1. Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу.

Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки. Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін.

Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці.

Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем.

Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних агентів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо).

І. Сутність макроекономіки як науки

Макроекономіка - наука порівняно молода, дитя 20 століття. Вона оформилась як наука в 30-х роках, після світової економічної кризи 1929-1932 рр., і на довгі десятиліття стала центром економічних досліджень. Однак коріння макроекономіки протягуються більш як на два століття назад.

Макроекономіка як одна із складових частин економічної теорії є наукою про поведінку економіки як єдиного цілого. Вона вивчає причини циклічних коливань і взаємозв'язок динаміки обсягів виробництва, рівня інфляції та безробіття.¹

В основі макроекономіки лежать мікроекономічні явища та процеси. А це означає, що:

• макроекономічні показники є результатом зведення показників економічної діяльності окремих домогосподарств та фірм;

• макроекономічні закономірності відображають тенденції масової поведінки на мікрорівні;

• при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення про те, що домогосподарства та фірми приймають оптимальні мікроекономічні рішення;

• макроекономічні процеси є результатом взаємодії економічних агентів та економічної політики держави. Макроекономічні фактори (такі, як рівень ринкової процентної ставки, інфляції, безробіття тощо) впливають на рішення домогосподарств про заощадження, інвестиції, споживчі витрати, що, в свою чергу, визначає величину і структуру сукупного попиту. Тому мікро- і макроекономічні процеси тісно взаємопов'язані.²

Основними макроекономічними показниками є: темп зростання реального ВВП; рівень інфляції; рівень безробіття.

Макроекономіка складова економічної науки. В економічній теорії розділяють макро- та мікро- аналіз, при цьому макроаналіз виходить із необхідності обгрунтування закономірності функціонування національної економіки в цілому. Мікроаналіз вивчає поведінку окремого підприємства. В макроаналізі виділяють макроекономічну систему, яка включає зовнішні і внутрішні фактори. До зовнішніх факторів суспільного відтворення відносять природні та демографічні; до внутрішніх – процеси виробництва, реалізації та споживання.

Регулювання макроекономічної системи здійснюється через ринкові важелі та апарат державної економічної політики. Макроекономіка виступає як розділ сучасної економічної теорії, яка вивчає поведінку економіки, як єдиного цілого. Ситуація у національній економіці визначається сукупністю конкретних макроекономічних параметрів, кожен з яких по-своєму характеризує економічне становище країни. Тільки на основі аналізу рівня і динаміки макроекономічних показників і параметрів можна зрозуміти, як працює економіка.

Макроекономічна теорія має на меті вивчення загального стану та структури економіки, закономірностей національної економіки, її руху та народногосподарських пропорцій з відповідним виробленням рекомендацій для державних органів влади, які формують державну економічну політику. Макроекономіка, як теоретична наука має на меті визначити стан національної економіки, обгрунтувати основні напрямки економічної політики держави, вміти визначити причини криз в економіці та шляхи їх подолання, вміти організовувати грошовий обіг, забезпечити стабільність грошової одиниці, правильно обґрунтувати фінансову, податкову, бюджетну політику держави і в підсумку вибрати модель економічного розвитку, яка на сьогодні є найважливішою з проблем макроекономічного розвитку країни. ³

Предмет макроекономіки - великомасштабні (у масштабах всього суспільного виробництва) економічні процеси і явища, на відміну від предмета мікроекономіки, де вивчаються питання діяльності малих економічних одиниць, насамперед, фірм (підприємств). Макроекономіка вивчає сфери і галузі національної економіки, господарські зв'язки між ними.

Результатом макроекономічних досліджень є поглиблення знань про економіку, механізми її розвитку. Закони, виявлені на основі аналізу макроекономічних моделей, розкривають взаємозв'язок, суттєву залежність між різними економічними показниками (змінними).

Основними законами макроекономіки є:. закон макроекономічної рівноваги; закон вартості; закон попиту та пропозиції; закон саморегулювання макроекономічних процесів; закон спадної граничної продуктивності; закон спадної граничної корисності.

Макроекономіка має відповідати на питання: як функціоную національна економіка; за допомогою яких механізмів вона набуває здатності вирішувати головну проблему суспільства.

Предметом макроекономіки є механізм функціонування економічної системи. Макроекономічний аналіз вивчає фактичний стан економіки, макроекономічне регулювання є інструментом економічної політики і визначає, що повинно бути в економіці і як цього можна досягти.

Функції макроекономіки – це ті завдання, що розв'язуються у процесі дослідження й аналізу реальної економічної. системи (макроекономіка як наука), та її викладання і вивчення (макроекономіка як навчальна дисципліна).

Макроекономіка виконує такі функції: – теоретико-пізнавальну; – прикладну (практичну); – світоглядну (формування сучасного економічного мислення та економічної культури).

Всі функції макроекономіки органічно взаємозв'язані. Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб повніше забезпечити вивчення власне макроекономічної теорії. Знання макроекономіки створює фундамент, на якому може будуватися вивчення багатьох прикладних економічних дисциплін. Макроекономіка має безпосереднє прикладне значення.

Важлива функція макроекономіки - її світоглядна функція. Цю функцію вона виконує на основі вироблення у майбутніх економістів-професіоналів сучасного економічного мислення. ⁴

Сучасна макроекономіка не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на ряд теорій, які взаємодіють і взаємодоповнюють одна одну і дають практикам можливість вибору, тобто самим визначити ефективність кожної теорії залежно від своїх суб’єктивних уявлень, а також з урахуванням індивідуальних умов, цілей і пріоритетів економічної політики певної країни.

Широковживаним і добре відомим є визначення макроекономіки як науки, що вивчає економіку з точки зору її цілосності. Макроекономіку називають теоретичною основою економічної політики держави. Таке визначення відображає той факт, що її висновками керуються ті, хто формує і здійснює економічну політику.Макроекономіка досліджує сутність, результати та наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства.

Специфічним завданням макроекономіки є пізнання, систематизація, узагальнення та пояснення процесів, які обумовлюються механізмом функціонування народного господарства в цілому. Слід розрізняти макроекономіку як сферу народного господарства і макроекономіку як науку. Макроекономіка як наука об'єктом свого дослідження має економічну систему суспільства як сукупність усіх елементів і сфер економіки і суспільних економічних відносин. Отже, предмет макроекономіки включає: національну економіку як єдине ціле, тобто макроекономічну систему;окремі агрегати економіки, які охоплюють всі або великі групи однорідних або подібних індивідуальних економічних суб'єктів та їх економічні зв'язки (сфера матеріального і сфера нематеріального виробництва, державний і приватний сектори, сфера домашніх господарств тощо);сфери економічної системи (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту);економічні зв'язки між суб'єктами економічної системи (соціально-економічні і організаційно-економічні відносини); стратегію економічної поведінки держави, тобто макроекономічне регулювання і основи економічної політики.

