18 '-88

546 Україна на порозі кризи (1965—1985)

сії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жер­твами репресій стали діячі української культури, студен­ти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мар-тиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, «скільки нас є» і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шіст­десятників на очах України і всього світу».

Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

Стус Василь Семенович (1938—1985) — поет, один із найяскра­віших представників руху «шістдесятників». Народився в с Рахнів-ка Гайсинського району на Вінниччині в сім'ї колгоспників. Закінчив Донецький педінститут (1959). Після служби в армії вчи­телював, навчався в аспірантурі. В 60-ті роки стає одним з актив­них учасників руху за українське національне відродження. У 1972 р. засуджується на ув'язнення. З 1979 р. — учасник Гель­сінського руху, за що у 1980 р. знову засуджується. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. 19 листопада 1989 р. перепохований з табірного цвинта­ря на Байковому кладовищі м. Києва. Під час другого у в 'язнення в 1985 р. Стус став лауреатом Нобелівської премії, яку так і не вру­чили йому.

У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я пер­шого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Мі­ністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти ареш­тів, до якого додав написану у вересні—грудні і поширю­вану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифіка­ція?» Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 за­арештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офі­ційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналіс­том В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадця­ти «злочинців»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структу­ри у ламанні законів, спотворенні конституції та кому­ністичної ідеології», — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літера­тури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішу-

Дисидентський рух

547

чий протест проти арештів в Україні та утисків українсь­кої культури. Значною мірою завдяки громадським про­тестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.

«Можливо, головний із власних винаходів епохи зас­тою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. Шей-ніс, — створення високоефективного, не у приклад еко­номіці, механізму диференційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість «однодумства», зовсім не пот­рібно було вдаватися до масового терору»¹. Цей механізм в Україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих обертах. Проте 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та ЗО його однодумців), яка набирає особливої сили на по­чатку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світ-личний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, оче­видно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося ЗО грудня 1971 р., на якому було вирішено провести все­союзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентсь­кий рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якіс­но — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Відомий канадський дослідник української історії Бог­дан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 pp., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вка­зують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968 p., оголошеному ООН роком Прав Лю­дини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними стаття­ми перебувало понад 500 в'язнів і майже 50 осіб «ліку­валися» у психлікарнях. На початок 80-х років, за дани­ми Секретаріату Міжнародної амністії, кількість по­літв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного жит­тя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орі­єнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опози­ційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес са-

¹Див.: Погружение в трясину. — М., 1991. — С. 24.

548

Україна на порозі кризи (1965—1985)

моорганізації дисидентського руху. Водночас широкої під­тримки в громадян республіки він не набув, що поясню­ється жорстокістю репресивних заходів; апатією та па­сивністю, що панували у свідомості значної частини сус­пільства; переважно нігілістичною спрямованістю диси­дентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеоло­гічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

_18.

Україна і процес

перебудови в СРСР

(квітень 1985 — серпень 1991 р.)

18.1. Головні чинники,

що зумовили процес перебудови

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитив­них зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками. Одні з них (симптоми системної кри­зи) підштовхували до радикальних змін у суспільстві, інші — уможливлювали ці зміни, створювали сприятливі засади для суспільних модифікацій.

До таких чинників належали:

У міжнародній сфері:

• реальна загроза стадіального відставання: на той час світ вступав у постіндустріальну стадію розвитку, а СРСР ще не подолав індустріальної;

• загострення міжблокового протистояння, ескала­ція гонки озброєнь, що підривали економіку та посилю­вали соціальне напруження в державі;

— участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, знач­них матеріальних, демографічних та моральних втрат.

550

Україна і процес перебудови в СРСР

У політичній сфері:

• підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх ре­альної влади, що зумовлювало відчудження народу від владних структур, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних;

• ігнорування принципу розподілу влад, що призве­ло до невиправданої концентрації влади, зловживання нею, обмеження демократичних засад;

• узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;

• максимальне обмеження самостійності, одержав-лення громадських організацій, що блокувало розбудову та розвиток громадянського суспільства;

• обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об'єктивно оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальму­вало формування політичної свідомості;

— зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади, подвійну мораль. У соціально-економічній сфері:

• затухаючий економічний розвиток, падіння основ­них економічних показників, що призвело до прогресую­чої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем все­редині держави (уповільнення темпів зростання реаль­них доходів населення; загострення житлової проблеми; падіння рівня охорони здоров'я тощо);

• розростання бюрократичного апарату, яке вело до посилення відомчої роз'єднаності та збільшення витрат-ності виробництва;

• деформування структури розміщення продуктив­них сил, що ускладнювало економічне управління, по­гіршувало екологічну ситуацію, загострювало протиріч­чя між регіонами;

• зрівнялівка в оплаті праці;

• поглиблення кризи організації праці, яке мало на­слідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;

• фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, що унеможливлювало технологічний процес, зу­мовлювало низький рівень продуктивності праці, по­гіршення якості та конкурентоспроможності продукції на світових ринках;

Головні чинники, що зумовили процес перебудови

551

• загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на при­роду;

• спрощений підхід до вирішення національного пи­тання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;

• ускладнення демографічної ситуації, що знаходи­ло свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природно­го приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили,

У духовній сфері:

— встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури;

• блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;

• посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість.

