4.4.3. Ф. Мілле. Збиральниці колосся

Відповідно спостерігається ще більш інтенсивний розвиток напрямів, течій, шкіл, з'являється чимало яскравих творчих індивідуальностей. Особистість митця зно­ву стає центром уваги. Для підкреслення своєї незалежності від «бюргерського суспільства» з його приземленими інтересами, митці вдаються до безбоязного самовиразу, пошуку нових ідей, нечуваних досі емоцій і форм. Спочатку шоко­ване суспільство називає їх декадентами («виродками»), але згодом усвідомлює новаторський характер Їхнього суб'єктивізму.

Західний літературний модернізм XIX—XX ст. поділяється на такі основні течЇЇ, як символізм, футуризм, сюрреалізм, дадаїзм, література єкзгіспгенциглізму, ан-пшлітература. Характерно, що на першому плані часто з'являється лірична поезія.

Символізм мав на меті розкріпачити почуття й фантазію, зрозуміти пота­ємний, недоступний холодному розуму зв'язок між усіма явищами світу, Їх співвідношення. Найбільш типові фігури цієї течії — П. Верлсн та А. Рембо.

Верлен вносить в літературне слово музику, невимушений ритм вірша, вільні асоціації міде образами, даючи простір настрою:

Рембо культивує уривчастість інтонації, щоб показати безмежність світу, охопленого людською свідомістю. Він прагне поєднати «всі звуки, запахи та кольори — в однім»; поетові відкривається таємне життя природи;

Футурист (від лат. futurum — майбутнє) Ф.Т. Марінетті, ворог традиції та академізму, оспівував війну та техніку, яка робить людину сильнішою від древ­ніх титанів. У творі «Мотоцикл» машину змальовано як живу істоту, що їсть бензин, відчуває похіть, коли на нього сідає дівчина тощо. Поет висловлювався за пристосування творчості до руху сучасного життя і, врешті-решт, став оспіву­вати фашизм з його культом юності, жаги чуттєвого життя та влади.

Наслідує лепет малої дитини в прагненні знайти першооснови слова (так звана «дада» ) Т. Тцара, засновник дадаїзму.

Естетика сюрреалізму (надреалізму) має на меті показати «внутрішню прав­ду» душі через хиткі переживання зовнішніх речей. Остаточно руйнує диктат логіки, відмовляється від розділових знаків і демонстративно називає одну зі своїх збірок «Алкоголі» Г. Аполлінер:

Поза течіями та групами виявилися три найбільші прозаїки XX ст. — Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст.

Кафка у романах «Процес» і «Замок» змалював світ безмежно ізольованої свідомості сучасної людини, яка. втратила зв'язки з оточенням, що постає в її уяві ворожим, зловісним, навіженим. В оповіданні «Перетворення» подано фантастичну ситуацію обернення нещасного одинокого хлопця на величезну огидну комаху, якої соромляться родичі, ховаючи її від людей і доводячи своєю черствістю до загибелі.

Джойс — автор титанічного суперроману «улісс» (одне з імен гомерів­ського Одіссея), в якому будні й люди сучасного для автора Дубліна (столиця Ірландії) набувають міфологічної, таємної значущості; дрібне й паскудне стає неочікувано величним, описи сексуальних сцен насичуються раптом високою поезією; буття втрачає міщанські мірки, стає бурхливо-плинним, таким, що, як океан, не підлягає людським вимірам.

Пруст, з дитинства приречений астмою на життя у кімнаті, обшитій кор­ком, побудував свою трилогію «У пошуках втраченого часу» на спогадах про минуле, яке вже не належить авторові. Малюючи наповнені гострим почуттям цінності буття картини колишнього щастя, невдач, надій та дрібних, але пінних випадків, автор підносить пам'ять, що не дає безслідно загинути людському «я».

Література екзистенціалізму, названа так через свою виразну філософську позицію, змальовує світ після Другої світової війни як безнадійно ворожу людині стихію, але закликає людину до гідності й боротьби.

А. Камю, автор філософського трактату «Міф про Сізіфа», бачить в людині приречену на безглузду боротьбу трагічну істоту. У романі «Чума» образ сме­ртельної епідемії, яка зненацька накочується на людей і так само незрозуміле вщухає, стає символом самого життя. Героєм письменника є старий лікар, який виконує свій обов'язок до кінця, хоча й бачить безглуздість власних зусиль.

Ж.-П. Сартр, автор творів «Нудота», «Мухи», «Брудні речі», «Диявол та Гос­подь Бог» та ін., змальовує людське існування як постійне вільне обрання тої чи іншої позиції — незалежно від тиску суспільства. Сартр шокує читачів своїм спокій­ним відчаєм, повною відсутністю віри у доброту світу й пов'язує свій ідеал лише з самою людиною, яка утверджує серед хаосу власну волю. Характерна роль Саргра як одного з ініціаторів студентських анархічних бунтів у Франції кінця 1980 років.

