186_osnovy_teorii_g
.pdf70 |
Основи теорії ґендеру |
завжди, як і відмінність між ними, тоді як їхні відносини в суспільстві та в історії змінюються.
Отже, розрізнюючи процеси, наявні у сферах природи та духу, Гегель стверджує, що жінки залишаються в пастці повторюваних і не спрямованих до розвитку процесів природної диференціації і лише чоловіки піднімаються до духовного прогресу в сфері духу.
Однак відмінність між природою та духом не зовнішня для їхньої природи: для Гегеля сфера природи є залежною від сфери духу. Ця ідея є ключовою в його розумінні історії як прогресу в усвідомленні природи. Люди стають дедалі вільнішими, все більше усвідомлюють свободу в результаті здатності втягувати те, що знаходиться поза ними, в сферу свого впливу, переходячи від природного детермінізму до самодетермінації. Проте до цього виявляються здатними лише чоловіки, через свою здатність виходити в світ, змінювати себе й визначати зовнішнє як предмет свого впливу. Жінки, як уособлення статичного рослинного життя, залишаються зв’язаними путами природи, нездатними контролювати навіть власні потреби.
Обмеження жінок рамками сім’ї є для Гегеля способом встановити відмінність між здібностями та структурою жінок і чоловіків, приписуючи жінкам самообмеження, яке чоловіки долають, виходячи в світ. Саме це ув’язнення відіграє вирішальну роль у збереженні статичності й непридатності жінок до публічного життя. Обмежуючи жінок і вилучаючи їх із соціального життя, політики, історії та свободи, Гегель залишає зміни й розвиток, самовдосконалення та славу для чоловіків.
Іншим боком цього ототожнення природи з жінками є небезпека, що чоловіки повністю віддаляються від природи і репродукції, відчужуються від природи, перетворюючи її на ворога, якого треба завоювати й контролювати, відкидають власну людську природність і матеріальність, власну смертність. Ця відмова визнати людську матеріальність полегшує розуміння жертовності людського життя заради таких абстракцій, як єдність держави, в яких вони знаходять розраду власній роз’єднаності.
Проблематика статі: виникнення та ґенеза |
71 |
І хоча Гегель заперечує, що різниця між “чоловіком” та “жінкою” обумовлена природою, вважаючи їх частинами людського духу, він розглядає природу чоловіків і жінок як певну позаісторичну константу і, врешті-решт, йому не вдається показати, як історичний процес – в його концепції реалізації в історії свободи та розуму – виправдовує ту різницю між чоловіками й жінками, закладену ним в основу розуміння статі.
Те, по суті, дискримінаційне становище, в якому опиняються в Гегеля жінки, фактично існує лише в певному історичному контексті. Це моногамна статева практика європейської нуклеарної сім’ї, в якій жінка прив’язана до приватної сфери, а чоловіки
– до публічної. Щоб виправдати таке становище, Гегель, визнаючи функціональну доповнюваність статей, змушений водночас апріорно приписати чоловікам певну зверхність.
Оскільки концепція особистості Гегеля пов’язана зі сферою права, з якої жінки принципово вилучені, виходить, що жінки не є правоздатними, а тому не є особистостями. Правовий характер шлюбу набуває деспотичного характеру завдяки тому, що одній його частині – жінці – не дозволяють входити в правову сферу з її власними правами. Щоб узгодити ці конфліктуючі ідеї, Гегель змушений розрізняти тип особистості жінок і чоловіків: лише особистість чоловіків є такою, що дає змогу йому розвинутись у юридичну особу з правами та обов’язками.
Гегель вважає ці відмінності результатом природних дарувань, що не можуть бути випадковою різницею в освітньому процесі.
Він керується тим, що природні, біологічні відмінності обов’язково породжують ще й соціальні. Це перенесення природних статевих відмінностей на соціальні, інтелектуальні, етичні ґендерні відмінності не є дивним для класичної філософії. Воно дозволяло Гегелю, як до нього Руссо та Канту, вважати чоловіків і жінок цілком протилежними соціальними групами, приписавши їм протилежні соціальні ролі й етичні цінності і в такий спосіб уникнути пояснення та виправдання.
