Зміст

1. Первісне суспільство

і перші державні утворення на території України

2. Київська Русь

23 32

1. Початок формування людської цивілізації на території України

2. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я

3. Східні слов'яни в VI—XI ст.

44

51

57

61 66

68 72 76

80

86

1. Походження Давньоруської держави 41

2. Виникнення і становлення Давньоруської держави (кінець IX — кінець X ст.)

3. Піднесення й розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.)

4. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.)

5. Монгольська навала та встановлення золотоординського іга

6. Політичний устрій

7. Соціально-економічний розвиток

8. Етнічний розвиток

9. Охрещення Русі

10. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі

11. Походження та суть національного символу — тризуба

3. Галицько-Волинська держава — спадкоємиця Київської Русі

4. Українські землі у складі Литви та Польщі

5.Виникнення

українського

козацтва

6. Українська

національна

революція

7. Україна наприкінці XVI!-уXVIII ст.

1. Утворення, піднесення та занепад Галицько-Волинської держави 90

2. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності 96

4.1. Приєднання українських земель

до Великого князівства Литовського 97

4.2. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV —

в середині XVI ст. 102

3. Люблінська унія 105

4. Утворення Кримського ханства

та його експансія на українські землі 107

4.5. Соціально-економічні процеси

в XIV—XVI ст. 110

4.6. Церковне життя.

Берестейська унія 120

4.7. Культура України в XIV—XVI ст. 123

1. Феномен козацтва: генезис, характерні риси та особливості 129

2. Запорозька Січ 133

3. Козацько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст. 137

4. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя 144

1. Причини, характер, періодизація 148

2. Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 — серпень 1657 р.) 154

3. Утворення Української гетьманської держави 163

4. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства

(вересень 1657 — червень 1663 р.) 167

6.5. Боротьба за возз'єднання Української держави

(червень 1663 — вересень 1676 р.) 172

1. Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст. 178

2. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. 186

3. Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст. 191

7.4. Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII—XVIII ст. 197

7.5. Культура України наприкінці XVII—XVIII ст

203

8. Україна в першій 8.1. Соціально-економічний розвиток половині XIX ст. українських земель у складі Російської імперії

2. Суспільні рухи

3. Національне відродження

в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство

8.4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

9. Україна в другій половині XIX ст.

9.1. Модернізаційні процеси

в Російській імперії та Україна

2. Суспільні течії та рухи другої половини XIX ст.

3. Соціально-економічний розвиток у пореформений період

4. Українська культура в другій половині XIX ст.

10. Україна

на початку XX ст.

1. Соціально-економічний розвиток на початку XX ст.

2. Національний рух на початку XX ст.

3. Україна в роки першої російської революції 1905—1907 pp.

4. Україна в роки третьочервневої монархії (серпень 1907 — липень 1914 р.)

5. Західноукраїнські землі в другій половині XIX — на початку XX ст.

10.6. Українські землі

в роки Першої світової війни

10.7. Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст.

213 218

229 238

249 255 263 273

285 289 294

299 302 313

318

11. Українська національно-демократична революція (1917-1920)

11.1. Лютнева революція в Росії

та її вплив на Україну 321

11.2. Проголошення

автономії України 324

11.3. Проголошення Української Народної Республіки.

Війна Радянської Росії проти УНР 330

4. Гетьманат П. Скоропадського 338

5. Директорія УНР 344

6. Західноукраїнська

Народна Республіка 350

12. Україна в складі СРСР (1922-1939)

13. Західно­українські землі в 20—30-х роках

14. Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

11.7. Політика радянської влади

в Україні 1919 р. 355

11.8. Україна в другій половині

1919 — на початку 1920 pp.359

11.9. Радянсько-польська війна

та Україна 368

1. УСРР на початку 20-х років 372

2. Нова економічна політика 379

3. Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності 384

4. Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні риси, особливості, наслідки 388

5. Колективізація сільського господарства.

Голод 1932—1933 pp. 395

12.6. Культурне будівництво

в 20—30-х роках 401

7. Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин 414

8. Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР 420

1. Українські землі в складі Польщі 429

2. Українські землі

в складі Румунії 437

13.3. Українські землі

в складі Чехословаччини 439

14.1. Українське питання

в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України 442

14.2. Роль «українського питання» в німецько-радянському зближенні.

Пакт Молотова—Ріббентропа 448

3. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР 453

4. Напад Німеччини на СРСР, невдачі Червоної армії в боях

на території України 1941—1942 pp. 458

14.5. Місце України

в планах фашистів 461

6. Встановлення фашистського окупаційного режиму 465

7. Радянський партизанський рух

на окупованій території України 468

15. Повоєнна

відбудова

і розвиток України

в 1945 -

середині

50-х років

16. Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

8. Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 pp.472

9. Визволення України 481

1. Повоєнні адміністративно-територіальні зміни 485

2. Зовнішньополітична

діяльність УРСР 487

3. Особливості процесу відбудови народного господарства України 491

4. Рівень життя та побуту населення 495

5. Радянізація західних

областей України 497

15.6. Боротьба ОУН—УПА

з радянською репресивною машиною 502

15.7. Масові репресії радянського режиму проти населення

Західної України. Операція «Вісла» 504

15.8. Культурно-ідеологічні процеси

в Україні 507

16.1. Суспільно-політичне життя

та політична боротьба в УРСР 511

16.2. Соціально-економічний

розвиток України 516

16.3. Духовне життя в Україні:

основні тенденції та характерні риси 525

17. Україна на 17.1. Соціально-економічний

порозі кризи: розвиток УРСР 529

наростання 17.2. Суспільно-політичне життя:

застійнихявищ «стабілізація» і закритість 537

(1965—1985)17.3. Духовний розвиток суспільства:

ідеологічний диктат 542

17.4. Дисидентський рух 544

18. Україна 18.1. Головні чинники,

і процес що зумовили процес перебудови 549

перебудови в СРСР 18.2. Етапи перебудови

(квітень 1985 — та її наслідки для України 552

серпень 1991р.)

