Konspekt_lektsiy
.pdfмонастиря. Їх реставрували, оздоблювали іконами, водночас проводили археологічні пошуки, зокрема на території Десятинної церкви.
1.3 Наука у другій половині ХУІІ –ХУІІІ ст. Розвиток філософських ідей Г.Сковороди, Ф.Прокоповича.
Українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.
Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками — у XVIII столітті. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П. Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М. В. Ломоносов.
Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Джона Локка і Шарль Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.
Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.
Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.
Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про
«сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує філософ.
Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким.
Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час.
Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку
Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї. (див. також ноосфера як продовження ідей Сковороди).
2. Українська література та книгодрукування у другій половині ХУІІ –ХУІІІ ст.
Суспільно-політичні події середини — другої половини XVII ст. обумовили перелом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. За усталеною періодизацією він розглядається у комплексі всього давнього українського письменства XI—XVIII ст., та цілий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження.
Література другої половини XVII—XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнослов´янську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри— мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.
Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.
Велике значення для розвитку історичної думки, для дослідження подій тих часів має Літопис Самовидця. Як вважають вчені, автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Події, що охоплюють період 1648-1702 pp., висвітлено з позицій представника старшинської верхівки. Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Водночас він засуджує боротьбу козаків і посполитих селян із людьми «значними», із старшиною, із заможними селянами та міщанами. Літопис Самовидця не лише визначний історичний твір, а й чудова літературна і мовна пам'ятка. Написаний близькою до розмовної мовою, з багатьма приказками, прислів'ями, влучними виразами, літопис читати дуже цікаво, повчально і пізнавально.
Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (16481720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками». У ньому підноситься постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, визначного сина неньки-України.
Подібні ідеї пропагував і третій козацький літописець, гадяцький полковник Григорій Граб'янка. На його думку, історичні знання мають не лише наукове, а й практичне значення. У літописі «Дєйствія презєльной брані» також обстоюються ідеї визвольної боротьби українського народу за самостійність і незалежність отчої землі. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України.
Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг.
Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно-слов´янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII— XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом
Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, а й світські теми. її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих».
Укінці XVII—XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.
Переважна частина літературних творів другої половини XVII—XVIII ст. анонімна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім´я. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Граб´янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін.
З середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М. Смотрицький (1619), М. Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася понад 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.
На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привізним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.
Усередині XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку української культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною.
Упершій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами від російських. Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала.
3.Барокова архітектура та образотворче мистецтво
удругій половині ХУІІ – ХУІІІ ст.
уXVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко.
Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври (народний зодчий Стефан Ковнір.
Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями Івана Мазепи перетворився в новий Єрусалим.
УXVIII столітті, у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів (Йоган Шедель –дзвіниця Києво-печерської Лаври; Бартоломео Растреллі збудував Андріївську церкву, Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським).
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII століття нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.
Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т. зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII століття ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).
Образотворче мистецтво
Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI століття, поступово витісняється новими віяннями.
УXVII столітті в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслав, оздоблення церкви Святого Юра в Дрогобичі та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися «лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя Володимира до Петра I.
Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. На другу половину XVIII століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв (Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко).
Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це — в першу чергу серія козацьких образів: «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ століття
Художники майстерно оздоблювали книги. Сторінки прикрашали цікавими й оригінальними мініатюрами та гравюрами. Цілі майстерні по гравіруванню існували при київській, чернігівській та львівській друкарнях. Діяли і малярські школи. У Києві їх було дві - у Лаврі й Академії. Видатними живописцями, послідовниками київської малярської школи стали Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, які, у силу умов, жили і працювали в основному поза Україною, у Росії. Левицький і Боровиковський розмалювали чудову Андріївську церкву в Києві, споруджену за проектом італійського архітектора Варфоломія Растреллі у стилі бароко. їм же належать парадні портрети російських аристократів, царів і цариць, української знаті.
4.Розвиток українського музичного та театрального мистецтва у другій половині ХУІІ – ХУІІІ ст.
Значний крок вперед зробило й українське театральне мистецтво та музика. Драматурги в комедіях і трагедіях розповідали про боротьбу з агресією турків і татар, про героїчні подвиги Б. Хмельницького, П. Сагайдачного, I. Сірка. С. Палія, вигадували різні гумористичні сценки з народного життя. Згодом їх ставили на площах у відкритих театрахбалаганах студенти, а із заснуванням у 1789 р. в Харкові постійного театру - і професійні актори. Вистави відбувались у Києво-Могилянській академії, колегіумах, школах. Український вертеп у цей час поширювався у сусідні країни і користувався особливим успіхом у російських містах - Курську, Тобольську, навіть Якутську, де жили вислані, репресовані царським режимом українці.