Широкомасштабні суспільно-політичні зміни умож­ливлювали такі чинники:

• міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський про­цес надали імпульсу міждержавним контактам, започат­кували обмін ідеями, що ставили під сумнів засади кому­ністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;

• прихід до влади в Радянському Союзі нової полі­тичної команди на чолі з М. Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»;

• накопичення суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброюва­ло правлячу еліту навичками масштабного суспільного реформування;

• дисидентський рух, який концентрував та організо­вував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні іде­али, був стрижнем широкої народної опозиції, що в перс­пективі могла стати гарантом незворотності реформацій­ного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;

— наростання в країні невдоволення існуючими по­ рядками, моральна готовність частини суспільства до ре­ форм.

552

Україна і процес перебудови в СРСР

18.2. Етапи перебудови та її наслідки для України

Взявши за основу суттєві зміни та зрушення, що відбу­лися у процесі самоусвідомлення, розстановки та взає­модії політичних сил у суспільстві, період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів.

І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтен­сифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механі­змом). Перетворення на початковому етапі не були сис­темними і стосувалися передусім економіки (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологі­чної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).

Перші результати в економіці були досить обнадій­ливими, що зміцнювало в керівництва утопічні надії на швидке поліпшення життя звичними командними мето­дами. Але з часом виявилася безплідність такого підхо­ду, тому реформаційні акценти дедалі більше починали зміщуватися з економічної сфери в політичну. У лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС прийняв «нову редакцію» про­грами партії, з якої було усунуто завдання побудови ос­нов комунізму, проголошено курс на удосконалення со­ціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.

Одним з головних здобутків гласності стала ліквіда­ція «білих плям» історії завдяки поверненню політично дискримінованих імен, літературно-мистецьких творів, наукових праць; вписуванню в історичний контекст за­мовчуваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розширенню джерельної бази історичних досліджень; шир­шому ознайомленню з працями закордонних дослідників;

Етапи перебудови та п наслідки для України

553

розгортанню дискусій навколо вузлових історичних про­блем, залученню через публіцистику до осмислення су­спільних процесів широкого загалу; появі плюралізму ду­мок, ламанні стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленню сучасності через призму історичного досвіду.

Першою ринула до історичної правди художньо-пуб­ліцистична думка. Вслід за московськими виданнями — «Московскими новостями», «Огоньком», «Новым миром», «Знаменем», «Октябрем» у цей процес включалася ук­раїнська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Під пером Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювалися контури рані­ше викреслених з історії сторінок, виринали із забуття історичні постаті. Так почала приходити в суспільство правда про добу визвольних змагань 1917—1920 pp., трагічні картини колективізації, суперечливий характер суспільного розвитку в 20—30-ті роки, голодомор 1932— 1933 pp., сталінські репресії та ін.

Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію грома­дян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.

Породжений гласністю плюралізм думок дедалі більше вступав у протиріччя з пануючою системою, що диктува­ло необхідність радикальної політичної реформи — за­безпечення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.

Початок перебудови надзвичайно суперечливий. З од­ного боку, це був час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, проте відсутність узгодженої чіткої концепції реформу­вання, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді пере­будова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності.

Найхарактерніші риси першого періоду:

1. джерелом реформаторських імпульсів є політичний центр держави;

2. вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів;

3. визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови;

4) законсперованість, інертність, зорієнтованість на політичний центр суспільної думки.

554

Україна і процес перебудови в СРСР

В Україні перебудовчі процеси загалом збігалися із загальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі ста­рої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспіль­ного життя на потужний політичний.

Переосмислення існуючих суспільних порядків Україні каталізувала катастрофа на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 p., яка стала символом граничної кризовості, жор­стким випробуванням для гласності, суворим попереджен­ням світовому співтовариству про наслідки можливої ядер­ної війни. Вона підірвала довіру до радянської системи, пробудила усвідомлення національних інтересів, спричи­нила підвищення активності та організаційне згуртуван­ня політичних сил, похитнула авторитет СРСР на міжна­родній арені. З екологічної трагедії вона перетворилася на потужний політичний чинник суспільного життя.

