186_osnovy_teorii_g
.pdf60 |
Основи теорії ґендеру |
Для Канта зрозуміло, що статеві особливості існують не лише на біологічному (анатомічному) рівні, але й на рівні психічної організації, чуттєвої, емоційної, естетичної тощо структури. Аналітичними поняттями, через які Кант аналізує статеві відмінності, є естетичні поняття “піднесеного” і “прекрасного”. “Чоловіче” розкривається через категорію “піднесеного”, а “жіноче” – “прекрасного”. Хоча ці обидва відчуття властиві всім людям і визначають структуру сприйняття світу, зрозуміло, що їх культурна цінність не однакова.
Оскільки ідеї Канта щодо статі в роботах як докритичного, так і критичного періодів практично не розвинулись, є сенс розглянути їх у світлі загальних концептуальних принципів кантівської філософії. За Кантом, людина постає як єдність двох сторін: людина як емпірична істота (явище) підпорядковується суворій природній необхідності; і людина як трансцендентальна (річ у собі), а тому наділена свободою.
У класичній філософії XVII–XVIII століть людина визначалася насамперед як мислячий, наділений незмінними атрибутами, сформований природою суб’єкт, а дослідження суб’єкта обмежувалось аналізом правил розуму, які його визначають. З погляду Канта, як суще, людина є моральною й доброю, як явище – вона в силу власної емпіричної природи скоріше зла, ніж добра. Як феномен, емпірична істота людини є частиною природи та підпорядковується природним закономірностям. Однак завдяки турботі природи “в людині був закладений зародок розуму, через який, якщо цей зародок розвивається, людина призначається для суспільства” [4, 2, 441]. Розвиток і вдосконалення моральної свідомості і є розвитком культури.
Тут виникає певна суперечність: людина визначається через саму себе (через культуру), але зрозуміти суть жіночої статі можна лише через природну мету. За Кантом, такою природною метою для жінки, яка визначає її роль, є збереження роду. Саме цим визначається складніша тілесна організація жінки – мистецтво, яке вклала в неї природа: “В організацію жінки природа передбачливо вклала більше мистецтва, ніж в організацію чоловіка, оскільки природа наділила чоловіка більшими силами, ніж жін-
Проблематика статі: виникнення та ґенеза |
61 |
ку, щоб звести їх для самого тілесного поєднання і поєднати їх все ж як розумних істот заради її головної мети, а саме для продовження роду” [4, 6, 553]. Тут виникає один з численних парадоксів і суперечностей кантівської філософії статі: хоча природа вклала в жінку більше мистецтва, ніж у чоловіка, як природна, біологічна істота жінка менш досконала, ніж чоловік.
Кант визначає характеристики, що відрізняють статі, цілком у дусі Руссо: тоді як чоловік перевершує жінку в силі та мужності, вона теж має свої переваги перед ним: вона має природний дар подобатись чоловікам. Жінка за своєю природою, тілесною організацією є слабкою, і ця слабкість та турбота про збереження плоду породжують та вкорінюють у ній почуття страху, прагнення підкоритись сильнішій статі. І все ж найважливішим є твердження, що жінка ототожнюється зі схильністю, а чоловік – з розумом: жінка повинна панувати, а чоловік – правити, адже схильність панує, а розум править [4, 6, 561]. Непрямо, але заперечується, що жіноча природа пов’язана з розумом. Отже, сфера чистого раціонального буття представлена лише чоловіками. Жінки загалом є говірливими, сварливими, ревнивими і мають нездоланну схильність панувати. Було б нерозсудливо й необережно дозволяти їм мати якусь владу чи авторитет у політичних справах, оскільки вони не є раціональними в строгому сенсі цього слова.
Хоча намагання Канта описати певну драматургію міжстатевих стосунків видаються досить неприродними, і вочевидь насправді вони значно відрізнялися від цих ідеальних уявлень про характер статей та їх ідеологічного навантаження, однак ці уявлення виявились надзвичайно стійкими і в наступному столітті не лише не похитнулись, а навпаки, посилились.
Отже, місцем, де жінка адекватно виявляє свою природу і задовольняє свої схильності, є сім’я. Погляди Канта на природу сім’ї та шлюбних відносин є загальновідомими й породжують певні труднощі для його моральної філософії та філософії права. Провідним є погляд, що стать є ґрунтовно аномальною, в корені несумісною з гідністю людини та її цінністю як моральної істоти.
