзд РУП. У ньому брали участь шість осіб: від Київської вільної громади – Є. Голіцинський, від Лубенської – М. Порш, від Полтавської – М. Кохановський, від Харківської – Д. Антонович, від редакційного комітету – В. Козиненко,

З’їзд схвалив діяльність редакційного комітету РУП, вирішив налагодити випуск часопису «Селянин» (виходив з січня 1903 року по жовтень 1905 року) Делегати з’їзду обрали ЦК РУП, визначили його завдання і обов’язки. До складу Закордонного Комітету РУП у Львові увійшли Євген і Катерина Голіцинські, В. Винниченко, П. Канівець, М. Ткаченко./11,27/

Місцевими районними комітетами РУП були Вільні Громади. Вони зберігали повну свободу вибору щодо тактики дій. ЦК РУП слідкував за дотриманням Вільними Громадами основного політичного курсу партії. Тільки він мав право затверджувати нові районні комітети. Організаційна мережа РУП охоплювала шість Вільних Громад – Київську, Харківську, Ніжинську, Полтавську, Лубенську, Катеринодарську. Протягом 1903–1904 рр. виникли Донський Комітет РУП, Волинська, Катеринославська, Одеська і Подільська організації. Всі ці організації були малочисельними. /11,28/.

З завершенням формування партійної структури посилюється просвітницька робота. Головним завданням партії було піднесення політичної свідомості в українського селянства. Рупівці вирішили спиратися у своїй діяльності на селянство, оскільки міський пролетаріат був зрусифікованим. У 1902 р. в передовій статті газети «Гасло» говорилося:» Соціальна справа України має переважно аграрний характер, і це застерігає для неї певний напрям, це накладає одну з головніших різниць від її соціальної справи інших країн.»/6,38/

Головним напрямком діяльності РУП була інтенсивна робота серед селян і робітників. Між 1900 і 1905 рр. вона видавала чотири газети («Гасло», «Селянин», «Добра новина», «Праця») і 38 брошур («Чи є тепер панщина?» «Власна земля», «Дядько Дмитро» та ін.) загальним тиражам 190 тис. примірників. Газета російських соціал-демократів «Іскра» писала: «Як снігом було засіяно їхніми листками Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верств на селянському возі, вивозили і розкидали насіння протесту революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від політичного життя країну. Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літературу, його власною мовою писану»/12,84–85/

Однак практична робота завдала дошкульного удару по теоретичних мріях діячів РУП. Рівень національної самосвідомості українського селянства залишався досить низьким, і через це агітація за відокремлення України від Росії не знаходила відгуку навіть у аграрних районах, оскільки селянство дивилося на світ крізь призму соціально-економічних проблем. Саме тому одна з провідних тез – відтворення самостійності України, не маючи широкої соціальної бази, зависла у повітрі.

У 1902 році від РУП відходить права її частина на чолі з М.Міхновським, утворивши УНП.

У 1903 році «вільні громади» (комітети) РУП у Києві, Харкові, Полтаві були розгромлені, членів ЦК заарештували, робота партії ускладнилася. РУП дедалі більше переходила на марксистські позиції і в багатьох принципових питаннях зблизилася з РСДРП/13,315/ В той же час в самій РУП наростали розходження.

24 грудня (за ст. стилем) 1904 року у Львові відбувся Другий з’їзд РУП. Між рупівцями відбулася гостра сутичка щодо національного питання та об’єднання з РСДРП. М. Порш та його прибічники (В. Мазуренко, В. Винниченко, В. Козиненко, П. Понятенко, С. Петлюра, В. Баландін, М. Сахаров, А. Гук) питання про об’єднання з РСДРП ставили у залежність від визнання останньою національно-територіальної автономії України та федеративного принципу побудови партії.

Члени Закордонного комітету РУП у Львові, до якого входили М. Меленевський, Є. і К. Голіцинські, П. Канівець, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Ткаченко пропонували використати політичний потенціал РСДРП для активізації визвольного руху в Україні. Водночас вони проголошували, що негативне ставлення РСДРП до самовизначення України може змінити стратегічні плани партії у національно-визвольному русі. О. Скоропис – Йолтуховський з цього приводу писав:» Я іду до мас сільського, а тим-самим не денаціоналізованого українського пролетаріату, отже масова його партійна організація не може бути іншою, як тільки українською, – хочуть того чи ні верхи РСДРП» /11,47/.

На засіданні з’їзду 25 грудня 1904 року відбувся офіційний розкол РУП. У січні 1905 року група М. Меленовського в Києві оприлюднила листівку «Розкол РУП», де оголосила про утворення окремої партії – «Українська соціал-демократична спілка»/14,28/.

На Женевській конференції «Спілка» була визнана автономною складовою частиною РСДРП, з окремим статутом як національна організація, що «має своїм завданням організацію пролетаріату, який розмовляє українською мовою». /15,77 / За мету «Спілка» мала «пособити з’єднанню свідомого пролетаріату усієї Росії в єдине централізоване ціле, пособити збудуванню централізованої пролетарської партії усієї Росії, не дати відтягти український пролетаріат в бік буржуазно-радикальної «Самостійної України», себто стати на перешкоді затемнінню класової свідомості українського пролетаріату.»/16, 27/

Розглядаючи утворення «Спілки,» Йосип Гермайзе відзначив, що її члени «насмілились сказати і, головне, ділом підкреслити, що для них міцний зв’язок з пролетарським рухом цінніший і дорожчий, ніж зв’язок з… патріотами української національної традиції. Цього не могли простити спілчанам свідомі українці всіх видів, і спілчани покинули ряди українського громадянства. Над ними тяжіло справді серйозне звинувачення в тому, що вони утворивши Спілку при Соціал-Демократичній робітничій партії, відійшли від української культури, потрібної тим самим масам, що до них вони пішли для агітації і політичної організації»/17,275/. За рекомендацією Женевської конференції «Спілка» мусила надалі зосередити свою роботу в селі. не тільки на Україні. З цією метою конференція прохала «українську соціал-демократичну спілку видавати російською мовою всю літературу, яка видається малоросійською мовою, якщо тільки вона не має суто місцевого значення»/9,162 / Поступово література, яку випускала «Спілка», почала видаватися російською мовою, крім літератури місцевого значення. Газета «Правда», яка виходила з січня 1905 року українською мовою, почала видаватися російською.