У другій половині 1986 р. назріла потреба поглиблен­ня, розширення та радикалізації концепції перебудови.

II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, форму­вання та розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві. Тому на січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом'якшення режиму, забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності, розширення соціальної бази перебудови. Першочергови­ми були відновлення ролі Рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація еко­номічного управління; забезпечення міцної законності, за­хист суспільства від зловживань влади; підвищення соц­іальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інте­ресів трудящих та ін.

На цьому етапі відбувається активне оновлення кадрів. Один за одним залишають посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського

Етапи перебудови та її наслідки для України

555

та інших обкомів. Скидання консервативного баласту було домінуючою тенденцією в кадровій політиці. За цих умов В. Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво. Причини цього вбачають у відносно стабільній соціальній обстановці в Україні; існуванні в республіці міцного державного і партійного апарату, спроможного стримувати розвиток радикальних процесів; бажанні Москви не йти на конфлікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербиць-кого до політичних маневрів.

На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:

1. політичний центр сформулював, а згодом і обнароду­вав стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислен­ня; радикальна економічна реформа (червневий (1987) Пле­нум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.

2. розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й роз­витку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «То­вариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння пере­будові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Воро-шиловоград) та ін. Більшість з них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створю­вали позацензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних ор­ганізацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зра­зок народних фронтів у республіках Балтії. Під час черв­невих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформу­вати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому зава­дила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень—липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної сис­теми. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насам­перед реформованих Рад.

556 Україна і процес перебудови в СРСР

На той час ситуація в країні була досить напруже­ною. Водночас заявили про себе деякі позитивні тенденції. В економічній сфері — посилення самостійності держав­них підприємств, розширення приватного сектора, орієн­тація на переважно економічні методи управління народ­ним господарством, госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад командно-адміністративної системи; не допускали плюралізму власності, реформування ціноутворення, ма­теріального постачання тощо. Це спричинило розбалан-сування економіки, наростання деформацій та диспро­порцій. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати. Якщо в 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5% прирос­ту заробітної плати, то 1988 р. — 1,5%, а 1989 р. — 2,2%.

Серйозно дестабілізовувало суспільство й те, що КПРС дедалі більше «не вписувалася» у контекст перебудови, не встигала за перебігом подій. Вже на травневому Пленумі КПУ (1989) йшлося про «слабкість партійної теоретичної думки», схильність діяти «методом спроб і помилок», нездатність партійних кадрів без директив ЦК «вести наступальну організаторську й політичну роботу».

У цей період пожвавилася діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки спершу на основі спільних інтересів та потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо). Згодом значна частина з них полі-тизувалася. Загалом діяльність тодішніх об'єднань харак­теризували такі особливості:

1. стихійний процес формування;

1. розбудова структур «знизу» під впливом народної ініціативи;

2. об'єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків;

3. відсутність на початках чіткої регламентації діяль­ності;

4. обрання лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідній сфері діяльності;

2. консолідація на основі демократичних засад;

5. порівняно значний ступінь самостійності та неза­лежності від державних та політичних структур.

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об'єднань. Найактивнішими були суспіль­но-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські

Етапи перебудови та н наслідки для України

557

формування, які поклали в основу своєї діяльності вирі­шення важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, вису­нення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Найпомітнішими серед них були Товариство українсь­кої мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє то­вариство «Меморіал», екологічне громадське об'єднання «Зелений світ», які ідейно сформувались та організацій­но зросли під час масових дискусій щодо ліквідації «білих плям» історії; відновлення прав української мови, надан­ня їй державного статусу; екологічної безпеки. Вони змог­ли оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих про­блем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчут­но опонувати КПРС. Своєю діяльністю ці об'єднання сут­тєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й по­став феномен Народного руху України.

Зовсім іншими були тактика і стратегія неформаль­них об'єднань, які зразу чітко визначили своє політичне обличчя. Провідні позиції серед них посідали Українсь­кий культурологічний клуб, «Товариство Лева», украї­нознавчий клуб «Спадщина», студентське об'єднання «Громада». Чільне місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці (відновила свою роботу влітку 1987 p.), яка взяла на себе роль інтелекту­ального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена «Декларація принципів» у 1988 р. яка засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за ра­дянських часів політичний страйк. На першотравнєву демонстрацію львів'яни уперше в Україні вийшли з си­ньо-жовтими прапорами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об'єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової підтрим­ки. За цих обставин необхідна була компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об'єднань. Уособ­ленням цієї формули став Народний рух України.