Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі.

1. Аналітична інтерпретація наукового знання (логічний позитивізм -М. Шлік, Р. Карнап, Б. Рассел, К. Поппер).

2.Буття людини як центральна проблема філософії М. Ґайдеггера "Буття і час".

3.Витоки та особливості філософської думки доби Київської Русі.

4. Відкрите суспільство, демократія і тоталітаризм в трактуванні К. Поппера.

5. Глобально-технократичний та локально-культурологічний підходи до інтерпретації цивілізації.

6. Давньогрецька філософія та її проблематика. Досократичні філософські школи.

7. Елліністична та римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм.

8. І.Франко: філософія української перспективи.

9. Класична і некласична парадигми розуміння соціальних процесів

10. Класичні і сучасні аспекти співвідношення філософії і науки.

11.Концепція людини в екзистенціалізмі. Ж.-П. Сартр "Екзистенціалізм - це гуманізм".

12. Консервативні концепції суспільного розвитку України: П. Куліш, В. Липинський.

13. Кореспондентна та когерентна концепції істини; інструменталістська інтерпретація істини.

14. Культура і цивілізація. Філософські підходи до аналізу культури.

15. Л. Вітгенштайн та його місце у філософії XX ст.

16. Міфологічний світогляд та його риси. Функції міфології. Міфотворчість у XX ст.

17. Наука як соціальний інститут і чинник розвитку суспільства.

18. Некласична парадигма науки. Критичний раціоналізм К. Поппера.

19.Обґрунтування експериментально-досвідного походження знання у гносеології Нового часу. Ф. Бекон "Новий Органон".

20.Онтологічна проблематика схоластичної філософії: дискусії про універсалії.

21.Онтологія як галузь філософського знання. Буття та його структура.

22. Основні ідеї християнського світогляду і середньовічна філософія. Теоцентризм філософії А. Августина.

23. Основні підходи до розуміння і визначення філософії.

24. Основні підходи до тлумачення культури в новітній філософії: натуралізм, соціологізм, аксіологізм, семіотика.

25.Пантеїзм філософії Н. Кузанського та Дж. Бруно.

26. Персоналістичний напрям в українській філософії: від Сковороди – до О. Кульчицького.

27, 28, 29. Поняття громадянського суспільства, його структура та проблеми становлення в Україні.

30. Поняття детермінізму та індетермінізму у некласичній філософії.

31. Поняття істини в філософії. Істина як процес, її форми та критерії

32. Поняття методу, стилю та методології наукового пізнання. Методологія класичної науки та її кумулятивна модель.

33. Поняття парадигми та її роль у наукових дослідженнях (за Т. Куном "Структура наукових революцій").

34. Поняття світогляду. Історичні типи світогляду. Філософія як теоретична форма світогляду.

35.Поняття синергії. Синергетика як напрямок визначення системності і структурності відносно хаосу.

36. Поняття субстанції у філософії: монізм, дуалізм, плюралізм. (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Ляйбніц).

37. Поняття суспільного розвитку та його критерії. Характерні риси екологічної парадигми та її відмінність від класичної, саєнтистської та ірраціоналістичною.

38. Постнекласична наука: модель постнекласичної науки (І. Лакатос).

39. Предмет філософії та його історична еволюція. Класичний та некласичний період.

40. Проблема людини та її ідентичності у класичній і некласичній філософії.

41. Проблема мислення і свідомості у філософії.

42.Проблема несвідомого у філософії фройдизму. Індивідуальне і колективне несвідоме (К. Юнг).

43. Проблема свободи у філософії. Свобода і необхідність.

44. Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії та її тлумачення Т. Аквінським.

45. Професійна філософія в Україні (XVI - XVII ст.): неоплатонізм та арістотелізм.

46. Раціоналізм в гносеології Нового часу. Р. Декарт. "Роздуми про метод".

47.Рівні та форми наукового пізнання.

48. Світоглядні ідеї Т. Шевченка і П. Куліша

49. Система і метод діалектики у філософії Г. Гегеля.

50. Соціальна дійсність як предмет філософії Просвітництва.

51. Соціальні спільності людей та співвідношення їх інтересів в суспільному розвитку. Нація в структурі суспільства. Проблема націоналізму

52.Соціально-філософські погляди І. Франка. "Що таке поступ?"

53.Соціально-філософська проблематика в Україні XIX - початку XX ст.

