1.2.Історія розвитку коміксу у світі

Дослідники жанру графічних історій вважають, що це чи не найдавніший вид образотворчого мистецтва, що сягає своїми коренями «сивої давнини» – до наскальних малюнків і житійних ікон. Останні і справді розглядаються як очевидний праобраз графічної прози, що аж ніяк не виглядає надуманим.

Традиція графічних історій розпочинається XVI і XVII століття, коли у Валенсії та Барселоні почали продавати малюнки для народу, найчастіше на релігійну тематику. Це були перекази житія святих у серіях невеликих гравюр, надрукованих на листках кольорового паперу – «алілуя». «Алілуї» в XVI і XVII століттях були широко поширені у Фландрії, Франції та Німеччині.

У XIX столітті, в Епіналі (Франція), налагоджується фабричне виробництво історій у картинках. Так на фабриці Пеллер, видали 600 історій, які складалися із 16 квадратних картинок з підписами (класична іспанська «Алілуя» налічувала 48 картинок) .

Після 1870 року ілюстровані тижневики в Європі стали використовувати одну із форм лубочних «картинок Епіналя».

Ще у XVIII столітті англійський живописець, графік, основоположник соціально-критичного напряму в європейському мистецтві Вільям Хогарт (1697 – 1764) представив драматичне оповідання в малюнках (наприклад, його серії малюнків і картин «Кар’єра повії» та «Кар’єра марнотратника». Найпопулярніший попередник сучасного коміксу – німецький поет і графік Вільгельм Буш (1832 – 1908), який супроводжував свої вірші серією малюнків, що відображають сюжетну лінію поетичної розповіді.

І все-таки справжнім батьком, винахідником газетного коміксу в Європі є англійський карикатурист, офортист і живописець Томас Роулендсон (1756 – 1827). Його серія про пригоди доктора Синтаксису – «Подорож доктора Синтаксису в пошуках мальовничого» – публікувалася в газетах з 1812 до 1821 року, і є хронологічно першим зразком справжньої графічної прози.

Практично одночасно з Роулендсоном, в 1814 році, японський майстер кольорової ксилографії Кацусіка Хокусай створив першу серію робіт, названі ним «манґою», що дослівно означає «гротески», «дивні (або веселі) картинки».

Поряд із Роулендсоном європейським піонером жанру також був швейцарський педагог, графік і новеліст Родольфо Тепфер. Тепфер викладав у пансіоні і для кращого засвоєння учнями матеріалу розробив, за власним визначенням, літературу в естампах – кумедні розповіді з картинками та текстом. Малюнки йшли за коміксним принципом (автографія) – тобто зліва на право, а супроводжуючий текст обов’язково писався від руки, будучи складовою мальованої історії. У 1845 році Тепфер написав монографію «Досвід фізіономіки», в якій виклав теоретичне підґрунтя автографії, так що швейцарського вчителя можна справедливо вважати не тільки одним з винахідників коміксу, а й першим теоретиком жанру.

Так чи інакше більшість графічних історій спочатку були просто «веселими картинками», «карикатурами» – короткі мальовані історії комічного, сатиричного або політичного характеру «для дорослих», і публікувалися вони на сторінках недільних газетах.

Схильність до нескінченних комікс-серіалів – суто американська традиція. Європейські графічні романи переважно мають закритий фінал і рідко перевищують обсяг трьох-п’яти альбомів-томів .[2]

Комікс-індустрія континентальної Європи та Великобританії самобутня, індивідуальна і відрізняться від американської традиції. Європа не настільки прив’язана до комерційно безпрограшних фантастичних сюжетів. На відміну від Америки, європейці вкрай неохоче звертаються, наприклад, до героїчних історій, зате займають провідну позицію (як кількісно, так і якісно) у таких жанрах, як соціально-побутовий роман, вестерн, гумористика. Більшою мірою європейці тяжіли до реалізму, авангарду, комізму, орієнтуючись на читача більш затребуваного, інтелектуально підготовленого (якщо говорити про читача дорослого). Інколи графічну прозу в Європі навіть видають інакше – у вигляді дорогих альбомів у твердих палітурках (хоча, звичайно, існує комікс і в газетно-журнальному варіанті). У Франції, Бельгії та Іспанії комікси вважаються надбанням національної культури і користуються офіційною (і фінансовою в тому числі) підтримкою. Наприклад, в Іспанії каталонський центр ЮНЕСКО видав об’ємний каталог творів вітчизняних комікс-авторів (художників) з докладним мистецтвознавчим аналізом їхньої творчості. З 1960-х років у Франції функціонує науково-дослідний інститут косміксового жанру образотворчого мистецтва – Центр вивчення графічної літератури, а кращі роботи виставляються в Луврі. Щорічно проводиться безліч державних та міжнародних виставок та фестивалів, з яких найбільш відомим і престижним вважається фестиваль у Ангулемі (Франція).

Ще одна принципова відмінність від американського коміксу: виробництво коміксів в Європі не анонімно-конвеєрне (коли, приміром, над створенням чергових випусків «Людини-павука» працював цілий штат найманих художників і сценаристів), а поштучне, авторське.

Якщо в першій половині ХХ століття європейський комікс фантастичної тематики випускався рідко, й почасти залежав від американського (більшість супергероїв були дублетами американських), то вже у 1960-і роки в Європі з’явилася своя фантастика – вишукана та інтелектуальна.

