2

ББК52.5 Б 90

У ДК 575.167

Рецензенти: завідувач кафедри медичної біології

Буковинської державної медичної академії,

проф. В.П. Пішак, доц. кафедри Т.Є. Дьякова',

директор УНГЦ МОЗ України, д-р. мед. наук,

проф. І.Р. Бариляк; завідувач відділу Інституту

геронтології АМН України, проф. В.П. Войтенко

Бужієвська T.I.

Б 90 Основи медичної генетики. К.: Здоров'я,

2001. - 136 с.

ISBN 5-311-01204-8

Викладені основи медичної генетики, починаючи з визначення понять, законів, історії генетики, молеку­лярних та хромосомних основ спадковості та законо­мірностей мінливості організмів. Посібник містить су­часні відомості про методи генетичного обстеження та спадкові хвороби: вади розвитку, захворювання, пов'я­зані зі спадковими порушеннями різних видів метабо­лізму, опис фармакогенетичних ензимопатій, деяких пер­винних імунодефіцитів та онкозахворювань. У ньому наведені сучасні можливості лікування та профілакти­ки спадкової патології, основи медико-генетичного мо­ніторингу, медичні аспекти генної інженерії. Закінчується посібник контрольними питаннями до окремих розділів та задачами з медико-генетичиого консультування, на­водиться генетичний глосарій основних термінів та сим­птомів.

Для студентів-вищих медичних закладів освіти всіх рівнів акредитації та лікарів різного профілю.

Зміст

ВСТУП	5
ЗАГАЛЬНА ГЕНЕТИКА	8
Історія розвитку генетики та медичної генетики як науки	8
Молекулярні основи спадковості	13
Хромосомні основи спадковості	21
Мінливість живих організмів	26
МЕТОДИ ГЕНЕТИЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ	30
Клініко-генеалогічиий метод	30
Лабораторні медико-генетичні методи	34
СПАДКОВІ ХВОРОБИ	37
Аномалії та дефекти розвитку	40
Порушення метаболізму	49
Патологія вуглеводного метаболізму	50
Порушення метаболізму амінокислот	51
Порушення ліпідного обміну	53
Порушення обміну металів	57
Порушення інших видів метаболізму	59
Фармакогенетичні ензимопатії	66
Спадкові хвороби крові, кровотворних органів,дефекти білків плазми	72
Спадкові хвороби сечових органів	76
Спадкові дефекти неферментних білків	79
Первинні імунодефіцити	82
Спадковість в онкопатології	86
Мітохондріальні хвороби	89
Хвороби геномного імпринтингу	94

СУЧАСНІ ПРИНЦИПИ І МОЖЛИВОСТІ ЛІКУВАННЯ ТА ПРОФІЛАКТИКИ СПАДКОВОЇ ПАТОЛОГІЇ	99
ГЕНЕТИЧНИЙ МОНІТОРИНГ	103
МЕДИЧНІ АСПЕКТИ ГЕННО-ІНЖЕНЕРНОЇ БІОТЕХНОЛОГІЇ	107
МЕДИКО-ГЕНЕТИЧНЕ КОНСУЛЬТУВАННЯ	115
Контрольні питання та задачі	121
Генетичний глосарій	124
Відповіді на питання та задачі	130
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ	133

Вступ

Життя на Землі побудовано за єдиним планом, в його основі лежать єдині механізми і закони, які забезпечу­ють кодування програми особистого існування живої Істоти, передачу цього коду нащадкам, реалізацію про-І рами в конкретних умовах (у просторі та часі) та •Імінення, корегування цієї програми, без чого немож­лива сама еволюція. Наука, що вивчає спадковість та мінливість організмів, зветься генетикою. Ця ба-юва біологічна наука має власні цілі: 1. Вивчити .Іакономірності спадковості та мінливості. 2. Викорис­тати набуті наукові знання у практичній діяльності людини.

Усі, хто обрав для своєї праці галузь медицини, поза нсяким сумнівом, мають знати генетику загальну, ге­нетику людини, медичну генетику, діагностичні мож­ливості клініко-генеалогічного аналізу, методів моле­кулярної та біохімічної генетики, цитогенетики. Лікарі будь-якого профілю повинні опанувати основи таких нових галузей науки, як популяційна генетика, імуно­генетика, фармакогенетика та онкогенетика, розумі­ти можливості та принципи медико-генетичного кон­сультування родин. Не володіючи цим матеріалом, лікар не може мислити генетично і тому оцінює норму та патологію, здоров'я та хворобу тільки стосовно впли­ну шкідливих факторів середовища (інфекційні аген­ти, порушення у харчуванні, травми, отрути, радіаційне опромінення тощо) на якусь «середньостатистичну» людину. Такий погляд на проблему подібний баченню одним оком плоского зображення замість тривимірної дійсності, пізнання якої можливе тільки за наявності обох очей.

У наш час, наприкінці 20-сторіччя, а тим паче для лікарів наступного віку, обмежене уявлення є не тільки недостатнім, а навіть хибним. «Середньої» людини для медицини взагалі не існує, є конкретна особа певної статі, віку, з індивідуальною, ні на кого не схожою гене­тичною програмою, що зумовлює саме ЇЇ норму реакції на чинники існування. Двох однакових людей не існує (за винятком монозиготних близнюків). У людини, як і у кожної живої істоти, вся інформація про фізичні, біо­логічні ознаки, чутливість до навколишнього середови­ща, схильність до конкретної розумової чи іншоіидіяль-ності, про поведінку, швидкість та силу реакції на зовнішні і внутрішні подразники, несприйнятливість окремих продуктів харчування або лікарських препа­ратів, надчутливість до інфекцій, радіації, схильність до захворювань різних органів та систем, порушень обміну речовин, нервово-психічної системи та онкопа-тології записана у генетичному матеріалі кожної кліти­ни людського тіла. Всі ж клітини є потемками однієї зиготи — заплідненої сперматозоїдом яйцеклітини. Тобто організм людини — це клон. У момент заплід­нення об'єднується генетична інформація від батьків і починає реалізовуватися закодована у просторі та часі програма. До миті запліднення інформація в статевих клітинах законсервована, і в їх спадковому матеріалі були сконцентровані стиснуті простір і час. При ста­тевому розмноженні злиття чоловічої та жіночої стате­вих клітин є пунктом 0 (сигналом «пуск»), стартом для розгортання програми життя організму, починаю­чи з ембріонального періоду, через дитинство, пубер-тат, дітородний вік, старість, хвороби та смерть. Медич­на генетика має особливо важливе значення для аку-шерів-гінекологів та педіатрів, які першими зустріча­ються з наслідками реалізації певної генетичної про- : грами і мають змогу створювати індивідуалізовані умови для цього процесу з урахуванням його особли­востей у кожному випадку. Правильне використання

таких можливостей допоможе у подальшому житті організму не тільки зберегти здоров'я, забезпечити дітонародження, виключити інвалідизацію та передчас-" ну смерть, але й закласти засади для повного вияву кожної особистості, подовження повноцінного життя людини. Без знання генетики неможливо лікувати хворого (а не хворобу), неможливо грамотно, тобто ефективно, попереджувати захворювання, створюючи адаптивне середовище існування для кожної людини. Генетика — це не тільки основа біології, але й філософія життя взагалі та медицини зокрема.

Загальна генетика

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ ТА МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ ЯК НАУКИ

Історія розвитку генетики як науки офіційно по­чинається з 1900 р. і поділяється на 6 періодів:

1. Тріумфальний хід менделізму.

2. Утвердження хромосомних основ спадковості.

3. Відкриття індукованого мутагенезу.

4. Розвиток біохімічної генетики.

5. Опанування основ молекулярної генетики.

6. Становлення мобільної (сучасної) генетики.

До-70 —80-х pp. XX ст. більшість вчених-генетиків вважали, що головні закономірності спадковості та мінливості організмів уже вивчені, тобто генетика як фундаментальна наука досягла своєї першої мети. А тому в майбутньому увага науковців та їх дослідження ма­ють бути скеровані на розвиток генетики різних організмів, у тому числі генетики людини і медичної* генетики та їх прикладних аспектів — біотехнології, розкодування генетичних програм, створення нових гібридних геномів та генотипів, нових живих істот в інте­ресах «всього людства», окремих популяцій, класів сус­пільства (навіть груп) або, що рідше, кожної конкретної людини.

В зв'язку з цим проблеми гуманності повністю ляга­ють на плечі лікарів, генетично освічених, які мають сто­яти на варті здоров'я та життя кожної людини (а не тільки держави або суспільства в цілому), як це ведеть­ся лікарями всіх країн з часів Гіппократа.

Межі історичних періодів розвитку генетики як науки не є остаточно визначеними, вони цілком умовні, бо кожний наступний період зароджувався у надрах

попереднього і мав продовження протягом усіх наступ­них. Назва ж періодів відображає основний напрямок наукових досліджень саме в цей час.

Головна особливість розвитку генетики полягає в Існуванні величезного доісторичного періоду (протя-Іом усієї історії людства), коли відбувалося накопи­чення та аналіз факторів спадковості і мінливості ба-і атоклітинних організмів, зокрема й людини. Ознайом­лення з пам'ятками культури та релігії свідчить про •Іс, що здобуті людством знання на якийсь час губилися, забувалися, а інколи просто нехтувалися; часто нау­кові дослідження заборонялися через невігластво або політичні мотиви. Опис родоводів, починаючи з Адама та Єви, що включали кровноспоріднені зв'язки, інбридні ні інцестні шлюби з успадкуванням окремих видів па­тології, наводиться в Біблії. Поширеність у деяких по­пуляціях осіб-носіїв рідкісних генів, або тих, що мали особливі, відмінні від решти ознаки (лівші та правші гоїцо), також відображена у стародавніх історичних торах.

Перша медико-генетична консультація, що докумен-Іально підтверджена, була подана у Талмуді: не дозво­лялося робити обрізання плоті хлопчикам, старші бра­ги та дядьки по матері яких страждали на кровотечі. Тут ми маємо не тільки ствердження спадковості ге­мофілії, але й правильно підкреслюється зчеплене зі статтю рецесивне успадкування цієї патології.

Основні класичні закони спадковості були відкриті/' Г.І. Менделем (рис.1) у 1865 p., хоч існували і працюг Ішли вони завжди, з часу появи життя на нашій пла­неті. Але потім ці закони з різних на те причин надов­го «канули в Лету», аж до 1900 p., коли троє вчених різних країн незалежно один від одного відкрили їх наново: де Фриз (Голландія), Чермак (Австрія) та Корене (Німеччина). Проте закони спадковості назавжди зберегли назву законів Менделя, виз­начивши окремий напрям у біології — менделізм. Істо-

рія генетики людини фактично вважається наукою, що існує з 1865 р. (а не з 1900 p.), але виходячи не з праці Менделя про закони успадкування якісних, альтерна­тивних ознак, а із праць Гальтона, в яких йдеться про успадкування кількісних ознак. Саме цей рік вважається початком зародження євгенічних уявлень та досліджень про методи й умови впливу на спадкові якості люди-^

її й. Результати проведених досліджень згодом стали :»а основу науки євгеніки, позитивної і негативної, що мгодом переросла у псевдонауку расової гігієни, — ра­сизму та фашизму. Впродовж десятків років людєтво не мало наукового обгрунтування недоцільності, хиб­ності євгенічних уявлень та намагань.

У наш час не викликає сумніву твердження, що євге­ніка не має під собою ані філософських чи моральних підстав, ані біологічного обгрунтування, ані генетичної основи. По-перше, при селекції рослин, комах, тварин людина працює у власних інтересах, незважаючи на Інтереси живих істот, яких вважає нижчими за себе. Хто ж буде вирішувати долю людини? Не можна вирі­шувати долю системи, якщо входиш до складу тієї ж системи. По-друге, ми не знаємо програми майбутньої сполюції людства, які варіанти генів будуть мати се­лективну перевагу в зміненому нами ж довкіллі, тому не маємо права знищувати гени, що здаються на сьо­годні поганими. По-третє, розумова відсталість у пере-иажній більшості є наслідком рецесивної патології, що має клінічний прояв тільки в гомозиготному стані. Такі хнорі передадуть не хвороби своїм нащадкам, а тільки один з двох мутантних генів. Нащадки будуть здо­ровими як їх бабусі та дідусі. Стерилізація хворих не призведе до зменшення кількості ідіотів, психічно хнорих або злочинців, як це сталося у 30-ті роки в Каліфорнії, де стерилізували 10 000 розумове від­сталих.

Кількість хворих та носіїв хвороби регулюється са­мими популяційними законами (біологічними, гене­тичними). Соціальні ж закони, юридичні та політичні постанови на це не можуть впливати.

Усім відомі 3 закони Менделя:

1. Одноманітність гібридів першого покоління від схрещування організмів, що стійко відрізняються за аль-

тернативними ознаками: в гетерозиготному стані про­являється домінантний ген.

2. Розщеплення гібридів другого покоління (схре­ щування гетерозиготних організмів за якісною альтер­ нативною ознакою) у співвідношенні 3:1 (три части­ ни нащадків з проявом домінантної ознаки та одна — рецесивної).

3. Незалежність комбінування ознак у нащадків батьків, що розрізняються за двома або більше альтер­ нативними якісними ознаками.

Зумовлене цими законами успадкування називаєть­ся менделюючим, патологія, що передається нащадкам за законами Менделя, — менделюючою. Таким чином, справедливість наукових обгрунтувань взяла гору. Щиро чи не дуже щиро помиляючись, політичні діячі колиш­нього СРСР надавали науці, як і моральності, класово­го змісту, додаючи до так званих буржуазних вчень своє ідеологічне закінчення, тавруючи незрозумілі на­уки та протиставляючи «менделізм» разом з «вейсма-нізмом-морганізмом» матеріалізму і марксизму-лені-нізму. Саме це стало вагомим підґрунтям для заборо­ни генетичних досліджень у нашій країні, викладання генетики на всіх рівнях освіти, морального та фізично­го знищення вчених й спеціалістів у цій царині знання та відповідно — наукової і педагогічної літератури. Організатором і виконавцем антинаукової і антилюдсь-кої політики був Т.Д.Лисенко, а її наслідком стало виховання майже трьох поколінь лікарів, які не зна­ють генетики і відрізняються від медичних працівників інших країн відсутністю генетичного мислення, це по­значається на їхньому професіоналізмі.

МОЛЕКУЛЯРНІ ОСНОВИ СПАДКОВОСТІ

Молекулярні основи спадковості становлять нук­леїнові кислоти — ДНК (у всіх мікробів, одноклітин­них, рослинних організмів, комах, тварин) та РНК (у деяких вірусів, зокрема онкогенних). Саме в цих вели­ких біополімерах за допомогою єдиної мови, алфавіт якої складають 4 літери — нуклеозиди, записана гене­тична інформація живих істот. У ДНК інформація вик­ладена чергуванням аденіну (А), тиміну (Т), гуаніну (Г) та цитозину (Ц), які утворюють певні послідов­ності, зв'язуючись залишками дезоксирибози та фос­фором в одноланцюгову молекулу. Потім два компле­ментарні один одному ланцюги утворюють водневі зв'язки: аденін-тимін (AT) та гуанін-цитозин (ГЦ), які закручуються й утворюють подвійну спіраль, переваж­но правогвинтову, одночасно біологічну та інформаційну (рис. 2, «зміїні сходи»). Молекула РНК має односпіраль-ну структуру. До її складу замість тиміну входить ура­цил (У), а замість залишку дезоксирибози — рибоза (хімічно дещо інша пентоза).

Молекула нуклеїнової кислоти (НК) має здатність до розмноження, подвоєння або реплікації. Розмножу­ються, тиражуються не білки, а нуклеїнові кислоти. За наявності необхідних компонентів та відповідних фер­ментів на матриці кожної нитки двоспіральної ДНК (після їх роз'єднання) синтезується комплементарний ланцюг нової ДНК. Реплікація має напівконсерватив-ний, матричний характер. У кожній двоспіральній мо­лекулі міститься і материнський (старий), і дочірній (новий) ланцюг нуклеотидів.

На рівні одноклітинних організмів немає смерті від старості. Цей механізм забезпечує стабільність генетич­ної інформації, її збереження при процесі передачі нащадкам.

Під час реалізації генетичної інформації відбувається декодування: мова нуклеїнових кислот (чотири літе­ри А, Т, Г, Ц) має бути перекладена на мову білків (20 амінокислот, умовно 20 літер). Це можливо завдяки кодовому принципу: одній амінокислоті відповідає за­пис з трьох нуклеотидів у нуклеїновій кислоті. Наприк­лад, послідовність аденін, аденін, аденін (ААА) кодує фенілаланін, а АТТ — лізин. Тому генетичний код — триплетний. Але з 4 літер (А, Т, Г, Ц) можна одержати 64 різні комбінації по 3 літери (4³ = 64), а у природі існує тільки 20 амінокислот. Інші триплети (кодони) — сполучення трьох нуклеотидів — не зайві. Три з них (АТЦ, АЦТ, АТТ) — термінуючі, вони свідчать про кінець синтезу, розділові знаки (як у мові — крапка, кома тощо). Інші забезпечують запас міцності геному, бо кодують ті ж самі амінокислоти, що й основні трип­лети (рис. 3). Тому генетичний код — вироджений: одна амінокислота може бути закодована в ДНК 2—4 триплетами. В одному гені кодони розташовані один за одним, як слова у реченні, не перекриваються, що спрощує запис та робить його стабільним. Генетич­ний код не перекривається. У всіх живих організмів на Землі в генетичній програмі ті ж самі триплети кодують ті ж самі амінокислоти. Генетич­ний код ще й у н і ве реальний . Маємо запам'я­тати ознаки генетичного коду/ триплетний, вироджений, не перекривається, універсальний. Але у кожному правилі існують винятки. В останні ЗО років дослідники вивчали і збирали такі виключення, їх виявилося багато, виникли нові гіпотези та теорії, що і призвело до виникнення сучасної мобільної гене­тики, яка прийшла на зміну генетиці класичній. Зараз ми знаємо, що: 1) генетична програма не є зовсім стабільною: існують мобільні дисперговані гени, або еле­менти, що змінюють своє положення, стрибають з місця на місце; 2) усередині гена існують ділянки зі змістом (екзони) та без нього (інтрони); 3) велика кількість

інформації має регуляторні функції; 4) ген — поді­льний; 5) у геномі мають місце не тільки унікальні кодуючі послідовності, але й величезна кількість по­вторів інформації; 6) запис генетичної інформації уюжє відрізнятися від універсального. Інформаційні молеку­ли містяться в клітинах еукаріотів не тільки у ядрі (основна, найбільша програма), але й у деяких органе-лах цитоплазми: мітохондріях, плазмідах, інших ДНК-чи РНК-носіях. Так-дт, в мітохондріях код відрізняється від універсального.