19. Україна 19.1. Стартові умови розгортання

на шляху державотворчого процесу 566

незалежності 19.2. Становлення владних структур 571

3. Конституційний процес 584

4. Формування багатопартійності 588

5. На шляху творення національної економіки

(1991 — перша половина 1994 р.) 592

19.6. Реалізація нового соціально- економічного реформаційного курсу та його наслідки

(друга половина 1994—2000 р.) 597

19.7. Специфіка взаємодії культури та суспільства в умовах

перехідного періоду 604

8. Основні тенденції розвитку сучасної української культури 606

9. Характерні риси

релігійного життя 613

19.10. Роль національної ментальності

в житті суспільства 615

11. Формування концепції зовнішньополітичного курсу 619

12. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України 621

13. Західний напрям

зовнішньої політики 624

14. Україна та СНД 633

15. Відносини України

з державами СНД 640

Термінологічний словник 648

Література 654

_1.

Первісне суспільство

і перші державні утворення

на території України

1.1. Початок формування людської цивілізації на території України

Першим періодом історії людства був кам'яний вік. Йому належить особливе місце в цивілізації. Саме цієї доби на тлі кардинальних зрушень у природі, пов'язаних з різкими змінами клімату, сформувалася примітивна сус­пільна організація, зародилися першооснови таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.

Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії дають підстави зробити припущення про появу людини на Землі понад 2 млн років тому. Першолюдиною фахівці вважа­ють істоту, для якої праця стала необхідністю і яка здатна була не тільки використовувати знаряддя праці, а й виго­товляти їх. У ході еволюції поглиблювалися відмінності між мавпою та людиною — з'явилося прямоходіння, сфор­мувалася розвинута рука з протиставленим великим паль­цем, збільшився об'єм мозку (досяг 800 см³), започаткува­лася членоподільна мова. Саме ці якісні зміни у біологіч­ному та психологічному розвиткові зумовили появу homo sapiens (людини розумної), сприяли остаточному виділен­ню людини з тваринного світу.

Історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів залежно від матеріалу та технології виго­товлення знарядь праці: палеоліт (стародавній кам'яний вік), мезоліт (середній кам'яний вік), неоліт (новий кам'яний вік), енеоліт (мідно-кам'яний вік), бронзовий вік.

10

Первісне суспільство і перші державні утворення

Ранній палеоліт

(від появи людини до 150 тис. років тому)

Первісна людина на території України з'явилась май­же 1 млн років тому, в період раннього палеоліту. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропо­генезу, тобто місцевості, де відбувся процес олюднення високорозвинутої мавпи. На думку археологів, найвіро­гідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Цен­тральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тися­чоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на території України знайдені біля с Королеве (Закар­паття), м. Амвросіївка (Донбас), с Лука-Врублівецька (Хмельниччина). Всього відомо на території України по­над ЗО стоянок доби раннього палеоліту.

Архантропи жили невеликими групами, що утво­рювали первісне людське стадо. Ця перша форма соці­альної організації базувалася на основі кровнородин-них стосунків. Господарство первісних людей було прис­воюючим, бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстів­них коренів і полюванні на тварин.

Основним знаряддям праці архантропів стало ручне ру­било, що виготовлялося шляхом оббивання кам'яної за­готівки з двох боків. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму завдовжки 20—25 см, вагою до 1,5 кг. У руках пер­вісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам'яних знарядь на зразок рубила свід­чить про зародження мислення, початок переходу до сві­домої виробничої діяльності.

Середній палеоліт (150—35 тис. років тому)

Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала знач­них змін: клімат став сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, розпочалося чергове, але на цей раз найбільше похолодання.

Наслідки цих кардинальних зрушень у природі стали особливо відчутними у середньому палеоліті (мустьєрська епоха). Північна та більша частина Центральної Європи були закуті в льодовий панцир товщиною понад 600 мет­рів. На території України південна межа максимального зледеніння орієнтовно проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми.

Початок формування людської цивілізації

11

Зміни в природі змусили первісну людину пристосову­ватися до нових умов існування. Помітне зменшення фло­ри, зумовлене сухим різкоконтинентальним кліматом, по­ява нових представників фауни — мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів, печерних ведмедів та інших тварин, призвели до того, що традиційне для попередньо­го періоду збиральництво дедалі більше поступається міс­цем полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрсь-кої епохи вирішальну роль. У цей час помітно поліпшу­ється технологія виготовлення знарядь праці, урізнома­нітнюються їхня форма та призначення: ручне рубило удос­коналюється; з'являються кам'яні гостроконечники, що використовувалися як вістря для списів; набувають поши­рення скребла, якими обробляли шкури тварин.

Помітне ускладнення умов життя не зупинило посту­пального фізичного та розумового розвитку людини. Внас­лідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток). Він був невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видов­женої форми з низьким лобом і нависаючим надбрів'ям. Об'єм його мозку становив від 925 до 1800 см³, особливо були розвинутими ділянки мозку, пов'язані з просторо­во-координаційними функціями та їхнім контролем. Не­андерталець як більш розвинений тип людини попри складні умови існування, помітно розширив порівняно зі своїм попередником — архантропом ареал проживан­ня. Знайдені археологами на території України 200 мус-тьєрських стоянок (Кіїк-Коба та Холодний Грот у Кри­му, Антонівка на Донбасі, Рихта на Волині, Молодово на Дністрі та ін.) — переконливе тому підтвердження.

Боротьба за існування змусила людину в середньому палеоліті виготовляти одяг із шкур тварин, інтенсивно заселяти печери, будувати штучні наземні житла, не тіль­ки використовувати, а й добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала більш захищеною і менш залежною від при­родних умов.

У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного світу людини. Неандертальські поховання в пе­черах Криму свідчать про зародження релігійних уявлень та вірувань, а знайдені на деяких стоянках кістки, різьб­лені геометричним орнаментом, з гравійованими на них контурами тварин і людей, рештками намальованих чор­ною фарбою ліній — про перші кроки образотворчого мис­тецтва.

12

Первісне суспільство і перші державні утворення

Пізній палеоліт (35—11 тис. років тому)

Цей етап в історії людства порівняно з попередніми досить короткий, але він характеризується значними змі­нами в економіці, сфері соціальних відносин, мистецтві. Безперечно, центральною подією цієї доби стало завер­шення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу — homo sapiens. Цю людину за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон (Франція) називають кроманьйон­цем.

З появою кроманьйонців процес удосконалення та уріз­номанітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидки­ми темпами. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам'яні різці, ножеподібні пластини, наконечники спи­сів, дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки кісток та рогів, з яких виготовляла собі гарпуни, шила, голки та ін. Кроманьйонці стали використовувати перші знаряддя з вкладишами, так звані складні знаряддя, ви­найшли списометальний пристрій. Інструментарій налі­чував майже 100 типів знарядь праці.

Останнє, четверте, зледеніння, що відбулося в піз­ньому палеоліті, перетворило колективне загінне полю­вання на диких коней, бізонів, північних оленів і ма­монтів у основний вид занять кроманьйонців, який за­безпечував їхню життєдіяльність. Поступово склалася певна спеціалізація мисливських колективів. Так, май­же 20—14 тис. років тому на теренах України досить чітко виділяються дві зони з різним типом господарст­ва: південно-східна — мисливців на бізонів, та північно-західна — мисливців на мамонтів.

Помітне вдосконалення та урізноманітнення знарядь праці, підвищення продуктивності мисливства (кілька мисливців легко могли вполювати мамонта вагою 1—2 тонни) дали змогу кроманьйонцям відмовитися від вис­нажливих міграцій у пошуках їжі і вести більш осілий спосіб життя. Головним чином на берегах річок вони будували свої житла — землянки і напівземлянки, які у своїй сукупності утворювали первісне поселення — сто­янку. Новим явищем пізньопалеолітичного періоду ста­ло виникнення господарсько-побутових комплексів, що утворювалися зі стоянок, на яких розташовувалися жит­ла, кількох заглиблених у ґрунт ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, а також із ям-сховищ і вогнищ за межами жител. На території України знайдено майже 800 пізньопалеолітичних стоянок (Радомишльська на

Початок формування людської цивілізації

13

Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Межиріць-ка на Канівщині та ін.).

Спільне осіле життя первісних людей, локальне скуп­чення поселень є свідченням не тільки прогресивних змін у економіці, а й суттєвих зрушень у сфері соціальних відносин. Пізній палеоліт — це час, коли на зміну пер­вісному стаду прийшла родова община. Стрижнем родо­вої організації суспільства був рід — об'єднання кровних родичів за материнською лінією. Головною особою роду була жінка, через те, що родовід за групового шлюбу міг вестися лише за жіночою лінією, крім того, вона висту­пала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала хар­човими запасами. З появою кроманьйонців невпорядко-вані ендогамні статеві стосунки поступаються місцем екзо­гамним: виникає звичай, що забороняв шлюби між чле­нами однієї родової групи. Це сприяло зближенню різ­них родів. На основі родинних стосунків відбувалася кон­солідація родів у племена, формувалася племінна органі­зація суспільства, внаслідок чого поступово склався ро­довий первіснообщинний лад. Характерними рисами цього ладу були спільне володіння засобами виробництва і зрів­няльний розподіл надбань праці.

Намагаючись пояснити механізм світобудови та виз­начити своє місце в навколишній дійсності, первісна лю­дина в добу пізнього палеоліту активно формує першоос­нови власної релігійної свідомості: тотемізм — віру в спіль­ного для конкретного колективу предка — певної твари­ни, рослини тощо; анімізм — віру в існування душі та духів, що нібито управляють усім матеріальним світом; фетишизм — поклоніння предметам неживої природи, ві­ру в надприродні властивості матеріальних речей; магію — обряди, пов'язані з чаклунством, віщуванням, вірою в умін­ня людини викликати надприродні явища.