62 |
Основи теорії ґендеру |
Експлуатаційна та дегуманізаційна природа статі узаконюється завдяки взаємності в моногамному шлюбі.
Важливо зазначити, що Кант не вважає статеві стосунки в шлюбі чимось менш тваринним, ніж позашлюбні стосунки чи адюльтер. Взаємність є просто гарантією для дружини, що її не розглядатимуть як рабиню чи як майно. В полігамії або адюльтері жінка має нерівні з чоловіком права і таким чином її становище зводиться до служіння. Вимога взаємності не може перетворити стать на щось гуманне, вона може лише гарантувати рівну угоду для обох. Експлуатація жінки чоловіком дорівнює експлуатації чоловіка жінкою.
Кант чітко пише, що реальне становище жінок і чоловіків у шлюбі не є рівним, але він неоднозначний щодо того, чи укорінена ця фактична нерівність у природі, чи вибудувана суспільством. Для одруженої жінки немає підстав бути невдоволеною своїм життям; їй ні на що нарікати, якщо вона добровільно відмовляється від рівності і обирає підпорядкування в одній сфері задля домінування в іншій. Зважаючи на природну рівність, від якої жінки добровільно відмовляються, Кант посилається на більше благо, ніж рівність. Зокрема він стверджує, що жінки не мають у собі мети, а повністю реалізуються лише стаючи засобом для іншої, соціальної мети – єдності та злагоди сім’ї.
Загалом ідеологія “характеру, властивого статі” сформу-
валась не в селянському і не в робітничому, а в буржуазному середовищі, як далекосяжний наслідок реального розподілу суспільства на приватну, домашню сферу життя, з одного боку, та професійний світ – з іншого. Встановилась ґендерна сегрегація, в результаті якої політичні, соціальні й економічні відносини стали сферою чоловіків, а “домашнє вогнище” – долею жінок. Домашня робота вперше стала суто “жіночою”, втратила свій виробничий характер, все менше цінувалася в суспільстві, зберігаючи й посилюючи традиційне підпорядкування жінок. Тепер чоловік ставав єдиним “годувальником сім’ї”, оскільки лише він приносив гроші, єдиний прибуток. Жінка, опинившись у ролі прислуги або “прикраси” свого чоловіка, представляла вже не саму себе, а професійний успіх чоловіка.
Проблематика статі: виникнення та ґенеза |
63 |
Головною роботою, в якій Кант викладає свої погляди щодо соціального статусу жінок і теорію громадянства, є “Метафізика моралі”. Неправовому станові, в якому немає ніякої справедливості, що розподіляється поміж членами суспільства і який називається природним станом, Кант протиставляє громадянський стан, якому відповідає публічне право: система законів, створених для народу. Він виділяє три характеристики або атрибути громадян, невіддільні від їх сутності: свободу, рівність і самостійність.
При цьому статус активних громадян належить лише тим, хто є господарями самих себе і не залежить від волі інших. Тож “усі ті, хто мусить підтримувати своє існування (харчування й захист) не власним заняттям, а за розпорядженням інших (за винятком розпорядження з боку держави), не мають громадянської особистості, і їхнє існування – це ніби притаманність” [4, 4/2, 235]. Отже, жінки можуть бути лише пасивними громадянками: лише незалежні повинні брати участь у формуванні законів.
Кант висуває різні причини, через які жінки не можуть бути активними громадянками. Він говорить, що єдиною властивістю, яка вимагається від громадянина (маються на увазі, звичайно, дорослі чоловіки), є те, що він повинен бути господарем і мати власність (зокрема і якесь уміння, працю, мистецтво або науку) для підтримки себе. В цих умовах цілком імовірно, що жінкам не лише не вдасться бути активними громадянками, а й їх вилучатимуть з цього класу від самого початку.
Сюзан Мендус, підсумовуючи аналіз кантівського поділу на активних і пасивних громадян, робить кілька висновків. Жінки зводяться до статусу пасивних громадян, і в “Метафізиці моралі” це виправдовується через критерій незалежності. Проте при детальнішому розгляді критерій незалежності перетворюється на критерій соціального статусу, і не зрозуміло, чому він має бути прийнятним. Навіть якби цей критерій був зрозумілим і прийнятним, ми не знайдемо в Канта чітких причин для вилучення жі-
нок – вони за визначенням не здатні до незалежності. Це вилу-
чення ставить їх нижче, ніж будь-яких пасивних громадянчоловіків (слуги тощо), оскільки не припускає жодної можливос-
64 |
Основи теорії ґендеру |
ті просуватися до статусу активних громадян. Отже, Кант не лише вилучає жінок з меж закону, але, що гірше, він не поширює на них поняття рівності, яке, як ми вже говорили, належить усім людям як суб’єктам.