Реалізація"генетичної інформації, а саме синтез білка, здійснюється в цитоплазматичних структурах — ри-

босомах. Для того щоб план будови білка донести від ДНК до рибосом, клітина має спеціальні механізми та рухомі молекули. З того, що знаємо нині, механізм нази­вається транскрипцією, а молекули — це різні види РНК. Транскрипція означає переписування інформації з ДНК на РНК. Головним же в синтезі білка є трансля­ція — переклад інформації з однієї мови на іншу.

Кодовий запис про структуру білкової молекули переноситься з ДНК на інформаційну (матричну) РНК (вона ж РНК-переносник, лат. «месенджер», синоніми: іРНК, мРНК, т-РНК) шляхом комплементарного, мат­ричного синтезу РНК на ДНК, який можна порівняти з реплікацією (синтез ДНК на ДНК). Молекула РНК копіює весь ген еукаріотів разом з незначущими інтро-нами. Такі тимчасові молекули називаються пре-іРНК.

Молекули пре-іРНК переміщуються з ядра до ци­топлазми, а саме до рибосом, що складаються з рибо-сомних РНК (рРНК) та білків. По дорозі пре-іРНК модифікуються, з них видаляються незначущі ділянки кода (інтрони). Значення інтронів, мабуть, дуже важли­ве, але ще повністю не розшифроване.

Третій вид РНК складають відносно маленькі (де­сятки нуклеотидів) молекули транспортних РНК (тРНК), які приносять до рибосом специфічні активо­вані амінокислоти (рис.4), ставлять їх на відповідне місце в поліпептидному ланцюгу, визначене кодоном іРНК. Тільки молекула тРНК має в своєму складі антикодон, комплементарний до кодону іРНК.

Ми вже визначили, чим РНК відрізняється від ДНК. Білок синтезується за планом іРНК, тому і триплети, що кодують амінокислоти, найчастіше записуються ком­плементарною мовою РНК, для фенілаланіну це буде УУУ, термінуючі кодони УАГ, УГА, УАА.

Таким чином процес реалізації спадкової інформації від гена до фену (синтез білка — один з них) має вигляд: ДНК>РНК>білок. Довгий час ця формула

_£Z - І потоку генейрНїоІ Інформації вважалася центральною

догмою генетики., _s І

У наш час мобільної генетики встановлено існуван­ня процесу перенесення інформації від РНК до ДНК. Зворотна транскрипція була передбачена І відкрита С.М Гершензоном (рис.5) та експериментальне оста­точно доведена лауреатом Нобелівської премії Г.М.Тьо-

міним. Якщо до цього додати реплікацію ДНК на ДНК та РНК на РНК (можливо, існує у деяких вірусів), то остаточний запис потоку інформації буде мати такий вигляд:

Синтез нуклеїнових кислот на матриці білка поки що не доведений і, напевно, блокований законами тер­модинаміки. Для його проблематичного існування не­обхідними мають бути невідомі нам енергопостачальні джерела.

Наприкінці XX ст. стало відомо, що в генотипі лю­дини міститься 50—100 тис. різних генів. Вони коду­ють продукти, необхідні для існування клітини (ку­хонні гени), організму (гени розкоші), або, на нашу думку, не кодують нічого. Останні зараз звуться егої­стичними генами, надлишковою генетичною інфор­мацією, що може містити або пам'ять про минулу ево­люцію, або бути резервом (планом) майбутньої ево­люції.

Увесь обсяг генетичної інформації знаходиться під суворим контролем регуляторних механізмів. Усі гени взаємодіють між собою, створюючи єдину систему. Регуляція їх активності відбувається як за відносно простою схемою — продукт гена змінює активність цього чи іншого гена, так і шляхом складного багаторівнево­го механізму. Він включає процеси регуляції актив­ності генів на етапах транскрипції (до, під час та після неї), трансляції (до, під час та після неї), узгодженої, каскадної групової регуляції праці генів (їх експре­сія), участі в цьому процесі гормонів (загальні сигнальні

речовини), хімічної модифікації ДНК та інших загаль­них модифікаторів експресії генів. Експресія окремого гена залежить від того, в якому складі (генотипі) цей ген перебуває. Тому існує різна пенетрантність (прояв­лення) та експресивність (вираження) генів як нор­мальних (дикий тип), так і мутантних алелів.

Ці поняття вперше введені в генетику М.В.Тимо-феєвим-Ресовським. Конкретний генотип людини виз­начає ступінь пенетрантності та експресивності певних хвороб, навіть до відсутності клінічної картини пато­логії за наявності, здавалося б, необхідної кількості мутантних генів.

ХРОМОСОМНІ ОСНОВИ СПАДКОВОСТІ

Хромосомні основи спадковості були закладені дос­лідженнями Т.Бовері та В.Сеттена у 1902 р. під час першого етапу розвитку науки генетики, значно рані­ше, ніж були відкриті молекулярні механізми.

Дослідженнями гістологів та цитологів, які працю­вали на різних експериментальних моделях, було вста­новлено, що кожному видові живих істот відповідає власна кількість та будова хромосом, що у більшості живих істот — подвійний (диплоїдний, 2п) комплект хромосом у соматичних клітинах, та що у разі статево­го розмноження в істот різної статі склад хромосом однієї пари (статеві хромосоми) різний. Дозрілі ста­теві клітини мають гаплоїдний (п) набір хромосом внаслідок редукції у мейозі.

Диплоїдність відновлюється під час запліднення, що і призводить до початку нового життя, тобто означає старт, від якого для цієї нової істоти починається відлік часу.

Хромосома — це одна кільцева двоспіральна моле­кула ДНК, намотана на ланцюжок гістонових бубликів,

внаслідок чого утворюється її 4-рівнева спіралізація. Чим щільніший зв'язок ДНК з гістонами, тим більша спіралізація хромосоми, остання більше інактивована, генетична інформація виключена з процесу. Найвищий ступінь спіралізації хромосом спостерігається під час останніх фаз мітозу (анафаза, телофаза), що зберігає генетичний матеріал від ушкоджень під час його роз­поділу між дочірніми клітинами. Найменша спіралі­зація хромосом та порівняно слабкий зв'язок ДНК з гістонами існує у О_о-фазі клітинного циклу, коли кліти­на здійснює свою диференційовану функцію. У цей пе­ріод інтерфази експресується основна кількість дієздат­них генів, працюють «кухонні» гени — однакові у всіх клітинах організму, які забезпечують власні потреби клітин в РНК, білках, ліпо- та глікопротеїдах, фермен­тах, енергії та ін. У цей час здійснюється і спеціалізова­на функція клітин диференційованих тканин та органів, працюють гени «розкоші», продукти яких необхідні всім клітинам організму та виділяються у міжклітин­не середовище у вигляді ферментів, гормонів, нейро-пептидів тощо. У фазі G,, в яку входять клітини при підготовці до ділення, починають функціонувати гени, що забезпечують розмноження, у цитоплазмі накопи­чуються необхідні білки та енергетичні сполуки. Клітина входить у S-період, тобто період синтезу ДНК. До по­чатку S-періоду так звана інтерфазна хромосома має одну хроматиду і по одному плечу з різних боків цен-троміри.

Під час напівконсервативного матричного синтезу утворюються нові дочірні нитки ДНК, що комплемен­тарні материнській нитці; хромосоми одержують дру­гу хроматиду, поєднану в ділянці центроміри з існую­чою. У цей час припиняється експресія генів, що пра­цювали у попередні періоди, і хромосома починає швид­ко спіралізуватися. Через період G₂, в якому з'явля­ються структури мітотичного веретена (також внаслі­док функціонування відповідних генів), клітина вхо-

дить в мітоз, послідовно проходячи профазу (розпад мембрани ядра, неодночасова спіралізація хромосом), метафазу (коли добре сформовані двохроматидні хро­мосоми розміщуються по екватору клітини, нанизані центромірою на нитки веретена), анафазу (хромосома розділяється вздовж по центромірі на дві поодинокі хроматиди, що розходяться до різних полюсів верете­на) та телофазу (однохроматидні хромосоми почина­ють створювати нові ядра і власні клітинні оболонки кожної нової клітини). Замість однієї материнської клітини виникають дві нові — дочірні, замість однієї старої — дві новонароджені. Доки клітини діляться, вони не вмирають, не старіють, а омолоджуються. На рівні одноклітинних організмів час можна повернути назад.

Кількість хромосом, що містять всі гени організму, постійна дляїкожного виду. Tjio та Levan (1948) впер­ше визначили, що в кожній клітині тіла людини знахо­диться 46 хромосом, тобто для людини є властивим набір хромосом 2п=46, або 23 пари хромосом, з яких одна пара статевих хромосом (XX у жінок і XY у чо­ловіків) та 22 пари аутосом, однакових у осіб різної статі. Статеві клітини утворюються внаслідок двох послідовних мейотичних поділів клітин гермінативно­го епітелію, під час яких один із поділів настає без періоду синтезу ДНК (екваційний поділ, або редукція кількості хромосом). Тому кожна дозріла стагева клітина має гаплоїдний, половинний (п) набір хромосом. Су­купність генів, що міститься у хромосомах гаплоїдних клітин, зветься геномом. Усі яйцеклітини мають 22+Х хромосоми, сперматозоїди мають 22+Х хромосоми або 22+Y хромосоми (у співвідношенні 1:1). Стать май­бутньої дитини (46, XX або 46, XY) залежить від набо­ру хромосом сперматозоїда, що запліднив яйцеклітину. В той же час яйцеклітина може мати різну вибіркову чутливість до тих чи інших сперматозоїдів. Жіночий організм повністю диплоїдний, чоловічий — гемізигот-

ний за X- та Y-хромосомами. Тобто чоловічі клітини мають всі гени, що розташовані в аутосомах, у подвійній кількості (як і у жінок), а гени, розташовані в статевих хромосомах, у чоловіків існують в одному екземплярі. В результаті статевого розмноження дівчинка отримує кожний ген і від матері, і від батька, а хлопчик отримує гени, що розташовані в Х-хромосомі тільки від матері, а ті, що містяться в Y-хромосомі — тільки від батька. Цей механізм лежить в основі зчепленого зі статтю ус­падкування. Розміщення генів у хромосомах та їх зчеп­лене успадкування зумовлює відхилення від закону Менделя про незалежне розщеплення спадкових ознак у нащадків другого покоління (онуки) у разі полі-гібридного схрещування. Це розщеплення обмежуєть­ся групами зчеплення, кількість яких збігається з гап­лоїдним комплектом хромосом (п)+1. У людини таких груп 24=22+X+Y. Y-хромосома значно менша за X і містить менше ДНК, генів, інформації. Різниця в кількості генів у генотипах чоловіків та жінок дещо компенсується спіралізацією в інтерфазових клітинах жіночого організму однієї з двох Х-хромосом. У сома­тичній клітині жінки працює в більшості випадків одна Х-хромосома, інша ж інактивована, дуже спіралізована і виявляється у вигляді брилки хроматину трикутної, овальної чи округлої форми, що розташована найчасті­ше біля мембрани ядра. Ця структура має назву хро­матин статевий, або тільця Барра (канадський гістолог, який вперше звернув на неї увагу) і використовується для швидкого визначення статі особи, в якої взяли клітини на дослідження, а також для визначення змін кількості Х-хромосом.

Інактивації підлягають різні Х-хромосоми в різних^ клітинах вибірково. В одних клітинах інактивована Х-хромосома материнського походження, в інших — батьківського. Це збільшує мозаїчність жіночого органі­зму, порівняно з чоловічим. Людина — не тільки клон однієї клітини (зиготи), вона — мозаїка у відповід-

ності до роботи різних генів у різних клітинах, що пов'язано з диференційованою функцією поліпотентних клітин багатоклітинного організму. 46 хромосом люди­ни складають її каріотип. Найчастіше каріотип вив­чається у період метафази лімфоцитів периферійної крові людини після їх підкультивування поза організ­мом та спеціального приготування фарбування препа­ратів (рис. 6).

Наявність у клітинах дишюїдних організмів двох екземплярів кожної хромосоми визначає присутність у них двох екземплярів кожного гена, що розташовані в однакових локусах (ізолокусах) гомологічних хро­мосом і називаються алелями. Гени бувають алёльни-ми (розташовані в ізолокусах та кодують одну озна­ку) та неалельними (різняться за локалізацією, струк­турою та функцією). Організм, в геномі якого містяться однакові алелі одного гена, зветься гомозиготним за цим геном, а той, що має різні алелі, — гетерозиготним. Деякі гени налічують велику кількість різних варі­антів у популяції (кожен організм має тільки два з них). Вони кодують поліморфні білки, що різняться за структурою та функцією. Наприклад, гени, що відпові­дають за білки еритроцитів та визначають основні гру­пи крові, існують у вигляді трьох різних варіантів: ген A (J^A) кодує білок А, ген B(J^B) кодує білок В, ген О (J°) взагалі не кодує.

Наявність у генотипі J° J° зумовлює гомозиготність (два однакових алелі) та І (0) групу крові, набір J^AJ^A також засвідчує гомозиготність, але вже II (А) групу крові, яка буде тою ж при гетерозиготності — J^A J°. Така ж ситуація можлива у випадку III (В) групи крові: гомозиготний набір J^B J^B або гетерозиготний — J^BJ°. IV (АВ) група крові — завжди наслідок гетеро­зиготності J^A J^B. Ген, який кодує альфа-1-інгібітор про­теаз, налічує більше 60 різних алелів, а ген глюкозо-6-фосфатдегідрогенази — більш як 100 різновидів.

Що ж таке різні алелі? Звідки вони беруться? Різні варіанти генів спричинюють урізноманітнення живих істот у межах одного виду та є джерелом еволюції, тобто утворюються внаслідок мутаційної мінливості ви­хідного гена.

МІНЛИВІСТЬ ЖИВИХ ОРГАНІЗМІВ

Мінливість живих організмів може бути спадковою та неспадковою. Неспадкова мінливість за Ч. Дарвіном — •«визначена мінливість» або більш розповсюджена на­зва — модифікаційна мінливість або просто — моди­фікації, тобто це мінливість фенотипу організму (що не змінює генотипу) в межах норми реакції, яка закла­дена у певному генотипі. Модифікації — це і адап­тивні зміни, що виникають у чисельних індивідуумів, і у більшості випадків е зворотними, оскільки зникають

після припинення дії чинника, що викликав ці зміни. Вони — специфічні щодо самого чинника. Головний механізм виникнення модифікацій ґрунтується на змінах в регуляції роботи генів. Найбільш сталі серед модифікацій (подовжені у часі) є так звані морфози, які виникають у період ембріогенезу та зберігаються впродовж всього життя організму. Морфози не зника­ють після видалення чинника, що їх викликав. Вони не мають зворотного розвитку, бо незворотними є стадії онтогенезу та час їх виникнення. До цього виду мінли­вості належить і тератогенез у людини. Але в деяких випадках онтогенетична мінливість супроводжується модифікацією генетичної програми клітин організму. В наш час починають вводити термін «епігенетична мінливість», яка може бути спадковою.

С.Г. Інге-Вечтомов (1989) розподіляє мінливість організмів таким чином: спадкова — комбінативна та мутаційна; неспадкова — модифікаційна; онтогенетич­на (подовжені модифікації, тератогенез, морфози), що має риси спадкової та неспадкової мінливості.

Спадкова мінливість — невизначена («спорти») за Ч. Дарвіном — мутаційна мінливість, що виникає внас­лідок утворення нових варіантів генетичного матеріа­лу. Це — зміни в межах гена (алельні варіанти), хро­мосоми, геному. В зв'язку з цим розрізняються мутації генні, хромосомні, геномні. Такі зміни можуть виника­ти у соматичних клітинах, що у разі успадкування при­зведе до клону мутантних клітин тіла; або у статевих, гермінативних клітинах, що може дати мутантних на­щадків. Мутації за їх фенотипічним проявом можуть бути летальними, напівлетальними (знижують плід­ність та життєздатність організмів) або нейтральними і навіть такими, що надають селективної переваги їх носіям за певних умов існування (зростає плідність, життєздатність).

Мутаційна мінливість виникає, також, як і модифі­каційна, під впливом факторів довкілля, але тих чин­ників, що ушкоджують генетичну програму безпосеред­ньо, або опосередковано через ендогенні стресорні ме­ханізми. Мутації залежно від причин, Що до них при­звели, розподіляються на спонтанні (причина невідома, але обов'язково має бути) та індуковані фізичними, хімічними чи біологічними чинниками. Особливе місце серед біологічних мутагенів займають віруси, живі вірусні вакцини, рекомбінантні ДНК, що використову­ються в царині біотехнології, генної інженерії, генної терапії. Такі складники (інформаційні молекули) здатні викликати специфічні (вибіркові) мутації, котрі по­в'язані з характером та ступенем комплементарності цих молекул до генетичної програми реципієнта. Такі ДНК- або РНК-носії можуть викликати подовжений мутагенез, епігенетичну спадкову мінливість, діяти як мобільні генетичні елементи, що вибірково інтегрують­ся в геном, або елімінуються, змінюють свою локаліза­цію тощо.

Фізичні мутагени (УФ-опромінення, радіація) та хімічні мутагени (більш сильні, небезпечні; деякі з них одержали назву супермутагенів) діють неспецифічно, ушкоджуючи мутабельні ділянки геному.

Мутаційна мінливість є основою іншого виду спадкової мінливості — комбінативної, яка забезпечує різноманітність організмів у межах виду та разом з мутаційною створює умови для еволюції. Одним з ме­ханізмів комбінативної мінливості є статеве розмно­ження, за якого виникає перекомбінування генів і хро­мосом, що містять різні алелі, та відбувається виправ­лення помилок у програмі під час мейозу (С.М. Гер-шензон, 1996).

Саме в цей період проходять і модифікаційні зміни генетичного матеріалу статевих клітин (епігенетичні), що звуться імпринтингом. Значення та механізми цьо­го процесу ще недостатньо пізнані.

Мінливість організмів необхідна для розвитку жит­тя так само, як спадковість для його збереження.

Знання положень загальної генетики необхідні для розуміння суті медичної генетики, вивчення основних закономірностей виникнення та успадкування патології у людини, створення нових методів діагностики, ліку­вання та профілактики захворювань, виходячи з їх біологічної суті, етіології та глибокого знання патоге­нетичних механізмів.

Медична генетика — це наука про спадкові хвороби, яка враховує і спадкову схильність. Оскільки генетичні особливості організму існують від моменту запліднення, знання медичної генетики має особливо велике значення для акушерів-гінекологів, неонатологів та педіатрів, які стоять у витоків нового життя. Патоло­гія генетичного матеріалу зумовлює не менше як 50% викиднів, 25% — природжених вад розвитку, 15% — перинатально! смертності, а 10% живонароджених дітей мають спадкові дефекти. Частка спадкових патологій серед усіх хвороб людства постійно збільшується, з од­ного боку — завдяки успіхам у боротьбі з інфекціями, токсичними пошкодженнями та травматизмом, а з іншо­го — через поглиблення наших знань у сфері генетики. У наш час можна впевнено сказати, що немає патології, у розвитку якої не брала б участь спадковість, доречі, як і немає такої норми чи такого здоров'я.