З розвитком театрального мистецтва набула поширення і професійна музика. її теоретиком вважався Микола Дилецький, автор виданої у 1670 р. «Граматики музичної». Перших музикантів випускали Києво-Могилянська академія та засноване в 1737 р. у Глухові музичне училище, учнями якого все XVІII ст. поповнювалася царська придворна капела. Саме вихованець Глухівського училища, а пізніше і Києво-Могилянської академії Максим Березовський став видатним українським композитором, хоча й жив за межами України, автором першої в Росії опери «Демофонт». Його земляк і учень Дмитро Бортнянський розвинув далі національне музичне мистецтво, написавши опери «Креонт», «Сокіл», а також понад 100 хорових творів, багато з яких і донині чарують слухачів талановитістю. Д. Бортнянський тридцять років керував придворною капелою у Санкт-Петербурзі. Широко використовували пісенну творчість українського народу і такі талановиті музики, як Артем Ведель і Марко Полторацький.
У тяжких умовах колоніально-кріпосного гніту розвивалися таланти народних музикантів - кобзарів, лірників, співців, троїстих музик. Серед цих самородків варто згадати простого козака Климовського, автора широко відомої пісні «Їхав козак за Дунай», що й нині входить до репертуару більшості хорів.
Джерелом натхнення для поетів, письменників, музик була усна творчість українського народу. Вона справила вирішальний вплив на формування духовної культури. Народна поезія України - пісні, думи, казки - апофеоз краси. Український народ проніс через ст. рабства і неволі дорогоцінні багатства свого генію, оспівуючи мужність, кохання, відвагу, героїзм, вірність, любов до Вітчизни. Герої «Енеїди» I. Котляревського говорять: «Любов к Отчизні де героїть - там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат!»
До наших днів дійшли згадки про напівлегендарну дівчину Марусю Чурай, народну поетесу з Полтави. Їй належить багато пісень, складених під час Визвольної війни, що й сьогодні на устах у народу.
Лекція 6. Епоха просвітництва та романтизму в Україні (кін ХVІІІ ст. – пер. пол. ХІХ ст.)
План
1.Особливості розвитку освіти у ХІХ ст.. Товариство «Просвіта».
2.Наука на українських землях у ХІХ ст.. Праці з історії України. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, його творчий доробок.
3. Нова українська література ХІХ ст. Становлення української фольклористики як
науки.
4. Архітектура та містобудування в Україні у ХІХ ст.
4.1 Українське музичне та театральне мистецтво у ХІХ ст. 4.2. Розвиток українського живопису у ХІХ ст.
Словник
Національно-культурне відродження, романтизм, класицизм, історіографія, народна творчість, нова українська література, нова літературна мова, народництво, громади, просвіти, Валуєвський циркуляр, Емський указ, громади, «Просвіти», Головна Руська Рада, «філософія серця», реалізм, позитивізм, соціалізм
.
Основна література
1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010.
2.Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012.
3.Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip
Додаткова література
4.Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf
5.Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010.
1.Особливості розвитку освіти у ХІХ ст. Товариство «Просвіта».
УXIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд АвстроУгорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною
Харківський університет
На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін (9.02.1773–6.11.1842) домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту.
17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. До нього було зараховано 33 казеннокоштних та 23 своєкоштних сту-денти. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закін-чило 2800 чоловік. Університет одержав широку автономію на зра-зок тодішніх західноєвропейських університетів. Структура його зазнавала численних реорганізацій і лише в 50-х роках усталилася. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологіч-ному, фізико-математичному, юридичному, медичному.
В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. Йому самому належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видобування селітри, конст-руктором сільськогосподарських машин. Сучасники слушно прозва-ли його «українським Ломоносовим».
Вуніверситеті працювали два відомі професори математики – Тимофій Федорович Осиповський (1765–1832) та його учень, академік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій Михайло Васильович Остроградський (24.09.1801–1.01.1861). У 1813 р. Т.Ф.Осиповський став ректором університету. Виданий ним у Петербурзі тритомний «Курс математики» протягом кількох десятиліть служив вітчизняним підручником з цієї важливої галузі.
Вуніверситеті були викладачами: відомий письменник Петро Гулак-Артемовський (1790– 1865), історики Микола Іванович Костомаров (1817–1885) та з 1882 р. – Дмитро Іванович Багалій (1857– 1932).