У 1962 році на сторінках журналу «V Magazine» вперше з’явився роман Жана-Клода Форе «Барбарелла» – шедевр комерційного арт-комікса, що майже відразу ж вийшов окремим альбомом у видавництві «Eric Losfeld».

«Барбарелла» – це іронічний і пародійний графічний роман у жанрі космічної опери, що тонко обігрує штампи жанру. Крім того, це перший еротичний і суто «дорослий» комікс у Європі.

А роком пізніше Європу підкорив мега-бестселер Рене Госінні й Альбера Удерзо «Астерікс» – гумористичних цикл, що нараховує більше 20 альбомів.

Справжньою Меккою європейського жанрового коміксу став журнал «Metal Hurlant», який за десятиліття свого існування (1975 – 1987) зробив справжню революцію у світі мальованої літератури. На тлі американських палп-коміксів (масових й дешевих), широкі за жанровим діапазоном роботи, що друкувались у журналі, виділялися яскраво вираженою індивідуальністю графіки, витонченістю сюжетів і ретельним опрацюванням характерів. А головне – орієнтацією на молодих інтелектуалів.

Сучасна історія європейського коміксу це не стільки список серіалів і графічних романів, скільки «пантеон» іменитих художників і письменників, чия популярність простирається далеко за межами жанру мальованої літератури і чий авторитет у світі сучасного мистецтва не підлягає сумніву. Професіонали, що працюють над графічними історіями – не тільки художники. Так для коміксів Жанра Жиро сценарії писали великий режисер Федеріко Фелліні та кіноавангардист, містик і резонер Алессандро Ходоровський. А сам Жиро був ще й дизайнером і розкадровщиком: він придумав предметний світ для фільмів «Дюна», «Чужий», «Трон», «Віллоу», повнометражних мультфільмів «Володар часу» та «Малюк Немо», а також на його рахунку безліч книжкових ілюстрацій і дизайнерських розробок.

Батьківщиною мальованої літератури була Європа, але справжній коміксовий бум почався в США на рубежі 1920-1930-х років.

Обвал на фондовій біржі 1929 року відгукнувся в Америці епохою Великої Депресії, спричинивши за собою і повний крах книжкового ринку. Мільйонні тиражі навіть дешевих видань залишались на складах, закривалися друкарні й видавничі будинки. На фоні такої ситуації раптово злітають тиражі газет, що публікують пригодницькі комікси.

Редактор таких американських видань, як «The San Francisco Examiner», «World», «Morning journal», «New-York American» Уільям Рендолф Хьорст широко використовував ілюстрації. З появою коміксів зі сторінок цих видань, а також видань його суперника Джозефа Пуліцера не сходили мальовані історії. Зокрема історії Річарда Ауткольта, головним героєм яких був маленьких хлопчик у жовтому костюмі. Завдяки цим кольоровим серіям газети Хьорста та Пуліцера стали називати «жовтою пресою».

Комікс стає найзатребуванішим паперовим продуктом, відтак мальовані історії зробили крок з газетних смуг на книжкові полиці. На сторінках коміксних журналів художники та сценаристи творили нову американську міфологію: ціла галерея ніцшеанський героїв у трико, що з мультиплікаційної легкістю розправляються з будь-якими породженнями земного і вселенського зла.

Історик американського коміксу Михайло Заславський, намагаючись пояснити феномен «супергероїчних» історій, писав: «Серед художників переважали вихідці з незаможних емігрантських родин, добряче пошарпаних Депресією. З яких же їх надр свідомості випливали ті ніцшеанські образи надлюдей, що заволоділи умами дітвори? Можливо, то була просто захисна реакція уяви на нескінченну низку негараздів і потрясінь кризових часів».

XX століття стало «Золотим віком» комікс-індустрії: комікс набув неабиякої популярності як жанр масової культури. До цього часу комікси в основному втратили комічність, за яку й отримали назву. Основним жанром коміксів стали пригоди: бойовики, детективи, жахи, фантастика, історії про супергероїв. Якщо спочатку комікси носили суто гумористичний характер, то це докорінно змінилось у червні 1938 року, коли в США з’явився персонаж Супермен (англ. Superman). У період «Золотого століття» було створено понад 400 супергероїв. Більшість з них занадто нагадували Супермена і не дійшли до наших днів, однак, саме тоді народилися такі герої, як Бетмен і Капітан Америка. Загалом, саме з того часу виявив себе і залишається до сьогодні головний напрямок у коміксах – супергерої і нові світи.

Головним центром індустрії коміксів залишається США, де вони мають величезну популярність. Найбільшими всесвітньо відомими компаніями вважаються Marvel, DC, Dark Horse і Image Comics .

Перший комікс у США «Ведмежата і тигр» був опублікований у журналі The San Francisco Examiner 1892 року. Комікс швидко став «фірмовим» прийомом редактора Вільяма Рендолфа, перейняв його здобуток і конкурент Джозеф Пуліцер. Першим «масовим» коміксом, який закріпив за жанром комерційне підґрунтя, стала серія «Алея Когана» Річарда Ауткольта, де другорядним героєм є хлопчик у жовтому костюмі. Персонаж припав до душі читачам, й автор зробив його головним героєм. Супермен, Бетмен, Людина-Павук, Капітан Америка – ці та інші супергерої відзначились (а дехто й народився) в мальованих історіях. До жанру коміксу звертався і Стівен Кінґ, створивши сюжет про першого американського вампіра.