«Спілка» складалася з громад, які об'єднувалися на місцях з організаціями РСДРП. Питання про об'єднання з провінційними організаціями РСДРП було розв'язане на конференції «Спілки» в листопаді 1906 р. Саме тоді було обрано Головний комітет «Спілки» у складі М. Меленевського, О. Скорописа-Йолтуховського та представників від місцевих організацій РСДРП – Г. Довженка, П. Тучапського, С. Завадського, С. Подольського, Г. Соколова. Згодом до нього було кооптовано Ю. Ларіна, М. Ткаченка, Р. Рабінокича, А. Ріша та ін.

З часом вплив «Спілки» на маси значно зріс. На початку 1906 р. вона, об'єднавшись з Південноросійським бюро РСДРП, виконувала його функції і прагнула перетягти на свій бік частину організацій УСДРП, яку проголошувала «дрібнобуржуазною» і «націоналістичною» партією. Посилюючи свій вплив на українське селянство, «Спілка» вимагала негайної конфіскації землі у поміщиків. Вона досить успішно конкурувала з УСДРП в організації селянських виступів. Спілка закінчила своє існування у 1907 році./6,41/

Конфлікт всередині Революційної української партії не було вирішено. У січневому і лютневому номерах «Праці» за 1905 рік Д. Антонович у статті «Неіснуюче питання» виступив з власним розумінням національного питання. Він твердив, що національне питання не існує, воно вигадане буржуазією для затемнення класової свідомості пролетаріату. Він ставив під сумнів застосування терміну «нація» до корінного населення України, посилаючись при цьому на недостатнє наукове обґрунтування критеріїв нації. Уже в наступній публікації «Ще раз про неіснуюче питання» він повертається до гасла «Самостійної України»/15,116/.

З критикою думок Д. Антоновича виступив М. Порш в останньому березнево-квітневому випуску «Праці». Він доводив, що» національне питання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія» /11, 53 / Дискутуючи з Антоновичем, він писав, що національний гніт тяжіє над усіма верствами народу. Робітничий клас більше, ніж буржуазія, зацікавлений в усуненні національного гніту. М Порш відстоював необхідність національно-територіальної автономії України у складі Росії. Нація у рамках такої автономії досягне певного рівня соціально – економічного розвитку і тоді стане актуальним гасло – «Самостійна Україна»

Д. Антонович, зазнавши невдач у дискусії з національного питання, став на шлях фракційної боротьби. Скориставшись відсутністю в Києві інших членів ЦК, він 5 червня 1905 року скликав з’їзд за участю представників Київського, Полтавського, Лубенського і Ніжинського комітетів/7,127/. Його учасники прийшли до компромісу: прийняли черговий «Проект програми Революційної Української Партії». Цей проект був розглянутий на другому з’їзді РУП у Харкові. Проект мав низку нових положень. У ньому була відсутня теза про те, що політична незалежність України є ідеалом партії. Вимога федералізації Росії замінювалась гаслом демократичної республіки. У ньому зазначалося, що РУП вимагає автономії України з окремими представницькими Зборами(Сеймом), яким належить право законодавства в інтересах народу, який мешкає на території України./18,40/. Вимога автономії України була доповнена в проекті програми двома принциповими положеннями: повсюдне впровадження місцевого самоврядування, право кожної нації на політичні інституції, які б гарантували їй вільний культурний і громадський розвиток/18,40/. Як зазначає В.І. Головченко: «останній пункт проекту передбачав підготовку відсталих у своєму розвитку етносів до сприйняття ідеї державного самоврядування, саме і став підставою для звинувачень РУП у націоналізмі й підтримці так званої «культурно – національної автономії»/11,54/. На цьому ж з’їзді, в грудні 1905 року, РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію.

З’їзд прийняв статут новоствореної партії та ухвалив резолюції з програмних та тактичних питань. В основу програми УСДРП було покладено Ерфутську програму німецької соціал-демократії. У головному партійному документі наголос було зроблено на парламентські, конституційні форми боротьби. Основне положення «наукового соціалізму» про диктатуру пролетаріату було відсутнім. Серед вимог висувалися лозунги демократичної республіки, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, свободи слова, друку, совісті, спілок, страйків, 8-годинного робочого дня тощо. В аграрному питанні УСДРП прийняла платформу муніципалізації землі, висуваючи вимогу конфіскації удільних, церковних і монастирських земель та передачі їх у власність місцевих або крайових самоуправлінь. Питання про конфіскацію поміщицьких земель взагалі не ставилося. В роки першої російської революції, коли Україна була охоплена аграрним рухом, УСДРП негативно ставилась до стихійних селянських виступів і закликала спрямувати агітаційно-пропагандистську роботу на те, щоб переконати селян в необхідності організованої і планомірної боротьби за соціалістичний лад. Він проголошувався для робітників і селян єдиним шляхом виходу з теперішнього пригніченого становища./19,338–342/

У національному питанні УСДРП уже на II з'їзді (грудень 1905 р.) декларувала рівні права всіх націй і висловлювалася за збереження в партійній програмі вимоги національно-територіальної автономії України. В цілому програмні вимоги партії не виходили за межі загальнодемократичних завдань. Вони зводилися до ліквідації самодержавства та встановлення республіканського ладу в Росії, скасування решток феодалізму в соціально-економічній сфері, забезпечення права націй на самовизначення, запровадження громадянських свобод.

Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.

Проводили значну агітаційно-пропагандистську діяльність, партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників («Праця») та селян («Селянин»), агітаційні листівки та відозви, які розповсюджувалися в Наддніпрянській Україні. За три перші роки свого існування УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій. Чисельність УСДРП наприкінці першої російської революції (березень 1907 р.) становила майже 3 тис. чол.