Методи генетичного обстеження

КЛІНІКО-ГЕНЕАЛОГІЧНИЙ МЕТОД

Клініко-генеалогічний метод є головним важелем у медичній генетиці. Більшість діагнозів спадкової пато­логії можна встановити саме за допомогою цього мето­ду аналізу. Він вимагає повного та уважного обстежен­ня хворого, цілеспрямованого збирання анамнезу (про репродукційну функцію та наявність аналогічних ура­жень серед членів ядерної родини та ряду поколінь за материнською й батьківською лініями), а також клінічно­го обстеження та інтерв'ювання усіх можливих для цього родичів пробанда (рис.7).

Родовід має бути вивченим за вертикаллю (від по­коління до покоління) та за горизонталлю (в межах окремих поколінь).

На основі медичного висновку вимальовується фе­нотип пробанда за особливою схемою, що відрізняється від записів в історії хвороби, зроблених лікарями не генетиками. Опис фенотипу починається з оцінки по­ведінки, фізичного розвитку (зріст, маса тіла), контакт-ності хворого, його психічного стану та розумового розвитку залежно від віку. Далі лікар має звернути увагу та відмітити особливості зовнішності пробанда: форма черепа, ріст волосся, його структура і розміщен­ня; форма та розташування вушних раковин (насічки на мочці вуха), брів, очних щілин та відстань між ними. Треба описати форму лоба, носа, ротової щілини, губів, язика, нижньої та верхньої щелеп; наявність, кількість, особливості форми і росту зубів; тверде піднебіння, щілини губи та (чи) піднебіння; форму та розміри

шиї, грудної клітки, хребта. Необхідно також детально обстежити верхні та нижні кінцівки, описати їх фор­му, кількість пальців, дерматогліфічні особливості (ри­сунки) долоней та підошв, позиції долоней, підошв.

Потому увага лікаря приділяється стану шкіри: відмічається її еластичність (чи навпаки), ріст волос­ся, вологість, пігментація, наявність атипових складок, висипання.

Усі відмічені симптоми відповідно записуються спеціальними термінами, що наведені у розділі «Гене­тичний глосарій». Можливість встановити точний діаг­ноз великою мірою залежить від того, наскільки повно виявлені мікроаномалії розвитку, на які лікарі зазви­чай не звертають належної уваги.

Дослідження стану внутрішніх органів традиційни­ми методами пальпації, перкусії та аускультації завер­шують клінічне обстеження пробанда. З анамнезу прин­ципового значення набувають відомості про перебіг вагітності, строк пологів, маса та зріст дитини при на­родженні, акушерсько-гінекологічний анамнез матері та родини.

Опитування і клінічне обстеження якомога більшої кількості родичів пробанда має на меті виявлення носіїв патологічних генів як рецесивних, так і домінантних, втім і зчеплених зі статтю. Рецесивні алелі клінічно проявляються тільки в гомозиготному стані (має зна­чення спорідненість батьків), домінантні — як в гомо­зиготному, так і в гетерозиготному наборі.

Разом з тим наявність та ступінь виразності клінічної симптоматики залежить від пенетрантності та експре­сивності певного гена.

Пенетрантність — частота або ймовірність прояву будь-якого домінантного гена, вона позначається процен­тним відношенням кількості осіб, у яких ген проявляється у фенотипі, до всіх носіїв цього гена. Експресивність — ступінь фенотипового прояву гена, міра сили гена, що визначається ступенем розвитку ознаки.

У медичній генетиці термін «експресивність» вико­ристовується стосовно повноти виявлення синдрому, а не тільки певного симптому, бо саме синдром, а не сим­птом є наслідком однієї мутації (при менделюючих хворобах). Часто експресивність моногенного синдро­му залежить від статі пробанда. Результатом клініко-генеалогічного обстеження родини є запис фенотипу, родовід, визначення типу успадкування патології та попередній діагноз. Під час складання родоводу вико­ристовуються графічні символи. У родоводі (генеалогіч­ному дереві) покоління позначаються римськими циф­рами, починаючи з покоління пробанда (0), а кожна людина в одному поколінні — арабськими цифрами. Особа (пробанд), що звернулася до лікаря, відмічаєть­ся стрілкою. Таким чином, кожна особа з обстеженої родини має свій номер, що відбиває його місце у родо­воді (див. рис. 7).

Після встановлення на І етапі попереднього діагно­зу (на основі клініко-генеалогічного аналізу) необхід­но провести диференційовану діагностику з подібни­ми за клінікою синдромами, генокопіями та фенокопі-ями цієї патології, з метою верифікації діагнозу. При цьому широко застосовуються консультації відповід­них спеціалістів: офтальмолога, невропатолога, психі­атра, кардіолога, ортопеда та інших, склад яких визна­чається в кожному окремому випадку. Такому пробан--ду та членам родини призначаються лабораторні та апаратурні дослідження: рентгенографія черепа, кінцівок, хребта (встановлення кісткового віку, вияв­лення аномалій), ультразвукове дослідження, загальні аналізи крові і сечі, функціональне та лабораторне обстеження серцево-судинної, травної, дихальної, імун­ної, ендокринної, сечо-статевої та центрально-нервової систем. І знову ж обсяг та комплекс цих обстежень у кожному випадку ґрунтується на конкретних гіпоте­зах щодо діагнозу, наявності — відсутності змін, що ха­рактерні для підозрюваної патології. Ці дії складуть II

етап медико-генетичного обстеження. У деяких випад­ках вирішальним може бути результат аналізу ендок­ринного статусу хворого, в інших — імунного статусу чи гістологічного дослідження біопсійного матеріалу. Встановити діагноз в родинах, що раніше мали випад­ки дитячої смертності істотно допоможуть протоколи розтину.

Більшість спадкових синдромів зустрічається в по­пуляції дуже рідко (ІхІО³ — ІхІО⁶), тому для верифі­кації діагнозу слід порівнювати конкретний випадок, з описаними в літературі (атласи, монографії, каталоги, комп'ютерні діагностичні програми, наприклад, «Possum»). У разі спадкової патології точність діагно­зу визначає не тільки тактику лікування хворого, про­гноз його життя та перебігу хвороби, але й успішність медико-генетичного консультування як хворого (фор­мування адаптивного середовища, вибір професії, под­ружньої пари, прогноз дітонародження), так і членів його родини — вчасне виявлення уражених індивіду­умів, пренатальна діагностика, профілактичне лікуван­ня, преконцепційна профілактика, ступінь ризику на­родження хворих дітей.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок: діагно­стика спадкової патології, успішність її лікування та попередження залежить передусім від компетентності, освіченості лікаря, володіння генетичним мисленням більшою мірою, ніж від наявності дорогої апаратури, реактивів, спеціалізованих установ тощо.

ЛАБОРАТОРНІ МЕДИКО-ГЕНЕТИЧНІ МЕТОДИ

Лабораторні медико-генетичпі методи обстежен­ня мають високу чутливість, що дозволяє однозначно визначити діагноз, характер та локалізацію спадкового дефекту на рівні продукту гена, мутації в гені, хромо­сомі, геномі.

Ці методи незамінні при масових скринінгах пато­логії, пренатальній інвазивній діагностиці, виявленні носія патологічного алеля, встановленні батьківства, доклінічній діагностиці патології.

У даному посібнику ми обмежимося тільки тим, що коротко перерахуємо ці методи, тому що детальне їх викладення — тема спеціальних монографій та підручників, якими користуються лікарі лаборанти-ге-нетики.

Цитогенетичний метод використовується для дос­лідження кількості та якості структури хромосом, ви­явлення хромосомної патології, мозаїцизма, встановлен­ня носіїв збалансованої хромосомної аномалії. До різно­видів цього методу відносять різні способи диференці­йованого фарбування хромосом, з використанням лю-мінісцентних та радіоактивних маркерів, молекулярно-цитогенетичні методи (гібридизація in situ, FISH-ме-тод тощо).

Завдяки застосуванню цього методу все більше па-тологій розвитку людини переміщується з категорії незнаних, спорадичних хвороб до групи хромосомних та успадкованих.

Спеціальні біохімічні методи скеровані на вияв­лення специфічних продуктів порушеної роботи генів — вільних амінокислот, ліпідів, глікопротеїдів, вуглеводів, ферментів та їх інгібіторів, хибних метаболітів в крові, сечі, тканинах та клітинах організму, амнютичній рідині, хоріоні тощо, а також мінерального дисбалансу.

Дерматогліфічний метод полягає у вивченні ма­люнків з гребінців, ліній та складок шкіри на долонях та підошвах, а також на долоневих поверхнях пальців. Цим методом досконало володіють деякі ясновидці, віщуни, цигани, але поки що він мало відомий лікарям. Разом з тим одночасне формування рисунків на шкірі вказаних частин тіла та розвиток мозку в ембріональ­ному періоді дає підстави вважати, що дерматогліфіч-

ний метод має значні потенційні можливості, які ще чекають на широке застосування в медичній практиці.

Мікробіологічні методи застосовуються для вияв­лення продуктів метаболізму в матеріалі від хворих шляхом реєстрації здатності до розмноження в їх при­сутності залежних мікроорганізмів (ауксотрофів), як у випадку фенілкетонурії.

Молекулярно-генетичні методи дозволяють поста­вити діагноз носійства певного алелю (в тому числі мутантного) на рівні кодового домену в ДНК, навіть за відсутності продукту експресії гена, визначити гомо­зиготний чи гетерозиготний стан останнього. Суттю цих методів є використання специфічності роботи фер­ментів, що розрізають нуклеїнові кислоти, принципу комплементарності нуклеотидних послідовностей та вибіркового розмноження (реплікація, ампліфікація) дволанцюгових ділянок ДНК, здатності забудовувати відсутні ділянки цих структур в умовах пробірки, а не клітини чи організму. Саме на вказану групу покла­даються сподівання щодо вирішення проблем прена­тальної, доімплантаційної і навіть преконцепційної діаг­ностики, встановлення батьківства або особи злочинця тощо. Ці специфічні, універсальні методи можуть ви­користовуватися в практиці охорони здоров'я, за умо­ви достатнього фінансування. Єдиним недоліком мо­лекулярно-генетичних методів є те, що вони дуже до­рого коштують.

У царинах генетики людини та медичної генетики використовуються також популяційні, варіаційно-ста­тистичні методи, метод досліджень на близнюках, які дають можливість вивчати роль спадковості та сере­довища у розвитку хвороби, розповсюдженні спадко­вої патології та носійства патологічних алелів в конк­ретній популяції, встановлювати значення сегрегацій­ного вантажу і мутаційного тиску.

Спадкові хвороби

Спадкові хвороби — ураження, пов'язані з ушкод­женням генетичних структур. При цьому захворюван­ня може успадковуватися від батьків (пробанд-сегре-гант) або вперше виникнути у даного індивідуума внас­лідок мутації (пробанд-мутант). І ті й інші здатні ус­падковуватись у поколіннях (успадковувані хвороби) або не успадковуються у зв'язку з безплідністю ураже­ної особи.

Спадкові хвороби за характером і широтою ушкод­ження генетичних структур можуть бути: 1) геномни-ми, тобто пов'язаними з порушенням кількості хромо--сом у всіх клітинах або в певній частині клітин і тка­нин (мозаїцизм); 2) хромосомними, при яких спостері­гається незбалансоване пошкодження структури хро­мосом типу делеції (втрата ділянки хромосоми), дуплі­кації (подвоєння ділянки хромосоми), транслокації (перенесення ділянки хромосоми різної величини на невідповідне місце або в невідповідну хромосому) та Інші ушкодження хромосом, котрі спричинюють зміну локалізації та дози генів; 3) моногенними, такими що виникають унаслідок мутації в одному гені, що кодує конкретну ознаку. Серед моногенних хвороб за типом успадкування розрізняють аутосомні й зчеплені із стат­тю, при яких пошкоджені гени розташовуються відпо­відно в аутосомах або статевих хромосомах.

Моногенні спадкові хвороби поділяють також на домінантно та рецесивне успадковані. У разі домінант­ного синдрому мутантний ген проявляється не лише в гомозиготному, але й гетерозиготному стані. При цьо­му часто аутосомно-домінантні (АД) синдроми летальні в гомозиготі (якщо обидва алелі домінантні та пошкод-

жені). Патологія успадковується дітьми від уражених батьків (вертикальне успадковування в родоводі), а ступінь її тяжкості залежить від пенетрантності та ек­спресивності ушкодженого гена (рис.8).

Х-зчеплена домінантна (ХД) патологія проявляєть­ся як у жінок, так і в чоловіків; в останніх ці синдро­ми перебігають важче, оскільки чоловіки гемізиготні.

Автосомно-рецесивно (АР) успадковувані хвороби уражують дітей, що народилися від здорових батьків — гетерозиготних носіїв мутантного гена — внаслідок комбінативної мінливості. 25% дітей, батьки яких — гетерозиготи, можуть виявитися (згідно законам Мен­деля) гомозиготами за цим мутантним рецесивним але-лем і бути хворими. Патологія успадковується в родо­воді по горизонталі. Усі діти хворих, котрі перебува­ють не в спорідненому шлюбі, будуть носіями цього гена, але при цьому практично здоровими (див. рис. 7).

Х-зчеплені рецесивні (ХР) хвороби уражають гемі-зиготних чоловіків, успадковуючись від діда через матір (носія мутантного алелю) до онука.

Дівчатка хворіють рідко, якщо від матері й від бать­ка отримують по Х-хромосомі, котра несе рецесивний

мутантний ген. Це траифшрюя при кровноспоріднено­му шлюбі.

Y-зчеплена патологія передається від батька тільки синові. Вона дуже рідкісна.

АД-патологія здебільшого летальна в гомозиготно­му стані, може бути наслідком нових мутацій та вияв­ляти мутаційний тиск.

АР- та ХР-хвороби переважно визначають сегрега­ційний вантаж і є результатом комбінативної мінли­вості.

Мультифакторіальна патологія — це наслідок ком­бінативної мінливості, за якої Діти від обох батьків отри-

мують комплекс мутантних генів, достатній для роз­витку патології. Окрім багатьох генів, що спричиню­ють хвороби, в її етіології й патогенезі велику роль відіграють чинники навколишнього середовища.

Є також хвороби, обмежені статтю, котрі слід відрізняти від зчеплених зі статтю. У цьому випадку мутантні алелі розташовуються в аутосомі (а не в ста­тевій хромосомі), але уражуються тільки особи однієї статі. Наприклад, гіпоспадія розвивається тільки у хлоп­чиків, а знижена лактація — у жінок.

У даному розділі автор прагне підкреслити роль спадковості в розвитку всіх хвороб людини, а не відок­ремити лише спадкові, а відтак, дуже рідкісні патології. У зв'язку з цим хромосомні і моногенні синдроми не відмежовано від іншої патології дитячого віку. На відміну від традиційного викладення матеріал подано так, щоб продемонструвати існування спадкової пато­логії зі специфічною етіопатогенетичною природою се­ред захворювань усіх органів і систем (рис.9). У кожній групі захворювань наводяться лише приклади такої патології, бо тільки моногенних синдромів існує близько 4000, які описані в різних монографіях, атласах, довід­никах тощо.

АНОМАЛІЇ ТА ДЕФЕКТИ РОЗВИТКУ

Значні генетичні дефекти геномної природи над­звичайно сильно порушують процес ембріонального розвитку і найчастіше виявляються летальними. Збіль­шення кількості хромосом, кратне гаплоїдному набору (різні види поліплоїдії), знаходять здебільшого в ма­теріалі спонтанних абортів. У науковій літературі опи­сані поодинокі випадки народження мертвих або ран­ньої постнатальної смерті дітей з триплоїдією, тобто коли кількість хромосом — 69 замість 46. На ранніх стадіях

ембріонального розвитку летальні також аномалії кількості окремих хромосом — моносомія та трисомія.

Завершити ембріональний розвиток і народитися жи­вими (у разі геномного рівня ушкодження) можуть діти зі зміненою кількістю статевих хромосом — синдром Шерешевського —Тернера (45, ХО); полісемія X (47,XXX; 48ДХХХ і подібні), синдром Клайнфельтера (47, XXY; 48, XXYY; 48, XXXY тощо), трисомний варі­ант хвороби Дауна (47, XX (XY) + 21).

Синдром Шерешевського—Тернера і хвороба Дау­на проявляються вже у ранньому дитинстві характер­ним набором численних вад розвитку. Синдром Клайн­фельтера найчастіше діагностують у пубертатний пері­од, а полісемію X виявляють здебільшого випадково, і на фенотипі жінок вона позначається далеко не завж­ди. Зміну кількості хромосом довго вважали новим процесом — наслідком випадкового порушення мейо­зу в одного з батьків. Такі випадки використовували для моніторингу за темпом мутаційного процесу. Про­те є дані, що підтверджують успадкованість факторів, котрі зумовлюють нерозходження хромосом у мейозі. Можлива роль транспозонів (у тому числі інтегрова­них у генотип клітин людини вірусних ДНК) як та­ких, що спричинюють негомологічну кон'югацію, яка призводить до анеуштоїдії (порушення кількості хро­мосом, некратної гаплоїдному набору) у плода. Серед регулярних трисомій, котрі проявляються від народ­ження, слід зазначити синдром Едвардса (47,XX (XY) +18), синдром Патау (47,XX (XY)+13), трисомію за хро­мосомою 8 (47,XX (XY) +8).

До хромосомних хвороб, зумовлених порушенням структури хромосом, належать численні природжені вади розвитку, оскільки ця патологія також пов'язана з великими дефектами генетичного апарату, його пе­ребудовами. Перевести деякі вади до цієї групи хво­роб з групи синдромів із нез'ясованою етіологією дало

змогу вдосконалити методи цитогенетичного обстежен­ня. На цей час описані синдроми цілковитої трисомії за групами G, Е, Д, часткової трисомії та часткової мо-носомії за всіма хромосомами людини. Для них харак­терні аномалії розвитку черепа, кінцівок, дефекти роз­витку очей, вух, твердого і м'якого піднебень, часто — заяча губа, відставання в розумовому й фізичному роз­витку, недоношеність і гіпотрофія при народженні. Поєднання названих аномалій характерні для різних синдромів. Зазначена патологія, що наявна в дитини від перших хвилин життя, а за допомогою пренатальної діагностики реєструється навіть у плода, є показанням до цитогенетичного обстеження. Серед хромосомних аберацій найвідоміші такі: синдром крику кицьки (46, 5р-) та синдром Вольфа —Хіршхорна (46, 4р-). Синд­роми котяче око (46, +22q або 47,+ der 22) та Праде-ра —Віллі (46, 15q-) також, за останніми даними, є хро­мосомною патологією, в етіології якої має значення ге-номний імпринтинг (розділ «Хвороби геномного імпри-тингу»).

