186_osnovy_teorii_g
.pdf90 |
Основи теорії ґендеру |
психоаналізу, що суттєво визначило сам спосіб побудови ґендерних теорій. Попри змістовну різнобарвність цих концепцій, всі вони представляли аналітичні дослідження суб’єктивності. Деякі з них не втрачають при цьому свого зв’язку з феміністичною проблематикою, інші – більшою мірою зорієнтовані на тенденції новітньої філософії.
До перших можна віднести Розі Брайдоті [3]. Вона успадковує теоретичні принципи французьких філософів М. Фуко та Ж. Дельоза і досліджує передусім систему владних відносин, які й формують основні характеристики суб’єктивності: визначеність її соціального статусу відносно структури влади – підкорення. Різниця подається завжди як розуміння “відмінність від”, тобто як відсутність будь-якої якості, наявної в іншого, тобто як другорядність. За Розі Брайдоті, панівний спосіб самовизначеностіідентифікації саме такий – маскулінний за суттю. Брайдоті пропонує спосіб вивільнення жіночої ідентичності, що опинилася вбудованою в цю ієрархію визначень: політичний проект номадізму. Розі Брайдоті продовжує розвивати поняття з філософського світорозуміння, запропонованого Ж. Дельозом. Номадичний суб’єкт запропонований для позначення жіночої суб’єктивності та таких її рис, що дозволять залишити маскулінну ієрархію раз і назавжди. Номадичність (від грецького слова номас – кочівник) пропонує, з одного боку, принципову мінливість самого суб’єкта, а з іншого – можливість мінливості політики та політичної стратегії. Відбутися як номада – означає відбутися відносно свого місця, своєї ролі, своєї винятковості. Йдеться, зокрема, й про оригінальність мови, своєї мови: в цьому полягає гнучкість та активність самого способу спротиву ієрархії як методології.
До іншого ряду можна віднести Джудіт Батлер, яка вважає фемінізм продовженням висхідного протиставлення чоловічого та жіночого: ”Ґендер треба розуміти не як спрощене культурне нашарування значення на біологічно задану стать…; він належить також до дискурсивних/культурних засобів, за допомогою яких виконується й постулюється сексуальна природа або природна стать як така, що існує до дискурсу, що передує культурі, політично нейтральне тло, на якому діє культура”. Д. Батлер
Становлення теорії ґендеру |
91 |
вважає за потрібне здійснити своєрідну деконструкцію ґендеру: критично розглянути його обумовленість владними відносинами. І, як наслідок, перейти до множинних фемінізмів, до плюралістичного підходу у власне визначеннях ґендеру.
Ґендер – змінна категорія, вона змінює своє значення. Самоідентифікація пов’язана не з суттю, а з поведінкою, що має принципово імітаційну природу й характер. Отже, проблема самоідентифікації є проблемою постійного пошуку коректного співвідношення форми імітації, символу, звуку та того, що відбиває перформативність ґендеру. Батлер робить висновок, що
ґендер – це процес конструювання ідентичності, позначка куль-
турного різнобарв’я. В роботі “Gender Trouble” [2] вона відзна-
чає, що розподіл на стать та ґендер пропонує радикальний розрив між сексуалізованими тілами та культурно сконструйова-
ними ґендерами. Це означає, що конструкція чоловіка не обов’язково має відношення до чоловічого тіла, те ж саме можна зауважити щодо конструкції жінки. Немає серйозної причини вважати, що ґендерів має бути два, на думку Д. Батлер. Якщо сконструйований статус ґендеру теоретизується як радикально незалежний від статі, тоді ґендер сам по собі стає вільним артефактом, з якого випливає, що чоловік і чоловічий можуть досить легко позначати жіноче тіло, а жінка та жіночна – так само легко можуть позначати чоловіче тіло.
У такій логіці викладу знову постає питання про стать: а чи є в статі історія? А чи кожна зі статей має свою історію або свої історії? Якщо є історія виникнення двох статей, то чи можна говорити про природу статі? Цілком можливою стає ідея про соціально сконструйовану стать на кшталт ґендеру. Висновок Батлер радикальний: за таких умов різниці між статтю та ґендером взагалі немає. Жінки, навіть у множині, постають проблематичним поняттям, місцем для суперництва, причиною занепокоєння. Якщо хтось є жінкою, то це не єдине, чим вона є; тому поняття “жінка” не може бути вичерпним не тому, що долегендарна особистість переходить специфічні межі свого ґендеру, але тому, що ґендер не завжди встановлюється постійно й незмінно в різних історичних контекстах. Ґендер перемежовується з расовою, етнічною, сексуальною та
92 |
Основи теорії ґендеру |
регіональною модальностями дискурсивно встановлених ідентичностей. В результаті унеможливлюється відокремлення ґендеру від політичних і культурних перетинів, у яких він відтворюється й укріплюється.
Можна відзначити Джудіт Батлер як дослідницю, що характеризує ґендер як маркер біологічного, лінгвістичного та/або культурного контексту.
Слід зауважити, що питання про природу й характер сек.- суальності в сучасній теоретичній думці, практиках і дискурсивних спробах пояснити її поступово переформульовується в питання про сексуальність як соціальний конструкт та його форми. Власне феміністське відокремлюється, відходить на другий план перед загальнофілософським теоретичним розумінням проблеми.
Ключовою проблемою філософії ґендеру, як і всієї сучасної філософії, постає проблема нового засобу відбиття цього нового погляду, проблема тексту й мови, спроба побудувати мову, що пропонує різницю, або принаймні не припускає ієрархії. У Ж. Дельоза це перехід від молярного (подвійного) принципу розподілу до молекулярного, у Р. Барта – це теза про “кількість мов, що дорівнює кількості бажань”. Постструктуралістська критика мови пропонувала можливість протистояти відтворюваним ієрархію мовним структурам. Семіотичні теорії філософії ґендеру формувалися як пошук відмінної від панівної мовної практики. За висловом Ж. Деріди, це одна й та ж система: “утвердження патернального логосу (…) та фалосу як суб’єкта привілейованого”.
Семіотичний етап формування суб’єкта, не контрольований усвідомленими стереотипами, символами, що виникають пізніше, здатний найвідповідніше, різнобічно відбити безкінечне, поліваріантне бажання, що, на думку видатного французького психолога Ж. Лакана, полягає в основі суб’єктивної ідентичності. Така теоретична позиція презентована М. Фуко, Р. Бартом, Ж. Лаканом: всі вони вважають царину несвідомого, царину тілесної експресії тією сферою, де суб’єктивне виражає себе якнайкраще. Від проблеми вираження в мові філософія ґендеру закономірно переходить до проблеми вираження в найширшому сен-
Становлення теорії ґендеру |
93 |
сі цього слова. Репрезентативність тілесності стає сферою зацікавленості сучасних дослідників.
Семіотичний аналіз показав наявність бази для появи власне феміністського структуралізму. Цей перехід пов’язується з ім’ям Ю. Кристевої, Е. Сіксу, Л. Ірігарей. Приміром, в Е. Сіксу утопічна виразна мова дістає назву “жіночого письма”, на противагу чоловічому, антитетично-раціональному. У Л. Ірігарей йдеться про принципову зміну символізму: однозначного на багатозначний. Строкатість використовуваних термінів по-різному засвідчує специфіку нового розуміння мови, в якій взагалі немає ключових понять як таких. Немає й таких, що засновують ієрархію.
Ю. Кристева вважає, що маргінальне феміністське письмо здатне змінити наявний устрій. Її концепція заснована на теорії двох типів надання значення й ідеї мінливості мови Р. Барта, що є проектом вивільнення ірраціонального, містичного – семіологічного – в самій мові. З цієї позиції різні варіанти, класичні й новітні, закономірно впливають на загальний процес деконструкції. В цьому суттєва особливість, сила і водночас джерело внутрішніх суперечностей фемінізму постмодерного періоду: якщо нове мислення справді продуктивніше при аналізі форм спротиву традиційним владним структурам, структурі як концепту, то воно може презентувати певну антигуманність з погляду традиційного розуміння суб’єктивності як індивідуальності.
Досить упевнено став використовуватись термін “ґендерскептицизм”, що позначає певну недовіру в межах феміністського постструктуралізму щодо традиційного фемінізму. Спроба захистити надбання ґендерних теорій від постмодерної критики відбиває своєрідну недовіру фемінізму до новітньої філософії. Якщо традиційний, передовсім радикальний та соціалістичний, фемінізм, керуючись своїм розумінням жіночності, або жіночої сексуальності, намагався запропонувати альтернативу формам її прояву, наявним у певному суспільстві, загальну для всіх жінок, то новітня філософія не лише переводить розмову з реального виміру в символічний, дискурсивний, але й, намагаючись повернутися до висхідних начал, знаходить лише фрагментоване суб’єктивне.
94 |
Основи теорії ґендеру |
Висновок, що його можна зробити, проаналізувавши сутність сучасних ґендерних досліджень, сягає рівня відповіді на питання: чи є поняття ґендеру суто методологічним прийомом, методологічним визначенням, конструктом соціальних, політичних, історичних дискурсивних практик?
Як можна окреслити групу “фемінної” ідентичності, якщо “жіноче” розчиняється в етнічному, класовому, віковому, а головне – у множинності некласифікованої ідентичності. Чи можна зберегти саме поняття “жіночого”, якщо поняття жіночої ідентичності, відповідно до положень та ідей новітньої філософії, опиняється в зоні конструктивного мислення? Ґендерні теорії стають предметом спеціального філософського дослідження для апології фіксованого соціально значущого досвіду, суб’єкта і, відповідно, певної заданої висхідної ідентичності.
За свою багатовікову історію люди навчилися долати різноманітні перешкоди. Найчастіше нерівність чоловіків і жінок у сфері економіки, політики, культури пояснювалася природними відмінностями між чоловіком та жінкою. Під “природним” при цьому розуміють вроджені й незмінні прояви. Якщо “природу” змінити неможливо, то наявний стан речей залишиться незмінним. Методологічний пошук ґендерних дослідників дійшов висновку, що поставив під сумнів історичну та культурну непохитність становища чоловіків і жінок, залежно від їх “природного призначення”. Були розмежовані поняття біологічної статі та статі соціокультурної за допомогою терміна, поняття та конструкту “ґендер”.
Термін “ґендер” спочатку використовувався в лінгвістиці на позначення граматичної категорії “роду”. В новому, не граматичному, сенсі це поняття використав психолог Роберт Столер 1968 року. Він зробив це для того, щоб розрізняти “маскулінність” (мужність) та “фемінінність” (жіночність) як соціокультурні характеристики чоловічого й жіночого. “Чоловіче” та “жіноче” при цьому лишалися біологічною базою природного розрізнення чоловіків і жінок. Те, що поняття ґендеру ввів у науковий обіг психолог, не випадково. У відомій книзі Отто Вейнінгера “Стать і характер”, що вийшла друком 1903 року, автор стверджував: “Головне – бісексуальність кожної людської істоти, на-
Становлення теорії ґендеру |
95 |
явність у неї в різних пропорціях і чоловічих, і жіночих рис характеру” [5, 5]. Непряма залежність чоловічих і жіночих рис характеру від біологічної статі вже тоді виводила дослідників на роздуми про природу маскулінності та фемінінності.
Психологія, історія, етнографія стали першими дисциплінами, що підготували подальше обґрунтування категорії ґендеру як міждисциплінарного поняття, зробили його прийнятним і респектабельним у системі наукового знання. Спочатку це відбувалося через прояв аномалій – фактів, яких не можна було пояснити засобами наявної системи знання, її визнаних парадигм.
Якщо чоловічі та жіночі способи поведінки й самореалізації передбачені, наперед установлені природою, чому тоді в різні історичні епохи, в різних соціумах та культурах чоловічі й жіночі стереотипи часто не збігаються? Як це встановила американський антрополог Маргарет Мід, порівнюючи життя й особливості культури та психології трьох племен Нової Гвінеї (арапеші, мундугумори та тчамбулі), моделі поведінки чоловіків і жінок у цих трьох племенах суттєво відрізняються, аж до протилежності [12, 278-280]. Ці висновки надалі розвинуто й доповнено в дослідженнях низки вчених, що працювали в галузі культурної антропології. Отже, не можна говорити про природну заданість, а лише про культурну детермінацію чоловічих і жіночих стереотипів. Нетрадиційний розподіл чоловічих та жіночих ролей було виявлено і в культурі північноамериканських індіанців, що дозволило говорити про суспільства з нетрадиційною системою ґендерних ролей [6, 27].
Традиційний аналіз історії, що відбиває головно історію чоловіків, оскільки вивчає суспільну та політичну сфери, дійовими особами яких насамперед є чоловіки, навряд чи зміг би змінити оцінку ролі чоловіків і жінок в історії. На межі 20-30-х років ХХ століття виникає історичний напрямок під назвою “Нова істори-
чна наука” (La Nouvelle Histoire) або школа “Анналів” [7, 328]. Її засновники (Люсьєн Февр і Марк Блок) та видатні представники (Фернан Бродель, Жорж Дюбуі, Еманюель Леруа Ладюре, Жак Ле Гоф) не просто змістили акценти історичного дослідження, але докорінно виправили підходи до нього. Вони намагалися пе-
96 |
Основи теорії ґендеру |
реглянути історію в цілому, без будь-якого розподілу на історію економіки й історію культури, історію релігії та історію повсякденного життя тощо. Школа “Анналів” зробила предметом свого дослідження не лише ідеологічні та політичні явища й процеси, а й приховані від суспільного погляду “структури повсякдення” (Ф. Бродель), в яких відбувається приватне життя людей та життя більшості жінок зокрема. Зміщення інтересу істориків з вивчення ідеологічних структур на історію ментальностей, світобачення тощо також ставало підставою для внесення історії жінок в історичний канон.
Концептуалізації ґендеру сприяла й загальна методологічна атмосфера другої половини ХХ століття. Якщо класичне розуміння науки та наукової раціональності (засобів досягнення наукового результату – знання, істини) походило з переконання, що наукова неупереджена свідомість повинна й здатна адекватно охопити все поле знання (передусім – об’єктивні закони природи та суспільства, що діють динамічно або статистично), то некласичне розуміння наукової раціональності охопило, окрім аналізу предмета пізнання, ще й аналіз його засобів. У некласичному проекті наукового пізнання йдеться про реалізацію можливості певного спільного аналізу, з одного боку, об’єктивних процесів, а з іншого – зовнішнього щодо них ряду усвідомлених дій і станів, тобто способу аналізу, який уможливлює народження й існування подібних станів життя та свідомості, в яких можна описати людську історію. Отож об’єкт аналізу видається можливим пізнавати за допомогою взаємодії зі “станами життя та свідомості” суб’єкта пізнання, тобто в контексті історії.
Постнекласичне розуміння наукової раціональності зробило ще більший наголос на суб’єктивному боці пізнавального процесу, визнавши розмаїття суб’єктів пізнання та їх ціннісних орієнтацій, роль історичного й соціального контекстів, де ці суб’єкти діють. Воно враховує співвідносність характеристик отримуваних знань не лише з особливістю засобів і дій, а й з їх ціннісноцільовими структурами.
Дуже серйозну роль у становленні постнекласичного типу раціональності відіграли ідеї постструктуралізму та постмодер-
Становлення теорії ґендеру |
97 |
нізму. Саме так була підготована методологічна база для визнання особливого бачення науки й наукового дослідження, суб’єктом якого є не універсальний об’єктивний (в історії це зазвичай був чоловік) суб’єкт, а ґендерно окреслений – чоловік або жінка. Некласичний та посткласичний типи раціональності уможливили вивчення повсякденності1 не як “низької реальності”, вивченням якої можна знехтувати, на думку представників марксизму, фрейдизму, структурного функціоналізму, а яку, навпаки, слід розглядати як необхідну умову формування та функціонування суб’єкта. Процес пізнання почав наповнюватися визнанням плюралізму досвіду, соціальних практик, зокрема мовних. Соціальний дослідник втратив статус універсальності і став учасником соціального життя та пізнання поруч з іншими.
Введення терміна “ґендер” у науковий дискурс стало доволі вдалим прийомом, здатним переглянути споконвічно усталені уявлення про механізми відтворення статевої нерівності, про механізми реалізації влади, про статево-рольову структуру суспільства, головними рисами якого були патріархатність та гетеросексуальність. Розуміння ґендеру в сучасних теоріях ґрунтується на концепції соціального конструювання, яка поширюється в феміністській літературі другої половини 80-х років ХХ століття в новому тлумаченні.
У цей період, як ми вже відзначали вище, проявилася тенденція елімінації біологічної статі, її “зануреності” в ґендер та розчинення в ньому. Тенденцію елімінації, вилучення статі з феміністського тлумачення ґендеру посилював так званий “лінгвістичний поворот” у соціально-культурологічній теорії, що також поширилася в цей час.
Знищення жорстких перепон між “словами” та “речами” в провідних філософських течіях ХХ століття (постструктуралізмі, постмодернізмі, аналітичній філософії) методологічно обґрунтовувало відхід з позиції жорсткого розподілу біологічної та соціо-
1 Повсякденність – цілісний соціокультурний життєвий світ, що постає в функціонуванні суспільства як “природна” наявна умова людської життєдільності [9, 318].
98 |
Основи теорії ґендеру |
культурної статі. Деякі дослідники почали наполягати та теоретично обґрунтовувати потребу зберегти розподіл на біологічну стать і ґендер (В. Пламвуд, Е. Фокс Келер), інші наполягали на його знищенні (Мойра Гейтенс, Е. Грос) [10, 103-104]. Навколо цієї проблеми точаться дискусії, викликаючи неабиякий інтерес усіх дослідників.
Друге розуміння ґендеру ґрунтується на концепції соціального конструювання (соціо-конструктивістський підхід). Наголос на соціальному походженні було зроблено через розуміння ґендеру як повсякденного світу взаємодії чоловічого й жіночого, що відтворюється в структурах свідомості, дії та взаємодії.
Зокрема, існують відмінності між теорією ґендерного конструювання та теорією ґендерної соціалізації. Відмінності полягають, по-перше, в наголосі на активності індивіда, який навчається, і, по-друге, в розумінні ґендерних відносин як не просто різниці – доповнення, а як сконструйованих відносин нерівності, в рамках яких чоловіки здобувають панівне становище. Ця відмінність свідчить, що теорія конструювання ґендеру більше й адекватніше відповідає запитові феміністської та ґендерної парадигм знання, їх ідеології з подолання в суспільстві панівних патріархатних відносин.
Розвиток теорії ґендеру, який у 80-ті та 90-ті роки ХХ століття привів до ідеї множинності ґендерів, мав філософською основою ідеї постструктуралізму та постмодернізму з їх зацікавленістю у всьому “неструктурному”, маргінальному, методологічною переконаністю в тому, що цінним є “все, що існує” (Пол Фейерабенд).
Методичним засобом традиційної дуалістичної ґендерної системи стала концепція деконструкції, що полягає в “демонстрації неповноти та непогодженості філософської позиції з використанням понять і принципів аргументації, чиє значення та використання узаконене лише цією філософською позицією” [14, 209]. Виникнення теорій про те, що культура концептуалізує тіло, а не навпаки, а потім усвідомлення того факту, що ґендерна ідентичність конструюється не поряд з расовою, класовою, етнічною або національною, а всередині та через ці й інші відмінності, до-
Становлення теорії ґендеру |
99 |
зволили дослідникам критично поставитися до того, що ґендерна ідентичність формується на основі суто сексуальної різниці.
Феміністські дослідження, безумовно, є першоджерелом ґендерних досліджень, але, з іншого боку, вони постають у трансформованому вигляді. В них змінені базові методологічні принципи: феміністська методологія есенціалізму замінена на методологію конструктивізму, феміністські дослідження злилися з ґендерними, втративши статус єдиного способу вивчення проблематики ґендерних владних взаємозалежностей та ієрархій у суспільстві. Виникнення ґендерних досліджень, а не просто перехід від феміністських і жіночих досліджень до ґендерних, став закономірним підсумком теоретичних пошуків фемінізму другої хвилі. Цей факт підняв ґендерні дослідження на новий рівень. Теоретичний фемінізм, критикуючи патріархат у всіх сферах людської діяльності, прийшов до іншого виду ігнорування – суто феміністського. Особливо яскраво це відбилося на радикальних варіантах фемінізму, що намагаються зробити категорію “жінка” універсальною. Зрозуміло, що недоліками такої позиції стали онтологічний есенціалізм, політичний утопізм та романтизм.
Недоліки радикальних позицій фемінізму та постфемінізму подолано в ґендерних дослідженнях за допомогою поняття ґендеру. Усунуто головну суперечність теоретичного фемінізму: зрозуміти розвиток як визнання різнобічності та розмаїття. Поглиблюючи розуміння жіночності та поняття “жінка” через порівняльний аналіз чоловічості та поняття “чоловік”, ґендерні дослідження сприяли уникненню крайнощів одного й іншого тиску.
Найважливішим висновком порівняльної, критичної та єднальної роботи постав поворот до академізму. Найяскравішим проявом його стала інституалізація досліджень у сфері ґендеру. Доволі резонансною стала стаття “Фемінізм, постмодернізм та ґендерний скептицизм” (1990) Сюзан Бордо. Там обґрунтовано знакове питання про цілевідповідність використання ґендеру як аналітичної категорії. Бордо зняла на теоретичному рівні напругу між збалансованою ґендерною свідомістю й ідентичністю (як джерела політичної єдності та альтернативного бачення), а також підбила підсумки першої хвилі фемінізму. Остаточним результатом її ана-