У 1900 році незалежно від РУП було створено іншу соціалістичну організацію. Це була Українська соціалістична партія (УСП), засновником і ідеологом якої був українець польського походження журналіст Б. Ярошевський. Він був прихильником Польської партії соціалістичної (ППС). Він вважав, що необхідно створити аналогічну національну українську партію. Ця партія утворилась під впливом польської революційної думки і практики. Основні політичні питання Українська соціалістична партія повністю була солідарна з Польською партією соціалістичною. Вони виступали за революційне знищення царизму, утвердження широких демократичних прав і свобод, звільнення трудящих від капіталістичного гніту та усуспільнення землі і засобів виробництва як кінцеву мету боротьби./7,86/

Побудову демократичної Української республіки Українська соціалістична партія передбачала на основі таких принципів: загальне виборче право, рівноправність націй, що населяють Україну, рівність громадян краю, громадянське самоврядування, демократичні свободи, поступово усуспільнення засобів виробництва, в тому числі землі. /7,87 / Для проведення радикальних реформ Україна мала повністю ліквідувати залежність від Росії. УСП тісно пов’язувала національне і соціальне питання, елементи самостійництва

У червні 1903 р. УСП ввійшла до складу РУП. Проте об'єднання РУП і УСП було недовгим. У грудні цього ж року Б. Ярошевський розірвав стосунки з РУП. У січні 1904 р. в часописі РУП «Праця» було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно. Певне, що розрив РУП і УСП зумовлювався насамперед тим, що між керівниками обох партій після об'єднання розпочалося суперництво за партійне керівництво. З одного боку, Б. Ярошевський претендував на роль головного теоретика в об'єднаній партії, чого, зрозуміло, не могли допустити лідери РУП. З іншого боку, наприкінці 1903 р. РУП, зокрема її закордонні центри, уже не розділяли самостійницької ідеї УСП, через що і звинувачували останню в шовіністичній агітації. Хоча, ідучи на об'єднання, представники обох партій, очевидно, розуміли певну слабкість своїх організацій і прагнули спільними зусиллями зайняти більш поважне місце в українському русі. УСП була слабшою від РУП як на інтелігентські сили, так і на зв'язки з народними масами. Найближчими співробітниками Б. Ярошевського серед емігрантів у Львові були, за згадкою Л. Ганкевича, Л. Седлецький, Володислав Міхновський, М. Меленевський та ін.

У 1905 р. УСП припинила своє існування, її члени у своїй переважній більшості перейшли до лав ППС. Разом з тим партія залишила помітний слід в суспільно-політичному русі, насамперед тим, що програма УСП наголошувала на існуванні національного і соціального гніту і вимагала утворення Української республіки, яка мала бути незалежною.

Отже, соціалістична течія в українському русі була представлена в першу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.

У 1904 р. від РУП відкололася «Спілка», у 1905 р. утворилася УСДРП. На короткий час РУП об’єдналася з УСП, що діяла у Львові.

2. Національно-революційна течія

На правому фланзі українського національно-визвольного руху знаходилась створена у 1902 р. з ініціативи М. Міхновського українська народна партія (УНП).

«Самостійники» (О. Коваленко і Я. Мацієвич) не погоджувались з соціалістичною спрямованістю РУП. УНП виникла шляхом злиття політичних гуртків, які поділяли ідеї «самостійників» і здебільшого до РУП не належали./20,96/ Ідеологом партії був М.Міхновський. УНП не була партією в класичному розумінні цього слова. Вона по суті не розгорнула практичної діяльності, не змогла створити керівних органів та місцевих осередків. Факт розколу в РУП не підтверджується достовірними архівними даними. Програмні орієнтири УНП спочатку визначала робота М.Міхновського «Самостійна Україна». У 1906 році з’явилась «Програма УНП», у якій було конкретизовано ідею всеукраїнської революції, суб’єктами якої повинні стати українські робітники й хлібороби. Було висловлено мінімальні вимоги щодо термінового поліпшення економічного стану експлуатованих верств українського суспільства у Російській імперії, запровадження місцевої автономії в адміністративному житті, судовій, релігійній, просвітницькій справах. Головною метою УНП визначила – створення самостійної Української держави, що забезпечить соціальні перетворення у соціалістичному напрямі. У програмі УНП записано «…немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряду з усякого другого користується однаково рівним правом. Через се ми маємо бути цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля. Таким чином ми мусимо відстоювати політичну свободу всіх націй в Росії, яко засоб до української нації в сім’ю націй культурних»/19,325/

М.Міхновський відкидав можливість співробітництва УНП з загальноросійськими ліберальними та соціалістичними партіями. Він вважав, що справа визволення України може бути тільки справою українського народу. Як ми бачимо, ідеї М.Міхновського не спрямовувалися проти інших народів. Всі ідеї визволення були направлені проти російських, або зрусифікованих урядовців, які експлуатують український народ, прагнуть зруфікувати його, позбавити національних коренів.

УНП становила невелику, переважно інтелігентську за своїм складом політичну партію, серед членів якої переважали військові та юристи. Як і інші українські політичні організації, УНП намагалася знайти прихильників серед робітників і селян. Її діяльність поділяється на два періоди. Перший охоплює 1902 – -1904 рр. і характеризується плідною теоретичною роботою, спрямованою на обґрунтування ідеї самостійництва. Другий етап включає 1904–1907 рр. – час, коли партія прагнула дійти до народних мас;, української національної інтелігенції, долала не лише опір бюрократії і великодержавних кіл російської громадськості в Україні, а і непорозуміння і неприховану неприязнь з боку українських соціалістів та лібералів.