Патологія розвитку дитини може мати моно- та полігенну природу. Множинні вади розвитку, успад­ковувані за АД-типом, наводимо нижче.

Ахондроплазія — карликовість (у зв'язку з укоро­ченням кінцівок) з великим черепом і характерними рентгенологічними ознаками у вигляді вкорочення основи черепа, зменшення потиличного отвору, укоро­чення та потовщення трубчастих кісток.

Синдром Трічера —Коллінза —Франческетті (манди-булофаціальний дизостоз) характеризується антимон-голоїдним розрізом очей, колобомою, гіпоплазією верх­ньої та нижньої щелеп, частковою відсутністю вій на нижній повіці, диспластичними вухами, іноді відсутні­стю зовнішніх слухових ходів, глухотою, щілиною верх­нього піднебіння. Тип успадкування — аутосомно-домі-нантний з варіювальною експресивністю.

Синдром Фрімана —Шелдона (обличчя людини, яка свистить) також у більшості випадків успадковується за аутосомно-домінантним типом і відзначається бле-фарофімозом, косоокістю, довгим фільтром (збільшен­ням відстані між носом і верхньою губою), маленьким ротом з підібраними губами, камптодактилією, клишо­ногістю.

За аутосомно-домінантним типом успадковується і синдром Крузона, що проявляється гіпертелоризмом, екзофтальмом, розхідною косоокістю, формою носа «дзьоб папуги», короткою верхньою губою, гіпоплазією верхньої щелепи й прогнатизмом нижньої. Іноді відзна­чається синдактилія, катаракта, застійний сосок зоро­вого нерва, атрофія зорових нервів. Гострота зору зви­чайно знижується в перші роки життя, потім стабілі­зується. Нерідко трапляються щілина піднебіння, вади серця.

Синдром Рубінштейна — Тейбі (синдром широких перших пальців) проявляється симптомокомплексом: затримка росту, розумова відсталість, розширені кінцеві фаланги перших пальців рук та ступнів, черепно-лицьо­ві дизморфії, гримаса, що нагадує усмішку, крипторхізм, вади розвитку мозку та внутрішніх органів.

Можливим є різний тип успадкування як АР, так і АД з неповною пенетрантністю і експресивністю (рис. 8, 10).

Синдром Опітца (типи І та II) характеризується гіпертелоризмом, щілинами обличчя, вадами розвитку вух, серця; у чоловіків — гіпоспадією, крипторхізмом, паховими грижами.

Синдром Поланда — однобічний дефект великого грудного м'яза з відсутністю соска і дефектами ребер на тому самому боці, а також синдактилія.

Полікістоз нирок (дорослий тип) частіше прояв­ляється після ЗО років. Відзначаються біль у животі, двобічне збільшення нирок, протеїнурія, гематурія. У 50 — 60% хворих спостерігаються артеріальна гіпертен-

Рис. 10. Синдром Рубінштейна — Тейбі (пробанд 0.2 у родоводі, що на рис. 8). Дівчинка К., 12 років:

а — антимонголоїдний розріз очей, гіпоплазія крил носа, загнутий донизу кінчик носа, гримаса, що нагадує посмішку;

б — широкі кінцеві фаланги пальців рук; . в — широкі кінцеві фаланги першого пальця ніг

зія, прогресуюча ниркова недостатність. Інколи це зах­ворювання виявляють у дітей віком до 10 років.

Синдром Ван дер Вуда окреслений такими ознака­ми, як щілина губи або піднебіння, ямки на слизовій оболонці нижньої губи.

Синдром Аарськога в осіб чоловічої статі проявляєть­ся коротким тулубом, круглим обличчям, гіпертелориз-мом, брахідактилією, шалеподібною калиткою. Вторинні статеві ознаки розвиваються нормально. У жінок відзна­чаються стерті риси захворювання, у зв'язку з чим нині припускають ХД-тип успадкування цієї патології (жінки-гетерозиготи).

ХД-тип успадкування характерний для синдрому Айкарді, якому властиві одностороння мікроцефалія, асиметричне обличчя, низько розташовані вуха, судо­ми, специфічна хоріоретинопатія. Шляхом патоморфо-логічного дослідження виявляють агенезію мозоляс­того тіла.

Серед синдромів чисельних вад розвитку, успадко­вуваних, за припущенням, аутосомно-рецесивно, необхід­но згадати такі.

Синдром Боуена — характеризується черепно-ли­цьовими й скелетними аномаліями, вродженою глау­комою, вадами серця, відсутністю утворення жиру, аге­незією мозолястого тіла, смертю в ранньому віці.

Синдром Сміта —Лемлі —Опітца проявляється гіпотрофією при народженні, мікроцефалією, птозом, епікантом, косоокістю, вивернутими назовні ніздрями, мікрогнатієго, синдактилією, полідактилією, вадами серця, аномаліями нирок і легенів, пілоростенозом, розумовою відсталістю. Нині причиною цього синдро­му вважається мутація в одному з генів, порушення функції якого- пов'язане з обміном холестеролу (ме­таболічна хвороба).

Синдром Гольденгара, якому властива окуло-аури-куло-вертебральна дисплазія, що проявляється від мо­менту народження однобічною гіпоплазією обличчя, ліпо-дермоїдами очей, колобомою верхніх повік, аномалія­ми вушних раковин і хребта.

Синдром Жена характеризується асфіксичною дист­рофією грудної клітки, зміненою кількістю ребер, відста­ванням у рості, укороченням кінцівок, нирковою недо­статністю, природженою вадою серця.

Мозково-очне-лицево-скелетний синдром прояв­ляється різкою пренатальною гіпоплазією, мікроцефа­лією, мікрофтальмією, кіфосколіозом, флексорними контрактурами суглобів.

ХР-тип успадкування властивий стенозу сільвієво-го водопроводу, що супроводжується гідроцефалією та

відповідними клінічними симптомами. До синдромів множинних вад розвитку такого типу зарахований і синдром Ленца, що проявляється мікрофтальмією, ано­малією пальців, мікроцефалією, деформацією вушних ра­ковин, астенічною ті лобу добою. Успадкування синдро­му — Х-зчеплене рецесивне; гетерозиготні жінки ма­ють мінімальні ознаки патології у вигляді вузького обличчя, дефектів зубів і рудиментарної полісиндак-тилії.

Спорадичні випадки множинних вад розвитку на­лежать до патології, пов'язаної з новими мутаціями, оскільки їх успадкування простежити не вдається у зв'язку із значною летальністю. До таких вроджених вад зараховують комплекси амніотичних деформацій (Адам-комплекс, або вроджені ампутації), асоціацію вад VATER: V (vertebrae) — дефекти хребта, A (anal atresia) — неперфорований анус, ТЕ (tracheo-esophageal) — трахеостравоходові фістули, R (radial and renal) — дисплазії променевої кістки й вади нирок. Спорадично трапляється також синдром Кор-нелії де Ланге (мікроцефалія, гіпертрихоз, довгі заг­нуті вії, брови, що зрослися, довгий фільтр, вивернуті назовні ніздрі, відставання в розумовому і фізично­му розвитку, вади внутрішніх органів). У деяких випадках при цьому синдромі описана структурна перебудова хромосоми 3. Можливо, синдром Корнелії де Ланге теж буде включений у групу хромосомних аномалій.

Як спорадичні явища спостерігаються деякі АД-син-дроми (нові мутації), наприклад, ахондроплазія (80% — поодинокі випадки у родині). Ймовірно, що цей відсоток зменшиться, якщо в кожному випадку буде визначатися біологічний батько хворої дитини.

Полігенне мультифакторне успадкування описане для синдрому Поланда (разом з АД-успадкуванням у деяких родинах); при аненцефалії, що супроводжується

гіпоплазією наднирникових залоз і нейрогіпофіза; при атрезії піхви у жінок з нормальним каріотипом (46,ХХ).

Множинні природжені вади розвитку слід відрізня­ти від аномаладів — комплексів вад, котрі виникають у зв'язку із вторинним проявом головного ураження — первинного дефекту певної тканини або органу, що у процесі ембріонального розвитку спричинює формування решти вад.

У міжнародній програмі моніторингу за вродже­ними вадами розвитку в теперішній час відсутній по­казник множинних вад розвитку, бо сучасні, методи дослідження дають можливість ставити діагноз пев­ного синдрому з визначенням хромосомного чи ген­ного дефектів та типу успадкування у кожному роз­глянутому випадку.

Спадкові вади розвитку мутаційної природи необ­хідно розрізняти з наслідками тератогенезу, подовже­ними модифікаціями, що не успадковуються і не пере­даються наступним поколінням.

Природжені вади розвитку окремих органів і сис­тем належать до складу синдромів або успадковують­ся самостійно за одним із зазначених типів: АД, ХД, АР, ХР і полігенно. Причиною генетично зумовлених численних природжених вад розвитку і природжених вад окремих органів і систем вважається система Homeobox генів, що їх мутації ведуть до певного пору­шення ембріогенезу. У наш час ця система всебічно вивчається з метою розробки ефективних методів діаг­ностики даної патології.

Лікування аномалій та дефектів розвитку — хірур­гічне. Воно дуже ефективне. Деякі дефекти (наприк­лад, діафрагмальна грижа) можна усунути ще в прена­тальний період. Частота виявлення і реєстрації вад роз­витку значною мірою залежить від кваліфікації медич­них працівників, використовуваних форм статистичне-

го обліку і звітності. Саме повнота реєстрації природ­жених вад розвитку, а не генетичні ефекти забруднен­ня навколишнього середовища, пояснює різницю їх ча­стоти в різних країнах. Так, частота такої патології на 1000 новонароджених становить: в Угорщині близько 60, у США — 90, а в Україні, за нашими даними, цей показник впродовж 20 років був наближений до 50 із незначними коливаннями по роках.

ПОРУШЕННЯ МЕТАБОЛІЗМУ

Уся патологія обміну речовин, за винятком травма­тичного або інфекційного ушкодження відповідних органів, має генетичну природу і певний тип успадку­вання. Залежно від виду гена, функціональних особ­ливостей мутантних алелів і умов існування індивіду­ума захворювання здатне проявитись у різні періоди життя людини. У разі створення необхідного адаптив­ного середовища воно може взагалі клінічно не вия­витись.

Розрізняють патологію вуглеводного, амінокислотного, жирового і мінерального обмінів. Відповідно до функції ушкодженого гена виділяють ензимопатії, дефекти ре­цепторних білків, білків-переносників необхідних ре­човин, дефекти системи виділення продуктів метаболіз­му тощо. Усі процеси перебувають під жорстким кон­тролем генотипу організму.

Разом з ушкодженням структурних генів, що мають інформацію про будову білка, можливі мутації регуля­торних генів (супресори, репресори, модифікатори) або їх регуляторних ділянок (промотори, оператори, акти­ватори, енхансери та ін.).

ПАТОЛОГІЯ ВУГЛЕВОДНОГО МЕТАБОЛІЗМУ

АД-тип успадкування цих захворювань майже не трапляється. Основна маса синдромів успадковується за типом АР (глікогенози, галактоземії, гіпербілірубінемії тощо). До генетичне неоднорідної групи порушень вуг­леводного обміну зараховують цукровий діабет.

Аглікогеноз (гіперглікемічні судоми) супроводжуєть­ся різкою гіпоглікемією, судомами вранці, відсутністю глікогену в печінці. Первинний біохімічний дефект — ушкодження ферментів, відповідальних за синтез гліко­гену: глікогенсинтетази й уридиндифосфат-глюкозо-глікоген-трансферази. Судомних станів уникають шля­хом частих годувань, у тому числі вночі. Аглікогеноз успадковується за АР-типом.

Галактоземія проявляється блюванням, жовтяницею, гепатомегалією, асцитом невдовзі після народження дитини. У подальшому розвивається катаракта, спосте­рігається затримка росту і розвитку.

За допомогою біохімічного дослідження виявляють галактоземію, зниження активності галактозо-І-фосфат-уридинтрансферази в еритроцитах і тканинах. Галакто­земія успадковується також за АР-типом. Діти — гомо­зиготи за цією мутацією — не можуть вживати молока, а немовлята відмовляються від грудей. Лікування поля­гає в призначенні дієти (суміші, що не містять молока).

Недостатність галактокинази теж проявляється не-переносимістю галактози. Клінічні симптоми галакто­земії та галактозурії такі самі, що й при попередній ензимопатії. Успадковується за АР-типом. Лікування пе­редбачає виключення з раціону молока.

Синдрому Беквіта —Відемана властивий гігантизм плода і гіпоглікемія. Патогенез його незрозумілий. Мож­ливо, він пов'язаний з ензимопатією в межах метаболі­зму глікогену. Описані всі можливі типи успадкуван­ня (переважно АД). Обговорюється роль імпринтингу

в походженні цього синдрому. Проявляється синдром від народження макросомією, макроглосією, пупковою грижею, борозенками на мочках вушних раковин. Спо­стерігаються гіпоглікемія, гіперліпідемія, гіперхолесте-ринемія, гіпокальціємія. Розвивається помірна розумо­ва відсталість. Лікування включає призначення дієти і хірургічну корекцію вад.

Гіпоглікемія новонароджених відзначається їх гіпер­трофією. Такі діти нагадують своїм виглядом тих, хто народився від матерів з цукровим діабетом. Клінічні прояви включають судоми, гіпоглікемію, м'язову гіпо­тонію. Успадковується це порушення за АР-типом, па­тогенез його невідомий. Гіпоглікемія ідіопатична, сімейна, проявляється до дворічного віку, причому частіше у хлопчиків. Спостерігаються слабкість, упрівання, підви­щений апетит, тремор, судоми, можлива кома. Провокує гіпоглікемію лейцин. Припускають дефекти інсулінази, що сповільнює розпад інсуліну.

Цукровий діабет — генетичне гетерогенна патологія, може бути наслідком аутоімунних процесів, зумовлених порушенням генів з системи HLA, мутаціями в струк­турній та регуляторній ділянках гена інсуліну, дефекта­ми рецепторів клітинних мембран, наявністю інгібіторів інсуліну в крові, посиленням руйнування інсуліну, інши­ми генетичними дефектами та різноманітними їх по­єднаннями.

У лікуванні даного захворювання великі надії по­кладені на використання методів біотехнології (генно-інженерний інсулін, пряма корекція гена).

ПОРУШЕННЯ МЕТАБОЛІЗМУ АМІНОКИСЛОТ

У переважній більшості випадків це — аутосомно-рецесивна патологія.

Алкаптонурія — перша з ензимопатій, описаних у людини. Проявляється темною сечею відразу після на­родження дитини. У подальшому внаслідок накопичен-

ня в тканинах гомогентизинової кислоти темнішають склери й слизові оболонки. У віці 10 — 12 років розвив ваються охронозний артрит і захворювання серцево-су­динної системи. Внаслідок генетичного дефекту гомо-гентизиноксидази порушується метаболізм фенілалані­ну і тирозину. Успадковується алкаптонурія за АР-ти-пом. Лікування її включає обмеження вмісту фенілала­ніну і тирозину в їжі, застосування великих доз аскорбі­нової кислоти для поліпшення окислювальних процесів.

Фенілкетонурія — порушення метаболізму фенілала­ніну на більш ранніх його стадіях. Проявляється в перші місяці життя (найчастіше у віці 6 — 9 міс) затримкою роз­витку. У дитини світлі волосся і очі (внаслідок порушен­ня синтезу пігментів), пігментації шкіри немає. Спостері­гаються олігофренія, судомний синдром, характерний ми­шачий запах. Нерідко спостерігаються екзема, дерматит, підвищена чутливість до світла, пастозність, косоокість, ністагм. Захворювання зумовлене відсутністю або зни­женням активності ферменту фешлаланін-4-гідроксилази. За допомогою патоморфологічного дослідження вияв­ляється гліозне переродження головного мозку. Успад­ковується фенілкетонурія за АР-типом. З метою докліні-чного виявлення патології вдаються до масового скри-нінгу новонароджених. За умов раннього призначення дієти, що обмежує споживання фенілаланіну (дієтичні продукти «Берлафен», «Цимогран», «Мінафен», «Апонті»), і суворого лікарського контролю фізичний та психічний розвиток дитини не порушується. Без прове­дення дієтотерапії в 100% випадків розвивається важка розумова відсталість, ідіотія. Більш як відсоток осіб сло­в'янського походження є носіями мутантного гена.

Аргінінемія проявляється судомами, блюванням не­вдовзі після народження дитини. Згодом додаються ге-патоспленомегалія, мікроцефалія, парапарез, відставан­ня в розумовому і фізичному розвитку. У крові й лікворі підвищується концентрація аргініну. Носійство вірусу

папіломи Шоупа, що синтезує аргіназу, призводить до зниження вмісту аргініну в крові. Успадковується аргі-нінемія за АР-типом.

Альбінізм — група захворювань, зумовлених дефек­том метаболізму меланіну, котрий утворюється з тиро­зину. Розрізняють тирозиназопозитивний та тирозина-зонегативний альбінізм (з геморагічним діатезом). Є форми захворювання з глухотою та неушкодженим слухом. Успадковується за АД- , АР-, ХР-типом.

Окрім зазначених порушень амінокислотного обміну, бувають аміноацидемії, пов'язані з дефектами транс­портних систем організму, зокрема — з генетичними дефектами сечових органів.

Целіакія — спадкова патологія, що спостерігається досить часто (1:3000). Вона пов'язана з дефіцитом фер­ментів, які розщеплюють гліодин — частину білка глю-тену, котрий входить до складу пшениці, жита, ячменю, вівса, тобто всіх зернових культур. Патологія проявляєть­ся після введення прикорму у вигляді каш, хліба, при­чому здебільшого наприкінці першого року життя. Внас­лідок токсичної дії глютамінпептиду у хворих гине війча­стий епітелій кишок. Порушується всмоктування всіх поживних речовин. Спостерігаються ентеропатія, дегід­ратація, часті випорожнення рідкої консистенції, гіпот­рофія. Целіакія успадковується за АР-типом. Лікування полягає у виключенні з харчового раціону каш (манної, вівсяної, перлової), хліба.

У наш час є агліодинові зернові, виведені шляхом селекції сортів, мутантних за відповідним геном. Про­дукти з таких круп і борошна можна давати дітям, які страждають на целіакію.

ПОРУШЕННЯ ЛІПІДНОГО ОБМІНУ

У цій групі спадкової патології розрізняють хворо­би накопичення (внутрішньоклітинне накопичення продуктів метаболізму — сфінголіпідози) та ліпоїдо*

зи, що супроводжуються збільшенням концентрації ліпідів у сироватці крові.