З Харківським університетом пов’язане й ім’я відомого філолога-славіста, професора Ізмаїла Івановича Срезневського (1812–1880). Крім педагогічної, І.Срезневський займався науковою роботою. В 1833–1838 рр. він видавав у Харкові «Запорожскую старину» – фольклорну й історико-літературну збірку, яка була дуже популяр-ною на той час. Всього
вийшло 6 книг. Тут вміщено історичні пісні й думи ХVI–ХVIII ст., уривки козацьких літописів, переказів, урив-ки з «Історії Русів». Крім того, І.Срезневський включив до збірки і свої статті й стилізації під фольклор. Він же першим виступив в 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава.
Український фольклор, зібраний І.Срезневським, зацікавив Ми-колу Васильовича Гоголя (1809–1852), який мріяв тоді написати істо-рію України. Високо цінував публікації молодого вченого Михайло Олександрович Максимович (1804–1873), який постійно з ним листувався. Своє захоплення збірником «Запорожская старина» вис-ловив в листі до П.Корольова
22.05.1842 р. Т.Г.Шевченко: «Лежу п’яту добу і читаю «Старину», добра книга, дякую вам і Срезневсь-кому. Я думаю дещо з неї зробити, якщо здоровий буду, там багато такого, від чого навіть облизуєшся, дякую вам».
Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог І.Мечников, економіст С.Кузнець, фізик Л.Ландау.
Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: І.В.Гете і О.Гумбольдта, Івана Франка і Лева Толстого, П.П.Семенова-Тян-Шанського та інших.
Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX – початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Хар-кові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-ху-дожній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник», який проголосив своїм девізом: «Сприяти всебічному підне-сенню науки й літератури». Часопис першим започаткував друку-вання українською мовою. Він радив широко її використовувати на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вче-них, які, «можливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи». В січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит».
Заснування першого у Східній Україні університету, видання пер-ших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став най-більшим культурним центром в Україні.
Київський університет
Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. Лише після при-душення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття в «Півден-но-Західному краї» російського університету. Його історія бере свій початок від 8 листопада 1833 р., коли було підтримано подання міністра освіти С. С. Уварова про заснування Імператорського Університету Св. Володимира на базі перенесеного до Києва польського Кременецького ліцею. 15 липня 1834 р., у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, відбулося урочисте відкриття університету під офіційною назвою «Університет св. Володимира». За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської національності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українського національно-культурного відродження.
18 жовтня 1834 р. на посаді першого ректора Університету наказом імператора Миколи І було затверджено 30-річного професора ботаніки, історика, фольклориста, видатного вченого-енциклопедиста Михайла Олександровича Максимовича, друг М.В.Гоголя і Т.Г.Шевченка. До Києва М.Максимович працював професором кафедри ботаніки в Московському університеті. Відома його двотомна книга «Основи ботаніки». Крім того, М.Максимович був пристрасним шанувальником історії та культури українського народу. Він стояв біля витоків ук-раїнської фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фолькло-ристичними працями («Малоросійські пісні», 1827 р.; «Українські народні пісні», 1834 р.; «Збірник українських пісень», 1849 р.).
Спочатку університет мав у своєму складі два факультети – філософський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет, створений на базі медичного факультету ліквідованого Віленського університету (м. Вільнюс). Студентський контингент в університеті протягом 1834–1841 рр. збільшився з 62 до 651 чоловік. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців. У 1860 р. при університеті засновано дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів.
До 1842 р. університет, не маючи власного приміщення, містився на Печерську в кількох приватних будинках. В 1842 р. він був пер-ведений у нове приміщення, побудоване в стилі російського класицизму за проектом і під керівництвом архітектора, академіка Вікентія Івановича Беретті (1781–1842). Під його безпосереднім керівництвом було зведено будівлю у стилі класицизму, яка і досі використовується як головний корпус університету. Поруч з ним професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад, який функціонує і сьогодні. Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. університетського статуту уможливили послідовну розбудову кафедральної системи - кількість кафедр зросла з
20 до 37.
М.Максимович був ректором всього рік – в 1834–1835 рр., потім – деканом філософського факультету. В 1845 р. він пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівка під Кане-вом.
Серед видатних постатей університету Микола Іванович Костомаров (1817-1885). Професор Київського університету, видатний український історик,етнограф, письменник, публіцист, громадський діяч. Інаціатор створення і автор програмних
документів Кирило-Мефодіївського товариства.
Ідейним натхненником кирило-мефодіївців був геніальний поет Т. Шевченко, який на той момент працював вчителем малювання школи живопису університету, одночасно займаючи посаду в університетській Археографічній комісії (тимчасовій комісії для розгляду давніх актів).