Виходячи з цього, потрібно розмежувати дві сторони предмету макроекономіки - позитивну і нормативну. Позитивна макроекноміка це теоретична макроекономіка, специфічне завдання якої – привести в систему, пояснити і узагальнити факти, що стосуються механізму функціонування народного господарства як цілого.

Нормативна макроекноміка - це практичні рекомендації державі по проведенню певної економічної політики, пов'язаної з регулюванням економічної системи чи переходом до іншої економічної системи.

Необхідно виділяти і прикладну макроекономіку - конкретну економічну науку, що розробляє конкретні моделі розвитку економічної системи.

Теоретична макроекономіка застосовує специфічний набір методів і прийомів дослідження свого предмету.⁵

ІІ. Об’єкти та суб’єкти макроекономіки

Об’єктом макроекономіки є історично визначена економічна система в цілому. Загальною рисою кожної економічної системи є її здатність до постійного відтворення виробництва.

. Ринкова економіка – характеризується приватною власністю на економічні ресурси й виконанням ринкового механізму для регулювання економіки.

2. Командно-адміністративна (планова) економіка – вона заснована на суспільній (державній) власності, а регулювання економічних процесів здійснюється за допомогою централізованого державного планування. Вона регламентує обсяги виробництва продукції, розподіл і виконання ресурсів, ціноутворення і витрати на виробництво, розподіл доходів на споживання і нагромадження. Тут основним інструментом державного регулювання виступає державне планування. Держава заздалегідь планує ціни, заробітну плату та інші ринкові інструменти.

3. Змішана економіка – це така економічна система яка поєднує в собі різні форми власності (приватну, кооперативну, державну), і два механізми макроекономічного регулювання: ринковий і державний. ⁶

Залежно від ступеня державного втручання в економіку змішана економіка кожної країни має особливу модель з переважанням елементів лібералізму.

Моделі змішаної економіки:

Американська модель – це така економічна система основу якої складає система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення активної частини населення.

Японська модель – характерним є втручання держави в економіку. Ринок підпорядкований загальним національним завданням, велику роль відіграє економічне планування (індикативне). Розв’язанням соціальної проблеми займаються корпорації та об’єднання.

Шведська модель – соціальна спрямованість на рівні державної політики. Скорочення майнової нерівності досягається за рахунок перерозподілу доходу через бюджет на користь менш забезпечених верств населення. У державному бюджеті акумулюється більш як 50% ВНП. ⁷

Макроекономіка розрізняє в економіці країни чотири агреговані суб'єкти:

1. Домашні господарства містять у собі всі приватні господарства, що задовольняють споживання, яке пов'язане з життям сімей (індивідів). Домашні господарства мають у своїй приватній власності чинники виробництва, продаж або оренда яких приносить прибуток. Доход домашніх господарств направляється на витрати, що пов'язані з поточним споживанням, і на заощадження.

2. Підприємства – усі фірми країни, що виробляють і реалізують товари і послуги з метою одержання прибутку.Підприємства закуповують чинники виробництва, продають товари і послуги, інвестують виробництво.

3. Держава – усі державні організації і заклади, що виробляють суспільні блага (державна охорона здоров'я, охорона навколишнього середовища, оборона, охорона суспільного порядку, будівництво доріг тощо). Держава купує для виробництва суспільних благ товари і послуги, вироблені підприємствами. Виробництво суспільних благ покривається податками, стягнутими з домашніх господарств і підприємств. Однією з важливих функцій держави є функція пропозиції грошей (емісія), необхідних для домашніх господарств, підприємств і самої держави.

4. Сектор закордон – усі іноземні господарські суб'єкти і державні інститути. Взаємодіє з господарськими суб'єктами даної країни через обмін товарами, послугами, національними валютами і т.п.⁸

Економічна система в цілому є об'єктом вивчення макроекноміки. Тому важливо визначити суть і структуру економічної системи.

В процесі виробництва, а також роподілу, обміну і споживання життєвих благ між її учасниками виникають певні відносини, які назвали економічними відносинами. Економічні відносини поділяються на соціально-економічні і організаційно-економічні.

Соціально-економічні відносини - це відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва і продукту праці, тобто вони є відносинами власності.

Організаційно-економічні відносини - це відносини між людьми з приводу поділу, кооперації, комбінування, організації праці, спеціалізації виробництва, його технології, розподілу і обміну вироблених життєвих благ. Характер і тип цих відносин визначається відносинами власності (соціально-економічними відносинами).

Економічна система - це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів і послуг, а також на регулювання цієї діяльності у відповідності з метою суспільства.

Основними елементами економічної системи виступають: продуктивні сили, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини, а також економічний механізм суспільства   який є сукупністю форм, способів і методів регулювання економічної діяльності людей. Усі елементи економічної системи діалектично взаємозв'язані, рівень розвитку одного відповідає рівню розвитку інших. Економічна система багатовимірна, її слід розглядати як з боку елементів економічної структури суспільства (економічних відносин), так і з боку функціональних сфер економіки (виробництво, розподіл, обмін і споживання).⁹

Макроекноміка виявляє загальні зв'язки елементів економічної системи, закономірності її функціонування і розвитку в контексті розвитку її окремих компонентів.

Ринковий економічний механізм - це механізм регулювання економіки, що грунтується на приватній (корпоративній) властності і приватному підприємництві. Цю роль виконує ринок. В основі ринкового механізму лежать об'єктивні закони попиту і пропозиції, у взаємодії яких лежить ринкова ціна, яка і є регулятором обсягів виробництва і споживання суспільного продукту. Рушійною силою і основою процесу ринкового ціноутворення є економічна конкуренція, яка створює потужні мотиви виробничої діяльності.

Плановий економічний механізм виникає в умовах, коли не існує основи ринкового регулювання - приватної власності і конкуренції. Цей тип регулювання характерний для суспільства з монопольною державною власністю. Оскільки ринкове регулювання тут не діє, держава бере на себе цю фунцію. Регулювання здійснюється через суб'єктивне директивне регулювання, коли державний план виробництва, розподілу і споживання суспільного продукту стає законом. Тут відсутня приватна ініціатива, приватне підприємництво,а тому мотивація праці недостатня.

Отже, на грунті сказаного вище, можна зробити висновок: існує два типи економічних систем - ринкова і планова, або етатична (одержавлена, французьке etat-держава).

Ринкова економічна система характеризується переважно приватними формами власності на засоби виробництва (насамперед корпоративна власність) і специфічним ринковим механізмом попиту, пропозиції і ціни товару. У такій системі яскраво виражений особистий економічний інтерес, який є могутнім спонукальним мотивом економічної діяльності. Відповідно, і продуктивні сили одержують простір для свого розвитку, виникають специфічні форми організації і технології виробництва.