Хворобу Тея —Сакса зараховують до групи ганглі-озидозів (GM2, І тип). Це одна з форм амавротичної ідіотії (рання, дитяча). Характеризується клінічне про­гресуючим зниженням гостроти зору, деградацією інте­лекту, іншими неврологічними симптомами. У віці 4 — 6 міс до того активна дитина втрачає рухливість, ціка­вість до навколишньої дійсності, не впізнає батьків, при­пиняє гратися, сміятися, не фіксує погляду, сліпне. Відзначається гіперреакція на звук (аж до тонічних судом). Дитина помирає через 1,5 — 2 роки від початку захворювання. На очному дні визначається симптом вишневої кісточки. Первинний біохімічний дефект — зниження активності фруктозо-1-фосфаталь до лази гексозамшідази А (можлива пренатальна діагностика явища). Успадковується хвороба Тея —Сакса за АР-ти-пом. Здебільшого хворі й гетерозиготні носії трапля­ються серед євреїв-ашкеназі. Припускають, що гетеро­зиготи більш стійкі до туберкульозу. Ефективної те­рапії захворювання досі немає. Призначають симпто­матичне лікування.

ОМ2-гангліозидоз II типу (амавротична ідіопатія Сандхоффа) відрізняється більш злоякісним перебігом, ніж хвороба Тея —Сакса, хоча клінічна картина схожа. Первинний біохімічний дефект — дефіцит гексозамі-нідази А і В. Лікування симптоматичне.

ОМЗ-гангліозидоз II типу (амавротична ідіопатія Нормана —Вуда, природжена форма) розвивається в перші дні життя дитини. Проявляється прогресуючою гідроцефалією або мікроцефалією, судомами, паралічем, сліпотою, затримкою розвитку. Успадковується дане порушення за АР-типом. Ефективної терапії немає, ліку­вання симптоматичне.

Пізня форма амавротичної ідіопатії Куфса (цероїд-ліпофусциноз дорослих) проявляється у віці 15 — 20 років. Спостерігається повільне прогресування органіч-

ної деменції. Зміни з боку органа зору не властиві, проте в окремих випадках виявляють пігментний ре­тиніт. У термінальній стадії захворювання характерні епілептичні напади, паралічі, нерухомість. До цієї гру­пи захворювань зараховують також GMl-гангліози-доз — тип І. Хвороба Нормана —Ландінга, сімейний нейровісцеральний ліпідоз, характеризується розвитком гепатоспленомегалії після 6-місячного віку, кіфосколіо-зом, брахідактилією, численними згинальними контрак­турами суглобів. Звертають на себе увагу такі зовнішні ознаки, як гіпертелоризм, плоске перенісся, низько роз­ташовані вуха, гіпертрофовані ясна. У половини хво­рих на очному дні відзначається симптом вишневої кісточки. Смерть настає у 2 —3-річному віці. Первинний біохімічний дефект в умовах даної патології — дефіцит бета-галактозидази. Успадковується захворювання за АР-типом, лікування симптоматичне.

Хвороба Дері (ювенільний системний ліпідоз; GM1-гангліозидоз, II тип) характеризується відставанням психомоторного розвитку; спастичним тетрапарезом, судомами, атаксією, м'язовою гіпотонією, що змінюєть­ся ригідністю, деменцією. Тривалість життя за такої патології становить 3 — 10 років. Первинний біохіміч­ний дефект — недостатність бета-галактозидази в кліти­нах, лімфоцитах, сечі. Успадковується за АР-типом. Ліку­вання симптоматичне.

Серед ліпоїдозів, що супроводжуються накопичен­ням ліпідів у плазмі, слід виділити різні форми гете­рогенних патологій типу гіперліпопротеїнемій, гіперлі-підемій, гіперхолестеринемій, тригліцеридемій.

Ліпоїдоз плазматичний І типу (гіперліпідемія жи-роіндукована, ксантоматоз гіперхолестеринемічний, хво­роба Бюргера—Грютца) проявляється ксантомами, г&-патоспленомегалією, іноді панкреатитом у віці до 10 років. У крові підвищується рівень холестеролу, триглі-церидів, натщесерце в ній з'являються хіломікрони. В основі патогенезу лежить дефіцит ліпопротешліпази.

Успадковується за АР-типом. Лікування полягає в при­значенні безжирової дієти.

Ліпоїдоз плазматичний II типу (сімейна гіперхолес-теролемія, гіпербеталіпопротеїнемія) проявляється з дитячого віку сухожилковим і туберозним ксантомато-зом, атероматозними змінами у вінцевих судинах сер­ця. Ксантоми розташовуються періорбітально, на сідни-цях, сухожилках. У крові значно підвищується рівень холестерину і дещо зростає показник тригліцеридів. Успадковується дана патологія за АД-типом із непов­ною пенетрантністю. Лікування полягає в призначенні дієти з обмеженням вмісту холестеролу. Щоб знизити його рівень в організмі, застосовують лінетол, деліпін, нікотинову кислоту, холестирамін.

Ліпоїдоз плазматичний III типу у дорослих прояв­ляється бугристими ксантомами, спостерігається також ранній атероматоз. Ксантоми з'являються на стопах. На долонях помітні жовто-оранжеві смуги. У крові вияв­ляють бета-ліпопротеїди дуже низької густини, холес-теролемію, гіперурикемію. Успадковується за АР-типом. Лікування таке саме, як при ліпоїдозі II типу.

Ліпоїдоз плазматичний IV типу (гіперліпідемія ен­догенна, тригліцеридемія, індукована вуглеводами) розвивається як у дітей, так і у дорослих. Уражуються вінцеві судини серця. У хворих нормальна перено-сймість жирів, проте знижена толерантність до вугле­водів. У крові значно підвищується рівень тригліце­ридів, дещо зростає рівень холестеролу. Успадковуєть­ся це порушення за АД-типом.

Лікування полягає в обмеженні споживання вугле­водів; рекомендовано вживання олії. Добрий ефект дає призначення лінетолу, деліпіну, нікотинової кислоти, ловастатину, ліпостабілу, есенціале та інших гіполіпі-демічних препаратів.

Ліпоїдоз плазматичний V типу проявляється у віці 20 — 40 років. З'являються біль у животі, панкреатит,

ксантоми, гепатоспленомегалія, гіперурикемія. Значно збільшується рівень тригліцеридів у крові. Описане АД-успадкування з різною експресивністю, проте зде­більшого ця патологія поєднується з нефрозом, міксе­демою, алкоголізмом тощо. Лікування передбачає при­значення дієти, бідної на вуглеводи й жири, а також препаратів, що використовуються при лікуванні інших форм ліпоїдозів.

Останніми роками встановлено зв'язок плазматич­них ліпоїдозів з мутаціями генів Аро-А, Аро-В, Аро-С, Аро-Е. На цій основі пропонується ДНК-д і агностика членів сім'ї хворого для доклінічного виявлення носій-ства певної мутації та профілактичного лікування.

Сьогодні особлива увага приділяється генетичним порушенням холестеролового обміну, які супроводжу­ються зниженням холестеролу в організмі, що може призвести до народження дитини з синдромом Сміта — Лемлі —Опітца (дефект 7-дегідрохолестеролредуктази), до порушень стероїдного обміну, мієлінізації нервової системи, до розумової відсталості та ін. При зниженні синтезу холестеролу пропонують включати в дієту 2 — З курячих жовтка в день. Але ці висновки ще не є оста­точними. Дослідження тривають.

Порушення обміну металів

Найбільш відома патологія цієї групи — гепато-лентикулярна дегенерація (хвороба Вільсона —Коно­валова) . Це захворювання починається у віці 12 — 20 ро­ків. У хворого спостерігається слабкість, біль у животі, жовтяниця, тремор, м'язова ригідність, гіперкінези, дис­фагія, дизартрія, псевдобульбарні симптоми. По зовні­шньому краю рогівки з'являється кільце зелено-буро­го кольору (кільце Кайзера —Флейшера). Розрізняють абдомінальну, ранню ригідно-аритмо-гіперкінетичну, тремтячо-ригідну та екстрапірамідно-коркову форми

захворювання. Абдомінальну форму часто сприймають за вірусний гепатит, що завершується цирозом печінки. Гепатолентикулярна дегенерація супроводжується де­менцією, успадковується за АР-типом. Вона пов'язана з мутацією в гені, розташованому на хромосомі 13, кот­рий бере участь в обміні міді в організмі. Цей дефект призводить до накопичення міді в крові та відкладан­ня цього металу в клітинах печінки, головного мозку, нирок, селезінки, райдужної оболонки, рогівки, в криш­талику ока.

Білку церулоплазміну (ген на хромосомі 6), дефект якого вважався раніше головним в патогенезі хвороби Вільсона —Коновалова, зараз приділяється основна ува­га в порушенні обміну заліза (Fe₂—>Fe₃) та розвитку анемії і гемосидерозу. Лікування включає призначення дезінтоксикаційної терапії (унітіол, гемодез), пеніцила-міну, купрбнілу або інших хелатів, оксид цинку, тетра-борату натрію. Необхідно виключити з раціону мідьвмісні продукти (мозок, печінка, горіхи, сухофрук­ти тощо); не можна готувати страву в мідному посуді. Протипоказані вітаміни групи В, жовчогінні, мідьвмісні препарати. За умови правильного і тривалого лікуван­ня значно поліпшується клінічна картина.

Генетичний дефект обміну міді зумовлює ще одне важке захворювання — синдром Менкеса, що прояв­ляється судомами, котрі важко припинити, порушенням терморегуляції, жовтяницею, відмовою від їжі, летаргією в період новонародженості. Швидко знижується гос­трота зору. Волосся дуже кучеряве, ламке, гіпопігмен-товане, виявляються симптоми недосконалого остеоге-незу. В основі захворювання лежить дефект всмокту­вання і транспорту міді з кишок, що залежить від мідь-вмісного ферменту — цитохромоксидази. У печінці зни­жується вміст міді, а в сироватці крові — рівень церуло­плазміну. Успадковується синдром Менкеса за ХР-ти-пом. Лікування передбачає парентеральне введення солей міді, мідьвмісного гістидину — бажано в анте-

нагальний період, щоб уникнути необоротних змін у головному мозку й кістках. У постнатальний період внутрішньовенно вводять солі міді під постійним кон­тролем її вмісту в сироватці крові.

ПОРУШЕННЯ ІНШИХ ВИДІВ МЕТАБОЛІЗМУ

Спадкова патологія метаболізму мукополісахаридів має назву мукополісахаридоз, що трапляється у виг­ляді щонайменше 8 самостійних форм. Ця група спад­кових захворювань сполучної тканини характери­зується ураженням опорно-рухового апарату, внутрішніх органів, очей, нервової системи. Вже через кілька місяців після народження у дитини відзнача­ються такі зміни: гіпертелоризм, екзофтальм, збільшен­ня черепа, навислий лоб, запале перенісся, широкий ніс, товсті губи (гаргоїлізм). Розвиваються пахові й пупкові грижі. Звертають на себе увагу короткі шия, кінцівки; деформація хребта і грудної клітки, контрак­тури суглобів. Виявляють також гепатоспленомега-лію, вади серця. Різні форми мукополісахаридозів зумовлені порушенням метаболізму глікозаміноглі-канів на рівні різних ферментів.

Лабораторне дослідження виявляє в сечі підвище­ну екскрецію глікозаміногліканів (дерматансульфату, кератансульфату, гепарансульфату). При гістохімічно­му дослідженні відмічається метахромазія фібробластів і лімфоцитів.

Синдром Гурлєра (І тип) проявляється карликові­стю, люмбальним горбом, характерною глибокою демен­цією, вадами серця. Дитина помирає до 10-річного віку. Основний біохімічний дефект — дефіцит L-ідуроніда-зи. Успадковується патологія за АР-типом.

Синдром Гантера (II тип) характеризується добро­якісним перебігом. Інтелект збережений. Тривалість життя досить значна (до 60 років). В основі розвитку

синдрому — біохімічний дефект ідуронатсульфатази. Успадковується за ХР-типом.

Синдром Санфіліппо (III тип) перебіг має відносно легкий. Розвиваються клінічні симптоми мукополіса-харидозу, розумова відсталість. Змінюється поведінка хворого: дитина стає збудженою, агресивною, нездат­ною зосередитися, порушується сон, погіршується слух. Характерна гетерогенність (типи A,B,C,D) за біохімі­чними дефектами — ушкоджені різні ферменти. Хворі живуть до 20 — 30 років. Успадкування синдрому Санфі­ліппо відбувається за АР-типом.

Синдром Моркіо —Брайлсфорда (IV тип) відзна­чається численними деформаціями скелета, знижен­ням слуху. У хворого дуже коротка шия, низький зріст. Спостерігають помутніння рогівки, остеопороз, серцева і неврологічна патологія. Тривалість життя — до 20 років. Основний біохімічний дефект — дефіцит галак-тозамін-6-сульфат-сульфатази, або бета-Д-галактозидази. Успадковується дане порушення за АР-типом.

Синдром Шейє (V тип) проявляється грижею та помутнінням рогівки від моменту народження. Інші, помірно виражені, характерні для мукополісахаридозу симптоми розвиваються в шкільному віці. До них відно­сять тугорухомість кисті, що набуває вигляду кігтистої лапи, ураження аортальних клапанів, погіршення слу­ху і зору. Біохімічний дефект — дефіцит альфа-L-іду-ронідази (можливо, алельна форма синдрому Гурлє-ра). Успадковується синдром Шейє за АР-типом.

Синдром Марото—Ламі (VI тип) проявляється в 2-3-річному віці. Спостерігається відставання у рості, наростають усі симптоми, властиві мукополісахаридо­зу. Викривляються гомілки. Хворий помирає у віці до 20 років. Біохімічний дефект — дефіцит арилсульфа-тази В. Успадковується за АР-типом.

Хвороба Слая (VII тип) характеризується такими самими клінічними симптомами, що й синдром Маро-

то —Ламі. Є форми захворювання без гепатоспленоме-галії. Біохімічний дефект — дефіцит бета-Д-глюкуроні-дази. Успадковується також за АР-типом.

Синдром Вінчестера (мукополісахаридоз псевдорев-матичний) проявляється карликовістю, контрактурами, помутнінням рогівки, остео порозом, ревматоїдно подіб­ною деструкцією суглобів. Успадковується за АР-типом.

Лікування всіх мукополісахаридозів симптоматич­не: гормональні препарати, великі дози ретинолу, дієта з малим вмістом аскорбінової кислоти. Розробляються методи замісної терапії.

Спадкові порушення пуринового і піримідинового обміну залежно від рівня ушкодження метаболічного ланцюга можуть перебігати або дуже важко з народ­ження — знижується життєздатність, інтелект, з'явля­ються значні неврологічні ураження (синдром Леша — Найгана) або нагадувати хвороби людей похилого віку (подагра).

Синдром Леша — Найгана — природжена патологія, що проявляється спастичним церебральним паралічем, затримкою фізичного і розумового розвитку, аутоагре-сією, а також змінами, характерними для подагри: підви­щенням рівня сечової кислоти в крові, гематурією, ури-курією, нефропатією, гострим артритом. Первинний біо­хімічний дефект — дефіцит гіпоксантин-гуанін-фосфо-рибозил-трансферази. Порушується синтез ДНК. Успад­ковується синдром Леша —Найгана за ХР-типом. Пато­генетичного лікування поки що немає. Нині розроб­ляється пряма генна терапія цієї патології.

Ксантинурія проявляється нирковокам'яною хворо­бою, у деяких дітей спостерігають нічне нетримання сечі, ускладнення у вигляді пієлонефриту. Знижується рівень сечової кислоти в сироватці крові та екскреція кислоти із сечею. Основний біохімічний дефект — зни­ження активності ксантиноксидази. Успадковується за АР-типом. Хворим рекомендується більше пити і об­межувати споживання м'ясних страв.

Подагра позначається болем у суглобах, обмежен­ням їх рухомості та зміною форми. Запальних змін у суглобах немає. Подагра супроводжується нирковока­м'яною хворобою, анкілозами. Відзначають порушення обміну сечової кислоти, зниження активності гіпоксан-тин-гуанін-фосфорибозинтрансферази. Гетерогенність генетичної природи захворювання зумовлює форми з АД- і ХР-успадкуванням (алельні синдрому Леша — Найгана), а також із полігенною схильністю.

Адреногенітальний синдром (АГС) — група гетеро­генних захворювань, зумовлених генетичними дефек­тами метаболізму андрогенних гормонів, що належить до спадкових дефектів обміну стероїдів. Описані 5 форм цієї патології залежно від рівня ушкодження біохімі­чного ланцюга: дефіцит 21-альфа-гідроксилази або 11-бета-гідроксилази, або 17-альфа-гідроксилази, або 20, 22-десмолази, або 3-бета-ол-стероїд-дегідрогенази. Отже, ця ендокринна патологія, як і низка інших спадково зумовлених ендокринопатій, є ензимопатією. Перші два дефекти зустрічаються найчастіше. Захворювання по­чинається в період внутрішньоутробного розвитку.

Адреногенітальний сцндром може бути з втратою солі або без неї. У новонароджених дівчаток спостері­гається маскулінізація, гіперпігментація, зниження рівня статевого хроматину при каріотипі 46,XX. Без специ­фічного гормонального лікування вторинний статевий розвиток не настає.У хлопчиків першим клінічним сим­птомом є передчасний статевий розвиток, низький зріст. При частковому дефіциті 21-альфа-гідроксилази елек­тролітний баланс не порушується, не змінюється рівень кортизолу і альдостерону. Абсолютний блок ферменту (відсутність 21-альфа-гідроксилази) призводить до розвитку адреногенітального синдрому з втратою солі. Він проявляється блюванням, дегідратацією, тахікар­дією, гіпонатріємією, гіперкаліємією. У сечі підвищується рівень 17-кетостероїдів і прегнантріолу.

Адреногенітальний синдром з артеріальною гіпертен­зією. У дівчаток, як і в разі описаної вище форми синд-

рому, спостерігається маскулінізація зовнішніх стате­вих органів, а у хлопчиків — пігментація калитки. У дитячому віці розвивається артеріальна гіпертензія. Внутрішні статеві органи формуються правильно. Первинним біохімічним дефектом є дефіцит 11-бета-гідроксилази: у сечі підвищується рівень 17-оксикорти-костероїдів і 17-гідроксикортикостероїдів, у крові зни­жується рівень кортизолу і альдостерону.

АР-тип успадкування властивий обом описаним фор­мам. Призначають відповідну до дефекту замісну гор­мональну терапію. Хворий повинен постійно перебува­ти під контролем ендокринолога. Більш повно всі 5 типів АГС та їх різні клінічні форми описані О.А.Беніковою, Т.І.Бужієвською, О.М.Сильванською (1993).

Гіпофізарна карликовість (пангіпопітуїтарна карли­ковість) пов'язана з недостатністю всіх тропних гор­монів гіпофіза і проявляється пропорційною затрим­кою росту, зниженням тиреотропної та адренокортико-тропної функцій. Можлива повна затримка росту, відсутність статевого дозрівання, прояви різних ступе­ней олігофренії. Описані спорадичні АР-, ХР- форми успадкування. Застосована терапія — комплексна, гор-монально-замісна — може бути достатньо успішною (рис. 7, 11).