54. Структуралізм і постструктуралізм у пошуках первинної об'єктивної структури наукового пізнання світу (К. Леві-Строс і М. Фуко, Ж. Деріда).

55. Суспільний прогрес. Формаційний, цивілізаційний, технократичний та інформаційний підходи до його розуміння.

56.Феноменологічний напрямок філософії XX століття.

57. Філософія і наука як теоретичне.

58 Філософія Арістотеля.

59. Філософія ірраціоналізму А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Ф. Ніцше "Так казав Заратустра".

60, 63. Філософія Києво-Могилянської академії та її роль у розвитку української філософії і культури.

61. Філософія і політика. Роль філософії в концептуальному обгрунтуванні політики.

62.Філософія І. Канта. "Критика чистого розуму".

Іммануїл Кант.

64. Філософія Платона. Вчення про буття та ідеї.

65.Філософія як аксіологія. Визначення вартостей, їх функції, класифікація.

66. Філософська герменевтика як методологія гуманітарного пізнання.

67. Філософська парадигма марксизму: основні ідеї, концепти та їх соціально-політичні наслідки.

68.Філософські погляди Г. Сковороди: філософія як мудрість, символіка та антитетика, вчення про дві натури та три світи, вчення про людину. Кордоцентризм як філософський напрям.

69. Явище глобалізації та його економічні, технологічні, інформаційні, соціальні, культурні політичні виміри.

70.Формування некласичної науки та її моделі (Г. Башляр, К. Поппер). (див. 45)

1. Аналітична інтерпретація наукового знання (логічний позитивізм -М. Шлік, Р. Карнап, Б. Рассел, К. Поппер).

Якщо марксизм і прагматизм у гносеології основну увагу зосереджували на процесі пізнання, його джерелах та меті, то неопозитивізм, що виник у 20-х роках ХХ ст., і, зокрема, така його гілка, як логічний позитивізм, започатковує дослідження готового наукового знання. Оскільки в основу його дослідження покладено аналітичний метод, то з 50-х років ця течія та її різновиди дістали назву аналітичної філософії. Основні ідеї логічного позитивізму були сформульовані філософами Віденського гуртка, зокрема – Моріцом Шліком, Рудольфом Карнапом, Бертраном Расселом, Карлом Поппером. Г. Рейхенбахом, О. Нейратом.

Аналітична інтерпретація наукового знання була зумовлена переходом науки на теоретичний рівень освоєння світу, а також математизацією та формалізацією природничого знання. У ХХ ст. наукове знання змінює своє обличчя, відтепер воно функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному.1) у Відні діяв “віденський гурток”, очолюваний М.Шліком (1882-1936); 2) в Англії неопозитивізм був представлений іменами Л.Вітгенштейна (1889-1951) та Б.Рассела (1872-1970); Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). Неопозитивісти зводили філ.-ю до аналізу мови науки, намагалися вилучити з науки поняття, які не ґрунтувалися на фактах, прагнули формалізувати мову. Одна з центр. проблем – значення наукових висловів. М.Шлік очолив “віденський гурток”, сформував засади процедури верифікації (перевірка на істинність) – перевірка наук. положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Верифікувати наукове судження (лат. verificare – перевірити, довести істину) означає встановити його зміст (значення) шляхом зведення його до емпіричного досвіду. Якщо судження не зіставляється з досвідом, то воно не верифікується, а отже, не має наукового змісту. Верифікація є способом установлення істинності наукових тверджень. А узгодженість змісту наукового судження з емпіричним досвідом знаходить вираз як когерентна істина. Вериф-я передбач. таку послідовність дій: 1) виділення провідних положень з певної теорії; 2) зведення їх до простих атомарних суджень; 3) виділення в реальності таких самих атомарних фактів; 4) співставлення атомарних суджень з атомарними фактами; 5) обґрунтування результатів. Залежно від рез-ту висловлювання поділялися на істинні (підтверджені) і хибні. Неможливість співставлення ставала основою для оцінки певних суджень як безглуздих. Обмеженість принципу вер-ї: 1) жоден закон науки чи теорет. конц-я такому співставленню не піддаються; 2) не можна застос. до фактів минулого; 3) науку не можна звести лише до фактів і логіки.