Комікс у перекладі з англійської означає «смішний». Дійсно, перший газетний комікс, згідно з офіційною європейською версією, створив у 1895 році художник Річард Аутколт. Хоча треба відзначити, що це явище має давнє коріння, яке сягає ледь не наскельних малюнків, та й європейці знаходять серед карикатур ХІХ ст. аналогії цього жанрую Відповідно, в кожній країні жанр формувався своєрідно, але лідером була і залишається Америка, де комікс швидко розвинувся до глобальних масштабів і перетворився на одне із базових явищ масової культури.

Спочатку комікси з’явилися на шпальтах газет в форматі newspaper strips – коли з 3-6 графічних малюнків складалась комічна ситуація або коротка історія. (Зараз це поширений формат для веб-коміксів.) Уже в 1929 році виходить перший кольоровий журнал коміксів за назвою The Funnies, який проіснував до 1933, довівши наклад до 250 тис. екземплярів, а наступна серія Famous Funnies стартувала вже з 400 тис. примірників.

У 1938 журнал Action Comics відкрив так звану «золоту добу» американських коміксів, що тривала до 1956 р. Це була доба супергероїв, які рятували світ від суперзлодіїв, складаючи своєрідну міфологію та космологію масового суспільства, яке в часи Великої депресії потребувало подібних персонажів. Комікси виходили мільйонними накладами, ними захоплювались діти та дорослі, почасти це набувало характеру епідемії, коли за новим числом шикувалися черги, а авторитетні перші номери ставали колекційною та бібліографічною цінністю. Зазвичай журнали коміксів мали 32-48 сторінок, виходили серіалами, в межах яких кожний випуск нумерувався. Цей формат залишився незмінним і до нашого часу.

На початку 1960-х рр. була заснована компанія Marvel Comics, й індустрія набрала нових обертів. Креативні художники Джек Кіроі та Стен Лі створили серії «Люди-Х», «Фантастична четвірка», серію про Халка та інші. Яскравою подією стала поява Людини-павука у 1962 році. 1970 – часи Конана-варвара та «Зоряних воєн». 1990-ті відзначились появою черепашок-нідзя.

Більшість цих персонажів знайомі нам із кінофільмів. Тому що комікси та кіно – жанри взаємопроникні. Комікси екранізуються – за їх мотивами пишуться сценарії багатьох голлівудських стрічок та мультфільмів. Мовою коміксів в Америці перекладаються класичні кінотвори, книжки, підручники, комікси інтерпретують більшість історичних подій – так, комікс до інавгурації нового американського президента Барака Обами миттєво став лідером продажів.

У березні 1897 року у газеті «Нью-Йорк Америкен» було вперше згадано про комікси. Це був художник Річард Аутколт. Звичайно мало хто звернув увагу на це нове явище, і лише на початку двадцятих років почали з’являтися коротенькі історії про «Мета і Джефа», «Факс Гранда», «Бастера Брауна» і «Барні Гуглі». У 1922 році журнал «Comic Monthly» починає регулярно виділяти колонку спеціально для коміксів.

З 1929 до 1933 року Джордж Делакот надрукував 36 випусків коміксу під назвою «The Funnies» — це було першим кольоровим окремим виданням коміксу. Цю ідею підхопили працівники Нью-Йоркської фірми Eastern Colour Printing Company. Вони надрукували комікс на тридцять дві сторінки «Funnies On Parade» накладом 10 тисяч примірників, який незабаром виріс до чверті мільйона. Комікси почали розкуповувати за лічені дні.

З 1933 по 1940 роки Комікси почали друкуватися регулярно в різних газетах і видаватися окремими книжками. Але найголовніше те, що почав виходити щомісячний журнал «Famous Funnies», тираж якого був вже спочатку великим (400 тисяч примірників).

1938 рік – початок «Золотого Століття». З’явився ще один журнал – «Action Comics» - основним героєм якого був Супермен, а трохи пізніше з'явився похмурий герой – Бетмен.

З 1944 по 1952 роки Цілий шквал нових суперкоміксів, таких як «Капітан Америка», «Дивовижна жінка», серіал «Військових коміксів», «Поліцейських коміксів» і цілий набір героїв мультфільмів : «Кролик Баґз Банні», «Каченя Дональд», «Міккі Маус», «Свинка Поркі» тощо. Серії патріотичних, антивоєнних, антифашистських коміксів, перші появи комікс-страшилок з лиходієм Франкенштейном і багато іншого.

Подією стала поява в серпні 1962 року коміксу з Людиною-павуком, його придумав письменник Стен Лі, а намалював художник Стів Дітко. У 1970 році новий бум зробила серія коміксів «Конан-Варвар» за романом Роберта Говарда.

Починається скажена конкуренція на комікс-бізнесі між двома найбільшими компаніями «Марвел» і «Делл». «Делл» починає перевидавати комікси 30-х – 50-х років, а «Марвел Комікс» відповідає на це серією оригінальних і цікавих пригод Людини-Павука. За три місяці до виходу сенсаційного фантастичного фільму Джорджа Лукаса «Зоряні війни» компанія «Марвел Комікс» приступила до видання серії коміксів за сценаріями цього фільму. «Зоряні війни» перевершили всі очікування, побивши всі рекордні тиражі. Агентство Warner Communications також не дрімало, залучаючи читачів персонажами Халк, Доктора Стрендж, Діка Трейсі і Флеша Гордона. Згодом і за цими коміксами були зняті художні та мультиплікаційні фільми. Навіть музичний журнал « Heavy Metal» порадував авангардною комікс-книгою найкращих європейських художників.

Справжню сенсацію у світі коміксів створили «Черепашки-ніндзя» (1984), яких випустила Mirage Studious, автори сценарію Кевін Істман і Пітер Лерд. Випускається серіал коміксів, виходять однойменні мультсеріал (1987) та художній фільм (1991).

У 1990 році виходить серія «Класика в ілюстраціях», яка включала в себе «Мобі Дік», «Ворон», поеми Едгара По, «Великі надії» Діккенса, «Аліса в Задзеркаллі» Льюїса Керрола.

Компанія «Dark Horse» починає друкувати комікси за мотивами фільмів, таких як «Чужий», «Хижак», «Термінатор». У той час, коли комікс-компанії змагаються між собою, «Walt Disney Company» займається випуском дитячих історій з Міккі Маусом, Гуфі, Дональдом Даком та іншими своїми персонажами, перебуваючи наче поза конкуренцією.[1]

Рок-музика – ще одна тема, яка зустрічається в коміксах 90-х років, історії у картинках видані практично про всіх рок-зірок. У коміксах навіть були відбиті майже всі теми та події в Перській затоці у 1990 році, особливо гостро вони були сприйняті американцями. Також з’явилися комікси з ухилом у порнографію та насильство. Це привернуло увагу Інституту Американської Цензури в галузі мистецтва. Були прийняті жорсткі заходи – на обкладинках найбільш «сміливих» коміксів стоять написи «Лише для дорослих».

Кодифікація поетики американського коміксу закінчилася вже до середини 900-х років. Паралельно розвивається кіно справила нею вплив: з низки малюнків комікс у 1910-е роки перетворюється у низку кадрів, використовується техніка монтажу, комбінуються загальні, середні і великі плани. Разом про те народжений 1905 року мультиплікаційний фільм багато чому зобов’язаний художникам коміксу, зокрема автору серії про «маленького Немо».

Комікс рано починає цікавитися адаптацією літературних творів, але він не досяг особливих б у коміксації літературного тексту (крім «Тарзани»). Питання, що в коміксі: візуальна чи текстова сторона, вирішується приблизно таке ж, як й кіно, де зоровий ряд обов’язковий, текст – факультативний, він прагне самоскороченню, іноді обмежується вигуками. Те, що у кіно передається звуками, в коміксі передається звуконаслідуванням. Мови з багатим набором звуконаслідувань, такі, як японський, охоче використав коміксах весь свій набір.

Іншим і дуже потужним центром світової індустрії коміксів є Японія. Тут цей формат називається manga – тобто «гротеск». Вважається, що японська манга існує більш ніж 900 років – першу створив буддійський священник Тоба на початку ХІІ ст., почавши цілий напрямок японського монохромного коміксу «Тоба-е» («у стилі Тоба»). У східному мистецтві зображення тісно пов’язане зі словом, і тому подібні мистецькі форми є цілком природним.

Манга дослівно перекладається як веселі малюнки. Цей термін виник в кінці XVIII – початку XIX століття з публікацією робіт художників Канкея Судзукі «Манкай дзуйхіцу» (1771 р.), Санто Кедена «Сідзі-но юкікай» (1798 р.), Мінви Аікави «Манга хякудзе» (1814) та в знаменитих укійо-е гравюрах Кацусіки Хокусая, який видав серію ілюстрованих альбомів «Хокусай манга» («Малюнки Хокусая») в 1814–1834 роках.[20]

Вважається, що сучасне значення цього слова ввів манґака Ракутен Кітадзава.

Поняття «манга» у світі асоціюють з коміксами виданими в Японії. У тому чи іншому вигляді, манґа та її похідні, існують в інших країнах, зокрема в Тайвані, в Південній Кореї, у Китаї, особливо в Гонконзі, та називаються відповідно манхва та маньхуа. Назви схожі тому, що у всіх трьох мовах це слово записується одними й тими ж ієрогліфами. У Франції існує «la nouvelle manga» (нова манга) – форма коміксів, створена під впливом японської манґи. Комікси в стилі манґа, намальовані в США, називають «америманґа» або OEL, від англ. Original English-language manga (манґа англомовного походження).

У ХХ ст., після Другої світової війни, манга стає явищем масовим. Зараз вона складає близько чверті накладів усієї японської друкованої продукції. Манга розрахована на будь-який вік, на будь-який смак, але класифікується за принципом: видання «для дівчаток» та «для хлопчиків». Друкуються японські комікси у товстелезних – від 200 сторінок – журналах, чорно-білих, із кольоровими вставками. Їх називають «телефонними книгами», на які вони подібні за форматом та якістю друку. Також манга видається окремими томами – «танкобонами», які мають кишеньковий формат. [12]

Японські комікси читаються так само, як і ієрогліфічне письмо – справа наліво. Осаму Тедзука (1928 – 1986) – це художник, завдяки якому в персонажів манга з’явилися великі очі. Майстер, створюючи перші манга-серіали у повоєнні часи, надихався Діснеєм, але прагнув передати красу та емоції своїх героїв за допомогою тих засобів, які б відповідали культурним стереотипам Японії. Тут розмір очей корелює з відкритістю до світу та чистотою помислів, а також із віком персонажів – чим він молодший, тим погляд відкритіший. Хоча, звичайно, манер виконання у манги – безліч.

Сьогодні японська манга популярна у всьому світі. Про масштабність явища свідчить той факт, що минулого року при японському університеті Мейозі був створений науково-дослідний інститут з вивчення манга та аніме. А хітом продажів за часів економічної кризи стала манга – переспів «Капіталу» Карла Маркса.

Нині візитівкою Японії вже є не ікебана, не чайна церемонія, навіть не комп’ютери або роботи, а японські мультиплікаційні фільми та популярні комікси манга, які підкорили увесь світ, вони складові практично єдиного і основного сегменту сучасної японської масової культури. Як вважають деякі японські і західні психологи, манга є своєрідним способом осягнення японської свідомості, закритої для розуміння рештою світу півторатисячолітньою культурою та унікальними традиціями.

Манга стала основою багатьох сучасних візуальних видів мистецтва. Від неї йде місток до великого кіно – іноді напряму, але зазвичай через, створену на її основі, анімацію. Достатнім буде назвати творчість всесвітньовідомих режисерів братів Вачовскі, які створили свою добре відому «Матрицю» під впливом японського аніме «Привид в обладунках», першоосновою для якого, в свою чергу, стала манга Шіро Масамуне «Підрозділ Обладунок». Сюжет, герої, стилістика японських коміксів нині відображаються в моді, графічному дизайні, аксесуарах, елементах інтер’єру.

Інша сучасна похідна від манга – відеогри. Ігрові приставки від «Sony» і «Nintendo» знайомлять мільйони «ґеймерів» по всій планеті з творіннями японських розробників, таких, як Шіґеру Міямото, Ю Сузукі та Хідео Коджіма. Японські відеоігри «Вуличний воїн» («Street Fighter»), «Остання фантазія» («Final Fantasy») та інші займають панівні місця серед продукції такого ж виду, і користуються найвищою популярністю у дітей і підлітків.

Порівняно нове явище в манга-культурі – новий жанр комп’ютерних ігор в системі «Онлайн», що став комерційно успішним напрямком індустрії розваг. Цей жанр, що іменується MMORPG (Massive multiplayer online role-playing game), привертає до себе, з одного боку, людей, традиційно захоплених комп’ютерними іграми, а з іншого – тих, хто в принципі байдужий до класичних комп’ютерних ігор, але схильний до перебування у віртуальному всесвіті і можливості зустріти там однодумців.

Мангаманія набула сьогодні надзвичайно великих розмірів. Перш за все тому, що вони прості для розуміння і привабливі візуально. За 20 хвилин читач пролистує журнал коміксів обсягом 320 сторінок, а кожну сторінку пробігає поглядом за лічені секунди. Швидкість сприйняття мозком інформації при читанні або, точніше, перегляді манга на 28 – 30 % вище, ніж при читанні звичайного тексту. Манга подібна до ієрогліфів, будучи наділеною смислом письмовим знаком.

Перша бібліотека манга була відкрита в префектурі Окаяма в травні 1988 р. У ній було близько 100 тис. примірників видань, зокрема антикварних, проводились виставки тощо. Нині таких бібліотек залишилось небагато, оскільки дешевизна і доступність коміксів зробила такі бібліотеки практично непотрібними.

У більшості випадків сучасні манга є серіалами, що публікуються в газетах і, найчастіше, в щотижневиках або щомісячних журналах. Зазвичай обсяг серіалу в тижневику становить 15 – 20 сторінок. Трапляються і короткі манга-оповіді, які становлять всього чотири кадри по вертикалі (зазвичай, з дуже стилізованим малюнком, часто гумористичного характеру).

Манґа практично завжди чорно-біла, в кольорі малюються лише обкладинки і окремі ілюстрації. В цьому простежується традиція японського монохромного живопису. Також економляться кошти на виробництво коміксів, та й розпорядок праці художників такий, що на колір часу просто не вистачає.

У 2003 р. тираж манґа-книжок склав 10 млн 14 тис. примірників. До речі, книжки-коміксів традиційно не вносять у списки бестселерів, хоча багато з них видаються величезними накладами. Так, у 1994 р. тираж першого видання 22-томної книги «Коронний кидок» склав 2,5 млн примірників.

Проте основна частина коміксів друкується у вигляді спеціальних журналів. Одних лише найменувань цих журналів, за даними «Білої книги по інформації і засобах масових комунікацій» за 2003 р., нараховувалось 291 (228 – для дорослих і 63 – для дітей). Про їх популярність можна судити хоча б по одному факту: в 1993 р. один з найбільш відомих молодіжних манга-тижневиків «Шьонен Джамп» досяг найбільшого накладу за всю історію японської журнальної індустрії – 6 млн 480 тис. примірників.

У таких журналах паралельно публікується близько десятка манга-серіалів, по одному розділу (близько 30 сторінок) у кожному випуску. Друкуються також синґли, тобто однороздільна манґа, і чотирикадрові йонкоми. Журнали за своїм характером поділяються на безліч категорій з орієнтиром на певну аудиторію. Якщо в європейських країнах головними споживачами коміксів є діти, то три чверті виданих в Японії журналів-коміксів призначені для дорослих. Діапазон шанувальників таких журналів варіюється від малюків (для них друкуються манга без підписів) до чоловіків і жінок середнього віку. Вже проводяться експерименти в області створення манги для літніх людей. Сьогодні комікси призначаються не лише для розваги. Величезні наклади цієї продукції видаються у вигляді навчальних брошур, довідників, інструкцій.[20]

Частка коміксів в загальному обсязі продажів журналів і книг становить понад 35 %, для порівняння: у США – 7 %.

Новий винахід японців – манга в мобільному телефоні. Компанія «Sony» вирішила заробити на повальному захопленні дорослих і дітей, запропонувавши їм можливість викачувати комікси безпосередньо на «мобільники». Завдяки технології Comic Surfing, розробленої токійській фірмою Celsys, забезпечуються достатня швидкість і якість відтворення зображення.

Частка коміксів в загальному обсязі продажів журналів і книг становить 35 %. Особливо полюбляють японці історичну манга.

Як майже всі у сучасній японській масовій культурі, манга є синтезом традиційного і нового, східного і західного, помноженим на економічний і технологічний потенціал країни. Японці ніколи не зрікалися своєї самобутньої культури, але разом з тим осмислено і вибірково запозичували все краще із Заходу. Так і японські художники запозичили форму коміксів із Заходу, але об’єднали її з національною традицією ілюстрованого оповідання і гумористичного малюнку.

Протягом століть японські ієрогліфи диктували необхідність супроводження текстів ілюстраціями-підказками, без яких часом складно було зрозуміти літературний текст. Ось чому практично відразу ж після народження японської прози з’явилися і її ілюстровані перекази е-хон, в яких тексту було небагато, а домінантну роль відігравали ілюстрації. Такі рукописні витвори згорталися в трубку і були схожі на картини у вигляді горизонтальних сувоїв – емакімоно, свого роду розповідними картинами, творці яких прагнули до об’єднання живопису з літературним текстом.

Японська традиційна гравюра з ілюстрованого «Журналу японського життя» (Токіо, 1894). Цікавий сюжет, динамічність, тонке і своєрідне відчуття перспективи і гострота ліній вказують на тісні зв’язки середньовічної гравюри укійо-е із сучасними манга і аніме.

До наших днів дійшов класичний зразок цього мистецтва – відомий сувій «Повісті про Ґенджі», що зображає у яскравих кольорах життя аристократії того часу. Він супроводжується текстовим коментарем, виконаним ошатним каліграфічним почерком. Таким чином цей сувій є зразком синтетичного мистецтва, в тканину якого вплетено живопис, літературу та каліграфію.

Ідея змусити картинку змінюватися по ходу розповіді належить ченцеві Какую (Тоба), який втілив її в чотирьох сувоях під загальною назвою «Веселі картинки з життя птахів і тварин» (XII ст.). Це гумористичні замальовки моралі того часу, виконані тушшю, із записами-коментарями. Птахи і звірі, що уособлювали собою людей, були зображені на перших двох сувоях, два інших були присвячені світським вчинкам буддійських ченців. Прості, але виразні лінії, перебільшені пропорції, чітко виражені емоції, а найголовніше – текстові репліки дозволяють бачити в цих сувоях прообраз сучасних манга.

Існує й інша версія, що веде родовід сучасної манга від стародавніх лубочних картинок, знайдених археологами в древніх курганах, де були поховані перші японські імператори.[12]

Однак основну роль у становленні сучасної манга-культури відіграли знамениті японські гравюри укійо-е, що становлять найяскравіший і масштабний пласт японської міської культури епохи Едо (1603-1967). Японська гравюра, що виникла на стику живопису і ремесла, мала всі ознаки масового мистецтва: тираж, доступність, дешевизна, популярність. Спочатку вона вважалась лише дешевою забавкою. Гравюри коштували копійки, ними обклеювали стіни, ширми, розсувні перегородки, використовували в якості пакувального матеріалу. На відміну від європейської авторської гравюри, укійо-е була результатом колективної творчості. Художник робив чорно-білий малюнок і позначав колір окремих деталей, різьбяр переносив картину на друкарську дошку, а друкар підбирав кольори і виготовляв гравюру.

Зображення куртизанок і акторів театру «Кабукі», пейзажів і сценок з міського життя принесли світову славу художникам Кітаґава Утамаро, Кацушіка Хокусай, Андо Хірошіґе і багатьом іншим. Менш відомі у нас в країні японські еротичні гравюри того часу – так звані шюнґа – «весняні картинки». Ці малюнки, часом непристойні, були найбільш затребувані міщанами і користувалися масовим попитом.

Розвивалася техніка гравюри, змінювалася форма її видання, але незмінною залишалась демократичність цього мистецтва, що відобразила в собі нове світовідчуття епохи, яке часто називають «японським ренесансом». Саме з того часу бере свій початок термін манга – буквально «дивні, веселі картинки, гротески», який надалі закріпився за позначенням японських коміксів. А належить цей термін знаменитому Хокусаю, видатному художнику, який однаково успішно працював у всіх видах графіки.

Знаменита манга Кацушіка Хокусая «Танець слуги» – немов живі картинки. Великий художник не лише придумав слово «манга», а й своєю творчістю передбачив появу сучасних коміксів та анімації.

Період з 1812 по 1836 рр. в житті Хокусая відомий численними подорожами, під час яких він робив замальовки. З подорожніх замальовок 1814 р. був складений перший том книги нарисів «Хокусай Манга», потім були й інші. Загалом він створив 15 томів своєрідних щоденників. З понад чотирьох тисяч уміщених в них картинок є такі, що мають разючу схожість з ескізами аніматора. У жанрових сценках «Танцюючі горобці», «Метання списа», «Неформальна вечірка» та інших чудово передані фази руху.

Хокусай передбачив знайомство японців із західними коміксами, які стали активно потрапляти в Японію, починаючи з другої половини XIX ст. Після двох з половиною століть мирної ізоляції потужним потоком хлинула до Японії західна культура, почали стрімко виникати газети, журнали.

Першим власне японським «серіальним» коміксом з постійними героями (щоправда, орієнтованими на американські зразки) став гумористичний кольоровий комікс Р. Кітазава «Таґосаку і Макубе оглядають Токіо», який почав друкуватися в 1902 р. в журналі «Джіджі манга». У 1905 р. художник став видавати власний журнал, на сторінках котрого зібралися багато талановитих художників жанру манга.

Спочатку їх автори копіювали графічний стиль своїх західних колег, але потім повернулися до манери своїх великих співвітчизників – від Тоба до Хокусая, але з використанням олівця і пера замість пензля. Японцям припала до душі ідея серійних коміксів з постійними персонажами. А ось перевидання коміксів у вигляді книг – це суто японський винахід.

Під час Другої світової війни військові фінансували «правильну» манга (вона друкувалася на хорошому папері і навіть певний час в кольорі), яка виховувала патріотичні почуття і закликала до відродження японського націоналістичного духу. Так, ідея робота-гіганта, що розгромлює ворогів чарівним променем, вперше з'явилася в японських військово-патріотичних коміксах в 1943 р. На старих книжкових розвалах і зараз можна натрапити на розповідь в картинках про пригоди знаменитого японського героя, маленького воїна Момотаро, що перемагає підступних американців.

Значна частина японської манги відноситься до еротичного жанру хентай, який надзвичайно популярний в Японії та за кордоном (щоправда в США і деяких азіатських країнах існують цензурні обмеження на цей жанр). І справа тут не в моральній розбещеності японців, а в давніх традиціях. Християнське поняття первородного гріха було невідоме японцям. Споконвіку секс розглядався в Японії як природна властивість людини, запорука продовження життя. В середні віки в Японії великою популярністю користувалися еротичні гравюри шюнґа, що в буквальному перекладі означає «весняні картинки». Їх авторами були видатні художники Кітаґава Утамаро, Кацушіка Хокусай, Андо Хірошіґе та інші, більш відомі в світі як автори гравюр, що зображають красунь та акторів театру Кабукі, пейзажі та міські сценки. Але саме їх гравюри шюнґа були найбільш улюблені городянами і досі користуються популярністю.[20]

Наприкінці 40-х – початку 50-х років економіка Японії ще перебувала в стані загальної кризи, а вся культурна продукція в умовах американської окупації ввозилась переважно з США. У цій ситуації все очевидніше ставало завдання створення власної конкурентоспроможної масової культури. Але що могли зробити японці без великих капіталовкладень в умовах, коли кіно, анімація і музика були американські? Наприклад, комікси.

У 1947 р. Осаму Тезука випускає свою манга «Новий острів скарбів», якій було призначено провести справжню революцію в японському художньому світі. Тут вперше були використані звукові ефекти, великі плани, графічні підкреслення руху в кадрі – зрештою, всі ті прийоми, без яких нинішню манга просто неможливо уявити. «Новий острів скарбів» розійшовся небувалим для розореної країни накладом в 400 тис. примірників. За своє життя Тезука разом з учнями, які розвивали його ідеї, створив ще безліч робіт, які значно потіснили американську продукцію на ринку масової культури.

Звісно, багато американських коміксів досі популярні серед японців. Здебільшого це класика: «Супермен»,«Людина-павук» і «Земляні горішки». Однак, незважаючи на певну відомість деяких творів, слід визнати, що популярність «амекомі» (так в Японії називають американські комікси і взагалі будь-який вид коміксів, зроблених на Заході) нині в країні низька.

Японські комікси і персонажі належать художникам, на відміну від відомих американських персонажів, які є продуктом цілих видавничих компаній. У західній, особливо в американській, індустрії коміксів переважає колективне виробництво, де автора як такого не існує. Манга ж – мистецтво здебільшого індивідуальне. Головною дійовою особою тут є художник, іноді він вдається до допомоги сценариста. Однак частіше мангака (професійної художник манга) сам придумає сюжет, пише тексти, малює, використовуючи для цього спеціальної форми металеві пера, що вставляються в дерев’яні ручки.

Відомі мангака мають команду – одного і більше асистентів, які займаються ескізами, обведенням, тонуванням, звуковими ефектами, вписуванням діалогів, фотографуванням тощо. Щоправда, нині багато з цих операцій успішно виконує комп'ютер. Останнім часом комп’ютерне тонування і малювання стало практично стандартним інструментом художника.