72 |
Основи теорії ґендеру |
Суперечність між чоловіками й жінками в термінах конфлікту людського та божественного закону в прозаїчнішій формі знову постає у “Філософії права” в зв’язку з працею та приватним правом.
Праця, правова регуляція та публічне визнання особливих колективних інтересів через гільдії і корпорації знаходяться в сфері громадянського суспільства, до якого, згідно з Гегелем, жінки не належать. Отже, виходить, що домашня сфера не міс-
тить праці, тобто жінки не працюють. Вони вилучені з право-
вого процесу і не можуть шукати правового відшкодування своїх власних прав; вони не можуть утворювати корпорації, обстоювати й захищати свої колективні інтереси поряд з іншими інтересами, які конкурують у громадянському суспільстві.
Не визнаючи, що праця може бути наявною в домашній сфері, Гегель заперечує, що діяльність у цій сфері є необхідним внеском у добробут сім’ї. Обговорюючи в “Філософії права” питання сімейної власності, він конструює її як таку, що стосується тільки чоловіка як голови сім’ї. Отже, доля і добробут сім’ї залежать лише від уміння й удачі чоловіка – голови домогосподарства.
Опосередковано це призводить до заперечення відмінності між жінками. Справді, оскільки жінки залишаються в домашній сфері і не вступають у громадянське суспільство, в якому існує диференціація, важко сказати, наскільки можлива відмінність між жінками. Внесок жінок у домогосподарство береться як константа і тому він зовсім не визначений.
Зв’язок між працею, освітою та політичною участю, з одного боку, та між працею, власністю й участю у правовій сфері – з іншого, не допускає жінок до вирішальних механізмів праці, що призводить до їх вилучення з публічної та політичної сфер. Враховуючи, що праця, боротьба та філософська рефлексія є трьома видами людської діяльності, через які, за Гегелем, здійснюється процес руху від природного інстинкту до самодетермінації, вилучення жінок з усіх трьох приводить Гегеля до висновку, що вони не можуть мати ніякої користі від освіти. Остання, на його думку, полягає не лише в оволодінні численними ідеями та фак-
Проблематика статі: виникнення та ґенеза |
73 |
тами, але й у гнучкості та швидкості розуму, здатності переходити від одної ідеї до іншої, схоплювати комплексні та загальні відношення. Теоретична освіта, через яку індивід виробляє здатність висловлювати свої думки, вимагає також повноцінної участі в правових і політичних процесах, а тому також відкидається щодо жінок. Щодо них навіть заперечується засоби артикуляції незадоволення соціальним порядком.
Підсумовуючи наш огляд теоретичної рефлексії статі, зауважимо: до ХХ століття проблему статі не розглядали в філософії як тему, що заслуговує на окремішнє та спеціальне дослідження. Почасти це пов’язано з тим, що сама антропологічна проблематика, пронизуючи філософську традицію, починаючи з Сократа, розчинялась в онтології, гносеології, етиці. Антропологічний поворот, здійснений на початку ХХ століття в філософії, також проігнорував той факт, що загальне поняття “людина” охоплює індивідів різної статі, які можуть мати відмінний життєвий досвід, систему цінностей і різний спосіб сприйняття світу.
Специфічний напрямок “філософії статі” на початку ХХ століття зосереджувався на відмінностях, вважаючи розбіжності в психологічній, емоційній, перцептивній структурах сутнісним вираженням статі. Ці відмінності, як вважалось, відіграють взаємодоповнювальну роль і обумовлюють різну соціальну практику жінок та чоловіків.
