- •Микола лазарович
- •Iсторiя укрАїНи
- •Передмова
- •Лекція і первісна доба і перші цивілізації на території україни
- •1. Становлення і розвиток людського суспільства
- •2. Формування державотворчих традицій
- •3. Походження слов’ян та їх розселення на території України
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція іі київська русь
- •1. Становлення централізованої держави на чолі з Києвом
- •2. Піднесення та розквіт Київської Русі
- •3. Русь-Україна у період політичної роздробленості
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція ііі галицько-волинська держава
- •1. Об’єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства
- •2. «Королівство Русі» Данила Галицького
- •3. Галицько-Волинська держава в останній третині хііі – першій половині хіv ст.
- •4. Культура Русі-України княжої доби
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція іv україна під владою литви і польщі
- •1. Литовсько-Руська держава
- •2. Польська експансія на українські землі в другій половині хіv – середині хvіі ст.
- •3. Національно-культурний та релігійний рух в Україні
- •4. Культура України середини XIV –
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція V українське козацтво
- •1. Формування козаччини на українських землях
- •2. Запорiзька Сiч – вiльна козацька республiка
- •3. Боротьба з турецько-татарською експансією
- •4. Козацько-селянські повстання кінця хvі – першої половини хvіі ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція vі українська національна революція під проводом богдана хмельницького
- •1. Причини та передумови нацiонально- визвольних змагань українцiв
- •2. Перші перемоги
- •3. Воєнні дії між Україною та Польщею в 1649–1653 рр.
- •4. Українсько-московський договір та його реалізація в 1654–1657 рр.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція vіі українська держава на завершальному етапі національної революції (1657–1676 роки)
- •1. Загострення кризи української державності у 1657–1663 рр.
- •2. Розчленування України на Лівобережну та Правобережну
- •3. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція vііі україна наприкiнцi XVII – у XVIII столiтті
- •1. Становлення Гетьманщини. Iван Мазепа та Пилип Орлик
- •Же през шаблі маєм права!
- •2. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України, його остаточна лiквiдацiя
- •3. Суспiльно-полiтичне становище Слобідської, Південної, Правобережної та Захiдної України
- •4. Культура України у другій половині хvіi–хvііі ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція іх українські землі під владою російської імперії (кінець хvііі – хіх століття)
- •1. Суспільно-політичне та економічне становище наприкінці хvііі – першій половині хіх ст.
- •2. Початки національного відродження
- •3. Україна в умовах російських реформ другої половини хіх ст.
- •4. Український національний рух у 1860–1890-ті роки
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція х західна україна в складі австро-угорщини (кінець хvііі – хіх століття)
- •1. Розвиток західноукраїнських земель наприкінці хvііі – першій половині XIX ст.
- •2. Революція 1848–1849 рр. Та її вплив на розвиток краю
- •3. Перетворення Західної України на «п’ємонт» національного відродження (друга половина хіх ст.)
- •4. Українська культура XIX ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хі суспільно-політичний і національний рух в україні на початку хх століття
- •1. Зростання організованості українського руху в Наддніпрянщині
- •2. Радикалізація національної боротьби на західноукраїнських землях.
- •3. Україна в Першій світовій війні
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хіі українська національна революція 1917–1921 років
- •1. Центральна Рада: становлення національної державності
- •2. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського
- •3. Нацiонально-визвольна боротьба на захiдноукраїнських землях
- •4. Встановлення влади Директорiї: відродження та занепад унр
- •5. Культура України початку хх ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хііі міжвоєнна україна під владою тоталітарної системи
- •1. Українські землі в умовах насадження комунiстичного режиму та втягнення до складу срср
- •2. Нацiональна полiтика бiльшовикiв в Україні
- •3. Трагедія соціалістичної модернізації
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хіv західноукраїнські землі в 20–30-ті роки хх століття
- •1. Національна політика Польщі на окупованих територіях
- •2. Український визвольний рух
- •3. Становище українців Буковини, Бессарабії та Закарпаття
- •4. Становище української культури
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хv україна в роки другої світової війни та післявоєнної відбудови (1939 – початок 1950-х років)
- •1. Українські землі на першому етапі війни (вересень 1939 – червень 1941 р.)
- •2. Встановлення нацистського окупаційного режиму та народний опір йому
- •3. Битва за Україну
- •4. Труднощі післявоєнної відбудови
- •5. Культурне життя
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хvі від десталінізації до неосталінізму: україна в середині 1950-х – першій половині 1980-х років
- •1. Десятиліття контрольованого лібералізму
- •2. Поглиблення системної кризи тоталітарного режиму (друга половина 1960-х – середина 1980-х років)
- •3. Дисидентський рух
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хvіі україна на переломі: 1985–1991 роки
- •1. Ґорбачовська «перебудова» в українському контексті
- •2. Зростання національної свідомості
- •3. Від Декларації про державний суверенітет України до референдуму про її незалежність
- •4. Українська культура другої половини XX ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хvііі становлення незалежної україни
- •1. Перші здобутки і перші втрати: Президент Леонід Кравчук
- •2. Реформи та ілюзії: Президент Леонід Кучма
- •3. Українська помаранчева революція 2004 р.
- •4. Основні орієнтири зовнішньої політики
- •5. Культура України
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Найважливіші дати, події
- •1917 Р.
- •1918 Р.
- •1919 Р.
- •1920 Р.
- •1940 Р.
- •1941 Р.
- •1942 Р.
- •1992 Р.
- •1993 Р.
- •1994 Р.
- •1995 Р.
- •1996 Р.
- •1997 Р.
- •1998 Р.
- •1999 Р.
- •2000 Р.
- •2001 Р.
- •2002 Р.
- •2003 Р.
- •2004 Р.
- •2005 Р.
- •2006 Р.
- •2007 Р.
- •Тема 10.
- •Тема 61
- •Рекомендована література з курсу «Історія України»
- •Iсторiя україни
3. Суспiльно-полiтичне становище Слобідської, Південної, Правобережної та Захiдної України
Упродовжсвого існування Гетьманщина охоплювала фактично тільки частину України – Лівобережжя. Поруч з нею жили своїм життям Слобідська, Південна, Правобережна та Західна Україна.
Слобожанщина
Слобідська Україна, або Слобожанщина (назва походить від найпоширеніших населених пунктів – слобід – і «вільного» становища населення – свобод), має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені простори, названі «Диким полем», які охоплювали територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних з ними частин Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей (останні дві сьогодні знаходяться у складі Росії). Ці родючі, квітучі за княжої доби терени сплюндрувала і знелюднила у XIII ст. татарська навала.
Першу колонізаціюцього краю проводили монастирі, зокрема відомий Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось українське козацтво, особливо після невдалих повстань, і селянство. У 1638 р. відбулася перша масова колонізація Слобідської України. Нова хвиля міґрації була після Берестецької поразки в 1651 р., а згодом – у роки Руїни. Внаслідок цього, за словами визначного історика Дмитра Багалія, тут було забезпечено «усюди... панування української, як то кажуть стихії, себто української національності і утворених на її ґрунті й підставі форм народного життя». У той же час, з усіх українських земель Слобожанщина була найтісніше і найщільніше пов’язана з Московією.
Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але підпорядковувалися московському урядові, повинні були охороняти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку ж військову організацію, як у Гетьманщині. Тут було створено 5 полків: Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський. Полки поділялися на сотні, затверджував полковників московський цар. Полкова старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осавулів та хорунжого. У сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. Саме це відрізняло устрій Слобожанщини від Гетьманщини. Лад Слобідської України різнився від Гетьманщини ще тим, що тут встановився порядок спадковості полковників. Полки не мали спільного проводу – гетьмана, а були підпорядковані владі Білгородського воєводи.
З іншими українськими землями Слобожанщина перебувала у слабких зв’язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об’єднати її під гетьманською булавою. Зокрема, гетьман І.Самойлович намагався включити Слобідську Україну в гетьманське управління, проте безуспішно, царський уряд перечив цьому.
Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушував слобідських козаків здійснювати походипроти Гетьманщини, зокрема, проти гетьманів І.Виговського та П.Орлика. Всіх слобідських козаків залучали до азовських походів, у 1708–1709 рр. – до війни зі шведами. Петро І використовував слобідських людей для будівництва укріплень над Дніпром, на Ладозькому каналі, фортеці на кордоні з Персією тощо. У 1700 р. він видав указ про обов’язкову постійну службу слобідських козаків. Відтоді почався наступ на автономію Слобідської України.