Із спадкових дефектів обміну типу ензимопатій широко відомі порфірії — група захворювань, що спри­чиняються порушенням синтезу порфіринів і гема. Внас­лідок цього в тканинах організму накопичуються різні порфірини, котрі частково виводяться із сечею та ка­лом. Розрізняють еритропоетичну (порушується син­тез порфіринів в еритробластах кісткового мозку) і печінкову (порушення синтезу в печінці) порфірію.

Еритропоетичні порфірії (хвороба Гюнтера) поділя­ють на дві форми — еритропоетичну природжену та еритропоетичну протопорфірію. Захворювання від мо­менту народження і до 5 років проявляється виразним фото дерматозом (міхурці, пухирі від денного світла і

бактерицидних ламп), кератитом, кон'юнктивітом, гіпер-трихозом, зміною пігментації шкіри, появою в крові нор-мобластів кісткового мозку, збільшенням вмісту уро-порфірину в сечі. Зуби мають червоно-коричневе або фіолетове забарвлення. Відзначається дефіцит уропор-фіриноген-ІП-косинтетази. Характерний АР-тип ус-

падкування. Лікування симптоматичне, у випадку знач­ного гемолізу показана спленектомія.

При еритропоетичній протопорфірії основним сим­птомом є фотодерматоз, успадковуваний за АД-типом. Лікування полягає в захисті шкіри від сонячного оп­ромінення.

Печінкові порфірії проявляються різними клінічни­ми формами, які зумовлені ушкодженням відповідних ферментів. Описана порфірія гостра переміжна (шведсь­ка спадкова), проявляється з дитинства впродовж цілого життя або може бути латентною, або схожою на напа­ди апендициту, але з виразними симптомами уражен­ня ЦНС аж до коматозного стану. Напад гемолізу про­вокують: прийом лікарських препаратів (барбітурати, сульфаніламіди, дифеніл, гризеофульвін тощо), дія пе­стицидів,, голодування, інфекції, естрогени (за 2 — 3 дні перед менструацією), прогестерон, пероральні контра­цептиви. Характерне АД-успадкування.

Лікування включає призначення дієти багатої на вуглеводи й білки, відміну препаратів, які провокують напад.

Порфірії пістрявій (південноафриканській) властиві фотосенсибілізація (міхурці, пухирі, рубці, пігментація шкіри, гіпертрихоз, ознаки склеродермії) та неврологічні симптоми. Відзначається збільшенням вмісту сігма-амі-нолевулінової кислоти в сечі. Характерним є АД-тип успадкування. Лікування таке ж, як і при переміжній порфірії.

ФАРМАКОГЕНЕТИЧНІ ЕНЗИМОПАТІЇ

Фармакогенетика — наука, яка досліджує генетичну зумовленість реакції на ліки. Якщо лікарський засіб не­залежно від дози спричиняє побічні явища типу фер­ментативних ідіосинкразій, то це є наслідком латентної фармакогенетичної ензимопатії. Ферменти, що метаболі-зують ліки, в організмі проходять дві стадії — прена-

тального розвитку та постнатального визрівання. У зв'яз­ку з незрілістю білоксинтезуючого апарату гепатоцитів у перші місяці після народження кожну генетично здо­рову дитину слід розглядати як організм, котрий страж­дає на тимчасову фармакогенетичну ензимопатію. Це необхідно враховувати, призначаючи лікарську терапію дітям у віці до 3 —б міс, особливо в період новонародже-ності, тим паче недоношеним малюкам.

Фармакогенетична ензимопатія може проявлятися незвичайними побічними ефектами, симптомами от­руєння, стійкістю різного ступеня до ліків. Подібні яви­ща е результатом мутації гена, що кодує ферменти чи модифікує його дію, або інших порушень в регулятор­них ділянках геному. Є рецепторзалежні форми зміне­ної генетично зумовленої реакції на лікарські засоби. Цю патологію, звичайно, виявляють випадково, в разі призначення певної лікарської терапії. Після визначення у пробанда схильності до побічних, незалежно від дози, реакцій на певний препарат слід цілеспрямовано об­стежити всіх його родичів для встановлення прихова­ної фармакогенетичної ензимопатії.

Серед фармакогенетичних ензимопатій доцільно виділити такі.

Брак N-ацетилтрансферази, що здійснює ацетилю-вання лікарських засобів. Це зумовлює гіперчутливість до гідразиду ізонікотинової кислоти (ГІНК), його по­вільну інактивацію. Ензимопатія ГІНК призводить до поліневритів, епілептичних нападів. Апресин в умовах цієї патології здатний спричинити важкий стан, що на­гадує червоний вовчак. Донор N-ацетилтрансферази — пантотенова кислота, на котру бідна страва новона­роджених.

Саме ця обставина і незрілість ферменту зумовлює тимчасову (до 5 міс) фармакогенетичну недостатність у дитини за цим ферментом. Нині роль дефіциту N-ацетилтрансферази в патогенезі цукрового діабету, ви-

разкової хвороби шлунка носить серед науковців дис­кусійний характер АР-тип успадкування.

Акаталазія — перша описана в літературі фармако-генетична ензимопатія, що характеризується надчутли­вістю до етанолу і стійкістю до метанолу. Якщо бракує каталази, не відбувається гідроліз перекисів, не функціо­нує механізм запобігання утворенню метгемоглобіну, під дією окислювачів відбувається гемоліз; підвищується чутливість щодо гамма-променів. В японських і корейсь­ких сім'ях з акаталазією пов'язана хвороба Такахара, котра проявляється гангреною тканин порожнини рота, сепсисом. У Німеччині описаний випадок парадонтозу у 4-річної дитини, зумовленого акаталазією. Як заміс-ну терапію за такої патології використовують капсули з каталазою рослинного походження. АР-тип успадку­вання.

Брак глюкозо-б-фосфатдегідрогенази (Г-6-ФДГ) проявляється гемолітичними кризами у відповідь на введення в організм примахіну, стрептоциду, фенацети­ну, фенілгідразину тощо. На цю патологію в світі страж­дають близько 200 млн осіб, здебільшого чоловіки. Ген рецесивний і розташовується в Х-хромосомі, тому па­тологія успадковується за ХР-типом. Проте продукт гена входить до складу мембрани еритроцитів, що мають клональне походження (з однієї клітини). У жінок відбувається випадкова гіперспіралізація однієї з Х-хро-мосом, і це призводить до гемізиготності за одним з алелів Г-6-ФДГ в різних клітинах гетерозиготних жінок. Якщо більшість еритроцитів походить із стовбурової клітини з активною Х-хромосомою, котра несе мутант­ний алель гена Г-б-ФДГ, то жінка є чутливою до зазна­чених вище ліків. У неї спостерігається гемоліз, голов­ний біль, жовтяничність шкіри. Після припинення прийо­му препаратів пацієнтка одужує.

Особи з браком Г-6-ФДГ чутливі щодо деяких про­дуктів і нелікарських речовин: конячих бобів (фавізм), червоної смородини, аґрусу, нафталіну. Неонатальна

гіпербілірубінемія певною мірою зумовлена тимчасовим браком зазначеного ферменту.

Брак редуктази глютатіону проявляється при от­руєнні грибами й після видалення жовчного міхура. Цей фермент входить до складу мембрани еритроцитів, бере участь у метаболізмі деяких важких металів, та­лію. Таке порушення може спричинити гіперчутливість щодо талію (назофарингіт, ураження нервової системи, галюцинації, алопеція). Характерний АД-тип успадку­вання. Ефективність ферменту підвищується при по­дагрі, цукровому діабеті та у новонароджених.

Брак редуктази метгемоглобіну супроводжується ціанозом, персистенцією HbF, гіперчутливістю до нітратів і нітритів. Тимчасова латентна ензимопатія такого типу найчастіше проявляється у дітей віком до 3 місяців.

За наявності мутантних алелів гена холінестерази люди (переважно ескімоси) чутливі до міорелаксанта дитиліну, введення якого призводить до зупинки ди­хання і смерті. Стійкість до цього препарату спостері­гається при шизофренії.

Виведення деяких ліків з організму пов'язане з обо­в'язковим їх перетворенням на водорозчинну форму моно- і диглюкуронідів. Це здійснюється за допомогою уридиндифосфатглюкуройової трансферази, що синте­зується в печінці, а «працює» в печінці, нирках, голов­ному мозку й слизовій оболонці кишок. За такою схе­мою з організму виводяться антибіотики (новобіоцин, біоміцин, левоміцетин), сульфаніламіди, барбітурати, опіати, фенацетин, пірамідон, ментол, камфора, фенол­фталеїн, білірубін, вітаміни (нікотинова кислота), гор­мони (естрогени, андрогени, кортикостероїди, трийод-тиронін, адреналін), серотонін, холестерол і деякі амі­нокислоти. Інгібітор ферменту — прегнандіол обтя­жує тимчасову ензимопатію новонароджених за ури-динфосфатглюкуроновою трансферазою. У зв'язку з цим левоміцетин у новонароджених спричиняє синдром Грея: важке отруєння на 3-тю —9-ту добу після зас-

тасування антибіотика, що супроводжується блюван­ням, напруженням живота, проносом, ціанозом, задиш­кою, зниженням артеріального тиску. У деяких випад­ках настає смерть. Відтак призначати левоміцетин но­вонародженим можна тільки за життєвими показни­ками у добовій дозі не більше ніж 25 мг на 1 кг маси тіла. Стимуляторами глкжуронового сполучення є вітамін В_]2, кордіамін, фенобарбітал. АР-тип успадку­вання.

Непереносимість лікарських засобів може бути та­кож пов'язана з генетичним дефектом білків плазми крові (переважно альбуміну), що транспортують ліки в органи у зв'язаному стані. Терапевтичну дію справ­ляють тільки вільні лікарські засоби. Зв'язок з альбу­міном є формою накопичення, у цьому процесі ліки (сульфаніламіди, саліцилова кислота, синтетичний вітамін К) конкурують з білірубіном. Здатність білків плазми зв'язувати лікарські засоби залежить від віку, на котрий слід зважати в перинатальний період і при лікуванні хворих похилого віку.

Генетичне зумовлена стійкість до лікарських засобів може бути ферментативною (про що йшлося вище) і рецепторною. Остання є результатом мутацій в генах, що кодують специфічні клітинні рецептори або регу­люють експресію цих генів (у разі резистентності до атропіну, морфіну, кумаринових протизсідальних пре­паратів, кальциферолу). Спадкову схильність слід відрізняти від звикання, за якого відбувається індук­ція ферментів, які метаболізують ліки.

У зв'язку з тимчасовою фармакогенетичною ензи-мопатією новонародженого, а також відповідно до час­тоти й важкості патологічних реакцій у відповідь на лікарську терапію всі лікарські засоби поділені на З трупи: 1) такі, що показані для застосування в неона-тальний період (бензилпеніцилін, метициліну натрієва сіль, оксациліну натрієва сіль, ампіцилін, еритроміцин,

олеандоміцину фосфат, цефалоридин, цефалексин, кла-форан, ністатин, кофеїн, церукал, фенобарбітал, вікасол, седуксен, натрію оксибутират, пірацетам); 2) такі, що вимагають обережності при застосуванні (атропіну сульфат, аміназин, анальгін, дигоксин, строфантин, Д-пе-ніциламін, теофілін, еуфелін, гентаміцин, амікацин, лінко-міцину гідрохлорид); 3) засоби, протипоказані в неона-тальний період (борна кислота, левоміцетин, тетрациклі­ни, канаміцин, мономіцин, налідиксова кислота, сульфа­ніламіди, наркотичні анальгетики — група морфіну).

Наука фармакогенетика виникла в 60-ті роки нашо­го століття після того, як у частини (близько 20%) вагітних в Європі, яка вживала препарат талідомід (інша назва — софтенон), народжувалися діти з природже­ними вадами кінцівок (фокомелією). Це спостережен­ня дало науці два уроки: наслідки можна усвідомити тільки через кілька років після введення в масову ме­дичну практику нового препарату; тестування фарма­кологічних засобів в модельних системах (навіть на ссавцях) не завжди може бути адекватним, бо люди відрізняються за генотипом від твариц. Талідомід в дослідах на тваринах не викликав тератогенезу.

В умовах перенасичення ринку новими лікарськи­ми препаратами треба стежити за їх можливим нега­тивним фармакогенетичним впливом, який може бути різним за частотою від популяції до популяції в зв'яз­ку з неоднаковим генофондом останніх. Особливо уваж­ними треба бути у разі застосування комплексів но­вих препаратів під час терапії новонароджених та лю­дей похилого віку.

У наш час одними з основних проблем фармакоге-' нетики є визначення ролі фармакогенетичних факторів у виникненні індукованого амідопірином агранулоци­тозу, з'ясування зв'язку фармакогенетичних дефектів і .алергій, дослідження впливу генотипу на розвиток ал­коголізму, нікотинізму й наркоманії.

СПАДКОВІ ХВОРОБИ КРОВІ, КРОВОТВОРНИХ ОРГАНІВ, ДЕФЕКТИ БІЛКІВ ПЛАЗМИ

Із цієї групи спадкової патології найвідоміші ге­моглобінопатії (значно поширені в небезпечних щодо малярії регіонах) та гемофілії. До гемоглобінопатій за­раховують такі генетичні дефекти.

Анемія гемолітична, що зумовлена порушенням струк­тури або швидкості синтезу гемоглобіну внаслідок мутацій в генах, що кодують альфа-, бета-, гама- або сігма-ланцюги молекули глобіну, -або в регуляторних ділянках цих генів. Нині відомі понад 200 варіантів таких точкових мутацій. За ступенем важкості клінічних проявів гемоглобінопатії об'єднують у 3 групи: важкі

— з вираженим гемолізом; легкі — зі зтертими клінічними симптомами захворювання; проміжні фор­ ми. Найпоширеніші аномальні гемоглобіни HbS, HbC, HbE, HbD.

Анемія гемолітична серпоподібноклітинна зумовле­на заміною в поліпептиді шостої амінокислоти глутамі-ну на валін (HbS: альфа-2, бета-2, 6 ГЛУ—>ВАЛ) внаслі­док мононуклеотидної мутації в ДНК. Клінічний пе­ребіг характеризується гемолітичним кризом, жовтянич-ністю, гепатомегалією, пальці набувають вигляду бара­банних палиць, еритроцити — форми серпа. Розвива­ються компенсаторна кардіомегалія, гіперплазія кістко­вого мозку. Успадковується патологія за АР-типом. Під час гемолітичного кризу проводять гемотрансфузії, після його закінчення призначають повноцінну дієту, аспі­рин, фолієву кислоту.

Анемія гемолітична (НЬС: альфа-2, бета-2, 6 ГЛУ—>ЛІЗ)

— форма, алельна серпоподібноклітинній анемії. Спос­ терігаються напади гемолізу, біль у животі, геморагіч­ ний синдром. Визначаються мішенеподібні еритроцити. Спленектомію проводять рідко, необхідності в гемот-

рансфузіях звичайно немає. Захворювання успадко­вується за АР-типом.

Анемія гемолітична (НЬЕ) — помірна анемія. Вирі­зняються мікроцитоз і мішенеподібні еритроцити. Ха­рактерний АР-тип успадкування. Лікування симптома­тичне.

Анемія гемолітична (HbD: альфа-2, бета-2, 121 ГЛУ—> ГЛІА У цьому випадку точкова мутація в гені глобіну призводить до заміни глутаміну в 121 положенні на гліцин. Можливі гемолітичні кризи. Успадкування здійснюється за АР-типом. Лікування симптоматичне.

Зазначені захворювання проявляються клінічне не дише в гомозиготному стані, але й у вигляді компа­ундів, коли в організмі є 2 різних мутантних алелі од­ного гена.

Відомі 3 форми гемолітичної анемії, зумовлені фе-: стальним гемоглобіном (HbF). Найпоширеніша анемія [-— вроджена гіпопластична (синдром Даймонда — Блек-фана). Це гетерогенне захворювання, що може успад­ковуватись або за АД-, або за АР-типом. У 3-місячному віці з'являються блідість, потім тахікардія, серцева не­достатність. Збільшуються печінка і селезінка. У зв'яз­ку з частими трансфузіями крові можливий розвиток гемосидерозу.

Окрім гемоглобінопатій, відомі анемії, спричинені мутантними формами білків, котрі входять до складу мебран еритроцитів, у тому числі ферментів. Деякі з цих захворювань описані в розділі фармакогенетич-них ензимопатій.

Гемофілія — це результат генетичних вад білків, причетних до каскадного процесу коагуляції. На даний час визначені 10 спадкових дефектів, котрі призводять до порушення зсідання крові. Найчастіше трапляються гемофілія А (дефектний фактор VIII) і В (дефектний фактор IX). Обидва гени розташовуються на Х-хро-мосомі, відтак успадковується дана патологія за ХР-

типом. Гемофілія передається від діда матір'ю до ону­ка; це було відомо ще до нашої ери й знайшло відоб­раження в записах Талмуду, де йшлося про небезпеку обрізання у хлопчиків, чиї старші брати й дядьки по матері страждали на кровоточивість. Мутація, що відпо­відає за гемофілію А, трапляється з частотою 1:10 000, гемофілію В — 1:100 000 (у 10 разів рідше). Водночас гемофілія В у популяції спостерігається лише в 5 разів рідше у зв'язку з ранньою смертністю дітей з гемофі­лією А. У 28% випадків — це прояви нових мутацій.

Гемофілія А, або класична гемофілія, характеризуєть­ся кровотечами, гемартрозами і здебільшого розпіз­нається на 2 —3-му році життя, коли дитина починає активно самостійно пересуватися. У важких випадках у хлопчиків одразу після народження виявляють ке-фалогематоми, кровотечу з пупкового канатика. Типові Крововиливи в колінні, ліктьові, гомілкові суглоби, що призводять до їх тугорухомості й деформації. Відзна­чається зниження прокоагулянтної активності VIII фактора зсідання крові. Популяційна частота становить 1:2500 живонароджених хлопчиків.

Клінічна картина гемофілії В, або хвороби Крістма-са, схожа на описану вище. У крові знижена активність IX фактора, подовжений час зсідання крові.

Розвиток 5% гемофілій пов'язаний не з цими мута­ціями, а з появою в організмі аутоантитіл до VIII і IX білкових факторів. Можливе зчеплення з HLA генами. При лікуванні таких хворих необхідно використову­вати амінокапронову кислоту. У решті випадків про­водять замісну терапію відповідними білковими фак­торами під контролем їх співвідношення в крові хво­рого.

Хвороба Віллєбрандта (псевдогемофілія судинна, капіляропатія) характеризується дуже тривалими кро­вотечами при ін'єкціях, порізах, мікротравмах, а та­кож носовими кровотечами, гіперменореєю у жінок.