Соціальна роль жінки, як і особливості її структури, обґрунтовувались або посиланням на біологічні відмінності (Отто Вейнінгер), або, як, скажімо, в М. Бердяєва, християнською схематикою. І в першому, і в другому випадках відмінність жіночого та чоловічого цілком відповідала символічному рядові, де жіноче ототожнювалось з природою, емоційністю, тілесністю, а чоловіче – з культурою, раціональністю, духовністю. Зокрема, згідно з Бердяєвим, жінка – істота зовсім іншого порядку, ніж чоловік. Вона набагато менше людина, набагато більше – природа. Саме вона є носієм статевої стихії, вона вся стать, статеве життя захоплює її цілковито, “оскільки вона жінка, а не людина”. Це визначає її онтологічні та психологічні характеристики: вона є одностороннішою, ніж чоловік, не здатна до повноти буття, має мен-
74 |
Основи теорії ґендеру |
ше відчуття особистості й більшу залежність від окремих психічних станів, вона схильна до істерії, їй постійно загрожує небезпека психічного розладу.
Не зважаючи на таку невтішну картину, прагнення жінок позбавитися такої односторонності філософ розглядає як спотворення істинної “природи”.
Ця концепція, можливо, в дещо пом’якшеному вигляді, існує й донині. З її позицій фемінність і маскулінність є сутнісними характеристиками, визначеними з точки зору віри в існування “істинної сутності” – кінцевої, незмінної, а тому такої, що створює певну людину або персону, а отже, визначає її – чоловіка чи жінку
– на основі “трансісторичних, незмінних, вічних сутностей”.
Ця позиція часто призводила до непослідовностей і суперечностей. Зокрема, Фіхте, стверджуючи, що людська природа або сутність вибудовуються як свобода чи розум, зазначає, що вона пов’язана з характеристикою статі, оскільки виявляється лише в чоловікові.
Ці приклади показують, що філософські погляди на “універсальну природу” людини є суперечливими, щойно зачіпають таку конкретну індивідуальність, як жінка; філософський універсалізм виявляється не вільним від упередженості, і часто твердження щодо жінок є ідеологічними в тому сенсі, що, виражаючи та обґрунтовуючи історично обмежену позицію, вони претендують на об’єктивність та універсальність.
Ця ідеологічна заангажованість проявлялася різною мірою: від прямих тверджень про неповноцінність жінки та її обмежений характер, як у Аристотеля, Руссо, середньовічних мислителів, до пасивного відбиття підпорядкованого становища жінки в суспільстві. З цієї позиції можна інтерпретувати просвітницьку філософію від Декарта до Канта, в якій раціональність розглядається як домінантна, сутнісна характеристика чоловіка, тоді як емоційність та естетичне сприйняття асоціюються з жінкою й відіграють другорядну роль.
При цьому раціональність, що асоціювалася саме з чоловіком (якщо спростувати її есенціалістське тлумачення як сутніс-
Проблематика статі: виникнення та ґенеза |
75 |
ної, природної характеристики саме цієї статі) відігравала значну роль у соціальному житті при переході до громадянського суспільства та політичної держави.
Оскільки в суспільному та соціальному житті домінували чоловіки, то раціональність не просто тлумачиться як суттєва людська характеристика, а асоціюється з чоловічими рисами. Домінантна роль чоловіків у суспільстві та в тих сферах суспільного життя, що вимагали раціональності, призводила до того, що її починають асоціювати з чоловічими рисами, а риси, які розглядалися як менш суспільно вартісні порівняно з нею – естетична чутливість, інтуїція, турбота (які Кант відносив до нераціональних) асоціюються з жінками.
Філософський універсалізм не заперечував, що ці риси є людськими, однак надавав їм вторинного статусу. Тож бачимо, що визначення “чоловічих” і “жіночих” характеристик як домінантних або підпорядкованих, сутнісних чи акцидентальних, є результатом пріоритетів певної історичної стадії соціального та політичного розвитку. Ті самі закономірності, які лежали в основі ототожнення раціональності й духовності з чоловічим началом, призводили і до розуміння цих характеристик не як суто чоловічих, а загальнолюдських.