Свою практичну діяльність УНП, як і інші українські політичні і партії, розпочала з організації видання. У Львові вона видала свій часопис «Самостійна Україна». Щоправда, вийшов лише один його номер, в якому було надруковано Конституцію України за проектом М. Міхновського. З перших днів існування партія обстоювала ідеї з самостійності України, обґрунтовану М. Міхновським ще у 1900 р. За 1902–1904 рр. партія видала відозви і прокламації, пропагандистські брошури «Програма Української народної партії», «Свято робітників з 1 Травня», «Робітницька справа в програмі Української народної партії» та ін. У них партія розробляла програмні вимоги, критикувала соціалістичне москвофільство української інтелігенції та перевертнів-малоросів, старе покоління українофілів, проповідувала радикальні націоналістичні ідеї/21,193/

М. Міхновський затаврував хворобу національної неповноцінності, роздвоєності українського освіченого суспільства, що кидає революційну частину молоді в обійми «общеросійських» політичних організацій. «…Поки ще не пізно, – підкреслювалось у програмній заяві УНП, – поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю… Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці. повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави»./19,330–331/

Логічним завершенням оформлення нової політичної ідеології самостійництва, яку М. Міхновський виклав у своїх брошурах, опублікованих нелегально, стали написані ним у 1903 р. «Десять заповідей УНП». Вони були своєрідним маніфестом самостійників і були широко відомі як в Україні, так і за її кордоном. У документі були сформульовані основні ідеї і принципи УНП

«Десять заповідей» зазнали найжорстокішої критики з боку політичних противників партії. Справді, деякі положення цього документа відображали явне викривлення світосприйняття і їх можна характеризувати як націонал-шовінізм. Такого погляду дотримувалася значна частина сучасників. С. Петлюра писав: «Вже від початку свого заснування УНП виявила себе в своїх програмових партійних виданнях як партія націоналістична з усіма негативними шовіністичними рисами національної обмеженості і вузькості». Він застерігав українську громадськість від шкідливого впливу УНП, практична діяльність якої створювала грунт для зростання серед українського населення таких явищ, як антисемітизм, русофобія і навіть людожерство до інших національних елементів в Україні. Звинувачував УНП в агресивному націоналізмі і М. Чацький (Порш). З осторогою сприймала націоналізм партії і поміркована частина українців. Показовим щодо цього є ставлення до УНП і її національних домагань С. Єфремова. Народна партія, писав він, рішуче стала на грунт крайнього відвертого шовінізму і, прикриваючись жупаном захисту інтересів трудящих, проповідує неприборкане людиноненависництво. У зв'язку з цим УНП мала досить обмежені можливості для співпраці з національно-ліберальними і іншими українськими політичними організаціями.

Дійсно, на перший погляд «Заповіді» здаються такими, якими намагаються їх подати опоненти партії. Однак потрібно врахувати ті конкретно-історичні умови, в яких з'явився цей документ. Адже то був час тривалої та досить невдячної боротьби свідомих українських сил із загальною денаціоналізацією. Націоналізм М. Міхновського – це в основному оборонний, захисний націоналізм. Це антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації.

Самі члени УНП, пояснюючи свою провідну тезу «Україна для українців», обґрунтовували її не чим іншим, як тільки правом української національної спільності вільно господарювати на своїй землі.

Після критичних оцінок «Заповідей», не маючи достатньої підтримки, М. Міхновський вносить до наступних своїх програмових розробок деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватися в політичне життя України. Опублікована у 1906 р. програма УНП узагальнювала погляди партії на соціально-економічний устрій самостійної України. Зміст програми свідчить, що М. Міхновського і його однодумців не обминуло захоплення соціалістичними ідеями. Адже УНП декларувала, що вона визнає соціалістичний ідеал як єдиний, який може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск безправ'я, існуючий лад, побудований на насильстві, примусі, нерівності та пануванні. Отже, ідеалом УНП був національний соціалізм. Соціалістичний лад проголошувався як єдина альтернатива для українських трудящих мас.

Українська народна партія до 1905 р. діяла конспіративно. Перша російська революція відкрила деякі можливості для легальної політичної діяльності. Партія видавала, хоча і невелику кількість, брошури, листівки, які підвищували свідомість мас, надавали українській справі політичного характеру. Поширюючи свої ідеї, насамперед серед інтелігенції, УНП намагалася зблизитися з українським міським і сільським пролетаріатом. З цією метою вона здійснювала, щоправда, досить обмежену, пропагандистську діяльність серед робітників, дрібних та частково середніх підприємців, які були ще тісно і пов'язані з українським селом і не зазнали на собі впливу русиф: кації. Найбільш помітний робітничий осередок УНП був у Харкові. УНП не змогла налагодити тісні зв'язки і співробітництво з іншими українськими партіями, які сторонилися її відвертого націоналізму. Проте в червні 1905 р. УНП разом з представниками УДП і УРП брала участь у міжпартійній нараді (в Полтаві), де обговорювалося питання координації політичних сил і було прийнято заяву про вимогу національно-територіальної автономії України.

УНП не стала масовою загальноукраїнською організацією. У 1903 році була створена бойова організація партії – «Оборона України»/21,193/

Національно-революційна течія в українському русі початку ХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стояв М.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України. Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією – час для таких ідей не настав.

3. Ліберльно-демократичний напрямок в українському русі

Одночасно з виділенням в українському національному русі соціалістичної та націонал-революційної течій, в Україні існували національні партії ліберального напрямку. Вони були тісно пов’язані з російськими лібералами.

Загальне громадське піднесення напередодні революції 1905 р. викликало утворення політичних партій серед українських лібералів. У 1904 році з Загальної української організації, яка була створена Олександром Кониським у 1897 році, виділяється Українська демократична партія./8,131/ Основну масу членів Загальної української організації становили державні та земські установці не молоді за віком. Гарячі дискусії точилися відносно назви партії. Пропонувалося декілька варіантів «національно-демократична», «українська національна», «демократична «і «радикальна» В кінці березня 1905 року було ухвалено назву і політичну програму УДП.

Українська демократична партія вимагала федерації народів і автономії України.» Маючи на увазі шкоду від централізаційної сістеми, ми визнаємо, що державний лад у Росії повинен бути збудований на прінціпах найширшої національної і місцевої автономії. А через те опріч загальнодержавного парляменту ми вимагаємо для території. Заселеної українським народом, автономії, заснованої на особливім оргінічнім статуті, виробленнім будущим українським соймом і запорученим основним загальнодержавним законами» /19, 345/. Здобуття Україною національно-територіальної автономії пов’язували з російським визвольним процесом, тобто повалення самодержавства і проголошення демократичних свобод, встановлення парламентського ладу мало привести до автономного статусу.