Підсумовуючи, можна окреслити погляди Канта на природу і статус жінок так. Антропологія Канта становить класичний приклад есенціалістського розуміння статі, коли соціальнокультурні характеристики беруться за сутнісні й незмінні. Кант розривається між вірою, що, з одного боку, жінки й чоловіки рівні від природи, але жінки відмовляються від природної рівності задля спільного добробуту в домогосподарстві, а з іншого – вірою, що жінки й чоловіки за природою не рівні і специфіка жіночої природи не відповідає рівному розподілові влади.
Це утруднення характерне для всіх індивідуалістичних теорій: конструюючи особистість як внутрішньо незалежну, вільну та рівну, вони пропонують атомістичну модель, що не завжди відповідає наявним типам соціальних зв’язків, зокрема таким, як сім’я. Він пропонує вибір між індивідуалізмом, який необхідно відкинути, і побудовою сім’ї як цілісної єдності на чолі з чоловіком, який головує, приймає в ній рішення та репрезентує її як єдина особа, промовляючи від імені бажаної атомічної єдності.
Отже, обґрунтовуючи підпорядкування жінки як дружини чоловікові через поняття природного закону, Кант не може відрізнити те, що соціально й культурно сформоване в його суспільстві, від того, чого вимагає розум, і приймає за диктат розуму культурно зумовлені чинники та звичайні умовності Німеччини XVIII століття, підносячи їх до статусу Вічної Істини.
Подолання статевої односторонності в філософії німе-
цького романтизму. Відкидаючи раціоналізм просвітників, романтики зберегли з ним зв’язок, прагнення до загальної справедливості та рівності, погляд на природу як на благо. Поняття “природної людини”, а також осуд сучасності ґрунтується в романтиків на принципах просвітницької ідеології. І все ж “бунт індивідуалістичних інстинктів проти соціальних пут є ключем до розуміння філософії, політики, і почуттів – не лише того, що за-
Проблематика статі: виникнення та ґенеза |
65 |
звичай називають романтичним рухом, але і його послідовників аж до наших днів” [14, 701].
Без перебільшення, метою романтичного руху можна вважати звільнення людської особистості від пут суспільних умовностей та фальшивої моралі. При цьому знайомство з найближчим оточенням романтиків свідчить про те, що критика панівних поглядів на природу жінки та її місце в суспільстві значною мірою зумовлювалось безпосередньою участю жінок у літературних і філософських проектах. Без урахування цього неможливо зрозуміти низки ідей і власне духу романтизму. Ці жінки в своєму житті й дружбі, салонах і контактах, а в деяких випадках – у своїх листах, публікаціях і перекладах були не лише попередниками ранньої жіночої емансипації, але представляли нову модель ґендерних відносин, яку надихали ідеї рівності, вільного кохання та взаємності.
Вирішальне значення в створенні атмосфери духовного спілкування мав так званий Єнський гурток німецьких романтиків, куди входили Фрідріх і Август Шлегелі, Тік, Новаліс, Шлеєрмаєр, Шеллінг.
Зосереджені на естетиці, романтики не зачіпали питань громадянських прав чи політичного статусу жінок, проте вони повстали проти одної з провідних ідей свого часу – ототожнення жіночості, природи та домогосподарства, вважаючи її несумісною з ідеєю Просвітництва – всебічного розвитку всіх потенцій кожного інди-
віда. Ця ідея Просвітництва означала необмежений потенціал самоосвіти, в якому всі наші людські здібності активізуються й розвиваються; тому фіксація на природній ролі та жорсткій статевій поляризації суперечила індивідуальному розвиткові людини. Те, що нам здається обумовленим природою, насправді є здатністю людей до свободи – свободи виходити за обмежені рамки чоловічих чи жіночих цінностей задля спільної ідеї людства.
Ця думка кидає виклик будь-якій вірі в незмінну статеву природу: Шлегель стверджує, що посилання на детермінантну владу природи несумісне з вимогами моральності чи краси.