Види діяльності, в яких домінували чоловіки, а саме політичну діяльність, управління, сферу права, виробництва законів, почали розглядати як сутнісно людські. Оскільки жінок було вилучено з цих сфер, їх розглядали як недостатньо повноцінних з позицій раціональності, а в низці теорій (Аристотель, Гегель, Фройд) – і з позицій моралі істот.
Демістифікація окремих ідей і концепцій минулого щодо становища жінки, сутності фемінного й маскулінного, взаємовідносин статей у суспільстві потрібна зовсім не для того, щоб визначати ці концепції як “жінконенависницькі”, хоча окремі ідеї цих робіт і дають підстави для такої оцінки. Об’єктивніший і глибший аналіз показує неоднозначність поглядів, а іноді й суперечливість висновків.
Докорінні зміни в соціальній структурі, в політичному житті, злам усталених стереотипів, характерних для минулого сторі-
76 |
Основи теорії ґендеру |
ччя, поставили проблему ґендерних відносин на рівень теоретичного осмислення. Певна архаїзація цих відносин, характерна для сучасної України, викликана своєрідністю соціальної та політичної ситуації, не спроможна протистояти загальним тенденціям. У цих умовах аналіз як історичної обмеженості й упередженості філософів минулого, так і їхніх інтуїцій щодо окремих сфер жіночого буття, мають не лише сприяти уникненню помилок минулого, а й допомогти піднести це питання до рівня належного теоретичного та філософського осмислення.
Використана література:
1.Блаженный Августин. Творения: в 4-х т.– К., УЦИММ-
Пресс, 1998.
2.Гоббс Томас. Левіафан. – К.: Дух і Літера, 2000.
3.Елштайн Джін Бетке. Громадський чоловік приватна жінка.
– К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2002.
4.Кант И. Сочинения в 6-ти томах. – М., 1963–1966.
5.Локк Джон. Избранные философские произведения. Т. 1-2. – М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1960.
6.Платон. Сочинения , Т. 1-3. – М., 1968–72.
7.Ранович А. Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. – М. : Изд-во политической литературы, 1990.
8.Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду або принципи політичного права. – Port-Royal, 2001.
9.Руссо Ж.-Ж. Эмиль, или О воспитании // Педагогические сочиенния. Т.1. – М.: Педагогика, 1981.
10.Фома Аквинский. Сумма теологии. Ч.1. – М.: Эльга, 2002.
11.Эрих-Хефели Верена. К вопросу о становлении концепции женственности в буржуазном обществе XVIII века: психоисторичесакая значимость героини Ж.-Ж.Руссо Софи // Пол. Гендер. Культура. Под ред. Э. Шоре и К. Хайдер. – М., 1999.
12.Augustine, Psalm 127, 4 Nicene and Post-Nicene Fathers (Grand Rapids: Eerdmans), 607 (CFSL 41-42. 12).
Проблематика статі: виникнення та ґенеза |
77 |
13.Augustine. Good of Marriage, 6, trans. Charles T. Wilcox, Father of the Church, Vol.27 (New York: Father of the Churc, Inc., 1955.
14.Bandello, Parte 1, Nov.26.
15.Diamond, Stanley. Platonand Defininion of the Primitive // Culture in History. N.Y.1966.
16.Hobbes, De Corpore Politico or The Elements of Law //The English Works of Thomas Hobbes of Malmesbury. London. John Bohn, 1841.
17.Okin S.M. Women in Western Political Thought. Nj.: Prinston University Press, 1979.
18.Pateman, Carole. God Hath Ordanied to Man a Helper / Hobbes, Patriarchy and Conjugal Right // Feminist Interpretations and Political Theory. Ed. By Mary Lyndon Shanley and Carole Pateman. – Cambridge, Polity Press. 1991.
19.Schlegel, Friedrich. Theorie der Weiblichkeit. Ed. W. Menninghaus. Frankfurt, Insel Verlag, 1983.
20.Sir Robert Filmer. Patriarcha and other Political Works of Sir Robert Filmer. Ed. Peter Laslett. – Oxford, Basil Blackwell, 1949.