Потреба аналітичної інтерпретації наукового знання постала перед Р. Карнапом на основі дослідження сучасної фізики. Аналізуючи фізичне знання, він виявив у ньому таку структуру: досвідні факти, емпіричні закони, теоретичні закони. За Р. Карнапом, наука починається з безпосередньо спостережуваних фактів (одиничних подій), які фіксуються в одиничних твердженнях окремих спостерігачів.

Побудову формалізованої системи наукового знання аналітична філософія забезпечує методологічно, обґрунтовуючи принципом верифікації, який дозволяє здійснювати змістовий аналіз наукового знання шляхом виявлення узгодженості наукових суджень з емпіричним досвідом (фактами). Узгодженість змісту наукового судження з емпіричним досвідом знаходить вираз як когерентна істина.

Згідно з Р. Карнапом, вихідним пунктом верифікації є класифікація суджень на: антинаукові, позанаукові, наукові. Антинаукові судження – абсурдний набір слів (абракадабри). Про верифікацію таких суджень немає логічних підстав говорити. Позанаукові судження (філософські) формулюються на основі трансцендентального пізнання, а тому принципово не верифікуються. Наукові судження поділяє на аналітичні та синтетичні. Аналітичними судження – логічні та математичні твердження (принципи, закони, аксіоми). Їх верифікувати немає потреби. Синтетичні судження дають приріст наукового знання. Саме вони верифікуються позитивно чи негативно, тобто встановлюється їх істинність чи хибність. Більшість суджень природничих наук є синтетичними, а отже, потребують спеціального дослідження для встановлення істинності. Проте такі прийоми верифікації виявилися незастосовними до цілої низки природничих наук (наприклад, геології, астрономії), а також фізики мікросвіту. Виявилося, що твердження про те, що емпіричні закони виводяться з теоретичних, досить спрощує їх взаємозв’язок. Таке виведення неможливе, оскільки теоретичні закони формулюються через теоретичні терміни, а емпіричні  через терміни спостережування, що є перешкодою на шляху безпосередньої дедукції емпіричних законів з теоретичних.

Принцип верифікації був послаблений та замінений принципом верифікованості (умовної верифікації). Відповідно до цього принципу теоретичне наукове судження інтерпретують не лише тоді, коли актуально здійснюють перевірку, а й тоді, коли існує принципова можливість такої перевірки. Згодом Карнап еволюціонував від приципу верифікації до принципу фальсифікації. Наступний крок у модернізації принципу верифікації зробив Г. Рейхенбах, запропонувавши принцип подвійної верифікації: актуальної та логічної.

Бертра́н Расселл – британський філософ, логік, основоположник англійського неореалізму та неопозитивізму, засновник сучасної філософії логічного аналізу. З метою обґрунтування математики заснував логіко-філософську програму логіцизму, найповніше втілену у фундаментальній тритомній праці «Основи математики». Одержав Нобелівську премію з літератури. За Расселлом філософія не зводиться до аналізу буденної мови, як вважають послідовники філософії мовного аналізу, і ії роль не обмежується функцією загального методу розв'язання практичних проблем, на чому наполягають прибічники прагматизму. Расселл вважав, що сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному дослідженні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спирається на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови «логічно досконалої мови». Згідно з теорією дескрипцій Рассела, для побудови логічно досконалої мови треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих описів на зразок «круглий квадрат», так і фіктивних дескрипцій («Гамлет», «крилатий кінь» і т. ін.). Тоді вимога істинності висловлювання буде еквівалентною вимозі відповідності висловлювання до дійсності. Таке бачення взаємовідносин між логікою та онтологією базується на припущенні про дискретну «атомарну» структуру світу (доктрина логічного атомізму).

На погляд К. Поппера (1902 – 1994), альтернативою принципу кумулятивності (Кумулятивізм є принципом розвитку класичної науки, згідно з яким у процесі зростання наукового знання зберігаються всі нагромаджені досі результати з додаванням нових.) класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Згідно з К. Поппером, принцип фальсифіації є критерієм наукового знання, він характеризує критичність наукового мислення на відміну від ненаукового. Функціонуючи на двох рівнях – емпіричному та теоретичному, наука орієнтується на критичний перегляд власних досягнень. А тому розвиток науки постає як історія “перманентних революцій”, що включають моменти висунення сміливих припущень з їх подальшим спростуванням. У такий спосіб у науці постійно відбувається перебудова теорій. Отже, безперервний процес зростання знання здійснюється як перманентний рух від пояснення до пояснення, від гіпотези до гіпотези, від проблеми до проблеми