В Японії відомі мангака шануються на рівні з видатними художниками і є доволі заможними, навіть за японськими мірками, людьми. Недарма однією з найбагатших жінок Японії вважається художниця Руміко Такахаші, чи не найвідоміша мангака в світі.

«Драґон-Бол» Акіри Торіями був ліцензований 70-ма компаніями для 700 видів продукції. Інший талановитий художник Ейічіро Ода, незважаючи на свої молоді роки, надзвичайно популярний в Японії. Він прославився, передусім, своєю манґа «Один шматок», яка публікувалася в журналі «Віклі Джамп» і стала в цьому виданні лідером за популярністю. На її основі створений багатосерійний телесеріал, випущено сім повнометражних фільмів, а іграшки і сувеніри за мотивами цієї манга продаються тоннами.

Коли манга стає хітом, вона приносить прибуток не лише авторам, але й видавцям. Так, журнал «Накайоші» подвоїв свій наклад за декілька місяців після того, як там стала друкуватися всім відома «Красуня-воїн Сейлор Мун» Наоко Такеучі. Тому видавці намагаються утримати монополію на видання творів відомих авторів, підтримуючи з ними «неформальні довірчі відносини». Так, в 1993 р. видавництво «Шьоґакукан» заплатило Руміко Такахаші «за вірність» 7 млн єн.

Скоріш за все, комікси – найбільш перспективна галузь японської масової культури, оскільки тема супергероїв ще не вичерпала себе, а політ фантазії авторів не обмежується рамками бюджету. Сьогодні Японія перетворилася на світового лідера виробництва коміксів. Індустрія коміксів в Японії має настільки величезні масштаби, що з легкістю затьмарює двох інших гігантів – американську і французьку, разом узяту.[5]

Щодо країн пострадянського простору, то першою перекладеною манґа стала «Ранма½» Руміко Такахаші. На даний час в Росії існує лише два легальні і декілька нелегальних видавництв з випуску цієї продукції, однак перевидання явно поступаються оригіналу за якістю поліграфії. З’являються перші манга і аніме-кафе, магазини, що торгують манга та аніме-моделями – мініатюрними пластиковими ляльками, машинами та іншою атрибутикою. Ще більш цікаве явище – творчість російських художників, що працюють в манга-стилістиці.

«Ранма½» – з цієї манга розпочиналось знайомство російських читачів з японськими коміксами. В Америці ж ця книга та її герої викликали багато запитань у суворих охоронців моралі, вони охрестили наївну дитячу історію «секс-комедією».

У Росії все почалося з невеликої групи шанувальників японської манга і анімації, які утворили в 1996 р. свою Асоціацію «R.An.Ma» через Інтернет. Майже відразу ж після своєї появи клуб обзавівся двома веб-сторінками, які стали їх рупором. Сьогодні таких сторінок в Інтернеті налічується декілька десятків. Більше того, створено спеціальні сайти за інтересами. Філії клубу діють у більш ніж двадцяти містах Росії, підтримуючи тісний зв’язок з аналогічними клубами в Японії, Європи, США, Ізраїля, Прибалтики тощо.

Далеко не всі в Японії оптимістично сприймають захоплення коміксами. Багато експертів звертають увагу на пропагований в деяких японських манга культ сили, жорстокості. Наприклад, Акіо Шіромацу щиро нарікає на те, що дітей та підлітків «змушують жити в бурхливому паводку антигуманних життєвих цінностей, таких як: культ грошей, культ розваг, культ сили, насаджуваний мілітаристською ідеологією. Діти та юнацтво, у яких формується нездатність насолоджуватися універсальністю людського багатства, відчужуються від справжнього розвитку».

Але це не єдина проблема, що пов'язана з манга-культурою, про яку зараз говорять і сперечаються в Японії. Найбільш активні її прихильники пропонують на основі коміксів створювати шкільні підручники, різні довідники тощо. Противники ж, навпаки, вважають що комікси отупляють розум, вимагають їх заборонити.

На думку японських педагогів, одним з негативних наслідків захоплення дітьми коміксами, поряд з кіно, телебачення, комп’ютером, може стати формування у них так званого «площинного мислення», коли художній образ замінюється умовною проекцією, стереотипним позначенням того чи іншого персонажа. Об’ємність розумового процесу зводиться в такому випадку лише до оперування зображеннями. Японський педагог М. Мацузава застерігає: «Комікси можуть погубити націю!» Він стверджує, що школярі, які тратять увесь вільний час на розглядання картинок в коміксах, не лише втрачають навик справжнього читання, але й відвикають самостійно висловлювати свої думки і почуття, а потім певною мірою втрачають саму здатність глибоко мислити і переживати.

Ще однією небезпекою, на думку японських фахівців, є ускладненість адаптації наших органів сприйняття до мінливих подразників, що притупляє відчуття, формує потребу у виключно розважальному мистецтві. Якщо ми в такому випадку зазвичай говоримо про емоційну глухоту, то японський кінорежисер Йошіда Хіроакі, який переймається цим явищем, назвав його «Ожирінням душі», а населення своєї країни назвав «нацією бездушних торгашів».

Претензій такого роду безліч. Але їм протистоять не менш аргументовані заяви не менш авторитетних японських фахівців і вчених, які доводять необхідних збереження манга як унікального явища японської культури.[12]