Розділ 3. СТАНОВЛЕННЯ ТЕОРІЇ ҐЕНДЕРУ
Концепція ґендеру стала загальновизнаним досягненням неофеміністського руху, що розгорнувся в 60–70-х роках на Заході. Цей рух, врешті-решт, змінив уявлення про зміст демократії, змусив побачити багатобарвність соціального простору. Визнання різноманітності соціальних явищ і суперечностей дозволило розпочати новий дискурс про наявність і можливість співіснування різних форм суб’єктивності. Неофемінізм почали оцінювати новими мірками – вільної людини, що в своїй ідеології прагне показати, в чому полягає несправедливість світоустрою щодо жінок та як її подолати.
До дискусії про сутність чоловічого та жіночого долучилися представники всіх наук про людину – біологи, психологи, антропологи, етнографи, філософи, психологи, соціологи тощо. Від середини 70-х років у західних університетах повсюдно стали виникати центри жіночих, феміністичних, ґендерних досліджень. Головним завданням таких центрів стало дослідження та визначення особливостей жіночого начала, жіночих підходу та цінностей.
У міру розвитку цих досліджень науковці почали будувати свій аналіз, керуючись порівняльними характеристиками чоловічого та жіночого. Поняття “ґендер”, застосування якого передбачало перехід досліджень з біологічного рівня на соціальний та відмову від постулату про природне призначення статей, стало ключовим.
До 60-х років ХХ століття всі дослідження гуманітарних наук були андроцентричними і здійснювали їх з позицій чоловічого домінування в суспільстві. Фемінізм першої хвилі увів жінку та жіночу проблематику у предметне поле цих дисциплін. Неофеміністський рух 60–70-х років запропонував новий дискурс. Почався активний пошук моделі рівних можливостей чоловіків і жінок. Рівень таких досліджень характеризувався передусім критикою сучасної суспільної науки, що заважає продуктивному виникненню нових відповідних дійсності знань про стан жінки
Становлення теорії ґендеру |
79 |
та чоловіка в суспільстві. Широке застосування концепції ґендеру, ґендерних студій і досліджень у країнах Заходу (Канаді, США, скандинавських країнах) відчутно вплинуло на еволюцію суспільних норм та уявлень про стосунки статей та призначення жінки.
Наукові дослідження стимулювали зміни в масовій свідомості в напрямку критики сексизму, для якого характерні:
•неувага до жінки, про яку згадують лише тоді, коли це вигідно для чоловіка;
•ідея про те, що в будь-яких проявах чоловік – це норма, а жінка – відхилення; чоловіча природа протиставлена жіночій.
Висновки фемінізму Другої хвилі торкалися пояснення подвійних стандартів у суспільстві. Невипадково М. Ейхлер у книзі, що має саме таку назву, “Подвійний стандарт”, написала: “Мета фемінізму – створити науку, відповідальну за поведінку всіх людей, – чоловіків і жінок. Не можна вважати поведінковою нормою чоловічу модель та на її тлі оцінювати модель жіночої поведінки. Жінка – суб’єкт історії та її творець такою ж мірою, що й чоловік. Слід розглядати дії не як такі, що усувають одна одну, а бачити їх як єдиний процес. Подвійний стандарт слід від-
кинути” [4]. Р.В. Лаграв у статті “Дослідження фемінізму та жіночих студій” (1990 р.) довів, що для діяльності жінок є два шляхи: перший – боротьба за свої права, наукові дослідження, критика офіційної науки, що відмовляє фемінізмові в науковому статусі; та другий – створення локальних груп, що проводитимуть національні й регіональні, а також міжнародні колоквіуми, випускатимуть спеціальні видання, намагатимуться об’єднати жіночий рух, уточнюючи при цьому термінологію феміністичних досліджень.
Попри суперечки щодо того, чи можна вважати жіночі дослідження прямим продовженням жіночого руху, а також теоретичну дискусію про характер зв’язку академічного фемінізму та практики жіночого руху, можна впевнено стверджувати, що перші курси з жіночих досліджень було запроваджено безпосеред-