Можливі й шлунково-кишкові кровотечі. Остеоартроз звичайно не розвивається. Шляхом лабораторного дос­лідження визначають подовження часу зсідання крові, зниження прокоагулянтної та антигенної активності фактора VIII, агрегації тромбоцитів у присутності ри-стоцетину. Успадковується патологія за АД-типом. Ліку­вання включає призначення кровоспинних засобів, пе­реливання свіжої плазми, крові. Застосовують також криопротеїни. Тимчасове поліпшення настає при вико­ристанні кортикостероїдних гормонів, серотоніну, ад-реноксину та ін. З віком стан здоров'я хворих полі­пшується.

До аномалій білків плазми крові зараховані такі патологічні стани.

Анальбумінемія — може проходити безсимптомно, проте іноді супроводжується набряками (альбумін переносить різні речовини й підтримує онкотичний тиск).

Абеталіпопротеїнемія — супроводжується зміною форми еритроцитів, на поверхні яких з'являються ос­тисті виступи, а також стеатореєю в рацньому віці. У більш старших дітей спостерігається атактична нейро-патія, у дорослих — пігментний ретиніт. У плазмі крові різко знижується рівень холестерину, фосфоліпідів і тригліцеридів. Успадкування відбувається за АР-типом.

Анальфаліпопротеїнемія (хвороба Танжьє) — ха­рактеризується збільшенням мигдаликів, що набувають оранжевого кольору, печінки, селезінки й лімфатичних вузлів. У крові знижується рівень холестерину і ліпо-протеїдів високої густини. Даній патології властивий АР-тип успадкування.

Відсутність трансферину веде до гемосидерозу і цирозу печінки.

Брак церулоплазміну спричиняє розвиток гемоси­дерозу та спостерігається при хворобі Вільсона—Ко­новалова.

СПАДКОВІ ХВОРОБИ СЕЧОВИХ ОРГАНІВ

Окрім вад розвитку сечових органів, котрі належать до синдромів хромосомних хвороб або можуть бути одиничними вродженими вадами розвитку генетич­ного або тератогенного походження, а також полікісто-зу нирок та нефрологічної симптоматики, що супро­воджує майже всі синдроми патології обміну речовин, необхідно виділити спадкові тубулопатії.

Ці порушення бувають у дітей різного віку значно частіше, ніж вважають. Вони залишаються недіагнос-тованими і призводять до інвалідизації та ранньої смерті.

Первинна тубулопатія характеризується важкою ос-теопатією, нефрокальцінозом, нефролітіазом. Голов­ними симптомами цієї патології виступають поліу­рія, полідипсія, гіпоізостенурія, лужна реакція сечі, різко виражений метаболічний ацидоз, значний дефі­цит гідрокарбонатів у крові, зміна іонограми крові (гіпокаліємія, гіпокальціємія, гіпонатріємія, гіпохло-ремія тощо). Такі діти відстають у фізичному роз­витку. В основі патогенезу спадкової тубулопатії ле­жить генетичне зумовлена неспроможність нирок знижувати рН сечі.

Розрізняють 2 типи ураження канальців: 1) про­ксимальний, що визначає дефект реабсорбції гідрокар­бонатів; 2) дистальний, за якого обмежений транспорт Н⁺ іонів через клітинні мембрани дистальних ка­нальців.

Вторинна гіперфункція прищитовидних залоз зумов­лює підвищення рівня фосфатів. Виділяють такі, найбільш часті, форми патології.

Нирковокам'яна хвороба — генетичне зумовлена патологія обміну кальцію. Солі кальцію виводяться із сечею. Розвиваються гіпокальціємія, остеомаляція, упо­вільнюється окостеніння хрящів, спостерігається їх по-

"товщення. Найсерйознішим симптомом є прихований та явний ацидоз, котрий вимагає корекції. При нирко­вокам'яній хворобі необхідне введення великої кількості рідини, солей магнію та фосфатів, які поліпшують роз­чинність солей кальцію. Якщо є набряки, замість NaCl слід застосовувати солі калію. У випадку значної осте­омаляції вводять кальцій та кальциферол (до 50 000 ОД на день).

Ацидоз нирковий канальцевий дорослих (синдром Баттлера—Олбрайта) — починається викривленням ніг, болем у кінцівках. Розвиваються нефрокальциноз, пієло­нефрит, тубулопатія дистального типу. Відзначається відставання у фізичному розвитку. Успадковується дане порушення за АД- або АР-типом (різні форми).

Ацидоз нирковий канальцевий інфантильний (синд­ром Лайтвуда) — уперше відзначається у віці 1 — 18 міс, часто у зв'язку з початком прикорму (сир, коров'яче молоко). Симптоми хвороби — апатія, спрага, слабкість, блювання, ексикоз, поліурія, втрата маси тіла, нерідко судоми, гіпокаліємія. Тип успадкування — ХР або час­тково обмежений статтю (70% хворих — хлопчики). Прогноз сприятливий.

Синдром де Тоні — Дебре — Фанконі (рахіт нирко­вий, канальцевий) — проявляється в будь-якому віці, частіше на 2-му році життя. Дитина стає млявою, з'явля­ються субфебрилітет, спрага, поліурія, гіпотонія м'язів. Спостерігаються остеопороз, викривлення трубчастих кісток, спонтанні переломи, а також глюкозурія, аміно-ацидурія, фосфатурія. Характерний АД-тип успадкуван­ня з різною експресивністю. Зараз цей синдром також розглядають у групі мітохондріальних хвороб.

Синдром Альпорта (нефрит гематуричний, хроніч­ний, спадковий) — починається в дитячому віці, прояв­ляється слабкістю, частими гострими респіраторними інфекціями, що ускладнюються гематурією. Перебіг торпідний, пізні й рідкі симптоми — артеріальна гіпер­тензія, набряки. Синдром характеризується природже-

ними катарактами^ ністагмом, міопією, а головне — глу­хотою, сферофакією, переднім лентиконусом, тапеторе-тинальною дегенерацією. Виявляють такі біохімічні зміни, як гіпераміноацидурія та гіпераміноацидемія, або тільки гіпераміноацидурію, або збіднення спектру амі­нокислот крові й сечі. Розрізняють 6 типів синдрому, що успадковуються за АД-, АР-, ХР-типом. Відкриті мутації в генах колагену. Тубулопатія при цьому син­дромі є вторинною.

Глюкозурія ниркова — проявляється виділенням глюкози із сечею (до 50 — 60 г за добу). Концентрація глюкози в крові не змінена, навантажувальні криві нормальні. Розрізняють глюкозурію типу А, за умови якої знижені межа фільтрації глюкози та її реабсорб­ція, і типу Б, яка супроводжується зниженням межі фільтрації глюкози за нормальної реабсорбції. Опи­сані АД- і АР-типи успадкування.

Нирковий нецукровий діабет — проявляється на З — 6 міс життя значним діурезом, схильністю до закрепів, блюванням, підвищенням температури тіла. Відчуття спраги у маленьких дітей може не бути, проте поліу­рія різко виражена: діурез у грудної дитини часом досягає 2 л за добу. Розвиваються сольова гарячка, су­доми, гіпотрофія. Відзначається відставання у фізич­ному розвитку. Ниркові канальці не реагують на анти-діуретичний гормон нейрогіпофіза. Дане порушення успадковується за ХР-типом. Лікування симптоматич­не. Вдаються до дієтотерапії (обмеження кількості солі й білка в страві, збагачення її жирами та вуглеводами). Необхідно зменшити дегідратацію. Діурез знижують за допомогою гіпотіазиду.

Фосфат-діабет (вітамін-О-резистентний рахіт, син­дром Олбрайта —Баттлера —Блюмберга) — прояв­ляється, коли діти починають ходити, наприкінці пер­шого року життя. У дитини викривлюються ноги, з'яв­ляється качина хода. У важких випадках малюки не в

змозі ходити. Розвивається гіпофосфатемія, різко підви­щується активність лужної фосфатази. Діти відрізня­ються низьким зростом, у них часті переломи кісток. Захворювання зумовлено зменшенням реабсорбції фос­фатів у ниркових канальцях. Аміноацидурії та глюко­зурії немає. Характерний ХД-тип успадкування із 100% пенетрантністю.

Лікування полягає в тривалому застосуванні вели­ких доз кальциферолу, при цьому слід контролювати співвідношення кальцію та фосфатів в крові. Добрий ефект дають 1,25-дигідроксикальциферол і тахістерол, що поліпшують всмоктування кальцію в кишках, а та­кож пиття мінеральної води, котра містить неорганічні фосфати. При багатьох спадкових хворобах обміну речовин розвиваються вторинні тубуло"патії.

СПАДКОВІ ДЕФЕКТИ НЕФЕРМЕНТНИХ БІЛКІВ

До цієї групи перш за все треба віднести спадкові нервово-м'язові хвороби, надзвичайно гетерогенні за своєю природою; це міопатії та міодистрофії, що розви­ваються внаслідок ушкодження м'язових структур або нервових елементів. Серед прогресуючих м'язових ди-строфій найбільш вивчені Х-зчеплені хвороби, зумов­лені різними мутаціями в гені білка дистрофіку.

Міопатія Дюшенна — характерна раннім проявом клінічних симптомів: дитина стає малорухливою, не бере участі в забавах; у віці 3 — 5 років важко піднімається сходами, протягом наступних 5 — 10 років повністю втра­чає здатність рухатися. Розвивається псевдогіпертро-фія м'язів гомілок внаслідок заміщення м'язових струк­тур сполучною тканиною, страждають серцеві м'язи. У сироватці крові вже на початку клінічних проявів хво­роби зростає рівень активності креатинкінази та кре-атинфосфокінази. Але це — вторинна біохімічна озна­ка, яка свідчить про порушення мембран м'язових клітин.

Посилення клінічних проявів міодистрофії, погіршен­ня стану хворого супроводжується зниженням рівня активності креатинкінази в крові. Тип успадкування — ХР. Можлива ДНК-діагностика цієї патології і на її основі пренатальна діагностика (в тканинах плоду).

Міопатія Беккера — відрізняється від попередньої форми клінічним проявом у віці 20-30 років, подовже­ним доброякісним (без втрати рухомості та ураження серцевих м'язів) перебігом, псевдодистрофія менш ви­ражена, ніж при міопатії Дюшенна, слабкішими є й біохімічні порушення. В основі цієї спадкової хвороби лежить мутація того ж гена дистрофіку, яка розташова­на в іншій його частині і коротша. Тобто міопатії Дю­шенна і Беккера — це різні алельні форми генетичної патології. Тип успадкування — ХР. Можлива ДНК-діаг­ностика та пренатальне встановлення діагнозу.

Лікування міопатій поки що має симптоматичний характер, скеровується на покращання трофіки м'язів (комплекси амінокислот, АТФ, вітамінів групи В та Е, антихолінестеразні препарати, гемотрансфузії, місцева стимулююча терапія).

Муковісцидоз або фіброз кістозний (підшлункової залози) — спадкова хвороба, що зумовлена мутацією в гені трансмембранного регуляторного білка, який відпо­відає за транспорт натрію, хлору та води крізь мемб­рани клітин. Вперше в історії за допомогою методів молекулярної біології (зворотна генетика) був відкри­тий та локалізований ген на хромосомі 7q 31.1, визна­чені та розшифровані численні мутації в цьому гені, які у гомозиготному стані або у вигляді компаундів (2 різних мутантних алелів ) викликають захворювання. У той же час залишався невідомим первинний біохімі­чний дефект, тобто продукт експресії цього гена. Хво­роба розповсюджена з частотою 1: 2000 — 2500 новона­роджених. Клінічний перебіг захворювання може по­чинатися з періоду новонародженості, мати дуже тяж­кий симптомокомплекс так званого меконіального ілеуса,

коли густа та в'язка пробка з меконію викликає киш­кову непрохідність і всі наслідки цього процесу. В подальшому в перші 6 міс життя дитини розвивається клінічна картина муковісцидоза, в якій можуть мати перевагу спонтанні ураження легенів (легенева фор­ма), кишкового тракту (кишкова форма) або змішана симптоматика. При всіх формах хвороби порушені секреторні процеси у відповідних клітинах всіх ек­зокринних залоз. Хворі важко дихають, у них спостері­гаються коклюшеподібний спазматичний кашель, хронічні бронхолегеневі запалення, емфізема, ателек­таз легенів. Після введення прикорму з'являються часті дефекації з великою кількістю світлих калових мас, мас­лянистих з неприємним запахом, збільшується печінка, розвиваються цироз печінки, гіпотрофія, кахексія. Якщо неправильно лікувати хворих, вони вмирають у віці до 10—12 років. Хворі на муковісцидоз діти добре інте­лектуально розвинуті. За умов постійного відповідного лікування хворі живуть навіть до 40 років. Специфіч­не діагностичне значення серед лабораторних показ­ників має підвищення концентрації натрію та хлору у поті, нігтях та волоссі («солона дитина»,' «гіркі сльо­зи»). У 3 —б-річних дітей у вмісті дванадцятипалої кишки виявляється зниження активності ліпази, діас­тази, трипсину. Можлива ДНК-діагностика, пренаталь­на діагностика. АР-тип успадкування. Лікування: дієто­терапія (калорійна, білкова, солона їжа, бідна на жири); ферментотерапія (креон, вобензим, панкреатин та подібні), інгаляції з муколітиками, вібраційний масаж для полегшення виділення слизу, анаболічні гормони. Під час інфекційних ускладнень як міра їх профілактики — антибіотикотерапія. Для хворих на муковісцидоз особ­ливо небезпечна внутрішньогоспітальна інфекція, тому для них необхідні ізольовані приміщення (бокси) й де­яку перевагу має амбулаторне лікування та кваліфіко­ване обслуговування в домашніх умовах, якщо вони відповідають усім вимогам, що встановлені лікарем.

ПЕРВИННІ ІМУНОДЕФІЦИТИ

Клінічні прояви (фенотип) кожної, особливо інфек­ційної та алергічної патології, залежить від імуногене-тичної програми індивідуума. Захисні імунні сили організму реалізуються в ході життєдіяльності 2 • 10¹² клітин, роботи 4-х специфічних органів (тимусу, кістко­вого мозку, селезінки та лімфатичних вузлів).

В-лімфоцити у відповідь на зустріч організму з антигеном синтезують специфічні антитіла, імуногло-буліни G, М,А, Е та D ( залежно від будови важкого ланцюга молекули). Кожна молекула імуноглобуліну складається з чотирьох поліпептидних ланцюгів: 2 лег­ких (має по одній варіабельній та константній частині) і 2 важких ( по одній варіабельній та три константні частини). Гени, які кодують імуноглобуліни, утворюють З групи зчеплення (дві для легких ланцюгів та одна для важкого ланцюга) на різних хромосомах. Узгодже­на експресія цих генів забезпечує специфічність та своє­часність Імунних реакцій організму. В молекулі іму­ноглобуліну варіабельні ділянки (V) двох ланцюгів (легкого —L, важкого—Н) створюють «пастки для ан­тигенів», акцепторні закінчення. Константні (С) ділян­ки двох важких (Н) ланцюгів утворюють ефекторний кінець молекули, від якого залежить частка специфіч­ного комплексу антиген + антитіло: аглютинація, лізис, зв'язування комплементу та ін.

Схематичне зображення молекули гаммаглобуліну подано на рис. 12.

Т-клітини залежно від функції, яку вони викону­ють, можуть бути : помічниками (Т-хелпери), пригноб­лювачами (Т-супресори), вбивцями (Т-кілери). У цих клітинах працюють гени-модифікатори імунної від­повіді, що кодують інтерферони, інтерлейкіни та інші імуномодулятори. Мутації в різних генах різних клітин зумовлюють весь спектр первинних імунодефіцитів. Під

час кожної імунної відповіді створюється клон спеціа­лізованих лімфоцитів, які зберігають пам'ять про ан­тиген. Щоразу під час створення імунітету клітини повинні інтенсивно розмножуватися, тому повинна ба­гаторазово реплікуватися ДНК (проходити її синтез). Дефект одного з ферментів, що бере участь в синтезі ДНК — аденозиндезамінази (забезпечує гідролітичне дезамінування аденозину) є причиною тяжкої комбіно­ваної імунної недостатності (ТКІН).

ТКШ проявляється від народження дитини лімфо-пенією й аплазією вилочкової залози, відсутністю гіпер-

чутливості уповільненого типу, порушенням синтезу імуноглобулінів. Лімфоцити хворих не реагують на мітогени in vitro. АР-тип успадкування. Етіологічне значення мають мутації в генах аденозиндезамінази та в гені активації рекомбінації (ГАР-1). Єдиним ефек­тивним методом лікування в наш час вважається транс­плантація гістосумісного кісткового мозку. До операції хворі діти потребують забезпечення стерильних умов існування (стерильні їжа, повітря, скафандр і т. ін.).

Серед найбільш розповсюджених спадкових імуно­дефіцитів слід зупинитися на таких.

Агаммаглобулінемія, гіпогаммаглобулінемія — про­являються у віці від б місяців до 2 років хронічними (пневмонії, синусити) інфекціями, що викликаються незвичними, іноді навіть непатогенними збудниками. При цьому спостерігається дефіцит імуноглобулінів G. Можливі поствакцинальні ускладнення. Існують форми з АР- та ХР- (хвороба Брутона) типом успадкування.

Селективний дефіцит імуноглобулінів А — звичай­но починає проявлятися в 3 —7-річному віці. З цим імунодефіцитним станом пов'язані: ревматоїдний ар­трит, червоний вовчак, анкілозивний спондиліт, дерма­томіозит, атонічний дерматит, ячміні, отит, лямбліоз, цукровий діабет, тиреоїдит та інші аутоімунні проце­си. АР-тип успадкування, частина цих станів зчеплена з аномалією 18-ї хромосоми.

Зміна співвідношення імуноглобулінів М та G вбік збільшення концентрації IgM характерна для лімфа-денопатії.

При генетично зумовленому Ig Е-синдромі спосте­рігається непогана стійкість до звичайних інфекцій. Водночас у дітей поволі, майже непомітно з'являються холодні абсцеси, без болю та підвищення температури тіла, сверблячий дерматит, алергічні стани, кандидоз.

У дітей до 2 — 3 міс життя може спостерігатися тран-зиторна гіпогаммаглобулінемія, яка пов'язана з пізнім імунологічним стартом.

Імунопроліферативна хвороба — проявляється чут­ливістю до вірусу Епстейна-Барра та схильністю до зах­ворювання на лімфому (навіть злоякісну) та інфек­ційний мононуклеоз. ХР-тип успадкування.

Гіпоплазія тимуса (синдром Ді Джорджі). З одного боку — це ПВР, з іншого — Т-клітинний імунодефі­цит. Проявляється з народження судомами (гіпопара-тиреоз), підвищеною схильністю до вірусних та грибко­вих інфекцій, аномаліями розвитку кісткової системи, ротової порожнини, внутрішніх органів, аплазією або гіпоплазією вилочкової залози, недостатністю Т-клітин-ного імунітету. Без відповідного лікування смерть хво­рого настає до 2 років життя. Описані родини з АР-або АД-типом успадкування, делецією хромосоми 22q 11, спостерігаються спорадичні випадки.