Планова (етатична) економічна система грунтується на тотальній державній власності і суб'єктивному механізмі державного планового регулювання, в якому на першому плані знаходяться не економічні, а політичні засоби впливу (політичне керівництво). Така система не має достатніх стимулів економічної діяльності, тому змушена широко застосовувати неекономічні методи примусу до праці. Відсутність об'єктивного механізму регулювання постійно порушує рівновагу такої системи, гальмує розвиток продуктивних сил, створює неефективні форми організації і технології виробництва. Тому її називають також командно-адміністративною, або тоталітарною.

Хоча в історичному плані ринкова економіка виявила свої незаперечні переваги, вона має ряд недоліків (циклічний розвиток, безробіття, монополізація, яка руйнує ринковий механізм, тощо), а тому на сучасному етапі ринкова система вільного підприємництва трансформувалась у змішану економіку.

Змішана економіка - економічна система, яка грунтується на плюралізмі різних форм власності, багатоукладності економіки з пріоритетом корпоративної власності і економічному механізмі, що включає, як ринкові, так і планові форми регулювання при провідній ролі перших. Співвідношення ринкового механізму і державного регулювання таке, що останнє існує як засіб забезпечення свободи дії першого, а його розвиток диктується потребами ринку.

Отже, змішана економіка - це регульована ринкова економіка; сучасна ринкова економіка.¹⁰

Завдання макроекономічної теорії:

1) вивчення впливу поведінки економічних суб'єктів та економічної політики:

• на обсяг споживання та інвестицій;

• валютні курси і рівень інфляції;

• торговельний баланс і т. ін.;

2) виявлення факторів, що визначають:

• зміну рівня цін;

• зміну рівня заробітної плати;

• обсяг грошової маси;

• стимулюючу чи обмежуючу фіскальну та грошово-кредитну політику тощо;

3) виявлення причин кон'юнктурних коливань в економіці як у короткостроковому періоді (діловий цикл), так і в довгостроковому (економічне зростання обсягів національного виробництва):

• вивчення впливу кон'юнктурних коливань на динаміку національних обсягів виробництва, рівень інфляції та безробіття тощо;

• визначення впливу макроекономічної політики на ефективність економіки як у коротко-, так і в довгостроковому періодах;

• дослідження впливу світогосподарських зв'язків на державний бюджет, процентну ставку, державний борг тощо.

Для чого необхідно вивчати макроекономіку?

Макроекономіка як наука забезпечує поповнення обсягу та повноту наших знань про економіку завдяки тому, що вона досліджує взаємодію різних ринків: товарного, фінансового та праці. Вона корисна, і нею не може не цікавитись жоден із суб'єктів господарського життя.

Для уряду макроекономіка дає відповіді зокрема на такі запитання:

• як можна уникнути гіперінфляції та глибоких спадів в економіці;

• яку (стимулюючу чи стримуючу) фіскальну та грошово-кредитну політику слід запроваджувати на тій чи іншій фазі ділового циклу;

• чи варто нарощувати державний борг і далі, чи подальше його зростання є небезпечним і т. ін.

Підприємцю ця наука дає можливість зрозуміти та скоригувати свою поведінку за умови, що уряд не приховує своїх намірів стосовно запроваджуваної ним економічної політики. Зокрема, вона пояснює, як валютний курс впливає на дохідність експортерів та імпортерів, а очікувана інфляція — на інвестиційну активність тощо.

Домогосподарюючим суб'єктам макроекономіка дає пояснення, як зміниться їх добробут зі зміною економічного середовища, як вплине зміна величини ставки позичкового процента на економічний стан різних верств населення. Чи варто за певних економічних умов збільшувати свої заощадження, чи краще перерозподілити їх на користь споживання і т. ін.[15, c. 39-42]

Макроекономіка покликана дати відповідь на ще одне, здається, споконвічне запитання, чи можуть суттєво і в потрібному напрямку впливати на макроекономічну ситуацію уряди? Що переважає внаслідок такого втручання: витрати чи вигоди? Різні школи дають діаметрально протилежні оцінки можливостей урядів поліпшити макроекономічну ситуацію, але пошук оптимуму урядового впливу триває.

Найважливіші теорії макроекономіки:

• теорії умов макроекономічної рівноваги;

• теорії порушення макроекономічної рівноваги;

• теорії грошей, інфляції, зайнятості;

• теорії економічного зростання;

• теорії економічної політики;

• теорії зовнішньоекономічної діяльності.

Макроекономіка як наука виконує такі функції:

1) теоретико-пізнавальну (гносеологічну), зміст якої полягає в пізнанні економічних явищ, процесів і поведінки макроекономічних суб'єктів та створенні відповідних об'єктам дослідження теоретичних моделей;

2) практичну, зміст якої полягає у розробці практичних рекомендацій на основі економічного аналізу. Ця функція реалізується насамперед у розробці економічної політики держави. Крім того, теорію макроекономіки використовують у своїй практичній діяльності домогосподарства, фірми та закордонний світ;

3) прогностичну, яка полягає в оцінці економічної кон'юнктури та передбаченні перспектив економічного розвитку країни;

4) виховну та світоглядну. Наявний у суспільстві економічний порядок формує відповідний тип економічного мислення та своєрідний світогляд[14, c. 27-29].

Визначити місце будь-якої підсистеми або елемента в системі означає не що інше, як віднайти і розкрити зв’язки, в які вступає елемент (підсистема) з іншими елементами (підсистемами) та з системою як цілим. Отже, місце макроекономіки в системі наук визначається зв'язками цієї науки з іншими (безпосередньо або опосередковано) та з системою наук як цілим.

Для здійснення макроекономічних досліджень недостатньо мати інформацію про основні макроекономічні показники та їх динаміку. Як зазначалось вище, багато проблем на макрорівні пов'язані з мікро-, мезо- та мегаекономікою. Але наука макроекономіка безпосередньо пов'язана й з іншими науками, зокрема зі статистикою, яка не тільки надає їй інформацію про агреговані показники економічного розвитку, а й забезпечує статистичними методами обробки інформації, виявлення тенденцій тощо.

Крім того, макроекономіка тісно пов'язана з демографією, яка забезпечує її інформацією про народонаселення, його структуру, очікувані зміни у народжуваності (населення), його структурі, здатності до мобільності і т. ін. Макроекономіка, таким чином, пов'язана з багатьма економічними науками, але це не означає, що вона байдужа до неекономічних наук.

Макроекономіка відчуває на собі вплив політичної ідеології. Крім того, вона ґрунтується на певній філософії. Ціла низка власне економічних процесів відчутно реагує на психологічні мотиви поведінки господарюючих суб'єктів, і в цьому плані макроекономіка пов’язана з психологією.

Макроекономіка пов'язана з економічною соціологією. Як зазначав видатний австро-американський економіст Й. Шумпетер, економічне дослідження здійснюється для того, щоб дізнатись, як поводитимуть себе у будь-який момент люди та до яких наслідків приведе їхня поведінка; економічна соціологія відповідає на питання як, яким чином люди прийшли до того, щоб вести себе так, як вони це зроблять.

Макроекономіка пов'язана з екологією. У людства з'являється все більше й більше підстав для того, щоб проблеми довкілля висунути на перший план, підпорядкувавши власне економічні проблеми проблемам збереження природи та людського духу. Найтісніший зв'язок існує між макроекономікою та математичним моделюванням[7, c. 54-56].

Розрізняють позитивну та нормативну макроекономіку як науку.

Позитивна макроекономіка покликана пояснити зміст макроекономічних явищ і процесів та поведінку економічних суб'єктів за цих умов. Це розуміння поведінкових функцій та об'єктивних реалій на макрорівні, необхідне для розробки рекомендацій щодо здійснення економічної політики держави. Позитивна макроекономіка, таким чином, прагне дати відповідь на запитання: якою є макроекономічна ситуація в країні.

Нормативна макроекономіка — це сукупність уявлень стосовно того, якою має стати економіка. Вона ґрунтується на певних ідеологічних засадах (чи то егоїстичного індивідуалізму, чи то превалювання суспільних інтересів над індивідуальними, чи будь-яких інших) та "еталонних" поведінкових функціях господарюючих суб'єктів.

У галузі позитивної макроекономіки хоча й існує багато розбіжностей у поглядах учених різних шкіл та напрямків, але їх об'єднує і багато спільного в розумінні економічних явищ і процесів.

Набагато більше розбіжностей у поглядах вчених (урядовців, парламентарів та пересічних громадян) у галузі нормативної економіки. Наприклад, невиплата заробітної плати та пенсій у трансформаційній економіці України по-різному зачіпала інтереси тих, хто, відпрацювавши місяцями, а подекуди роками, не отримував зарплати, та тих урядовців, які в такий спосіб створювали ілюзію для міжнародних фінансових організацій про зменшення бюджетного дефіциту та зниження інфляції.

Сказане вище означає, що запитання стосовно того, що краще: збалансований чи дефіцитний бюджет; що містить у собі більшу небезпеку: інфляція чи безробіття; який розподіл доходу можна вважати справедливим тощо не мають однозначної відповіді ні серед науковців-економістів, ні серед політиків, ні серед широкого загалу осіб інших сфер діяльності.

Ефективність суспільного виробництва – найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка виражає відношення величини створених товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці (у найбільш загальній формі – витрати).

В масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного за певний період часу національного доходу до витрат суспільної праці, у масштабі галузі, об єднання, підприємства – відношенням величини чистої продукції до витрат суспільної праці в кожній із цих ланок народного господарства.

Для порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва у різних країнах використовується показник виробництва національного доходу на душу населення. Із зростанням інтенсивності результати суспільного виробництва з урахуванням їх якості збільшуються швидше, ніж витрати. При цьому виготовлені товари та послуги повинні відповідати суспільним вимогам, реальному платоспроможному попиту населення. Ефективність суспільного виробництва у динаміці означає ефективність суспільного відтворення.

Ефективність суспільного виробництва – складна і багатопланова категорія, її окремі аспекти вимірюють за допомогою конкретніших показників. Для цього отриманий результат (національний доход, або кінцевий продукт) зіставляють з окремими факторами процесу виробництва. Так, продуктивність праці визначають як співвідношення продукту (П) до кількості зайнятих у його виробництві за певний час П/Р обернений показник – трудомісткість – за формулою Р/П. Відношення продукту до засобів праці (основних виробничих фондів) – фондовіддача (П/Ф), оберненим показником є фондомісткість продукції Відношення продукту до предметів пращ визначає матеріаловіддачу (П/М), обернений показник – матеріаломісткість продукції (М/П). Названі величини (продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловіддача) – основні показники ефективності виробництва. З її збільшенням зростають продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловіддача, поліпшується якість продукції. Водночас у практиці іноді спостерігається різноспрямований рух цих показників. Так, підвищення якості продукції може супроводжуватися використанням дорожчих матеріалів, тобто зменшенням фондовіддачі (або зростанням фондомісткості). Тому для всебічного вимірювання ефективності застосовують інтегруючий показник, який враховує різноспрямованість руху окремих показників: Ен=Чп/П+М+кФ, де Ен – ефективність виробництва, Чп – чистий продукт з урахуванням його складу й якості, П – витрати живої праці, М – кількість витрачених матеріалів, Ф – витрати засобів праці (основних виробничих фондів), к – коефіцієнт приведення до єдиної розмірності, який дає змогу узагальнити витрати і вкладення.

Економічну ефективність не можна розглядати як раціональне й ефективне використання лише якогось одного фактора виробництва (наприклад, робочої сили). Слід враховувати всі інші виробничі фактори (речові фактори виробництва, управління виробництвом тощо), їх раціональну взаємодію, що передусім залежить від їх оптимального розподілу.

Економічну ефективність необхідно зіставляти з соціально-економічною оптимальністю, яка передбачає здійснення державою такої макроекономічної політики (за допомогою оподаткування кінцевих доходів, соціальних витрат, кредитно-грошової політики тощо) яка б не гальмувала стимулів до праці, до підприємницької діяльності тощо, з одного боку, і не породжувала бажання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави – з іншого. Оскільки кінцевою метою суспільного виробництва є задоволення потреб окремого індивіда, трудових колективів, соціальних верств тощо і сукупних потреб суспільства, то ефективність суспільного виробництва слід розглядати як соціально-економічну ефективність.

кономічна ефективність — досягнення найбільших результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці. Економічна ефективність — це конкретна форма вияву дії закону економії часу. В умовах капіталістичного способу виробництва узагальнюючим показником еконо­мічної ефективності є норма прибутку. Для народних під­приємств у розвинутих країнах Заходу основною метою стає не максимізація прибутку загалом, а максимізація чистого прибутку на одного зайнятого, що не виключає не­обхідності використання показника норми прибутку. Конкретнішими показниками економічної ефектив­ності є продуктивність і фондомісткість праці, фондовід­дача і фондомісткіть продукції, матеріаловіддача і мате­ріаломісткість продукції, економічна ефективність капі­тальних вкладень, нової техніки, енергомісткість про­дукції та ін. Основні напрями зростання економічної ефективності в Україні: істотне зниження енергомісткості (витрати ене­ргії на одиницю продукції в нашій країні майже в 3,5—5 пазів перевищують аналогічні витрати у розвинутих дер­жавах світу, нафти — у 8—10 разів), матеріаломісткості (витрати матеріалів та ресурсів в Україні на одиницю про­дукції у 2—2,5 раза перевищують аналогічні показники в країнах Заходу), зростання фондовіддачі тощо. Ефективність суспільного ^виробництва — найваж­ливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка відображає відношення ве­личини створених товарів і послуг до сукупних витрат суспільної праці. У найбільш загальній формі виражаєть­ся формулою Результат Витрати У масштабі народного господарства ефективність сус­пільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного протягом певного часу національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабах галузі, об'єднан­ня, підприємства — відношенням величини чистої про­дукції до витрат суспільної праці в кожній із цих ланок народного господарства. Для порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва в різних країнах використовується показ­ник виробництва національного доходу на душу населен­ня. Він характеризує рівень розвитку народного госпо­дарства у зіставленні з кількістю населення і найточніше визначає рівень продуктивності суспільної праці в певній країні, ступінь розвитку її продуктивних сил, ефектив­ність форм власності та господарського механізму. Обчи­слюють виробництво продукції на душу населення за об­сягом національного продукту, національного доходу, продукції промисловості, сільського господарства, нада­них послуг тощо. Його розрахунок здійснюється ділен­ням обсягів ВНП або національного доходу та інших ма-кроекономічних величин на середньорічну чисельність населення. В абсолютних величинах найбільшу кількість продук­ції на душу населення виробляють у Швеції, Швейцарії, Голландії та Ісландії. Ще у 1994 р. виробництво продук­ції на душу населення в цих країнах перевищило 32 тис. Дол. Відтак ідуть США, Японія, Німеччина та ін., в яких Цей показник становить від 25 тис. до ЗО тис. дол. В Україні, згідно з даними ООН, виробництво продукції на ДУшу населення становило в 1990 р. приблизно 2200 дол., а в 1999 р. — 617 дол., що означає належність до групи слаборозвинутих країн. Ефективність суспільного виробництва — складна й багатопланова категорія, її окремі сторони можна вимі­рювати за допомогою більш конкретних показників. Для цього отриманий результат (національний доход, або чи­стий продукт) слід зіставляти з окремими факторами процесу виробництва. Так, продуктивність праці визна­чається як співвідношення продукту П до кількості за­йнятих у його виробництві за певний проміжок часу Р; Зворотний показник — трудомісткість — визначає­ться за формулою т =L п    п' Він показує, скільки праці витрачається на одиницю продукції. Продуктивність праці — найважливіший показник прогресивності технологічного способу виробництва та відносин власності, який свідчить про використання ро­бочої сили. За продуктивністю праці у промисловості Україна відставала від розвинутих країн світу майже в 5 — 6 разів, у сільському господарстві — в 7 — 8 разів. За роки кризи 90-х років відставання України за цим показ­ником від розвинутих країн світу значно зросло. Фондовіддача — відношення вартості продукту до за­собів праці (основних виробничих фондів). Вона виражає ефективність використання засобів праці або показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю осно­вних виробничих фондів. Зворотний показник до фондо­віддачі — фондомісткість продукції. Матеріаловіддача — відношення вартості продукту до предметів праці (матеріальних витрат). Зворотний показник матеріаловіддачі — матеріаломісткість про­дукції. Продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловідда-ча — основні показники ефективності виробництва. З її збільшенням зростають продуктивність праці, фондовід­дача і матеріаловіддача, поліпшується якість продукції-Водночас у практиці можна спостерігати різноспрямова-ний рух цих основних показників. Так, підвищення якості продукції може супроводжуватися застосуванням дорожчих матеріалів, тобто зменшенням фондовіддачі (або зростанням фондомісткості). Тому для всебічного ви­значення ефективності праці слід застосовувати інтегру- ючий показник, який враховує різноспрямованість руху окремих показників: Е = ___-іл———— П + М + у + Ф' де Е — ефективність виробництва; Чп — чистий продукт з урахуванням його складу й якості; П — витрати живої праці; М — кількість витрачених матеріалів; Ф — витра­ти засобів праці (основних виробничих фондів); у — кое­фіцієнт приведення до єдиної розмірності, який дає змо­гу узагальнити витрати і вкладення. Економічну ефективність слід розглядати як раціо­нальне й ефективне використання не лише якогось одно­го з чинників виробництва (наприклад, робочої сили), а й усіх виробничих факторів (речових, управління виробни­цтвом та ін.), що передусім залежить від їх оптимального розподілу. Крім того, її треба зіставляти із соціально-еко­номічною оптимальністю. Остання передбачає проведення державою такої макроекономічної політики (за допомо­гою оподаткування кінцевих доходів, соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка б, з одного боку, не гальмувала стимулів по праці, до підприємницької ді­яльності тощо, а з іншого — не породжувала бажання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави.

Однією з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його результативність. Узагальнюючим результативним показником виробничої ді-яльності суспільства виступає сукупний суспільний продукт, який являє собою всю

Частина І. Вступ до економічної теорії

суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу, як правило за рік. Залежно від елементів, включених до складу сукупного суспільно-го продукту, розрізняють валовий суспільний продукт, кінцевий суспільний продукт, валовий внутрішній продукт і валовий національний продукт.

Протягом тривалого часу в Україні узагальнюючим показником результативнос-ті суспільного виробництва був валовий суспільний продукт. Статистичні органи розраховують його як суму виробленої за рік валової продукції у всіх галузей матері-ального виробництва.

Проте, при визначенні величини ВСП до його складу завжди включається по-вторний рахунок виробничих затрат окремих галузей. Річ у тім, що до його вартості включається не лише вартість готового, а й вартість проміжного продукту (сировина, паливо, матеріали), який для відповідних галузей (добувної промисловості) висту-пає як готовий продукт. Повтор цей може бути багаторазовим, що суттєво збільшує вартість ВСП.

Тому ВСП не дає точного уявлення про ту реальну суму благ, яка створюєть-ся протягом року в країні. В зв’язку з цим виникає потреба розраховувати кінцевий суспільний продукт (КСП). Він являє собою всю масу виробленої за певний період часу готової продукції. Тобто, це продукція, яка надходить в особисте або виробниче споживання, на відновлення спожитих засобів праці та нагромадження в готовому вигляді. Отже, КСП є лише частиною ВСП, яка виключає повторний рахунок.

Валовий і кінцевий продукт — це показники результативності матеріального ви-робництва. Але, в суспільстві існує і нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства. Тому для обчислення результативності суспільного виробництва (і матеріального і нематеріального) застосовують показники валового внутрішнього та волового національного продукту.

Валовий внутрішній продукт (ВВП ) — макроекономічний показник, який вира-жає ринкову сукупну вартість кінцевих товарів та послуг, які були вироблені в країні за визначений період часу всіма виробниками.