В епоху пізнього палеоліту помітного розвитку набу­ло духовне життя людини, про що свідчать знайдені фраг­менти зразків прикладного та образотворчого мистецт­ва. Особливо часто при розкопках пізньопалеолітичних поселень зустрічаються фігурки птахів та стилізовані жі­ночі статуетки, «палеолітичні Венери». Жіночі зобра­ження характеризуються пластичною виразністю та мо­нументальністю і уособлюють уявлення первісної люди­ни про єдність родового колективу. Палеолітичні малюн­ки тварин, зроблені кроманьйонцями на кістках або ж на стінах печер (наприклад, на Кирилівській стоянці було знайдено уламок бивня молодого мамонта, на якому ви-

14

Первісне суспільство і перші державні утворення

різьблені голова птаха й, можливо, черепаха), на думку фахівців, є елементами мисливського ритуалу, що імі­тував процес полювання на здобич. З мисливськими обря­дами, очевидно, пов'язані й інші види мистецтва, існу­вання яких підтверджують археологічні розкопки, зок­рема музика та хореографія. Так, на стоянці Молодово було знайдено флейту, виготовлену з кістки оленя, у Мі-зині — ансамбль ударних інструментів з кісток мамон­та, пофарбованих червоною фарбою, у Гагаріно — стилі­зовані статуетки жіночих фігурок у позі танцю. В ціло­му мистецтво пізнього палеоліту свідчить про те, що ро­зум людини в цей час тільки пробуджується, а в її світо­баченні життєвий досвід роду та власні спостереження тісно перепліталися з фантастикою та магією.

Мезоліт (10—6 тис. років тому)

Початок мезоліту (середнього кам'яного віку) хро­нологічно збігається із закінченням льодовикового пе­ріоду. Клімат м'якшає і стає близьким до сучасного, що суттєво вплинуло на фауну і флору. Традиційні для попереднього періоду об'єкти полювання або ж вими­рають, як мамонти та шерстисті носороги, або ж відхо­дять на північ. Тварини, які прийшли їм на зміну (ка­бан, вовк, лисиця, бобер тощо), були значно дрібніши­ми і рухливішими. Саме тому в мезоліті перед первіс­ними мисливцями гостро стали проблеми зміни прийо­мів полювання, винайдення більш ефективної у нових умовах зброї, пошуку альтернативних мисливству дже­рел харчування. Людина не тільки суттєво удоскона­лює старі знаряддя праці (вони стають меншими за роз­мірами, зручнішими та ефективнішими), а й створює но­вий інструментарій для обробки дерева — долото, соки­ру, тесло, виготовляє вкладишеві знаряддя (ножі, кин­джали, списи) з крем'яними пластинами. Центральною подією розвитку первісної техніки в добу мезоліту було винайдення першої «механічної зброї» дистанційної дії — лука і стріли. Поява цього знаряддя полювання мала надзвичайно важливі наслідки: по-перше, суттєво зрос­ла продуктивність праці мисливців — вбивати тварин можна було зі значної відстані, а птахів — на льоту; по-друге, вона сприяла перебудові соціального життя, ос­кільки людина могла сама себе прохарчувати, багато­людні мисливські колективи розпалися і на зміну їм прийшла індивідуалізація виробництва та споживання, помітно зросла роль парної сім'ї.

Початок формування людської цивілізації

15

Зникнення великих стадних тварин, зростання насе­лення, масове винищення дичини внаслідок використан­ня лука і стріл зумовили кризу мисливського господарс­тва. У пошуках альтернативних засобів існування люди­на активніше починає займатися рибальством. Очевидно, спочатку це було варіантом полювання зі списом, гарпу­ном чи луком, але згодом техніка рибальства суттєво удос­коналилася: були винайдені гачки, сіть з поплавками, блешні з річкових черепашок, складна система загоро­док на річках та озерах, а також плоти зі зв'язаних ко­лод, човни, видовбані зі стовбурів дерев, тощо. Криза мис­ливського господарства зумовила підвищення ролі не тіль­ки рибальства, а й збиральництва. Головними об'єктами збиральництва були різноманітні їстівні рослини та яго­ди, а також раки та молюски. Стабільності існування лю­дини в епоху мезоліту сприяло приручення диких тварин (спочатку собаки, а потім — свині).

На території України налічується майже 1000 відо­мих нині пам'яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Ко-ба — у Криму, Гребениківська стоянка — на Одещині, Журавська — на Чернігівщині та ін.).

Неоліт (VI—IVтис. до н. е.)

Новий кам'яний вік (неоліт) був надзвичайно дина­мічним, переломним в історії людства. Англійський архе­олог Г. Чайлд назвав цей період неолітичною революці­єю. Суть її полягає в переході від традиційного присвою­ючого господарства (мисливство, збиральництво, рибальс­тво) до відтворюючого (землеробство і скотарство). Зав­дяки цьому люди не тільки досягли помітного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливіші умови жит­тя: їжа стала різноманітнішою, її добування стабільним, з'явилися харчові запаси. Перехід від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих тривав протягом бага­тьох століть і мав свої особливості в різних регіонах. Фа­хівці виділяють у межах України дві культурно-госпо­дарські зони: південно-західну (лісостепове Правобереж­жя, Західна Волинь, Подністров'я, Закарпаття) — земле­робсько-скотарську та північно-східну (лісостепове Ліво­бережжя, Полісся) — мисливсько-риболовецьку. Найві-домішими пам'ятками неолітичної культури є Кам'яна Могила поблизу Мелітополя, с Микільська Слобідка на Київщині, с Бондариха на Сіверському Дінці. До кінця 90-х років археологами виявлено майже 500 осередків життя доби неоліту, що представляють понад десяток нео-

16

Первісне суспільство і перші державні утворення

літичних культур (дунайську, буго-дністровську, сурсь-ко-дніпровську тощо).

Неолітична революція сприяла злету людства до прин­ципово нової економіки, нового способу життя. її харак­терними рисами були:

1. Винайдення і поширення якісно нових способів ви­готовлення знарядь праці. У добу неоліту традиційні фор­ми обробки каменю — оббивання, сколювання, віджим — поступаються місцем шліфуванню, пилянню, свердлінню.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготов­лення штучних продуктів. У епоху неоліту людина пе­рейшла від пасивного присвоювання дарів природи до активного перетворення навколишньої дійсності силою своїх розуму та рук. Саме в цьому процесі виникає ви­робництво керамічного посуду, прядіння, а згодом і ткац­тво. Вироби з кераміки дали змогу не тільки тривалий час зберігати воду, сипучі продукти, а й готувати варену їжу. Випалена на вогні глина стала першим штучним ма­теріалом, котрий створила людина. Прядіння зумовило винайдення прясла — першого маленького колеса, яке, можливо, стало прообразом колеса в транспорті. Крім то­го, на основі прядіння виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт — тканину.

3. Перехід до осілого способу життя. Землеробство і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво. З появою харчових запасів життя люди­ни стало стабільнішим, міграцію замінила осілість. Про перехід до осілого способу життя в добу неоліту свідчать побудова постійних жител, поява численних поховань по­мерлих недалеко від осель та ін.

4. Активне формування стад свійських тварин, ви­користання їх як тяглової сили. Перехід у неоліті від мисливства до скотарства зумовив приручення майже всіх великих домашніх тварин — бика, свині, кози, вів­ці. Лише коня одомашнили вже в мідному віці. З поя­вою примітивного наземного транспорту (саней та воло­куш) людина починає використовувати худобу як тяг­лову силу.

5. Суттєві зрушення в демографічній сфері. Значне зростання населення зумовлює помітне збільшення кіль­кості та розмірів поселень, щільності їх забудови. Як свід­чать археологічні розкопки неолітичних поховань, зрос­тає тривалість життя людини (в середньому її вік стано­вив уже ЗО—32 роки). Деякі фахівці твердять, що внас­лідок поліпшення умов життя відбувся неолітичний «де-

Початок формування людської цивілізації

17

мографічний вибух» і населення земної кулі зросло з 5 до 80 млн осіб. Інші вважають, що у неолітичну епоху лише дещо зменшилася дитяча смертність¹.

Перехід до землеробства і скотарства сприяв поміт­ним змінам в організації суспільного життя: зростанню ролі парної сім'ї, розквіту племінної організації суспільс­тва, зародженню інститутів родової влади (поява в похо­ваннях доби неоліту владних символів — кам'яних бу­лав). Цей перехід суттєво вплинув і на світобачення лю­дини, її духовний світ. Землеробський цикл, сезонне роз­множення домашніх тварин вимагали розширення тра­диційного інформаційного кола, виникала необхідність накопичення нових знань. За нових обставин життя не­олітична людина мусила не тільки враховувати кліма­тичні зміни та сезонний кругообіг явищ природи, а й передбачати їх. Під впливом нових знань про навколиш­ній світ примітивна мисливська магія дедалі більше пос­тупається місцем розвинутим землеробським та скотар­ським культам.

У період неоліту зародилася селянська (землеробсь­ка) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі, аж до виникнення і широкої розбудови міст. її характер­ними рисами є аграрна економіка; ручна праця; мінімаль­не споживання і простий побут; уповільнений темп жит­тя; органічне занурення в природу і залежність суспіль­ного розвитку від природно-кліматичних ритмів; природ­но-демографічна саморегуляція (збільшення кількості хар­чових продуктів зумовлює посилене розмноження, змен­шення — вимирання).

Енеоліт (IV—III тис. до н. є.)

Мідний, або мідно-кам'яний вік (енеоліт), був пере­хідним етапом від кам'яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтво­рюючого господарства. У пошуках сировини для виготов­лення знарядь праці давні люди натрапили на чисту са­мородну мідь, поклади якої виходили на земну поверх­ню. Вчені вважають, що мідь спочатку сприймалася як варіант м'якого каменю або глина. І лише згодом людст­во навчилося обробляти мідь — від холодного кування до

Див.; Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Архео­логія та стародавня історія України. — К., 1992. — С 94, 97; Алексеев В. П. Становление человечества. — М., 1984. — С. 441.