Алітература («література навиворіт»), або ж антироман — відображення розпачу західного інтелігента перед реальністю, яка не підкоряється людині.

У творах А. Роб-Грійє, М. Бютора, Н. Саррот буття постає у вигляді ребуса;

будь-яка позиція людини — фальшива; минуле й прийдешнє — фікція; писати слід лише про непевні рухи душі. І взагалі, треба відмовитися навіть від форми книги: антироман, за Роб-Грійє, мусить являти шухлядку з окремими, незшити-ми листками, які читач витягає довільно; про сюжетну побудову, яка відтворює авторське розуміння життя, принципово навіть не йдеться.

Наприкінці XX ст. виникає постмодернізм, який будується вже переваж­но на пародії, цитаті, іронічному переосмисленні класики (роман «Троянди» У. Еко; «Сто років самотності» Г. Маркеса; «Хазарські хроніки» М. Павича та ін.). Тут реальність та історія розпливаються в суб'єктивно-примхливих мареннях, світ набуває характеру фантасмагорії.

Архітектура XIX ст, чимало критикована за еклектизм — безпринципне поєднання різноманітних стилів. У другій половині століття'елементи готики, класицизму, бароко, рококо, так званого «мавританського» (східного) стилю вільно поєднуються в межах одної будови (рис. 4.4.4).

Водночас саме XIX ст. започатковує принципово нові рішення, які провіща­ють архітектурний стиль XX ст. Під керівництвом інженера НІ, Ейфеля у Парижі збудовано Ейфелеву башту (1889 р.), найвищу споруду в світі — висота її сягає 320 м. Вона являє собою інженерно-технічну конструкцію, позбавлену характер­них для попередніх епох декоративних прикрас.

Однак архітектура XX ст. не одразу визнала красу чистої інженерної конструк­ції. Характерним явищем на межі XIX—XX ст. стає стиль модерн (рис. 4.4.5), який прагне з'єднати вишуканість і декоративність з граничною простотою форм і ліній. Цей стиль шокуюче оперував кривими лініями, загадковістю простору, вільною інтерпретацією елементів класичних стилів. Характерно, що різновид архітектурного модерну у Німеччині називався югендстиль — «стиль молодих». Архітектурні форми та декор модерністських будівель були незвичними, у них часто застосовувалися зовсім нові прийоми художнього оформлення. Наприклад, бельгієць В. Орт першим застосовує в декорі пружну лінію, що звивається — лінія «удару бичем*. Вона отримала назву «лінія Орта».

Видатним представником стилю модерн був А. Гауді. Відомим є його про­ект фантастичного житлового комплексу в Барселоні «Каса Міла»: хвилеподіб­ний фасад, витягнуті вертикально балкони, утворені кутими ґратами, декоративна скульптура. Всесвітньо відомий зразок стилю модерн —- «Храм Св. Сімейства»

у Барселоні (рис. 4.4.6), створений Гауді. Ця споруда химерно переспівує мотиви готики та бароко, піднося­чись у небо стрімкими вертикалями. У парку «Гуель> у Барселоні використано у мозаїчних прикрасах фраг­менти черепиці й навіть уламки ножів — це створює неочікувано напружений образ, який неможливо забути.

Риси модернізму утримує й органічна архітектура 20—30-х рр. Панував у ній принцип індивідуальності. неповторності споруди. Представники цього напряму прагнули використовувати природні матеріали, орієн­тувалися на зв'язок архітектури з навколишнім середо­вищем. Засновником цього стилю був американський архітектор Ф.Л. Райт, який вважав, що будинок ~ це організм, що вільно виростає посеред ландшафту. Його фантазія створила відомий будинок Кауфмана, знаний більше як Будинок над водограєм: дім з терасами-кон­солями, по яких стікає потік води. Прихильниками цього напряму були також фінн Е. Брюкман, австрієць А. Лоз.

У XX ст. модерн з Його пристрастю до декоративно-прикрашальних елементів, витісняється конструкти­візмом, який використовує лише чисто функціональні елементи. Західні міста наповнюються будинками пря­мих ліній, які жорстко орієнтовані лише на зручність та комфорт. В цьому й полягала «нова естетика». Видатний архітектор цього напрямку — Ле Кор-бюзьє. Він сформував п'ять основних принципів архітектури XX ст.: будинок на стовпах, сад на пласкому даху, вільне планування інтер'єру, горизонтально витяг­нуті вікна, вільне компонування фасаду- За його проектами збудовано чимало споруд у різних куточках земної кулі: відомі житловий будинок у Марселі, ан­самбль «Чандигарх» (Індія), каплиця в Роншані та ін. Функціоналізм здійснив величезений вплив на сучасну архітектуру. Саме звідси прийшли будинки гале­рейного та коридорного типів, двоповерхові квартири та квартири з вбудова­ним устаткуванням, які споруджені за економічно-раціональним принципом планування інтер'єру (за рахунок пересувних ширм, звукоізоляції тощо).