Валовий національний продукт (ВНП) — макроекономічний показник, який виражає сукупну вартість кінцевих товарів та послуг, створених факторами вироб-ництва, які є у власності громадян даної країни не лише в межах цієї країни, а й за кордоном.

Розрізняють номінальний та реальний ВВП та ВНП. Номінальний ВВП (ВНП) розраховують в ринкових цінах даного періоду. Реальний ВВП (ВНП) розраховують в постійних цінах.

Важливим результативним показником є чистий продукт, який ще називають на-ціональним доходом.

Національний дохід (НД) — це чистий дохід, виміряний в цінах факторів вироб-ництва, або іншими словами, це показник сукупних доходів всього населення даної країни за визначений період часу (як правило за рік). Основними компонентами НД є: 1) доходи найманих працівників та некорпоративних власників; 2) рентні доходи; 3) доходи корпорацій; 4) процентний дохід.

Розрізняють вироблений та використаний НД. Вироблений НД — це весь об’єм заново створеної вартості товарів та послуг. Використаний НД — це вироблений НД за мінусом втрат від стихійних лих та втрат при зберіганні, зовнішньоторговельне сальдо.

Розділ 3. Процес суспільного виробництва, його фактори та фази

Оскільки саме цей показник визначає добробут життя в країні, він поділений на дві важливі категорії: необхідний продукт (НП) та додатковий продукт (ДП).

Необхідний продукт — це та частина НД, яка необхідна для нормального від-творення робочої сили, тобто для підтримання її працездатності, включаючи й під-готовку нового покоління працівників. За рахунок НП повинні покриватись витрати на харчування, одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволення культурних та соціальних потреб, на екологічні заходи. НП характеризується такими показниками, як мінімальна величина — вона визначається життєвим мінімумом, потрібним вироб-никові для відтворення своєї робочої сили й нормального функціонування та макси-мальна величина — це епізодична ситуація , коли НП перевищує НД.

Додатковий продукт — це та частина НД, яка виступає як надлишок над НП. Він може бути досягнутий лише на певному етапі розвитку суспільства, тобто лише тоді, коли робітник виробляє більше, ніж необхідно йому для життя.

Особистий дохід (ОД) — сума доходів, які реально отримало населення після відрахування із НД вкладів населення в соціальну систему страхування, податків на прибуток корпорацій і нерозподіленого прибутку, але з додаванням трансфертних платежів (виплат з державного бюджету, субсидії або субвенції підприємцям, випла-ті процентів по державному боргу перед населенням по виплаті соціальних виплат).

Динамічність суспільного виробництва найповніше проявляється в зростанні та оновленні національного багатства, що відбувається постійно за рахунок створюва-ного сукупного продукту.

Національне багатство (НБ) — сукупність матеріальних та нематеріальних благ, якими розпоряджається суспільство на визначену дату і які створені працею людини за весь попередній період. До основних елементів матеріальних результатів відно-сять:

1)         основні фонди (виробничі та невиробничі);

2)         матеріальні оборотні фонди (запаси сировини, основні допоміжні матеріали, паливо, незавершене виробництво, запаси готової продукції);

3)         товарні запаси народного господарства;

4)         державні резерви, в тому числі страхові, запаси військового призначення, зо-лотий запас;

5)         предмети довготривалого використання в домашньому господарстві населен-ня (індивідуальні транспортні засоби, меблі, предмети культурно-побутового та господарського користування);

6)         природні ресурси, які використовують в економічному обороті (розорені землі, ліси).

До нематеріальних результатів відносять: науковий потенціал; освітній потенці-ал; кваліфікаційний потенціал; культурний потенціал.

2. Валовий національний продукт (ВНП) — це сукупний обсяг продукції, виробленої за допомогою факторів виробництва (землі, праці, капіталу та підприємницького хисту), що належать представникам певної країни, наприклад, українцям, незалежно від того, де розміщені ці фактори виробництва — в Україні чи за кордоном. Частка продукції (або доходів у вигляді заробітної плати, відсотка, дивідендів), що створена за кордоном з допомогою факторів виробництва, які належать українцям, ураховується у ВНП України. А та частка продукції, що вироблена в Україні за допомогою факторів виробництва, що належать іноземцям, вираховується із ВНП України.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) характеризує вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах деякої країни за допомогою факторів виробництва, незалежно від того, кому ці фактори належать, — резидентам чи іноземцям. Тобто, при вимірюванні ВВП враховується вартість товарів, вироблених підприємствами, організаціями, установами у межах країни, незалежно від того, чи вітчизняними є ці підприємства, чи вони контролюються іноземним капіталом, і навпаки, доходи, отримані нашими співвітчизниками за кордоном, не враховуються у ВВП України.

Відмінність між ВВП і ВНП полягає у так званих чистих факторних доходах. Взаємозв'язок між ВВП та ВНП можна зобразити схематично:

Якщо надходження в країну за фактори виробництва від решти світу переважають над платежами решті світу, то ВНП перевищує її ВВП, і навпаки, якщо ці надходження менші за платежі решті світу, то ВВП країни більший, ніж її ВНП.

У більшості країн світу, включаючи Україну, для визначення обсягу національного виробництва використовують показник ВВП. Тому у подальшому зосередимось на розгляді цього показника.

3. Особливості та принципи розрахунку ввп.

В основу розрахунків макроекономічних показників закладений принцип рівності доходів і витрат. Це правило випливає із замкненості економічної системи і стверджує, що всі витрати на купівлю товарів і послуг є доходами виробників цієї продукції.

ВВП є вартісним або грошовим показником. Для його розрахунку використовують ринкову ціну товарів і послуг. Однак не всі блага, створені економікою країни за певний проміжок часу, продаються на ринку, а тому вони не мають ринкової ціни. Для оцінки таких благ застосовують умовно нараховану вартість. Так, наприклад, людина, що орендує житло, платить орендну плату власнику будинку, яка входить у рахунки ВВП як доходи власника будинку і як витрати тієї людини, котра це житло орендує. Однак значна кількість людей проживає у власних будинках і не сплачує орендної плати. У цьому випадку у ВВП вносять орендну плату, яку власник будинку нібито сплачує сам собі. Ця умовно нарахована рента входить у рахунки ВВП і як витрати, і як доходи власника будинку.

Ще однією сферою застосування умовно нарахованої вартості є послуги, надані державним сектором економіки (оборона, охорона громадського порядку, освіта, охорона здоров'я тощо, які фінансуються з державного бюджету). В складі ВВП вони враховуються відповідно до поточних витрат, пов'язаних з їх наданням.