Ідея, що природа закрила потенціал людського розвитку за тюремними стінами статевих ролей, робить абсурдною ідею сво-
66 |
Основи теорії ґендеру |
боди. Самозречення, необмежене присвячення дружини іншим – те, що вихваляли багато письменників як найвидатнішу жіночу чесноту, насправді є сором’язливим запереченням незалежності, симптомом “абсолютного браку характеру” у жінок. Шлегель визнає, що ідеал чистої жіночості, з підкресленням невинності й безпорадності, служить ствердженню чоловічого домінування, раціоналізації бажання, що жінки існують для чоловіків. Це посилюється завдяки плутанині: часто не вдається розрізнити суттєві, конститутивні елементи від випадкових асоціацій. Таким чином у поняття жіночості вкладаються численні атрибути, які мають джерелом досвід і зумовлені конкретними обставинами часу та місця. Зокрема, “Люцинда” Ф. Шлегеля свідчила про радикальність мислення романтиків, яке відкидало ідеологію окремішності ґендерних сфер.
Проте відхід від старої концепції статевих ролей був не таким повним, як можна було б очікувати. Особливий зв’язок жінки з домашньою сферою і її особлива ментальна й емоційна конституція не зникають зовсім, хоча вони більше не позначені нижчістю. Оскільки ґендерні відмінності визнаються та вітаються як контрасти, що стимулюють протилежну стать, можна припустити, що любов діє на жінок і чоловіків по-різному. Шлегель доводить, що єдиним сенсом посилання на фемінність як есенціальну властивість жіночого характеру є те, що для жінки життя і любов є одним і тим же. Любов є, так би мовити, покликанням жінки, вона не здатна відчувати її лише як частковий інтерес чи почуття. Її любов є тотальною та самодостатньою й тому спроможна перетворювати життя чоловіка, надаючи йому смислової єдності. З іншого боку, вона отримує від кохання чоловіка вихід за свої власні межі – самосвідомість, знання, контакт із зовнішнім світом. Чи не є таке твердження поверненням до тієї ж ортодоксальності, якій романтики кинули виклик?
Романтичний ідеал незалежної жінки виходить за межі просвітницьких ідей рівних прав і громадянства [15, 26]. Вони стверджують, що тоді як політична свобода дозволяла жінкам урівнюватись із чоловіками, романтики досліджували ситуацію, коли жінки могли виражати й розвивати свої особливі жіночі риси, які звільнюють чоловіків від пут умовних ґендерних ролей.
Проблематика статі: виникнення та ґенеза |
67 |
Загалом романтики керуються дуалізмом душі й характеру – в душі міститься людина у всіх її можливостях, у шляхах, не пройдених, але можливих для неї. Характер – дійсність людини, розв’язання колізії між нею та зовнішнім світом, швидше за все компроміс між обома сторонами, печатка, назавжди відтиснута зовнішнім світом. Уособленням типу ідеальної людини для романтиків є андрогін.
Дихотомія чоловічого/жіночого та публічного/приватного в гегелівській філософії права. За Гегелем, людина є вищою та найцільнішою формою природного буття. Вона також є базовим елементом у реалізації розуму та свободи у всесвітній історії.
Подаючи жінок як представниць природи, а чоловіків як представників розуму, Гегель намагається через шлюб і стосунки між жінками й чоловіками знайти зв’язок між сферою природи та духу. Він розглядає ці сфери як цілком різні й неоднаково структуровані. Сфера природи характеризується циклічним повторенням, в якому всі елементи розташовані поруч і не по- в’язані між собою. Сфера духу – це сфера розвитку, в якому елементи взаємозалежні і взаємодіють. Простіші явища, що належать до сфери природи, стають зрозумілими через прояви складніших явищ, які існують у сфері духу.
Ця прірва між природою людини як духом, розумом і природним інстинктом призводить до заперечення ідеї “природного порядку” як джерела порядку соціального. Це суперечність між людською природою як раціональною та людською природою як інстинктивною. Людське буття відіграє роль посередника між сферою природи і духом, між природним і соціальним. Ця амбівалентність у статусі буття людини як природної та самодетермінованої істоти руйнує будь-які спроби повністю розділити природне та соціальне.
Проте гегелівська концепція Духу, не зважаючи на її грандіозність, все ж не дозволила йому повною мірою вийти за межі “натуралістичної” концепції ґендеру й помістити міжстатеві стосунки в соціальний, символічний і культурний світ.