М.С. Грушевський (1866-1934). Видатний український історик, громадський та політичний діяч, вихованець Київського університету голова Української Центральної ради, Президент УНР.Засновник і голова Українського наукового товариства.Академік ВУАН (1923 р.) та АН СРСР (1929).
Пожвавлення науково-педагогічної діяльності в Київському університеті у другій половині ХІХ століття пов'язують із проведенням ліберальних реформ 1860-х рр. і запровадженням у 1863 р. нового університетського статуту. У цей час було розширено автономні права навчального закладу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшилася кількість викладачів та студентів. З російських і європейських університетів на роботу до Києва запросили 90 нових викладачів, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для здійснення наукової та педагогічної діяльності. Микола Дмитрович Іванишев (1811-1874).Професор, історик права, ректор (1862-1874).Головний редактор видань Київської археологічної комісії.
Завдяки реформам Київський університет кінця ХІХ століття - це потужний навчальноосвітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1830-1840-х рр. становила 500 осіб (переважно поляків), у1883 р. в університеті навчалися 1700 студентів (в основному українці та росіяни), а вже у 1913 р. ця кількість зросла до 5000. Наукову та викладацьку роботу здійснювали 160 професорів та доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 шпитальні та 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр та 9 лабораторій. Викладачі та студенти університету були організаторами й активними учасниками низки всесвітньовідомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізикоматематичного, хімічного, історичного імені Нестора-літописця.
Володимир Степанович Іконніков (1841-1923). Професор, історик, академік УАН (1920).Один з фундаторів історичного товариства Нестора-літописця.
За роки існування Київського університету в ньому працювали сотні видатних науковців, серед них:
історики й філологи: М. Максимович, В. Цих, Ф. Домбровський, І. Нейкірх, М. Костомаров,
П. Павлов, В. Антонович, В. Іконніков, І. Лучицький, М. Драгоманов, В. Перетц, М. Довнар-
Запольський, М. Дашкевич, А.Лобода, Ф. Вовк, Ф. Фортинський, Ю. Кулаковський, С.
Єфремов, А. Кримський, О. Гермайзе, Є. Тарле, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін;
На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, зас-нований 1 травня 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е.Рі-шельє дю Плессі – градоначальника Одеси і генералгубернатора Новоросійського краю (1803–1814). До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою.
Стан пореформеної країни гостро потребував створення на Півдні України вищого навчального закладу. Крім фінансових проблем, існували й інші. Одна з них була висловлена міністром освіти: «...Далекоглядність уряду вимагає ні в якому разі не створювати нових
університетів у великих містах, де будь-який нагляд за студентами незрівнянно важчий і де вони перебувають під впливом дуже ненадійної частини населення». Лише в 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету, який було відкрито 1 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У 1875 р. засновано університет у Чернівцях.
У 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.
Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого.
Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. До комітету також увійшли такі діячі, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та інші. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта».
Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися».
За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси.
На Лівобережній Україні єдиним товариством «Просвіта», яке отримало дозвіл губернатора на заснування чернігівська «Просвіта», заснована 27 грудня 1906 року членом Державної Думи І. Шрагом та М. Коцюбинським, головою було обрано М. Коцюбинського. Чернігівська «Просвіта» відкриває дві філії – у Ніжині і Козельці. У 1911 році через переслідування з боку царської адміністрації товариство припинило свою діяльність.
2. Наука на українських землях у ХІХ ст.. Праці з історії України. Природничі науки
Ілля Мечников — викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом Миколою Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет. Микола Бекетов — професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки — фізичної хімії. Д.Заболотний і В.Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військовопольової хірургії М.І.Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Крім того, слід назвати геніального українського винахідника М.Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже в ХХ ст. названо кратер на Місяці). В проекті Кибальчич обґрунтував вибір робочого тіла і джерела енергії апарата, висунув ідею про можливість застосування броньованого пороху для реактивного двигуна і про необхідність забезпечення програмованого режиму горіння пороху, розробив пристрої для подачі палива і регулювання, способи запалювання. Подачу порохових шашок в камеру згорання Кибальчич планував забезпечувати за допомогою автоматичних годинникових механізмів. Досліджуючи питання щодо стійкості польоту, Кибальчич зазначив, що стабілізація апарата може проводитися як відповідним розподілом мас, так і за допомогою крил-стабілізаторів. В проекті досліджене питання про гальмування апарата при спуску. В кінці пояснювальної записки Кибальчич виказав думку про те, що успіх у вирішенні проблеми залежить від вибору співвідношення між масою корисного вантажу, габаритами порохових шашок і геометричними розмірами камери згорання двигунів.