Українська демократична партія визнавала рівність всіх народів, які мешкають на території України. Програма Української демократичної партії вказувала, що поруч «із самодержавієм гнітить Росію централізація, яка найбільше тяжить на народах так званих «недержавних» Під впливом централізійного ладу загальна політика не числить ся з індивідуальностями окремих народів; вона примушує їх до такого порядку життя, який не відповідає ані їх національним, ані суспільно-економічним основам»/19, 342/

У програмі УДП зазначалося, що законодавство Російської імперії забезпечує нерівноправність окремих народів: «Закони, що видаються ся для всієї держави, дуже часто суперечать потребам і індивідуальностям окремих народів, не числять ся так з історичними традиціями, як і з сучасним складом їх життя, не відповідають їх економічним і соціяльним потребам»/19,342/.

З програмою не погодилися старші члени українських громад, які вважали деякі пункти досить радикальними. Саме про це попереджали члени Ради Загальної Української Організації Науменко і Брентшам./22, 323/.Програма УДП не задовольняла багатьох її членів.

УДП проіснувала приблизно один рік, залишаючись весь час достатньо міцним політичним об'єднанням. Проте їй вдалося на хвилі загального суспільно-політичного піднесення в ході революції провести певну роботу, спрямовану на пропаганду і відстоювання своїх програмних вимог. Її представники активно боролися за скасування обмежень на українське друковане слово. Вони брали участь у земських зборах, виступали перед робітниками і селянами, роз'яснюючи свої вимоги в соціально-економічній, політичній і національній сферах. УДП випускала брошури і звернення, не залишала поза увагою загальноросійські політичні заходи – з'їзди лікарів, журналістів, вчителів тощо. Проте короткочасне існування не дало змоги партії продовжити роботу.

Майже одночасно з появою Української демократичної партії утворилася радикальна течія, яка була незадоволена програмою, прийнятою на з’їзді, вважаючи її мало революційною. Восени 1905 року ця група вийшла з Української Демократичної партії і створила Українську Радикальну партію (УРП). Основним її гаслами були – автономія України та земельна реформа. Членами партії були С.Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко та інші./ 23, 420/ Функції Центрального комітету партії виконувала її Київська громада. Українська радикальна партія мала місцеві організації в Катеринославі і інших містах України. Соціальну базу Української радикальної партії складала освічена частина українських середніх верств. В своїй платформі Української Радикальної партії вони зазначають:» Партія певна, що здійснити всі соціяльні ідеали можна буде тільки при повній політичній самостійності українського народу і необмеженому праві його рішати самому у всіх справах, які його торкаються….кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має право рівне з правом кожної иншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць.»/8,134/

Першочерговою метою партія вважала встановлення в Росії конституційного ладу, який би забезпечував як права особистості, так і права народностей, націй. У програмі підкреслювалася необхідність боротьби проти самодержавства «…Зважаючи на обставини, в яких знаходимося, які зараз маємо. Мусимо згодитися, що поставлена вже на чергу мета – перетворити Росію на державу конституційну, – мусить бути на сей час і нашою метою; тільки що маємо свій погляд на те, якою мусить бути ця нова зреформована Росія, погляд, який випливає з нашого середовища як нації недержавної і пригніченої.» /18,83/ Таким чином ми можемо зазначити, що Українська радикальна партія пов’язувала свої вимоги з федерацією вільних народів. Вирішення національної проблеми вони вбачали у наданні кожній національності права на автономне самоуправління з крайовою Радою, яка повинна бути наділена законодавчою і виконавчою владою. «Через те що кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою крайовою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має рівне право з правом кожної іншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць»/18,84/

Устрій і повноваження Центру, за програмою Української радикальної партії, були сформульовані коротко. Федеративний парламент мусив формуватися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Федеральний парламент мав виконувати чотири функції: «зносини між іншими державами; фінанси для загальнодержавних справ; позадержавна торгівля і мито; загальнодержавна армія та справа війни і миру»/18,84/ Справами на території України має відати українська виборна Народна Рада, обрана на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування, особам, яким виповнився 21 рік. Термін роботи Ради був визначений трьома роками. Громадяни України мали самостійно визначати свою долю:» Народня Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні касувати загальнодержавний парламент. Краєва конституція мусить дати право широкого самоврядування громадам сільським і городським і тим округам, у які громади могли б об’єднатися. Кожна така округа має свій окружний сейм, з правом самоврядування в межах округи. Краєва Народня рада, окружні сейми й громади приручать виконувати свої постанови вибраним людям, відповідальним перед тими зборами, які їх вибрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мусять бути краєві люде; вони одвічальні також перед судом, до якого може їх позвати кожен, минаючи їх зверхність»/19,346/

Українська радикальна партія в 1905 р. розгорнула порівняно енергійну публіцистичну діяльність, видаючи велику кількість політичної літератури. Основну свою діяльність партія зосередила на видання політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі, які б підняли національну свідомість українців. Українська радикальна партія намагалась знайти підтримку як серед пролетаріату, селянства, демократичної інтелігенції. Представники партії брали участь у роботі з'їздів лікарів, журналістів, учителів, українських клубів, «Просвіт». УРП пішла на певне співробітництво з іншими партіями. Так, у червні 1905 р. українські радикали взяли участь у зібраннях різних політичних сил, зокрема УНП і УДП.

Однак партія не мала очікуваного впливу на маси українського населення і залишалася переважно інтелігентською організацією.

Самостійне існування Української Радикальної Партії тривало всього кілька місяців. Наприкінці 1905 року Української демократичної партії і Української радикальної партії об’єдналися в нову Українську Демократично – Радикальну Партію (УДРП). Ці партії висували гасла автономії, національної школи, використання української мови в державних установах. Провідними діячами партії були Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Лев Жебуньов, Ілля Шраг, Сергій Єфремов. Проте навіть після об’єднання «демократична «і «радикальна» частини діяли автономно. Програма нової Української Демократично-Радикальної партії, щодо майбутньої організації нової держави, повністю співпадала з платформою Української Радикальної партії.

«Українська Демократично-Радикальна Партія, – зазначається в програмі, – обстаючи в справах політичних за глибоко-демократичну державну конституцію, в той же час розуміє се так, що реформована держава мусить бути федерацією рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Такої автономії вимагає Партія і для свого Українського Народу на всій тій території, яку він фактично тепер заселює суцільною масою»/19,333–334/.