Для об'єктивного обчислення сукупного обсягу виробництва треба, щоб усі продукти і послуги, вироблені цього року, були враховані лише один раз. Більшість продуктів проходить декілька виробничих стадій, перш ніж потрапляє на ринок. Як наслідок, окремі частини і компоненти більшості продуктів купуються і продаються по декілька разів. Отже, щоб уникнути багаторазового врахування частин товарів, які продаються і перепродуються, при розрахунку ВВП враховується тільки ринкова вартість і виключається вартість проміжних товарів. Під кінцевими товарами розуміються товари і послуги, які купуються для споживання, а не для перепродажу, подальшої обробки чи переробки. У ВВП включається продаж кінцевих товарів, але від нього віднімається продаж проміжних товарів. Це пояснюється тим, що вартість кінцевих товарів включає всі існуючі проміжні операції, що мали місце у виробництві цих кінцевих товарів. 

Щоб при розрахунку ВВП уникнути подвійного рахунку, необхідно ретельно стежити, щоб до нього включалася тільки додана вартість, створена кожним підприємством. Додана вартість — це ринкова ціна обсягу продукції, виготовленої фірмою, за вирахуванням вартості спожитої сировини і матеріалів, придбаних у постачальника. Підсумувавши додану вартість, створену всіма п'ятьма підприємствами, починаючи від вирощування пшениці й аж до доставки хліба покупцеві, можна точно вирахувати вартість хліба. Точно так само, обчислюючи і підсумовуючи додані вартості, створені всіма підприємствами в економіці, можна визначити ВВП, тобто ринкову вартість загального випуску.

З метою реального вимірювання ВВП слід виключити не виробничі операції, до яких належать фінансові операції і продаж уживаних речей. Чисто фінансовими операціями вважаються державні трансфертні платежі, які включають виплати на соціальне страхування; допомогу безробітним та пенсії ветеранам; приватні трансфертні платежі, куди входять щомісячні субсидії, які отримують студенти ВНЗ із дому, або разові дарунки від багатих родичів; операції з цінними паперами, тобто купівля-продаж акцій і облігацій.

Продаж вживаних речей не входить у ВВП, оскільки він не відображає поточного виробництва, або включається у подвійний рахунок.

3. Методика обчислення ВВП має ряд особливостей.

• ВВП складається з вартості кінцевих товарів і послуг. Напри­клад, пшениця, з якої випечено хліб, є проміжним товаром. Лише вартість хліба враховують як частку ВВП, але вартість пшениці, прода­ної мірошнику, і вартість борошна, проданого пекарю, не враховують.

• ВВП складається з вартості товарів і послуг, вироблених лише в процесі поточного виробництва. Отже, заново зведений і прода­ний будинок включають до складу ВВП, а збудований раніше і проданий — ні. Проте комісійні, які агент з продажу нерухомого майна отримав за продаж наявних будинків, у ВВП враховуються, (їх відно­сять до поточних послуг.)

• ВВП оцінюється за ринковими цінами. Останні включають непрямі податки — податок на продаж і акцизи, а тому ринкова ціна товарів буде не така, яку продавець матиме за товар. Чиста ціна — це ринкова ціна за вирахуванням непрямих податків. Вона становить суму чинникових витрат, тобто суму, що припадає на чинники ви­робництва цього товару.

На практиці для розрахунків ВВП використовують такі методи — за витратами, за доходами і за виробництвом.

ВВП, розрахований за витратами, — це загальна сума витрат на особисте і виробниче споживання всієї маси створених за певний період благ (рис. 1)

ВВП розрахований за доходами — це сума доходів, отриманих власниками чинників виробництва, з використанням яких створено всю масу національного продукту (рис. 2).

ВВП за виробництвом показує внесок кожного виробника і на­ціонального виробництва в цілому. У такому разі ВВП розраховують за доданою вартістю.

Рис. 1. Структура ВВП за витратами

Рис. 4. Структура ВВП за доходами

Додана вартість — це ринкова ціна продукції (послуг) підприємства за вирахуванням вартості сировини і мате­ріалів, що куплені та витрачені на виробництво продукції або на виконання послуг

Розглянемо це на прикладі випікання хліба в Україні (табл. 1).

Додана вартість, що у нашому прикладі дорівнює 80 коп., є вар­тістю кінцевого продукту. Це різниця між виручкою від продажу і вартістю проміжних матеріалів (195 - 115 = 80).

Загальна сума доданих вартостей, створених у суспільстві, являє собою ринкову вартість вироблених товарів і послуг, тоб­то ВВП.

Таблиця 1

Додана вартість при випіканні хліба (коп. за хлібину)

Стадія виробництва	Виручка від продажу	Вартість проміжних матеріалів	Додана вартість (заробітна плата, прибуток)
Зерно Борошно Випечений хліб Хліб, доставлений у роздрібну торгівлю	20 35 60 80	0 20 35 60	20 15 25 20
Разо	195	115	80

Усі три методи розрахунку ВВП є рівноцінними і дають однако­вий результат.

Величина ВВП залежить як від обсягу виробленої продукції, так і від рівня цін. Оскільки ціни можуть зростати і падати, порівнювати сяги ВВП можна у незмінних (постійних) цінах. У зв'язку з цим ВВП вимірюють у поточних і постійних цінах.

ВВП, визначений у поточних (фактичних) цінах, називають номінальним.

ВВП, визначений у незмінних (постійних) цінах, дістав назву реального.

Поряд із ВВП у статистиці використовують і такий показник, як валовий національний продукт (ВНП) — вартість кінцевих то­варів і послуг, вироблених вітчизняними (резидентами) чинни­ками виробництва за певний період.

Покажемо на прикладі, яка різниця між ВВП і ВНП. Так, доход громадянина України, який працює у Німеччині, є частиною ВНП України. Однак цей доход не є частиною ВВП, оскільки він заробля­ється у Німеччині. З іншого боку, прибутки, які одержала німецька !(Компанія від виробництва продукції в Україні, є частиною ВНП і німецької держави.

На практиці дані про обсяги ВВП і ВНП використовуються як показ-I,ники кількості виробленої продукції та добробуту населення країни.

ВВП і ВНП є головними індикаторами економічного розвитку країни

Вплив цін на ВВП. Номінальний і реальний ВВП

Оскільки ціни на товари під впливом попиту і пропозиції постійно змінюються, то це впливає на зміну вартісних показників ВВП і не дає можливості бачити, як змінюється реальний ВВП та порівнювати його з минулими роками. Тому, щоб визначити реальний ВВП і порівняти його з попереднім роком, важливо знати, як змінився рівень цін протягом року, тобто як змінився індекс цін, і обчислити ВВП у незмінних цінах.

Індекс цін — це відносний показник, який відображає зміну реального рівня цін. В основі індексу цін лежить певний набір товарів, кожен з яких береться у певній кількості. Якийсь із попередніх років береться за базовий, і відповідні величини наступних років порівнюються з ним. Індекс цін визначається як відношення рівня цін поточного року до рівня цін базового року.