18

Первісне суспільство і перші державні утворення

плавлення та ливарства. Регіонами, де розпочалася оброб­ка міді, були Балкани, Подунав'я (Трансільванія), Закав­каззя, звідки мідна руда та вироби потрапили на терито­рію України. Згодом з'явилися копальні мідної руди на Донбасі.

Поступове витіснення кам'яних знарядь праці мід­ними, перехід від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика спри­яли зростанню продуктивності праці, пожвавленню при­мітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової дифе­ренціації. Ці процеси створювали передумови для роз­кладу первіснообщинного ладу. Саме в енеоліті роз­починається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен. Зем­лероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстру­вали стіл, склали піч, побудували великі укріплені посе­лення, а скотарі, схильні до міграції, приручили коня, активно експлуатували колісний транспорт, удосконалю­вали зброю.

Найяскравішою археологічною культурою доби енео­літу була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). її назва походить від с Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 p. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури ся­гає 190 тис. км², що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам'яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо поход­ження трипільців. Одні переконані, що трипільська куль­тура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійця-ми, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Тру-бачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх авто­хтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунай-ського регіону (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. її ха­рактерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; присе-лищний характер тваринництва; поява мідних знарядь пра­ці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; форму­вання ієрархічної структури родів; збереження великої

Початок формування людської цивілізації

19

сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів при­ватної власності; у сфері побуту — побудова великих гли­няних будівель, утворення гігантських протоміст з насе­ленням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень че­рез виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плос­кодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — доміну­вання символів родючості, матеріалізація їх у символи доб­робуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Будучи своєрідною зв'язуючою ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Ма­лої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похо­лодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, нароста­ючий тиск на землі трипільців скотарських степових пле­мен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості¹.

У добу енеоліту територія України стала ареною про­тидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: но­сіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (куль­тура кулястих амфор), та численних євразійських ско­тарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій літе­ратурі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам'ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу Дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, Давні археологічні культури, як правило, характеризу­ються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кіль­кох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причет­ними чимало інших етнічних утворень від племен до Шлих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипіль­ців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сум-

Див.: Історія України: нове бачення: у 2 т. — К., 1995. — Т.1.- С. 15-16.

20

Первісне суспільство і перші державні утворення

нівам твердження про те, що окремі елементи трипіль­ської культури (система господарювання, топографія по­селень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід'ємною частиною сучасної української культури.

Бронзовий вік (II — І тис. до н. е.)

Доба бронзи, що тривала майже тисячу років, позна­чилася суттєвими змінами в господарському, політично­му та культурному житті суспільства. Свою назву вона отримала від штучного металу —бронзи (сплав міді з оло­вом, свинцем, миш'яком або сурмою). Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі та Балканах, почали по­ширюватися на території України вже на початку II тис. до н. е. Поступово в XV—IX ст. до н. е. було нала­годжено місцеве виробництво: в Донецькому басейні сфо­рмувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні — металообробки (всього археологами дослідже­но на території нашої республіки понад 10 бронзоливар-них майстерень). Винайдений метал був міцніший за мідь, мав меншу температуру плавлення, що значно спростило технологію обробки (його можна було виплавляти в при­мітивних печах або на звичайних вогнищах). Ці переваги сприяли поширенню та утвердженню бронзи як основно­го матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї, при­крас. Однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося.

У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний розвиток такі чинники:

• зміна кліматичних умов (збільшення вологості);

• підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї;

• активізація міграційних процесів.

Саме під впливом цих чинників поглиблюється спеці­алізація в господарському житті: на мікрорівні це знахо­дить свій вияв у самостійному розвиткові металургійного виробництва, на макрорівні — завершується перший ве­ликий поділ праці — скотарство відокремлюється від зе­млеробства. Спеціалізація зумовила відособленість гос­подарського та культурного розвитку певних спільнот лю­дей (археологи нараховують до ЗО окремих культур), спри­яла підвищенню продуктивності праці, що стимулювало появу додаткового продукту, а згодом — посилення між­племінних контактів (війни, торгівля). У цей час на те­риторії сучасної України сформувалися три етнокультур-

Початок формування людської цивілізації

21

ні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення та пануючими вірування­ми — Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні куль­тури), Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, бі-логрудівська, бондарихінська археологічні культури).

На теренах степової України домінувало скотарство. У добу бронзи перевага надавалася приселищному типу скотарства. Населення степу знало й культуру землероб­ства. Брак земель, складність їхньої обробки, жорсткі клі­матичні умови (майже щорічні посухи та суховії) змушу­вали зосереджувати основну частину посівів у заплавах, що забезпечувало порівняно високу ефективність. Однак наприкінці II тис. до н. е. роль землеробства в цьому ре­гіоні гранично звузилася, бо розширення площ орних зе­мель суттєво зменшило кількість пасовиськ, що спричи­нило занепад скотарства. Крім того, оранка заплавних земель порушила біобаланс: почали міліти ріки, вигора­ти степи, чимало земель стало непридатними для госпо­дарського використання.

У лісостеповій зоні були найсприятливіші умови для землеробства. Найпоширенішою стала підсічно-вогняна модель обробітку землі, що полягала у вирубуванні та випалюванні прилеглої до поселень ділянки лісу. З ча­сом у цьому регіоні з'явилося орне землеробство. Необ­хідність освоєння глинистих та суглинистих підзолів, які були дуже родючими, але надзвичайно важкими для об­робітку, підштовхнула процес розвитку знарядь праці, зумовила появу саме в добу бронзи рала. У Чернігівсь­кій, Сумській та Запорізькій областях археологами знай­дені залишки архаїчних дерев'яних плугів. Віднайдені на деяких поселеннях, що датуються бронзовим віком, кістки волів, а також наскельні малюнки Кам'яної моги­ли підтверджують факт використання биків як тяглової сили. Основним знаряддям праці для обробки землі в цей час були мотики. Серед тогочасних знарядь праці своєю формою та ефективністю особливо виділялися волинські серпи, які на початку бронзової доби виготовляли з кре­меню та кварциту, а з середини II тис. до н.е. — з брон­зи. Найпоширенішеними культурами в лісостепових ра­йонах були ячмінь, просо, овес, боби.

На Поліссі сформувався інший тип господарювання. Тривалий час побутувала думка, що в цьому регіоні че­рез несприятливі кліматичні умови, відсутність значного Демографічного потенціалу, заболоченість (менше трети­ни всієї площі Полісся — сухі, незаболочені ділянки) аж

22

Первісне суспільство і перші державні утворення

до перших століть нашої ери не знали землеробства. Остан­ні розвідки археологів засвідчили, що південне Полісся є одним з найдавніших землеробських районів на терито­рії України. Згідно з гіпотезами, Прип'ять для Полісся відігравала таку саму роль, що Ніл для Єгипту, тобто створювала сприятливі умови для примітивного земле­робства: зерна пшениці, полби, ячменю, проса та льону кидали в необроблений вологий ґрунт, удобрений родю­чим наносом. У бронзову добу головною формою земле­робства в цьому регіоні було підсічно-вогняне. Орне зем­леробство, очевидно, що не розвивалося.

У степах Північного Причорномор'я та Надазов'я різ-новекторні історичні процеси (міграції, війни, культурні впливи) були інтенсивнішими, що спричинило появу ви-сокорозвиненених культурних утворень. Лісостеп та По­лісся розвивались повільніше через віддаленість від осе­редків світової цивілізації, екстенсивне господарювання.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспіль­них відносин:

1. помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, ско­тарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зу­мовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

2. завдяки зростанню продуктивності праці з'явився додатковий продукт, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

3. з великосімейної громади виокремилося мала сім'я найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4. у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами ви­робництва та обміну, загостренням внутріплемінних відно­син на основі прогресуючої майнової диференціації, потре­бою захисту власних територій та матеріальних цінностей;

5. ускладнювалася суспільна організація, створювалися особливі органи керівництва союзом племен, виокремив­ся стан воїнів.

Отже, бронзовий вік в історії України був динаміч­ним періодом. У суспільному житті відбулося декілька кардинальних зрушень. Завершився перший великий су­спільний поділ праці — виділення скотарських племен з поміж інших; починають формуватися етнічні спільноти людей; майнова та соціальна диференціація суспільства дедалі помітніше впливала на історичний процес.

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави

23

1.2. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. Цікаво, що перші заліз­ні вироби мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще в НІ—II тис. до н. е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайде­но кілька залізних предметів, оправлених у золото). На території України перші знахідки залізних виробів да­туються XI—IX ст. до н. е. Гострота та міцність заліз­них знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Паралельно з підвищенням про­дуктивності праці та появою значної кількості додатко­вого продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна — ремеслом, що надало динаміки та дра­матизму розвиткові історичних подій.

Перехід до ранньозалізного віку на території Укра­їни та в сусідніх регіонах зумовлений значною мірою дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н. е. він став надзвичайно посушливим) — екологічна криза — міграція населення — розрив ста­рих економічних зв'язків — дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів — розвиток місцевого залізо­рудного виробництва. Завдяки появі заліза перед людс­твом відкриваються нові перспективи, відбуваються Докорінні зміни в суспільстві — завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоут-ворення. Характерними ознаками суспільного розвитку Цієї доби були значні міграції населення; посилення тор­говельних зв'язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворен­ня сім'ї на господарську одиницю; витіснення родової общи­ни територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політич­них об'єднань та союзів; зародження державності.

Кіммерійці

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Про

24

Первісне суспільство і перші державні утворення

«уславлених кобилодойців» (так цей народ дуже часто називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в «Одіс­сеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллі-мах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згаду­ють про цей народ під іменем «гамірра». Кіммерійці зай­мали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. У добу проникнен­ня греків у Північне Причорномор'я Керченську прото­ку називали Боспором Кіммерійським. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гіл­кою давньоіранського кочового народу, генетично близь­кого до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарс­тва, а також першими, хто почав на цих землях виплав­ляти з болотяної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та дос­коналіша за бронзову залізна зброя дали змогу кімме­рійцям залишити свій слід в історії.

Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, зем­лі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість ско­тарських племен логічно випливає з самої природи ко­чового скотарства: вони або обороняють свої пасовись­ка, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винят­ком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Ма­лу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Ліді­єю. Контакти з цими передовими для того часу країна­ми сприяли державотворчим процесам у кіммерійсько­му суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх ца­рів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Час­тина кіммерійців або поселилася у Південному Причор­номор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

Скіфи

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря від­бувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мир­но уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхні­ми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусід­ніх кочових племен — массагетів — примусив скіфів де­далі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійсь-

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави

25

ких земель. У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров'я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська на­вала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипет­ський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію, утворили там державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Лише після того, як мідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські формування, що залишилися без своїх лідерів, вимушені були мігрувати в Північне Причорномор'я.

Повернувшись з Передньої Азії в причорноморські сте­пи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н.е. утворили політично кон­солідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що про­існувала до III ст. до н.е. Якщо вірити Геродоту, то тери­торія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, при­лягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поді­лялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-ко-чівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-ора-чі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характер­ною рисою скіфського суспільства була його неоднорід­ність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хлі­боробською культурою, мали праслов'янське коріння¹. Різ­ними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним за­няттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні по­ходи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявля­лася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патрі­архально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна:

Див.: Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. — К., 1996. — С 62.

26

Первісне суспільство і перші державні утворення

під впливом торгово-економічних, військових та політич­них відносин процес класоутворення вступив у завершаль­ну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний со­юз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з ца­рем. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не «східна деспотія», а «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіф­ських племен та народними зборами усіх воїнів.

Ще на початку VI ст. до н. е. Скіфія стала об'єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши чис­ленному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили воро­га рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпила­ся слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жод­ному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тіль­ки самі вони не допустять цього». Скіфське військо бу­ло одним з найсильніших. Цьому сприяли майже іде­ально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєн­ня (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинд­жали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбив­чою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпе­ченні високої боєздатності скіфського війська та вихо­ванні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції; скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий поло­нений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допус­кали до святкового столу.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізо­ваною, було започатковано карбування скіфської моне­ти. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спи­раючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією вия­вився недовгочасним, і в 339 р. до н. е. між цими держа­вами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи за­знали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.

III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен во-

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави

27

лодіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу су­часного Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. У II ст. до н. е. спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецьки­ми містами-державами за вплив на всю територію Таври­ди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія при­пиняє своє існування лише на початку III ст. н.е.

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досяг­нень тих народів, з якими вони воювали або ж торгува­ли, створили самобутню культуру. Найяскравішими її вия­вами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Соло-ха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфсь­кий тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мис­тецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури. Деякі з них дожили до на­шого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й до­сі зберігаються в мовах східних слов'ян: «спако» (соба­ка), «голос», «топор».

Сармати

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарма-тів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Крим­ський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну дер­жаву, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на вели­чезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, По­волжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в При-кубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Назва «сармати», або «савромати», походить від іран­ського слова «саоромант» і означає підперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свід­чень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205—12З pp. до н. е.). Пліній повідомляє, що вони «складали °Дне плем'я, але поділене на декілька народів з різними

28

Первісне суспільство і перші державні утворення

назвами». Войовничі та агресивні сарматські племена про­сувалися в західному напрямку кількома хвилями. їх очолювали у різний час різні племенні об'єднання. Цар­ські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, «ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та гер­манців». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та При­уралля нового могутнього племінного об'єднання, на чо­лі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сар­матської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. е. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йо­сипа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мі­дію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами па­нівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проника­ють на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й пе­реправляються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір'я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сар­матам так і не вдалося. Особливістю сарматського сус­пільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гю-найкократуменами» — керовані жінками. У стародав­ніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томи-рис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізня­лися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не всту­пали в шлюб доки не вб'ють першого ворога, тобто сво­єю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За ле­гендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіф­ської, але не перевершила її досягнень. Водночас у війсь­ковій справі сармати суттєво випередили не тільки скі-

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави

29

фів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катаф-рак'таріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довги­ми списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жод­не військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потра­пила у Європу і суттєво вплинула на формування серед­ньовічного лицарства.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

VIII — кінець VI ст. до н. є. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєн­ня Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Крав­ченко, І. Черняков) вважають, що «колонізація» не зов­сім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення»¹.

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акці­єю, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни роз­селилися на гігантській території, освоївши все Серед­земноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на бере­гах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сфор­мулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1. демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2. аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3. торговельну — колонізація — це побічний продукт торгової експансії;

4. сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лі-дійців та персів.

Див.: Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Архе­ологія та стародавня історія України: Курс лекцій. — К., 1992. — С. 214.

зо

Первісне суспільство і перші державні утворення

6. соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7. етнічну — етноплемінний склад полісів материко­вої Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північно­му Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й пере­селенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. е. на острові Березань греки засну­вали місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантіка-пей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що да­ло підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Пла­тону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивіліза­ції в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дніс­тровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченсь­кий і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі тра­диційну для Стародавньої Греції форму соціально-еко­номічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднува­ла місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську окру­гу). Така структура давала змогу місту-державі бути са­мостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та ма­гістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» по­лісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користува­лися широкими правами. Залежно від домінуючої полі­тичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н. є. аристократичними, як Ольвія, чи демократич­ними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принес­ла в Північне Причорномор'я не тільки республікансь­ку форму правління. У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об'єднала в одну велику антич­ну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанаго-рію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної циві-

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави

31

лізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два пе­ріоди.