Синдром Віскотта —Олдріча — імунодефіцит з тром­боцитопенією та екземою. Клінічно проявляється з на­родження: тромбоцитопенічна пурпура, рідкі випорож­нення з домішками крові, згодом приєднуються пнев­монія, отит, дерматити, екзема, можливе виникнення зло­якісних пухлин, що нагадує ретикулоендотеліоз. Про­відним є геморагічний синдром, генетичний'блок на рівні В-лімфоцитів. Тип успадкування — ХР.

Атаксія-телеангіектазія (синдром Луї —Бара) — комплексне захворювання імунної, нервової та ендок­ринної систем з частим ушкодженням шкіри та печін­ки. Одним з симптомів цієї патології є резистентний до інсуліну цукровий діабет, схильність до злоякісних пухлин ретикулярного типу. АР-тип успадкування.

Лікування імунодефіцитів, головним чином, симпто­матичне: вітамінотерапія, антибіотики, гемотрансфузія; трансплантація кісткового мозку в наших умовах про­блематична; імуномоделююча терапія може і буде ви­користовуватися все більше в зв'язку з досягненнями генно-інженерної промисловості та зростаючими мож­ливостями діагностики імунного статусу (дзеркала) кожного хворого.

СПАДКОВІСТЬ В ОНКОПАТОЛОГІЇ

Під час характеристики клінічного перебігу пер­винних імунодефіцитів ми згадували про зв'язок цієї генетичної патології з канцерогенезом. Пухлини — це насамперед молекулярна хвороба мутаційної природи. У генетичній програмі існують численні гени, що коду­ють або регулюють розмноження клітин, збільшення клітинної маси, диференціювання клітин, які створю­ють спеціалізовані тканини та органи. Найбільш на­пружено ці гени (онкогени та антионкогени) працю­ють протягом ембріонального розвитку і диференційо­вано, за складною системою регуляції їх експресії, вик­лючаються з роботи при зміні генетичної програми після народження. У наш час вже відомо безліч онко-генів та антионкогенів (супресорних генів), які беруть, участь в контролі за проліферацією клітин та поділя­ються на 4 головні групи: 1) гени, що кодують роз­чинні фактори росту (група sis)', 2) гени, що кодують рецептори на поверхні клітин до фактора росту (гру­пи Erb В, fms, neu)', 3) гени, продукти яких забезпечу­ють передавання сигналу всередині клітин (групи, сімей­ства ras, src, abl)\ 4) гени ядерних білків, що беруть участь у ДНК-реплікації та транскрипції генів (тус, fos, myb, Rb, Wilms, p5^ та ін.).

Найчастіше ознака злоякісності клітини (втрата диференційованості, можливостей реагувати на сигна­ли інших клітин організму, неконтрольована проліфе­рація) зумовлюється гомозиготним комплексом мутан­тних алелів, тобто наявністю двох мутацій в певному локусі гомологічних хромосом. Якщо обидві мутації виникають в соматичних клітинах організму, тоді зло­якісна пухлина утворюється відносно рідко, на схилі життя, бо після випадкової мутації в онкогені (ініціа­ція) проходить довгий період промоції, необхідний для знову ж таки випадкового виникнення другої мутації

в тому ж гені, але в гомологічній хромосомі. При цьому протягом періоду промоції можлива елімінація клітин з першою мутацією або репарація останньої і тоді пухли­на не виникне. А якщо така злоякісна клітина і утво­риться, то може не дати нащадків, оскільки імунна сис­тема організму не впізнає її як свою і знищить. Онко-генні віруси мають в своїй генетичній програмі вже готові мутантні онкогени і здатні вбудовувати їх у відповідні місця (замість або поряд з онкогенами клітин за механізмом комплементарності) одразу двох гомо­логів, утворюючи гомозиготу. Тоді онкогенез не потре­бує періоду промоції, і пухлини розвиваються скоріше (як при ВІЛ-інфекції). Цей вірус одночасно ушкоджує імунні клітини організму, викликає синдром набутого імунодефіциту (СНІД), для клінічної картини якого ха­рактерні злоякісні новоутворення (саркома Капоші, зло­якісна лімфома, можливо, плоскоклітинна карцинома ротової порожнини та аденокарцинома прямої кишки у чоловіків-гомосексуалістів, інфікованих ВІЛ).

Не тільки набуті, але й успадковані імунодефіцитні стани, дефекти репаративної системи, хромосомні хво­роби супроводжуються бластомогеннимй процесами.

Існує можливість отримання одного чи двох мутан­тних онкогенів у спадок від батьків при заплідненні. Тоді вже зникає необхідність в періодах ініціації, або Ініціації і промоції, пухлини з'являються в ембріональ­ному або дитячому чи молодому віці. Усі клітини тако­го організму, що є клоном однієї клітини-зиготи, міс­тять мутантний онкоген. Практично встановлено, що одна третина ембріональних пухлин — це спадкові форми.

Ретинобластома — злоякісне новоутворення, що похо­дить з нервових клітин сітківки ока і виявляється у віці 1 — 1,5 років, хвороба проявляється своєрідним світінням зіниці на світло (котяче око),відмічається послаблена реакція зіниці на світло, косоокість, втрата зору, сліпо­та. Можливі метастази, ушкодження другого ока, кальци-фікація пухлини. Хвороба супроводжується розумовою

відсталістю. Описується АД-тип успадкування з пенет-рантністю більше як 90%. Ген ретинобластоми розта­шований на хромосомі 13ql4. При ретинобластомі ма­ють місце мікроделеції в цьому локусі. Лікування: фо-толазерна коагуляція,енуклеація з подальшою хіміо- та рентгенотерапією. При своєчасному лікуванні можли­ве клінічне одужання.

Нефробластома — пухлина нирок, супроводжується вадами розвитку нирок та сечового міхура, аніридією. Ген, що кодує нефробластому, розташований в хромо­сомі Hql2-13, поряд з геном аніридії, каталази, лактат­дегідрогенази, всіх ланцюгів гемоглобіну. АД-тип ус­падкування з пенетрантністю 63%, тобто 37% з усіх, хто має таку мутацію — носії без клінічних проявів хворо­би. Можлива ДНК-діагностика онкогенетичних захво­рювань та носійства відповідних мутацій.

У тих випадках, коли всі клітини організму мають один мутантний онкоген, одержаний від зиготи, локалі­зація злоякісних пухлин буде залежати від того, в клітині якого органу виникла друга алельна мутація. Описані два типи сімейних раків: тип 1 — пухлини ендометрію, яєчників, молочної залози, простати, підшлункової залози, товстої кишки, шлунка, шкіри, ле­генів. Деякі з них входять до синдрому Li-Fraumeni, при якому відкриті заміни нуклеотидів в антионко-гені р53', тип 2 — рак молочної залози, саркоми, лейко­зи, пухлини мозку, рак сечового міхура.

Існує просто сімейний рак яєчників — менделююча патологія, мутація в гені erb B-2. Мутація в цьому ж гені описана при злоякісній пухлині товстої кишки. У випадках раку молочної залози виявлена мутація в онкогені На ras (білок р21, у 12-му кодоні заміна аде­ніну на гуанін).

Генетикам відомі спадкові синдроми множинних ендокринних неоплазій (МЕН): МЕН І (синдром Вер-нера), МЕН Па (синдром Сипла), МЕН 116 — синдром

гаевром слизових оболонок. Для цих генетичних менде-Ілюючих патологічних процесів характерними є пух­лини щитоподібної, підшлункової, прищитоподібних залоз, гіпофіза та надниркових залоз. Вони мають АД-тип успадкування з дуже високою (майже 100%) пенетран-тністю. Ген, що зумовлює МЕН І, локалізований на хро­мосомі llq, МЕН II — на хромосомі 10q.

Зараз відомо більше як 200 спадкових синдромів, при яких існує схильність до розвитку злоякісних пухлин, серед них імунодефіцити, дефекти репаратив-них систем, факоматози (з групи генодерматозів).

Р.Ф.Гарькавцева (1992) виділяє такі молекулярні механізми онкогенезу: точкові мутації в протоонкоге-нах або антионкогенах; хромосомні перебудови з пе­реміщенням протоонкогена під постійно діючий про­мотор; ампліфікація онкогена (при раку легенів у 34 рази); активація протоонкогена ретровірусною інсер-цією; активація протоонкогена, соматична мутація під впливом хімічних, фізичних та біологічних канцеро­генів. Можливе порушення геномного імпринтингу.

На генодерматозах — генетично зумовлених захво­рюваннях шкіри, ми зупинятися не будемо, тому що вони добре викладені в спеціальній літературі. Це ж стосується і спадкових хвороб окремих органів та сис­тем (нервової, серцево-судинної, кістково-м'язового апа­рату тощо).

МІТОХОНДРІАЛЬНІ ХВОРОБИ

Генетична програма організму записана послідовні­стю нуклеотидів в ДНК, що локалізується не тільки в хромосомах ядра, але й у цитоплазмі кожної клітини — в хромосомі мітохондрій. Код мітохондрій дещо відрізняється від того, що існує при записі в ДНК ядра, і був описаний у попередніх розділах. Гени, розташо­вані в ДНК мітохондрій, успадковуються не за закона­ми Менделя, а шляхом прямого розподілу мітохондрій

між новими клітинами разом з цитоплазмою під час мітозу. Мітохондрії — це енергетичні системи клітин, ДНК яких називають М-хромосомою, або 25-ою хро­мосомою. Мітохондрії реп лікуються незалежно від хро­мосом ядра, вони⁴ присутні в цитоплазмі у великій кількості (ампліфіковані). Організм може бути гомо-хондріальним або гетерохондріальним залежно від того, однакові чи різні Мітохондрії існують у цитоплазмі його клітин.

Енергетичні потреби клітин забезпечуються за до­помогою гліколізу чи окислювально-відновлювальних процесів. Останні здійснюються за рахунок роботи 60 генів (5 комплексів) дихального ланцюга мітохондрій, тільки 13 з яких локалізуються в М-хромосомі, інші — ядерні гени; між усіма генами існує тісний, добре ско­регований взаємозв'язок. Генна карта М-хромосоми наведена на рис. 13.

Будь-яке порушення в генах дихального ланцюга супроводжується розвитком спадкової патології, а саме мітохондріальних хвороб. Мутації в генах, розташова­них в ядерних хромосомах, е також причиною мітохон­дріальних хвороб, що успадковуються за законами Менделя. Якщо ушкоджені гени М-хромосом, — вини­кають хвороби з цитоплазматичною (материнською) успадкованістю, бо велику цитоплазму з мітохондрія-ми мають лише яйцеклітини. Тобто, в цьому випадку хворобу передають тільки жінки, але хворіють особи обох статей. Можливі спорадичні випадки мітохондрі­альних хвороб, нові мутації в ядерних, чи мітохондрі­альних генах. Ушкодження генів мітохондрій соматич­них клітин може відбутися в окремих тканинах чи орга­нах і викликати патологію з переважним ураженням певного органу.

Генетична класифікація мітохондріальних хвороб базується на їх розподілі по групах за умовами успад­кування:

1. Дефекти ядерної ДНК, різні мутації, що зумовлю­ ють: а) дефекти транспорту субстрату; 6) дефекти утилізації субстрату; в) дефекти ферментів циклу Кребса; г) дефекти процесів окислювання-фосфори- лування; д) дефекти дихального ланцюга; е) дефекти постачання білків.

2. Дефекти мітохондріальної ДНК: а) спорадичні масштабні перебудови; б) точкові мутації в структур­ них генах, в) точкові мутації з генах, що взаємодіють зі структурними генами.

3. Дефекти міжгеномних сигналів: а) аутосомно-до­ мінантні множинні делеції мітохондріальної ДНК; б) аутосомно-рецесивне пригнічення функції мітохондрі­ альної ДНК.

4. Набуті пошкодження мітохондріальної ДНК під впливом дії шкідливих чинників: а) токсинів, наприк­ лад 1-метил-4-феніл-1,2,3,6-тетрагідропіридин; б) ліків, наприклад зидовудин (AZT) і в) процесу старіння.

До спорадичних випадків мітохондріальних хвороб, в основі яких лежать поодинокі делеції чи інсерції в деяких генах, належать синдром Кірнса —Сейра (оф-тальмоплегія, пігментна дегенерація сітківки, кардіомі-опатія, порушення піруват- та лактат-метаболізму, мож­лива інсерція вірусу); церебральна прогресуюча екстер-нальна офтальмоплегія (СРЕО); синдром Пірсона.

Серед мітохондріальних хвороб з материнським ти­пом успадкування розрізняють синдроми: MERRF (міоклональна епілепсія, ураження м'язових волокон, точкова мутація в гені лізинової тРНК); MELAS (міто-хондріальна енцефаломіопатія з лактат-ацидозом та нападоподібним перебігом, точкова мутація в гені лей-цинової тРНК); міокардіопатія, атаксія-сліпота (точ­кова мутація в гені АТФ-ази 6); LHON (Лебера спад­кова атрофія зорових нервів, декілька точкових мутацій в генах І комплексу дихального ланцюга (NADH dehydrogenase). Всі описані мутації змінюють гени, що розташовані в мітохондріях.

Менделюючі мітохондріальні хвороби представлені аутосомно-домінантною та аутосомно-рецесивною форма­ми церебральної прогресуючої офтальмоплегії, рецидиву-ючою міоглобінурією (множинні делеції в генах, що пра­цюють у клітинах м'язів) та нападами лактат-ацидозу (множинні делеції в генах, що працюють в клітинах м'язів та лімфоцитах). Поряд з цими якісними порушеннями спостерігається також тканеспецифічне зменшення кількості мітохондрій, що призводить до розвитку міо­патії — нефропатії або гепатопатії, або енцефаломіопатії.

Таким чином, головними клінічними та біохімічни­ми ознаками мітохондріальних хвороб є міопатії (ен­цефаломіопатії, кардіоміопатії), втрата зору за рахунок пігментного ретиніту, чи атрофії зорового нерва, пору­шення метаболізму пірувату та лактату, ферментів ком­плексів дихального ланцюга.

Діагностика мітохондріальних хвороб починається зі звичного для лікаря-генетика етапу складання родо­воду та його аналізу для визначення типу успадкуван­ня патології в родині. Наступним — є клінічне обсте­ження хворого та членів його сім'ї, лабораторні аналі­зи стану метаболізму у хворого: визначення органіч­них кислот, амінокислот та карнітину у крові, у до­бовій сечі та цереброспінальній рідині (в залежності від клінічної ситуації). Результати цього обстеження визначають необхідність у наступному етапі дослід­жувати кров (прямий аналіз для визначення мутацій у мітохондріальній ДНК) чи матеріал біопсії м'язів: гістохімія та електронна мікроскопія (кількість та струк­тура мітохондрій, їх функція), біохімічне дослідження дефектів окислювання-фосфорилування (у свіжих зраз­ках біопсійного матеріалу) та аналіз ДНК мітохондрій.

Знання етіопатогенетичних механізмів мітохондрі­альних хвороб відкриває нові можливості їх специфі­чного лікування. Так, при лактат-ацидозі в залежності від первинного дефекту з успіхом використовуються різні підходи:

Дефект	Терапія
Глюкозо-6-фосфатаза	Дієта, збагачена вуглеводами
Фруктозо- 1 -6-дифосфатаза	— »•
Шруваткарбоксилаза	— »•
Фосфатдегідрогеназний комплекс	Бідна на вуглеводи або кетогени дієта, діхлорацетат, тіамін, карнітин
Біотинідаза	Біотин
Карбоксилаза	Біотин
NADH-CoQ редуктаза	Нікотинамід, рибофлавін, карнітин
Цитохромоксидаза	Діхлорацетат, карнітин
MELAS.MERRF, синдром Кірнса — Сейра	Нікотинамід, рибофлавін, діхлорацетат, карнітин
Дефекти окислювання жирних кислот	Карнітин

Аналіз мітохондріальної ДНК використовується також для встановлення спорідненості людей по ма­теринській лінії. Так, з його допомогою були одержа­ні вичерпні докази щодо царського походження роз­стріляних більшовиками в 1918 р. членів родини ро­сійського царя Миколи II шляхом порівняння ДНК мітохондрій клітин з ексгумованих останків і живих родичів царя за материнською лінією (рис. 14). Таким чином, вперше була продемонстрована наявність гете-ромітохондріальності та нової точкової мутації (замі­на пар основ) у мітохондріальній ДНК жіночої яй­цеклітини.

ХВОРОБИ ГЕНОМНОГО ІМПРИНТИНГУ

Цей клас хвороб належить до здобутків «нової гене­тики». Саме результати фундаментальних досліджень дозволили зрозуміти етіологію та патогенез багатьох спадкових хвороб і тих, що раніше до них не відноси­лися, як результат модифікації експресії генів, їх

хімічного змінений, яке не спричинює мутації, або струк­турного ушкодження самого гена. Тобто не змінюється текст інформації, але певні алелі виключаються, і на­далі не функціонують. У цьому випадку ми маємо ус­падкування модифікацій. Клінічний перебіг хвороби, навіть наявність патології залежить від материнського чи батьківського походження алелів деяких генів. Імпринтинг означає маркерування на епігенетичному рівні, що відбувається під час гаметогенезу і викликає стійкі модифікації експресії гомологічних генів.

З відомих на сьогодні процесів, котрі повністю зале­жать від імпринтингу, треба зупинитися на ембріональ­ному розвитку ссавців взагалі і людини зокрема. В останні роки вчені інтенсивно шукають відповіді на питання, чому ссавці є виключно залежними від стате­вої репродукції і як ця залежність відзначається на молекулярному рівні. Без відповідей на ці питання кло-нування ссавців не має наукової основи і не може бути успішно вирішеним. Імпринтинг — це чи не найбільша загадка нашого часу. Відомим є тільки один з його механізмів — метилювання цитозину в певних місцях ДНК. Приєднані до цитозину метилові групи виклю­чають з експресії ген, і тоді працює тільки його неме-тильований алель, який може локалізуватися в мате­ринському чи батьківському геномі. Тобто, імпринто-вана гемізиготність регулює ембріональний розвиток людини так само, як і інших ссавців. Такі, гени у ми­шей описані у вигляді кластерів на хромосомах 7, 17, X та інших, у людини — це кластери на хромосомах 11, 15, 6, X та інших. Під час ембріонального розвитку існу­ють періоди моноалельної експресії генів, якщо вона порушується, виникають ушкодження плода або його оболонок. Гени, що пройшли чоловічий Імпринтинг (роз­ташовані в батьківському геномі), кодують розвиток мембран плода та плаценти, а ті, що пройшли жіночий мейоз (в геномі яйцеклітини), керують розвитком тіла

Рис. 14. а — Родовід царя Миколи II. За допомогою ДНК-

дактилоскопії Павлом Івановим із співавторами було

встановлено, що серед ексгумованих останків є члени родини: