Побут козаків
.docx1. Розпорядок:Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після сніданку — спільна молитва у церкві, прання білизни, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на конях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін.
Ось як описував Дмитро Іванович Яворницький обід на Січі: «Рівно о 12 годині курінний кухар вдаряв по казанові, і на цей звук кожен козак поспішав до свого куреня на обід. Обід у кожному курені готував окремий кухар з помічниками, невеликими хлопцями, обов'язком яких було приносити воду в курінь і тримати в чистоті казани й посуд...». Побувавши на Січі, монах Лука Яценко (Зеленський) розповів у своїх записках цікаву і, видно з усього, характерну для запорізького життя історію про покарання курінними кухарями пекарів, які випікали поганий хліб. Пекарі вимушені були рятуватися втечею, а весь хліб задарма залишався кухарям.
Після обіду співали пісні та думи, слухали розповіді старших, гру кобзарів. Частина козаків готувалася до служби у наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним отаманом проводив огляд підрозділів, що заступали на чергування, відправляв на виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім вартових, поринала у сон.
Побут козаків.Козаки жили на багатих землях: глибокі чорноземи, просторі пасовища, луки, численні заводнені балки, дрібнолісся. Ці землі приваблювали до себе українців-землеробів. І хоч переважна більшість козаків займалася військовою справою, брала участь у сухопутних і морських походах, на Запорожжі була ціла група козаків, які звалися "гіздюками","сиднями", або гречкосіями. Вони жили по зимівниках, селах і бурдюгах, займалися хліборобством. Землю вибирали біля річки, по схилах балок і в долинах. Запорожці сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, рідше — жито й пшеницю. Зерно зберігали у спеціально викопаних ямах-погребах. Стінки і дно погребів обмазували рідкою глиною, просушували і добре випалювали. З городини запорожці вирощували капусту, огірки, кавуни, дині, редьку, буряки, кукурудзу, цибулю, часник, гарбузи, тютюн і т. ін. Найважливішою галуззю запорізького господарства було скотарство. Запорожці розводили коней, велику рогату худобу, свиней, знали й вівчарство. Для рибного промислу на Дніпрі, Південному Бузі з їхніми лиманами, косами, озерами та на Азовському морі були влаштовані спеціальні заводи з куренями для проживання взимку. Найвідомішим з них був Гард на Південному Бузі. Просолену і в’ялену рибу запорозькі промисловці продавали приїжджим українським, польським чумакам, грецьким, вірменським і турецьким купцям. Значною промисловою галуззю було мисливство. Полювали переважно На лисицю, хутро якої цінувалося надзвичайно високо. Займалися також птахоловством і бджолярством. З меду запорожці готували напої, а з воску робили свічки для січової церкви, а також для монастирських і парафіяльних Церков. З історією козацьких часів пов’язують і чумацький соляний шлях, який вів з району Хаджибейських озер (поблизу сучасної Одеси) і з Криму в центральні райони України. Цей Солоний торговельний шлях використовувався ще за часів Київської Русі. У XV-XVII ст. Й пізніше торгівлю сіллю вели чумаки. Історичні джерела пов’язують чумацтво з козаками, які мешкали поблизу соляних озер, були добре озброєні і могли розвивати чумацький промисел в умовах безперервної боротьби з турецько-татарською агресією. На промисел чумаки їздили волами, запряженими у вози. У валці було від 10 до 150 возів. Чумаки самі добували й вантажили сіль. Нерідко їм доводилося зі зброєю в руках відбиватися від татар. З історичних джерел відомо, що чумакували не тільки рядові козаки, а й сотники, значкові та військові товариші. У Запорізькій Січі жили різні майстри: котлярі, пушкарі, ковалі, слюсарі, шевці, кравці, теслярі. Проживаючи у передмісті Січі, вони були приписані до куренів, як і інші козаки. За межами Січі мешкали кушніри і ковалі. Знали козаки й торгівлю з іншими державами. Цьому сприяло вигідне географічне положення Січі. Козаки володіли землями вздовж Дніпра з його широким і глибоким лиманом. Користуючись дніпровським водним шляхом, що вів до Чорного моря, Царгорода і далі на схід, козаки тримали у своїх руках важливі напрями торгівлі Польщі, Литви, України і Південної Московії XVI-XVIII ст. Запорізькі козаки укладали торговельні угоди з іноземцями. Засобами просування торговців водою служили човни (чайки або галери), сухопутними шляхами — "мажі" або "паровиці". Це були, по суті, великі чумацькі вози, а також "палубці" — такі ж вози, але вкриті зверху від негоди, запряжені парою волів. Користуючись водними шляхами, запорожці торгували з турками й татарами, а також з народами Кавказу і Закавказзя. Головними центрами цієї торгівлі були Січ, Очаків, Царгород. Козаки вивозили до Туреччини хутра, шкіри, вовну, залізо, полотно, коноплі, канат, живих овець, коров’яче масло й конопляну олію, рибу, ікру, пшеницю тощо. Частина з названих товарів йшла через Січ з Центральної України, Польщі й Московії. З Туреччини на Запорожжя ввозили зброю, кінську збрую, свинець, сукно, сап’ян, коси, ножі, бритви, скло, шовкові тканини, вино, лимонний сік, ізюм, лимони, каву, горіхи.
Сухопутна торгівля велася з Кримом, Польщею, Литвою, Центральною Україною та Московією. Головними місцями торгівлі запорожців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа й Козлів. Із Запорожжя вивозили хутра, полотно, шкіри, залізо, зброю, коров’яче масло, тютюн і хліб. З Криму в Запорожжя ввозили сап’ян, сап’янове взуття, сірі смушки, шовкові тканини, волоські горіхи, червоне вино, сіль. Поляки вели торгівлю безпосередньо з запорожцями або за посередництвом запорожців з турками і кримчаками. Головними центрами польсько-запорізької торгівлі були Умань, Лисянка, Торговиця та ін. Запорожці торгували з Польщею кіньми, худобою, воском, салом, хутрами та іншими товарами. Торгові хури з Московії та Центральної України йшли в Запорожжя суходолом, а частину товарів доставляли човнами по Дніпру до Січі. Поблизу дніпровських порогів купців проводили козацькі лоцмани з Кодацької паланки. Предметами торгівлі з Московією та Україною були різні харчові продукти, рибальські сіті, канати, полотно, сукно, тютюн, горілка. Запорізький Кіш вів також торгівлю і всередині Січі, але це була, головним чином, дрібна торгівля. У зв’язку з торгівлею важливе значення мають нумізматичні знахідки. Вони засвідчують, що, крім монет місцевого київського і львівського виробництва, на українському грошовому ринку XIV—XV ст. були в обігу чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдовські, генуезько-кримські монети. Знахідки польських монет кінця XIV-XV ст. численні. Монети князівств Північно-Східної Русі XIV-XV ст. відомі лише як поодинокі знахідки головним чином на території Чернігівщини і Слобідської України. У скарбах з монетами XIV-XV ст. трапляються й гривні як своєрідний релікт "безмонетного періоду".Цілком зрозуміло, що українські козаки, ведучи інтенсивну торгівлю, мали справу з монетами різних держав. У XVII ст. в них переважали монети Речі Посполитої і Московії. Джерелами прибутків низового Війська Запорізького були військова здобич, а також торгівля — продаж вина, платня від перевозів, подимний податок і, нарешті, польське королівське чи московське Царське хлібне та грошове жалування. Важливим джерелом прибутків козаків було також "мостове" — платня з проїжджих за перевезення через ріки, річки й рукави запорізьких вольностей. Усі прибутки запорізькі козаки використовували переважно на громадські цілі (купівлю боєприпасів, продовольства, влаштування перевозів, утримання духовенства і військової старшини, спорудження човнів). Але частина військових прибутків надходила до окремих осіб. Отже, не виключалась і приватна власність. Кінь, зброя, різні будівлі, зароблені гроші, частина здобичі і грошове жалування, безперечно, становили особисту власність кожного запорізького козака. Цікавим є й питання про поширення грамотності серед козаків. З історичних документів відомо, що освічені люди високо цінувалися в Запорожжі. Там були і свої осередки освіти: січові, монастирські і церковнопарафіяльні школи. Відома, зокрема, і роль писаря та його помічника — підписаря, які вели листування від імені Січі з урядовцями Московії, Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства тощо.
2. Суди і покарання запорізьських козаків. Суддями в запорізьких козаків була уся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий есавул; крім того, довбуш , курінні отамани, паланочний полковник і іноді весь Кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, тому що він мав верховну владу над усім запорізьким військом: відтого рішення суду іноді повідомлялося особливим папером, на якій писалося: «З веління пана кошового отамана (такий-то), військовий писар (такий-то)». Але дійсним офіційним суддею в Запоріжжя був військовий суддя; однак, він тільки розбирав справи, давав поради тим хто сварився, але не затверджував остаточно своїх визначень, що надавалося військом тільки кошовому отаману. Військовий писар іноді викладав вирок старшини на раді; іноді сповіщав засуджених про судові рішення, особливо коли справа стосувалася обличчя, що жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі чи округах станах.. Військовий есавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліцейського чиновника: він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана і всього Коша, переслідував збройною рукою розбійників, злодіїв і грабіжників. Військовий довбуш був помічником есавула, і приставом при екзекуціях; він читав визначення старшини і усього війська привселюдно на місці страти, чи на військовій раді. Курінні отамани, що дуже часто виконували роль суддів серед козаків власних куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позов між сторонами, що сперечалися, і тілесно карати винного в якій-небудь провині. Нарешті, паланочний полковник, з його помічниками — писарем і есавулом, що жив удалині від Січі, що завідував прикордонними роз'їздами і керував сидівшими в степу, в особливих хуторах і слободах, козаками, у багатьох випадках, за відсутністю січового старшини, у своєму відомстві також виконував роль судді. Акти, що дійшли до нас, що стосуються судових козацьких справ, показують, що в запорожців визнавалися - право першої позики (jus primae occupationis), право договору між товаришами, право давнини володінь,- останнє, утім, допускалося тільки в незначних розмірах, і те в містах; воно стосувалося не орних земель і угідь, що були загальним надбанням козаків, а невеликих при будинках городів і садибних місць; визнавався звичай умовляння злочинців відстати від худих справ і жити в доброму поводженні; практикувалися попередні висновки злочинців у військову чи в'язницю пушкарню й упереджений чи суд катування; нарешті, дозволялась порука усього війська і духовних облич за злочинців, особливо якщо ці злочинці виявляли себе раніш з вигідної для війська чи сторони або були потрібні йому.Ті ж акти і свідчення сучасників дають кілька прикладів цивільного і карного судочинства в запорізьких козаків. Зі злочинів цивільного судочинства найважливішими вважалися справи по неправильній грошовій претензії, несплатному боргу, обопільним сваркам, різного роду шкодам чи потравам, справи по перевищенню визначеної в Січі норми на продаж товарів. З карних злочинів найбільшим вважалися: зрадництво, убивство козаком товариша; побої, заподіяні козаком козаку у тверезому чи п'яному виді; злодійство чого-небудь козаком у товариша і приховування їм краденої речі: «особливо строгі були за велике злодійство, за яке, коли тільки двома достовірними свідками в тім докажутся, страчують смертю»; зв'язок з жінкою і содомский гріх через звичай, що забороняв шлюб січовим козакам; образа жінці, коли козак «опорочить жінку не по пристойності», тому що подібний злочин «до обесславлення усього війська запорізького простирається»; зухвалість проти начальства, особливо у відношенні чиновних людей російського уряду; насильство в самому чи Запоріжжя в християнських селищах, коли козак віднімав у товариша коня, худобу і майно; дезертирство, тобто самовільна відлучка козака під різними приводами в степ під час походу проти ворога; гайдамацтво, тобто злодійство коней, худоби і майна в мирних поселенців українських, польських і татарських областей і купців, що проїжджали по запорізьких степах, і мандрівників; привід у Січ жінки, не крім матері, чи сестри дочки; пияцтво під час походів на ворога, що завжди вважався в козаків карним злочином і веде за собою найсуворіше покарання. Покарання і страти визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по характері злочинів. З покарань практикувалися: приковування ланцюгами чи залізом до дерев'яного стовпа, що стояли серед площі, за злодійство надалі до страти, що стояла злочинцю,; висновок злочинця, окутого ланцюгами, у військову пушкарню; у пушкарню іноді саджали і під «чесну варту» іноземців, як наприклад, татар, запідозрених у злодійстві коней і відводяться в пушкарню надалі до розслідування справи; прив'язування до гармати на площі за образу начальства, за убивство людини, що не належали до запорізькії громаді й особливо за грошовий борг: якщо козак буде повинний козаку і чи не захоче чи не могтиме сплатити йому борг, те винного приковують до гармати на ланцюг, що защіпався замком, і залишають доти, поки чи він сам не заплатить свого боргу, чи хто іншої не доручиться за нього; приковувалися до гармати іноді і не одні злодії, але й убивці, але це робилося у виді тимчасового покарання, до настання суду. Подібний спосіб покарання, але лише за злодійство, існував у татар, з чого можна укласти про запозичення його козаками в мусульманських сусідів. Потім допускалося, хоча і рідко, биття батогом, частіше киями під шибеницею за злодійство і гайдамацтво «будучи самі великі злодії в розміркуванні сторонніх, вони жорстоко карають тих, хто і найменша річ украде у свого товариша». «за великі провини ламали руку і ногу»; було у вживанні розгарбування майна, за самовільне перевищення такси проти встановленої в Січі норми на продаж товарів, їстівних і питних продуктів; визначалося іноді і посилання в Сибір, що ввійшов, утім, у вживання тільки в останні часи історичного існування запорізьких козаків у межах Росії, при імператриці Катерині II. Крім усього цього, переказу столітніх старих указують ще на один вид судових покарань у запорізьких козаків,— перетин різками; але тому що сучасні акти про тім не говорять, те потрібно думати, що подібного роду покарання, якщо тільки воно справді було, допускалося тільки як одиничне явище, тому що воно мало гармоніювало з честю запорізького «лицаря». Нарешті, у випадках обопільної сварки допускалася, по переказі, і дуель.
Страти, як і покарання, також визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по роду злочинів, зроблених тим чи іншому обличчю. Самою страшною стратою було закапування злочинця живим у землю; це робили з тим, хто убивав свого товариша: убивцю клали живого в труну разом з убитим і обох закопували землею; утім, якщо убивця був хоробрий воїн і добрий козак, те його звільняли від цієї страшної страти і замість того визначали штраф.
Але найбільше популярною стратою в запорізьких козаків було забивання в ганебного стовпа киями; до ганебного стовпа і київ приговорювались обличчя, що зробили чи злодійство украдені речі, що сховали, що дозволили собі перелюбство, содомский гріх, що учинили побої, насильства, дезертирстваю. У 1751 році два козаки, Василь Похил і Василь Таран, послані з пакетами до очаковского сераскер-паше, утопились внаслідок льодоходу на ріці Дніпро, по якій вони плили в Очаків, пашпорты свої і пакети київського генерал-губернатора Леонтьева, за що, після повернення до Січі, були «жорстоко покарані киями». Ганебний стовп завжди стояв на січовій площі біля січової дзвіниці; біля нього завжди лежало зв'язування сухих дубових бичів з голівками, що називалися киями і схожих на бичі, що прив'язуються до ланцюгів для молотьби хліба. Якщо один козак украде що-небудь, навіть дуже незначне, в іншого, у чи самій чи Січі в паланці і потім буде його викрито в злодійстві, то його приводять на січеву площу, приковують до ганебного стовпа і як звичайно тримають протягом трьох днів, а іноді і більш того, на площі доти, поки він не сплатить гроші за украдену річ.. Увесь час стояння злочинця в стовпа повз нього проходять товариші, причому один з них мовчачи дивиться на прив'язаного; інші, напившись п'яними, лають і б'ють його; треті пропонують йому гроші; четверті, захопивши із собою горілку і калачі, напувають і годують його всім цим, і хоча б злочинцю не в полювання було ні пити, ні їсти, проте він повинний був це робити. «Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, те будемо тобі, скурвого сина, бити!» — кричали що проходили. Але коли злочинець вип'є, ті козаки, що пристають до нього, тоді говорять: «Тепер-жі, браті, дай мені тобе трохи попобьем!».Дарма тоді злочинець буде молити про пощаду; на всі прохання його про помилування козаки завзято відповідають: «За те ми тобі, скурвий сину, і горілкою поїли, що тоеі треба попобить!». Після цього вони наносили кілька ударів прив'язаному до стовпа злочинцю й ішли. За ними були інші; за іншими треті і т.д. У такім положенні злочинець залишався добу, а іноді і п'ять діб підряд, по розсуду суддів. Але звичайно бувало так, що вже через один день злочинця забивали до смерті, після чого майно його відбирали на військо. Траплялося, утім, що деякі зі злочинців не тільки залишалися після такого покарання в живих, але навіть одержували від п'яних співтоваришів гроші. Іноді покарання киями заміняло собою страту; у такому випадку в що карається відбирали худобу і рухоме майно, причому одну частину худоби віддавали на військо, другую-паланочному старшині, третю частину і все рухоме майно винного дружині і дітям його, якщо тільки він був одруженою людиною.
Відкіля запозичений запорожцями цей рід покарання киями,— невідомо; відомо лише, що покарання ціпками існувало й у монголів: у монголів ціпками вищі били нижчих за дрібне злодійство, визначаючи до ста і менш ударів. Те ж саме було й у татар, у яких злочинець, викритий у злодійстві, що не заслуговує страти, присуджувався до деякого числа кийових ударів, відповідно до ціни украденого й обставинам, що супроводжували злодійство.
Поруч з ганебним стовпом практикувалися в запорожців шибениця і залізний гак; до них присуджувалися за «велике» чи кілька разів повторюване злодійство.
Шибениці ставилися в різних місцях запорізьких вільностей над дорогами шляхами і представляли із себе два стовпи з поперечною поперечиною нагорі і з мотузковим сильцом, тобто петлею, на поперечині; для того, щоб зробити страту, злочинця саджали верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на шию його петлю, коня швидко проганяли геть, і злочинець залишався висіти на петлі. Передають, що від шибениці, по запорізькому звичаї, можна було позбутися, якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж. Якщо цей переказ справедливо, то, мабуть, подібний звичай допускався у вигляді постійного прагнення запорожців усіляко збільшити свою чисельність, при що існувала безжінності січових, але при звичаї сімейного життя в паланочних козаків.
Залізний гак (з німецького Hакеn-крюк) та ж шибениця, але з заміною петлі мотузкою з гострим сталевим гаком на кінці; злочинця, засудженого на гак, приводили до шибениці, просмикували під ребра гострий гак і залишали його в такім положенні висіти доти, поки на ньому не розкладалося тіло і не розсипалися кісти, на страх злодіям і лиходіям; зняти труп із шибениці аж ніяк нікому не дозволялось під загрозою страти. Залізний гак практикувався в поляків і, без сумніву, від них запозичений і запорізькими козакам; поляки у свою чергу могли запозичати гак у татар; принаймні, садження на кол - поширена страта на Сході, і в Бухарі вона була знищена тільки після кілька років з часу завоювання цього ханства росіянами, тобто після 1868 року.
Гостра чи палячи гострий кіл — це високий, дерев'яний стовп із залізним шпіцом нагорі. Для того, щоб посадити на гостру палю злочинця, його піднімали кілька людей по круглих сходах і саджали на кіл; гострий кінець кола простромлював усю внутрішність людини і виходив між хребцями на спину. Запорожці рідко, утім, прибігали до такої страти, і про існування її в них говорять тільки перекази глибоких старих; зате поляки дуже часто практикували цю страту для лякання козаків: запорожці називали смерть на гострої пале «стовповою» смертю: «так умер покійник мiй батько, так і я вмру наслідницькою стовповою смертю». Гостра палячи практикувалася й у татар від який, імовірно, і була запозичена запорожцями. Для всіх описаних страт у запорізьких козаків не покладалося зовсім катів; коли ж потрібно було страчувати якого-небудь злочинця, то в цьому випадку наказували страчувати лиходія лиходію же; якщо ж у відомий час у готівці виявлявся тільки один лиходій, те його залишали у в'язниці доти, поки не відшукувався інший; тоді новий злочинець страчував старшого.
Архівні документи 1700 року говорять ще, що в запорожців допускалося іноді кидання людини в ріку; «насипати за пазуху піску, посадити його в ріку Чортомлик». Але такі випадки були рідкі і допускалися тільки при загальному обуренні війська проти якого-небудь ненависного всім козакам людини.
Строгі закони, по зауваженню Всеволода Коховського, підрозуміваються в Запоріжжя трьома причинами:
тим, що туди приходили люди сумнівної моральності;
тим, що військо жило без жінок і не користалося зм'якшуючим впливом їх на вдачі;
тим, що козаки вели постійну війну і тому бідували для підтримки порядку у війську в особливо сурових законах.
3.Школи на Запоріжжі. Петро Конашевич Сагайдачний багато приділяв уваги розвитку освіти в Україні. Сам він також славився як людина вельми освічена. Було відомо, що Сагайдачний закінчив Острозьку школу на Волині. У 1601 році молодий Сагайдачний прибув на Запоріжжя. Незабаром козаки обрали його гетьманом. Разом з усім Військом Запорізьким він записався до Київського братства, брав участь у створенні його школи, підтримував братство матеріально. Значна грошова сума була визначена ним і на Львівську братську школу.Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства й сприяла посиленню його культурно-просвітницької діяльності. Школа при Київському братстві, створена за активною участю Сагайдачного і перетворена після злиття з Лаврською школою в Києво-Могилянську академію, відігравала значну роль в розвитку освіти Запорізької Січі.Освіта Запорізької Січі досягла найвищого рівня розвитку у XVIII ст. За даними 1763 і 1779 рр. видно, що із сотні козаків в одному курені письменних було 53 чоловіки, в іншому із сотні письменних було 60 чоловік [8, с. 35]. Іван Сірко був грамотний і вмів писати.У 1763 р. курінні отамани і деякі козаки дали в Кіш розписку суворо дотримуватись всіх звичаїв внутрішнього благоустрою в своєму війську і на знак цього зробили підписи, хто вмів писати, то письмом, а хто не вмів, то хрестами. Тоді на 13 неписьменних в одному курені виявилося 15 письменних У 1779 р. вже після падіння Січі, коли запорожці присягали на вірність російському урядові, з 69 чоловік, які присягали, 37 виявилось письменними, тобто 53,6 %. Про це свідчить повідомлення князя Потьомкіна Азовському губернатору генерал-поручику Черткову від 7 серпня 1779 р. Досить таки високий рівень освіти на Запоріжжі пояснюється тим, що там були школи, в яких козацтво навчалося грамоти. Школи в Запорізькій Січі були трьох видів: церковно-приходські, монастирські та січова, найвища школа Церковно-приходські школи існували майже при всіх приходських церквах запорізького поспільства. Ці школи знаходились в паланках по слободах, зимівниках і хуторах [1, с. 342]. У запорожців був такий звичай, що коли вони мали де в селі будувати церкву, то без шпиталю та без школи не будували її. Церква із дзвіницею, по один бік її - шпиталь, а по другий - школа складали невід'ємну ознаку всякого православного приходу в запорізькому краї. 'Гак, у «Ведомостях о числе козаков в слободах» від 1770 р. згадується школа в слободі Курилівці.Монастирські школи існували при Самарському Пустинно-Миколаївському і Нехворошанському монастирях, які знаходились відповідно на території Самарської та Орельської паланок. Школа при Самарському Пустинно - Миколаївському монастирі виникла разом з його першою церквою, приблизно у 1576 р. Тоді на великому острові між річкою Самарою та її рукавом Самарчиком запорожці побудували першу в своїх «вольностях» дерев'яну церкву з шпиталем, дзвіницею та школою. Запорожці виписали для церкви ієромонахів з київського монастиря і забезпечили її релігійними книгами. У 1602 р. цю церкву перетворили в самарський Пустинно-Миколаївський монастир .У 1659 р. запорожці взялися за відновлення зруйнованої татарами церкви в Самарському монастирі: незабаром на місці невеликої церкви, яка згоріла, виникла велика і краща, як і раніше з шпиталем, дзвіницею та школою . Школа при Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі - перший зародок освіти на Запоріжжі. Найбільше даних збереглося про січову школу. Сучасник, військовий інженер Митецький, який знаходився в Запорізькій Січі з 1736 по 1740 рр. писав: «певчие у них все обучаютея в учрежденной их школе, которых казаки. запорожские, по родству и по другим случаям берут из Малороссии, а приведши в Сечу, некоторые богатые, в оную школу отдают вместо детей своих, оные и самовольно из Києва и из Польши приходят» .Школярів, за свідченням одних авторів, знаходилось в Січі більше ЗО чоловік . За свідченням інших - до 80, з яких ЗО дорослих і 50 підлітків . Як видно, школярами були як дорослі козаки, так і підлітки.Січові школярі вибирали із власного середовища двох отаманів: одного - для школярів молодшого, іншого - для школярів старшого віку. Ці отамани зберігали в себе шкільні гроші і могли бути скинуті самими ж школярами. В функції отаманів входило також забезпечення школярів продуктами й іншими життєвими потребами .Скарбниця січової школи поповнювалась пожертвуваннями парафіян, а також від колядування під вікнами січового товариства та поздоровлення його на свята Різдва Христового, Нового Року і Христового Воскресіння. Школярі ще дзвонили в дзвони і читали псалтир по померлих і вбитих, продавали ладан в церкві, за що також отримували плату як продуктами, так і грошима .Скальковський вказує ще й на інші статті доходу січових школярів. Він пише, що «кроме обыкновенных пожертвований, войско при разделе жалованья, провианта, доходов с питейных домов, лавок, рыбных и звериных ловель, даже воинской добычи, одну часть, обычаем узаконенную, отдавало на церковь, а другую на школу» . Школярі одержували ще певну долю від бойових запасів - свинцю та пороху, які щорічно присилали з Петербурга в Січ на все запорізьке низове військо . Деякі школярі частково були на утриманні тих козаків, які їх (школярів) привезли в Січ.Козацтво в усі часи піклувалися про школярів. Дидаскал зобов'язаний був доповідати про успішність учнів і стан їхнього здоров'я самому кошовому отаманові, а той, зі свого боку, зав жди радив, як учинити в тому чи іншому випадку. Дидаскал січової школи ієромонах Леонід так і пише прикордонному лікарю Ломану: «...на пораду пана кошового, виїхав я був із своїми школярами в луки на свіжу воду й був до минулого листопада останніх чисел» .Січові школярі вчились молитов, співам, читанню та письму. Вчителями як січової, так і монастирських шкіл були монахи, що присилались з Києва, усі з «вищою освітою і всі доброго життя та високого розуму» .По закінченні січової школи частина її випускників іноді лишалась при школі, продовжуючи жити артільним требом. Вони навчали новаків грамоти, брали участь у церковних відправах. Інша частина випускників працювала канцеляристами в Запорізькому війську |1, с. 342]. Решта розходилась по парафіях Запорізького краю як церковні читці, хоровики і священики.Немає даних про кількість шкіл в Запорізькій Січі. Ллє виходячи з того, що майже при кожній церкві в запорізьких «вольностях» була школа, можна встановити приблизну кількість шкіл Академік Д.І. Яворницький вказує, що на Запоріжжі було 44 церкви . В своїй «Истории запорожских козаков» він детально описує кожну церкву. З цього можна зробити висновокщо в Запорізькій Січі було 44 школи. Звичайно, така кількість шкіл може здатися перебільшеною, але якщо взяти до уваги, що в XVIII ст. на території Запорізької Січі проживало приблизно 300 тисяч населення, а кількість учнів в школах була невелика, то таке число шкіл цілком реальне.