68 |
Основи теорії ґендеру |
За визначенням Сейли Бенхабіб, Гегель будує раціональну онтологію ґендеру через низку логічних опозицій. З одного боку, він розглядає розвиток суб’єктивності й індивідуальності в контексті людського суспільства, з іншого – зводячи чоловіків і жінок до їх традиційних ролей, визначає специфічні ґендерні відмінності як аспект раціональної онтології, що відбиває глибинну структуру духу. Жінок він розглядає як символічних представниць принципу партикулярності, безпосередності, матеріальності, природності, тоді як чоловіки репрезентують універсальність, опосередкованість, свободу та суб’єктивність.
Гегелівська політична теорія ґрунтується на теологічному припущенні щодо жіночої й чоловічої природи, які він розрізнює
втермінах “аналогії форми і матерії, тоді як чоловіче забезпечує людську форму, жіноче служить посудиною, де визріває створений чоловіком гомункулус” [3, 165]. Як відзначає Джин Елштайн, хоча в Гегеля немає прірви між приватним і публічним, все ж їх він визначає в категоріях вищого і нижчого: “Обопільні, хай і асиметричні, взаємини між сферами вимагають сполучних зв’язків чи то посередників. Ці останні й забезпечують чоловіки
вїхніх ролях братів, чоловіків, батьків і власників” [3, 166].
Експліцитне вираження “природної визначеності статей” в онтологічному сенсі дається далі, де стверджується, що одна стать уособлює розум, знання, свободу, інша – конкретну індивідуальність і почуття. Перша є владною й активною, друга – пасивною та суб’єктивною. Перша, чоловік, має субстанційне життя в державі, а в сім’ї він має інститут єдності, де живе суб’єктивним етичним станом почуттів. Жінка, з іншого боку, має субстанційну долю в сім’ї, і свої етичні норми визначає сама.
Для Гегеля життя чоловіка пов’язане з державою, наукою та роботою в зовнішньому світі.
Відділяючи себе від родинної єдності, чоловік об’єктивує зовнішній світ і захищає його через діяльність і свободу. Жіноча “субстанціальна детермінація”, навпаки, полягає в сім’ї, єдності та пієтеті до приватної сфери. Гегель зазначає, що жінки не є індивідами, принаймні не тією мірою, що чоловіки. Найприкмет-
Проблематика статі: виникнення та ґенеза |
69 |
нішим є те, що стосунки, в яких чоловік і жінка постають як духовно відмінні, містять саме ті аспекти, які визначають жінку як “меншу” людську істоту. Як Аристотель та Руссо, Гегель не лише наділяє жінок інтуїтивністю, емоційністю, а чоловіків – універсальністю, здатністю до концептуального мислення, “владністю та дієвістю”, але й вбачає в чоловікові риси, які визначають людину як вид взагалі.
За Гегелем, процес, через який гуманізується природа та конституюється історія, є об’єктивацією людських цілей і інститутів у світі так, що світ стає місцем самовираження людини. Жінки, оскільки вони не можуть вийти за межі єдності, зі світу сім’ї в світ універсальності, та оскільки їхня діяльність відбувається в приватній сфері (репродукція, виховання дітей та задоволення емоційних і статевих потреб чоловіків), вилучаються з іс- торично-конституюючої діяльності.
Це слід розуміти, що жінки не мають історії та примушені повторювати життєвий цикл.
Отже, жіноча природа, в якій домінують природні інстинкти, не освячені розумом чи духом, постає односторонньою. В системі Гегеля жінки виявляються нерелевантними розвиткові розуму й історії, прогресу усвідомлення свободи і тому не мають цінності для політичної теорії. Мало того, в цій серії суджень вони виявляються ворожими суспільству, яке передбачає прогрес в усвідомленні свободи.
Як зазначає Джоанна Ходж, Гегель, зважаючи в “Філософії права” на очевидну біологічну відмінність жінок і чоловіків, в подальшому стверджує відмінність інтелектуальну та моральну, а потім переносить ці біологічні й інтелектуальні відмінності на відмінність між фіксованою природою та соціальними змінами, зводячи жінок до природної фіксованості, а чоловіків – до соціальної динаміки. Результатом є те, що змінні соціальні відносини постають фіксованими та природними. В результаті він зводить чоловіків і жінок до фіксованих незмінних сутностей: жінки прив’язані до повторювального циклу репродукції, чоловіки – до нескінченної динаміки соціальних перетворень. Проте гегелівський есенціалізм у розумінні природи статей призводить до суперечності: оскільки “природа” жінок і чоловіків є фіксованою