Індекси цін розраховуються для різних товарів і послуг. Найбільше використовується індекс цін споживчих товарів, які купує населення. Індекс цін ВВП включає ціни не тільки споживчих товарів і послуг, а й ціни інвестиційних товарів. За допомогою індексу цін можна порівнювати обсяг ВВП даного року з обсягом ВВП базового року.

Слід розрізняти номінальний і реальний ВВП. Номінальний ВВП відображає обсяг виробництва товарів і послуг у цінах поточного року. Первинними даними, на основі яких обчислюється ВВП, є показники загальних продажів компаній. Але протягом року ціни на товари змінюються. Отже, певна сума цін товарів на початку і в кінці року відображатиме різну кількість товарів. Це означає, що за одну й ту ж суму грошей на початку і в кінці року можна купити різну кількість товарів і послуг. Одночасно зі зміною цін змінюється обсяг виробництва товарів і послуг. Таким чином, на величину номінального ВВП впливають і зміни цін, і зміни фізичного обсягу виробництва.

ВВП, обчислений у цінах певних років, не дає можливості знати, в якому році реальний обсяг товарів і послуг був більшим. Для порівняння реального обсягу товарів і послуг різних років потрібно обчислити ВВП в цінах одного, базового, року. ВВП обчислений у незмінних цінах (цінах базового року) називається реальним ВВП. Саме цей показник дає можливість судити про зміни фізичного обсягу продукції, а отже й про стан справ в економіці. Для цього потрібно номінальний ВВП поділити на індекс цін і помножити на 100 %. Наприклад, ВВП базового року становить 100 грошових одиниць, а наступного року — 200, індекс цін — 125. Тоді реальний ВВП буде дорівнювати

Реальний ВВП використовується для зіставлення рівнів розвитку економіки різних країн. Розрахований на душу населення, він показує рівень національного добробуту. А ВВП в розрахунку на одного працівника (або на кількість відпрацьованого часу) є найкращим вимірником продуктивності праці. Ці показники, узяті в динаміці, дають можливість з'ясувати тенденції розвитку економіки країни і відповідно коригувати її розвиток.

Номінальний і реальний валовий національний продукт (ВНП) — номінальний (грошовий) ВНП — показник, який відображає поточні ціни без врахування інфляції і виражений у доларах за поточним курсом. Реальний ВНП — показник, відкоригований з урахуванням інфляції або дефляції, тобто зниження цін, і виражений у доларах за незмінним курсом. Інфляція і дефляція ускладнюють підрахунок валового національного продукту, оскільки він є грошовим, часовим і кількісним показником. Первинними даними, на основі яких розраховується ВНП, є показники загальних продажів компаній, але ці показники одночасно відображають зміни як у кількості товарів, що виробляються, так і в рівні цін. Це означає, що на величину ВНП впливають зміни як фізичного обсягу всієї продукції, так і рівня цін. Але рівень життя людей залежить у першу чергу від кількості товарів, а не від їх ціни. При розрахунку показника ВНП на основі статистичної інформації із фінансових документів компаній протягом різних років отримуємо номінальний показник ВНП. У цьому випадку не можна однозначно стверджувати, чим викликане збільшення номінального ВНП в тому чи іншому році — змінами обсягів виробництва чи коливанням цін. Проблема полягає в тому, щоб скоригувати грошовий (часовий, кількісний) показник так, щоб він точно відображав зміни фізичного обсягу або кількість одиниць продукції, а не коливання цін, 3 цією метою скорочується показник фізичного обсягу ВНП з урахуванням зростаючих цін і, навпаки, збільшується, коли ціни падають. Таким чином можна уявити ВНП у різні роки за умови, що ціни і курс долара незмінні.

Кількісний вимір макроекономічних показників здійснюється в грошовій формі . Звідси їхній рівень та динаміка залежать як від фізичних обсягів виробництва, так і від рівня цін. Зіставлення фізичних обсягів виробництва різних періодів з метою визначення їхнього реального зрушення можна забезпечити лише за умов, якщо ціни будуть незмінними. Насправді в ринковій економіці ціни з року в рік, як правило, змінюються: зростають, або знижуються. Тому, з метою нівелювання цінового фактора, в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВВП: номінальний і реальний, застосовуючи при цьому два види цін: поточні і постійні. Номінальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що існують на момент виробництва: Номінальний ВВП = pi ? qi , де qi – обсяг виробництва і-го товару в поточному році; pi – ціна i-го товару в поточному році. Отже, на величину номінального ВВП впливають два чинники:1) динаміка обсягу виробництва; 2) динаміка рівня цін. Реальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва: Реальний ВВП = рo? qi., де рo – ціна i-го товару в базисному році. Реальний ВВП можна розрахувати шляхом кори¬гування номінального ВВП на індекс цін (Ip): Реальний ВВП = . Звідси випливає, що Зміна реального ВВП, % – Зміна номінального ВВП, % = Зміна індексу цін, %. Якщо величина індексу цін менша за одиницю (Ip < 1), то відбувається коригування номінального ВВП у бік збільшення, яке називається інфлюванням (рис. 2.1). Якщо ж величина індексу цін більша за одиницю (Ip > 1), то відбу¬вається дефлювання – коригування номінального ВВП у бік зменшення.  Рисунок 2.1 – Процес інфлювання і дефлювання Для здійснення названих коригувань використовують ціновий індекс (ціновий дефлятор). Індекс цін, який розрахований для сукупності товарів і послуг, що входять до складу ВВП, називається дефлятором ВВП: Дефлятор ВВП = . Оскільки на цей індекс впливають структурні зрушення, які компенсують підвищення цін на окремі товари, вважається, що дефлятор ВВП недооцінює зростання загального рівня цін.Наряду з дефлятором ВВП розраховується індекс споживчих цін. Індекс споживчих цін – індекс цін, що розрахований для фіксованого кошика споживчих товарів і послуг (q K): Фіксований споживчий кошик складається приблизно із 300 найменувань товарів і послуг, які купуються типовим міським мешканцем. Індекс побудовано так, що ціна кошика в базисному періоді береться за 100%, а тому значення індексу вказує на те, на скільки відсотків змінилася ціна товарів – компонентів споживчого кошика у поточному періоді в порівнянні з попереднім.  Безперечно, що індекс споживчих цін та дефлятор ВВП дають різну характеристику зміни рівня цін. Це пояснюється тим, що між цими двома індексами існує три суттєві відмінності: • дефлятор ВВП відображає зміну цін на всі вироблені товари та надані послуги, а індекс споживчих цін – тільки на ті товари, що входять до складу споживчого кошика; • дефлятор ВВП не відображає зміну цін на імпортні товари, оскільки імпорт не входить до складу ВВП. Але до споживчого кошика входять імпортні товари, тому в індексі споживчих цін знаходить відображення зміна цін і на імпортні товари; • дефлятор ВВП є поточно зваженим, а індекс споживчих цін є базисно зваженим.