УРДП проголошувала, що не дивлячись на те, що вона сформувалась і діє на території російської України, вона не відділяє себе від українського народу, який живе поза межами Росії. Партія визнавала право на самовизначення кожної нації. «Кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою крайовою репрезентаційною радою.»/18,89/ Федеративний парламент повинен був об’єднувати не тільки ці автономні одиниці, але й забезпечувати контроль за виконанням наданих прав громадянам і нації на території всієї держави. Парламент повинен був складатися з послів, обраних на основі вселюдного, рівного виборчого права з таємним голосуванням, національні меншини мали право брати участь у виборах і бути політично захищеними.

Програма УДРП включала ті вимоги, які були висунуті ще в програмах УДП і УРП. Не дивлячись на схожість цих програм, програма УДРП була кроком назад. «Українська народна Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може не відміняти, ні касувати загальнодержавний парлямент, але ся конституція не може суперечити вище згаданим основним вседержавним законам»/ 19, 335/

Структура УДРП уявляла собою синтез традиційних форм українського і нових партійно-політичних. Первісні партійні організації – громади – очолювались губернськими і повітовими комітетами. Губернські комітети були в Києві, Одесі, Полтаві, Петербурзі, повітові – в Чернігові, Харкові, Катеринославі, на Волині, Поділлі, Кубані. Керівним органом УДРП – Рада – у 1906 році входили Б.Д. Грінченко, С.А. Єфремов, Ф.П. Матушевський, М.П. Левицький, Є.Х. Чикаленко. Районами найбільш інтенсивної діяльності партії були Київська, Полтавська і Чернігівська губернії. Потенційною соціальною основою партії були інтелігенція, заможне селянство, представники деяких інших соціальних прошарків, разом з тим за своїм складом УДРП була, як писав С. Єфремов, «найдужча і найсолідніша з усіх українських сучасних партій».

Фінансову підтримку партії надавали великий цукровиробник В.Ф. Симиренко, поміщики Чикаленко і В.Н. Леонтович.

Однією з своїх першочергових завдань радикал-демократи розглядали розвиток української культури, просвітництво народу. Основними друкованими органами були: газети «Громадська думка», «Рада», «Рідна справа (Вісті з Думи)», щотижневик «Рідний край», журнали «Нова громада», «Український вісник». Радикал-демократи приймали участь в роботі «Просвіт», підтримували рух молоді за заснування кафедр українознавства у Київському, Харківському та Новоросійському університетах. /24, 634–635/

УДРП своєрідно поєднувала ліберальні елементи та ідеї гуманістично-демократичного соціалізму, цінності лібералізму та соціальної справедливості. Вона прагнула стати загальнонаціональною організацією, виражати інтереси всього українського народу. Проте на практиці цю роль радикал-демократи здійснити не змогли.

У 1905–1907 рр. відбулося шість з'їздів УДРП, на яких було оформлено створення партії, визначена тактика взаємовідносин з іншими політичними силами, ставлення до виборів в Думи. Взагалі, УДРП була партією парламентського типу, яка значно пожвавлювала роботу в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи. Завдяки ініціативі діячів УДРП в І Думі була організована українська думська фракція, в основу політичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-демократів.

Арешти на початку 1906 р. призвели до організаційно-політичного ослаблення УДРП. Внаслідок подальших політичних репресій і знищення кадрів партійне життя поступово завмирало, частина партії стала на шлях культурницької діяльності. Партія існувала до 1907 року, коли посилюється натиск царизму вона припиняє своє існування.

Українські ліберали у вересні 1908 р. створили Товариство українських поступовців (ТУП) з метою об’єднання українських політичних сил у блок на між партійній основі.

Висновки

Отже, на початку ХХ ст. український національний рух активізувався і політизувався. Поряд з загальноросійськими виникають українські політичні партії різних напрямків: соціалістичного – РУП, УСП, Українська соціал-демократична «Спілка», УСДРП; національно – революційного – УНП; ліберально-демократичного – УДП та УРП, які об’єдналися в УРДП.

В програмах українських політичних партій було багато спільного, однак були й відмінності. На відміну від загальноросійських, в Україні не було ні крайніх лівих, як більшовики, ні крайніх правих, які носили монархічний характер.

Національно-революційна течія в українському русі початку ХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стояв М.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України. Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією – час для таких ідей не настав. Соціалістична течія в українському русі була представлена в першу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.

4. Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя. Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку. Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то й непримиренно ворожим до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, висуваючи на передній план вузькокласові, скороминущі, кон'юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція — традиційні джерела існування. Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвоюголоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.«Просвіти» Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності «Просвіт» багато українців уперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне й соціальне визволення, прилучалося до скарбниці вітчизняної і світової культури. «Просвітяни» охоче виступали перед масовою аудиторією, на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам'ятних дат, клопоталися про організацію українських шкіл та гімназій. У квітні й вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські з'їзди, які сприяли консолідації «Просвіт». На початку осені в Україні діяли 952 культурно-освітні установи «Просвіти». З часом під впливом бурхливих подій, цілеспрямованої діяльності політичних партій робота «Просвіт» стала набувати більш виразного політичного характеру. Вони дедалі частіше згуртовували людей, виходячи з їхніх бажань служити справі будівництва незалежної української держави, не обмежуючись лише культурно-освітньою роботою. «Просвіти» залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців. ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували своїх представників до керівництва «Просвіт». Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіт». Відкрито ставилося завдання перетворити «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання, «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіт», який визначив комуністичний характер їхньої діяльності. На той час число «Просвіт» уже перевищувало 1500 і продовжувало зростати. У червні 1921 р. їх було вже 4227. Однак перебудувати діяльність «Просвіт» виявилося неможливим, і тоді більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.«Більшовизація» культурно-освітньої діяльності Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націоналізовані й поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеїта інші культурні і мистецькі установи. Протягом громадянської війни склалася ціла система культурно-освітніх закладів, пристосована для проведення політичної лінії правлячої більшовицької партії. Цю роботу координував утворений на початку 1919 р. Народний комісаріат агітації і пропаганди, який спочатку очолював Артем (Ф. Сергєєв), а пізніше відома більшовичка з Росії - О. Коллонтай. Політико-освітньою роботою займався також позашкільний відділ Наркомату освіти УСРР. Під контролем цих органів працювала густа мережа закладів комуністичного спрямування - клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільбуди тощо. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 15 тис. культурно-освітніх закладів. Прагнучи якнайширше охопити своїм впливом населення, особливо селянство, більшовики створювали мобільні засоби політичної агітації - агітпоїзди, агітмайданчики, агітпароплави, колективи яких організовували лекції, концерти, мітинги, друкували та розповсюджували брошури, листівки, газети, політичні плакати. Більшовики не мали собі рівних в агітаційній роботі. Але ця робота, забезпечуючи ідеологічний вплив на маси, вносила в свідомість народу політизовані сурогати і мало сприяла підвищенню його культурного рівня.Стан загальноосвітньої школи 1917-1920 рр. відзначені докорінною ломкою старої системи народної освіти, пошуками нових форм, які відповідали б характеру і завданням політичних режимів в Україні. Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні й громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи. Більшовики прагнули будувати принципово нову школу, відкидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання Центральної Ради. В деяких місцях нова влада починала діяльність із переслідування вчителів українознавчих дисциплін. На чолі перетворень у галузі освіти кінця 1917 - початку 1918 р. стояв Народний секретаріат освіти, керований В. Затонським. Свою діяльність секретаріат будував на підставі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками навчальні плани піддавалися кардинальній переробці. Історію, літературу, інші гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на засадах ідей соціалізму. Скасовувалося викладання Закону Божого. У період гетьманату тривала українізація шкільної справи. Прагнучи уникнути конфліктів із батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації російських шкіл, в них лише вводились українська мова, історія і географія України як обов'язкові предмети. Українською мовою було видрукувано декілька мільйонів підручників. Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій. Враховуючи, що справа українізації шкіл, особливо початкових, найбільше гальмувалася за відсутності кваліфікованих педагогів, Міністерство народної освіти приділило увагу впровадженню вивчення української мови в учительських семінаріях. За доби Директорії українізація школи провадилася ще інтенсивніше, але в зв'язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити її результати не вдалося. 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням «комуністичного виховання». У липні 1919 р. Раднарком УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу Української СРР», за яким у республіці впроваджувалося безплатне навчання і обов'язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Уряд УСРР старанно копіював відповідні акти у галузі народної освіти в Росії, у тому числі й очевидне безглуздя: положення про перетворення школи на «самообслуговуючу школу-комуну, яка ґрунтується на вільномувихованні». Передбачалося також скасування п'ятибальної системи в оцінці знань учнів. Ці сумнівні нововведення були навіяні загальною політичною обстановкою, впровадженням «воєнно-комуністичних» начал у всі форми суспільного життя. Викладачі України, зокрема об'єднані у Всеукраїнській вчительській спілці - організації, яка виникла 1917 р. і перебувала під впливом боротьбистів, - негативно реагували на реформи радянської влади в шкільній справі. Тому в лютому 1920 р. спілку було розпущено, а вчителів республіки включили до Всеросійської спілки працівників освіти, яка перебувала під повним контролем більшовиків. У 1920 р. зроблено нову спробу створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі нижчі й середні державні, громадські й приватні школи України реорганізовувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Того ж року радянська влада нарешті розгорнула кампанію впровадження в школах УСРР української мови. Незважаючи на складні умови воєнного часу, в народній освіті України 1917-1920 рр. відбулися позитивні зрушення. Наприкінці 1920 р., згідно з офіційними даними, в Україні налічувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл -дещо більше, ніж напередодні революції. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7 до 2,25 млн. Однак близько 1 млн дітей усе ще залишалося поза школою, а сотні тисяч записаних у відповідні класи, за умов голоду і розрухи, не відвідувализаняття. Чимало шкіл не були готові до роботи і через деякий час закривалися. У 1920 р. майже всі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту, але на це не було коштів.Заходи щодо ліквідації неписьменності дорослих Не менш важливою справою радянська влада вважала боротьбу з неписьменністю дорослих, якій надавалося політичного звучання. «Неписьменна людина стоїть поза політикою, її спочатку треба навчити азбуки», - говорив В. Ленін. У грудні 1919 р. В. Ленін підписав декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР», який передбачав: «З метою надання всьому населенню республіки можливості свідомої участі в політичному житті... все населення республіки віком від 8 до 50 років, що не вміє читати, писати, зобов'язане вчитися грамоти рідною чи російською мовою за бажанням». Робочий день тих, хто навчався в школах для неписьменних, скорочувався на 2 години зі збереженням заробітної плати. Відповідно до цього декрету розгорнулася робота в Україні. В серпні 1920 р. була утворена Республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. На місцях утворювалися губернські, повітові й волосні комісії. Наркомат освіти і губернські відділи народної освіти видавали підручники, розробляли програми для лікнепів. У 1920 р. в Україні діяло близько 7 тис. таких шкіл і гуртків, де навчалося понад 200 тис. чоловік. Частина неписьменних опановувала грамоту самостійно. Результати роботи щодо ліквідації неписьменності підсумовано демографічним переписом 1920 р. Якщо до революції серед жителів України налічувалося 27,9% письменних, то наприкінці 1920 р. — вже понад третину. Це було значне досягнення радянської влади, якого вона добилася за виключно складних обставин війни й економічної розрухи. Перед сотнями тисяч трудящих, які до революціїбули приречені на неписьменність, відкривався шлях до оволодіння надбаннями цивілізації. Але переоцінювати ці результати також немає підстав. Навчившись читати й писати, робітник чи селянин дуже рідко ставав постійним відвідувачем бібліотеки, музею чи театру. Він був не в змозі незалежно й критично оцінювати культурну спадщину, сучасні події, тож залишався, як і раніше, об'єктом політичних маніпуляцій з боку носіїв різноманітних, часто ворожих йому станових інтересів і сил.Процеси у вищій школі Складні й суперечливі процеси відбувалися в 1917-1921 рр. у вищій школі. Центральна Рада опрацювала план заснування вузів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за гетьманату. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет у Києві, 22 жовтня - другий український університет у Кам'янці-Подільському. Українські університети планувалося заснувати і в інших містах України. У Полтаві зусиллями місцевого земства і «Просвіти» було засновано історично-філологічний факультет майбутнього Українського університету. В умовах більшовицької влади розгорнулася революційна ломка системи вищої освіти. Більшість викладачів і студентів вузів насторожено, а часом і вороже зустріла нову владу й не мала намірів брати участь у перетвореннях, очолюваних комуністами. Їхні симпатії були на боці антибільшовицьких сил. Чимало їх брало участь у боротьбі з більшовиками, загинуло в роки війни або опинилося в еміграції. Ця обставина ускладнила становище більшовиків, бо створення нового ладу, налагодження економічного життя доводилося вести без підтримки висококваліфікованих спеціалістів. У цій ситуації розпочалася боротьба за вищу школу. В березні 1919 р. уряд УСРР за прикладом РСФРР видав декрет про нові правила прийому до вузів. Оголошувалося, що в першу чергу прийматимуться представники робітничого класу і трудового селянства. Для них вступні іспити скасовувались, а документи про закінчення середньої школи не вимагалися. Було скасовано також плату за навчання, а студентів забезпечували стипендією. Для звуження впливу старої професури, викладачів і антибільшовицьки налаштованого студентства було реорганізовано управління вищою школою. Вводилася посада комісара вузу, що призначався наркомом освіти. До факультетських рад включалися представники студентства, кількість яких у радах дорівнювала кількості викладачів. Від автономії вузів нічого не залишилось. Університети в Україні взагалі були ліквідовані, а на їхній основі утворювалися галузеві навчальні заклади, зокрема інститути народної освіти. Щоб готувати робітничу і селянську молодь до навчання в вузах, у 1920 р. було відкрито робітничі факультети (робітфаки). Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 вузів, у яких навчалось 57 тис. студентів. Це було значно більше, ніж до революції. Крім того, існувала мережа середніх навчальних закладів, вона налічувала 665 профшкіл і 13 робітфаків, у яких навчалося понад 60 тис. студентів. Однак таке збільшення чисельності вищих і середніх спеціальних навчальних закладів супроводжувалося погіршенням якісних показників роботи. Вузи і середні навчальні заклади мали слабку матеріальну базу. Викладацький склад поповнювався за рахунок недостатньо освічених, нерідко випадкових людей, які не мали досвіду роботи в спеціальних навчальних закладах. І хоча серед прийнятих до вузів у ці роки було чимало талановитих молодих людей, які пізніше стали видатними вченими, інженерами, діячами культури, загальний рівень підготовки більшості вступників, особливо зарахованих у 1919 і 1920 рр., був надзвичайно слабким. Часто єдиним їхнім «достоїнством» було робітниче чи селянське походження. В умовах голоду й розрухи їм доводилося більше думати про виживання, ніж пронавчання.Стан науки. Утворення Української академії наук Складності революційного часу відбились і на стані науки в Україні. Але у ці роки в її вузах і науково-дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені-хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Палладін, мостобудівник-новатор Є. Патон, філолог, історик і сходознавець А. Кримський, історики Д. Баталій, В. Бузескул, гідромеханік Г. Проскура, один із засновників вітчизняної школи газотурбобудування В. Маковський, математики Д.Граве і М.Кравчук та багато інших. Разом з тим частина вчених, особливо тих, які активно включилися в політичну боротьбу, змушена була залишити Україну, рятуючись від переслідувань і голодної смерті. Багато з них продовжували наукову роботу в еміграції. Революція надала можливість втілити в життя мрію кількох поколінь українських учених - створити національну Академію наук. Улітку 1918 р., за гетьманату, з числа видатних учених була організована Комісія зі створення Української академії наук (УАН). Розробка концепції УАН виявила розбіжності у підході різних груп учених до питання про характер і завдання всеукраїнського наукового центру. Українознавці М. Грушевський. Д. Багалій, М. Василенко та інші бачили майбутню Академію найвищою науковою інституцією, що має за мету, крім загаль-нонаукових завдань, всебічне вивчення української культури і української мови, сучасності й минулого України та її сусідів. Робота нової Академії мала стати важливим чинником у пробудженні української національної самосвідомості. Ці наміри українознавців не дістали підтримки всіх учених. Видатний природознавець зі світовим іменем академік В. Вернадський, який до Лютневої революції працював у Петербурзі та Москві, а в 1917 р. переїхав до України й активно включився в розбудову УАН, віддавав пріоритет точним наукам і сподівався запросити з Росії групу талановитих учених, які з часом «зукраїнізуються» і створять ядро нової Академії. Що ж до українських учених, то ставлення до них В. Вернадський сформулював у своєму щоденнику так: «На Україні для мене два А. Кримський -завдання: 1. Об'єднати українців, які працюють для українського відродження, але люблять російську культуру, що їм також рідна, і 2. Зберегти зв'язок усіх учених і науково-навчальних закладів з російською культурою і аналогічною російською організацією...». Гетьман запропонував пост президента Академії М. Грушевському, але той відмовився. Очолив найвищий науковий заклад України В.Вернадський. Урочисте відкриття Української академії наук відбулося 24 листопада 1918 р. Першими дійсними членами (академіками) були призначені В. Вернадський (президент), А. Кримський (неодмінний секретар), Д. Багалій, М. Кащенко, В. Косинський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський. Свого часу в Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка та Українському науковому товаристві у Києві активно працювала частина цих учених. Своєю подвижницькою діяльністю вони багато у чому підготували створення Академії наук. За радянської влади УАН продовжувала діяти, але склад її дещо змінився: деякі видатні учені-академіки опинилися в еміграції. Академія наук включала три структурних відділи: історично-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. При УАН діяла Національна бібліотека. Під керівництвом академіка В. Вернадського працювала Комісія з вивчення природних багатств України. В 1919-1920 рр. учені Академії наук розробили найновіші правила українського правопису. Розпочалось академічне видання творів Т. Шевченка та І. Франка.