Слобожанщина мала родючі землі, добре розвинене землеробство, скотарство, виноградарство, тут сіяли тютюн. Жителі міст займалися ремеслами. Продукти господарства експортували до Гетьманщини, Москви, за кордон. На Слобожанщині було багато орної землі й, незважаючи на щедре наділення нею старшини, залишалися вільні простори, які могли обробляти всі бажаючі. Ці землі називалися «займанщиною» і були приватною власністю тих, хто їх обробляв. Тому Слобідська Україна стала місцем великого землеволодіння.
Російський уряд зробив усе для того, щоб максимально використати матеріальні сили Слобожанщини. Він обклав населення податком, впровадив обов’язкову військову службу, а для більшого контролю Слобідську Україну включили до Азовської губернії. Новим кроком на шляху поступової ліквідації автономіїСлобожанщини став царський указ від 23 грудня 1732 р. Були обмежені права слобідських полковників та старшини у керівництві місцевими полками. Із частини козаків та селян формували реґулярні військові роти, які очолювали ротмістри. Згодом із цих формувань був утворений Слобідський драгунський полк, до якого царські власті включили нових козаків зі слобідських полків. У 1765 р. імператриця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині, перейменувала її в Слобідсько-Українську губернію з російськими установами і розгулом реакції.
Культурне життяСлобожанщини було тісно зв’язане з гетьманською Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків вчилися в школах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській академії. Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверську і західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення. Вже на початку XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колеґію, засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова. Вона була подібною до Київської академії. Поширеною була народна школа. Зразком культурної єдності обох українських земель може служити діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди (1722–1794), який однаково «належить» як Слобідській, так і Гетьманській Україні.
Якщо Слобідська Україна не зробила важливого внеску в українську політичну історію, то у літопис культурно-національного розвитку України вона вписала яскраві сторінки.
Південна УкраїнаВпродовж століть південні землі України перебували під постійною загрозоютурецько-татарських нападів. Лише у першій половині XVII ст. завойовники понад 75 разів вторгалися в Україну. Вони забрали в полон більш як 50 тис. українців. Невільницькі ринки були переповнені полоненими. Без сумніву, це приводило до значного скорочення кількості населення, загрожувало геноцидом українського народу.
Рідну землю боронило запорізьке козацтвона чолі зі славетними ватажками Д.Байдою-Вишневецьким, П.Сагайдачним, І.Сірком та багатьма ін. За підрахунками історика Д.Яворницького, лише І.Сірко, який 12 разів (!) з 1659 р.до серпня 1680 р., тобто до самої смерті, обирався січовиками кошовим,вчинив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки.
У 40-х роках XVIII ст., згідно з Білгородським договором між Росією і Туреччиною, південноукраїнські землі відійшли до Росії. Почався колонізаційний руху цьому краї. Сюди переселялися росіяни у пошуках кращої долі, втікали українці з Правобережної України, Слобожанщини, Гетьманщини. У Південну Україну прибуло чимало іноземних колоністів: сербів, болгар, молдаван, німців. Вони селилися хуторами та слободами, а з середини XVIII ст. царський уряд створював із переселенців військові поселення. У 1764 р. тут засновано Новоросійську губернію, до якої згодом було приєднано чимало земель Запорізької Січі.
На освоєних землях Південної України зводили нові міста і села, освоювали природні багатства. Наприкінці XVIII ст. виникли міста Херсон, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса та ін. Завдяки використанню покладів корисних копалин розвивалася промисловість краю. Значним районом, де добували вугілля, поступово ставав Донбас. Виникли суконні мануфактури у Катеринославі, ливарні в Херсоні та Луганську. На верф’ях Миколаєва і Херсона будували військові й торгові судна.
Після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. домінуючим фактором політики Катерини II була анексія південноукраїнських земель, чорноморських та азовських портів, міжнародних торговельних шляхів. З ліквідацією Гетьманщини і її включенням до загальноімперської структури у 1774 р. Росія завоювала, а у 1783 р. остаточно приєднала Кримське ханство, забезпечивши повний контроль над північним Чорноморським узбережжям.
З 1780-х років почалася нова колонізація Півдня. Тут неухильно зростала російська адміністративна та військова присутність. Незважаючи на неодноразові реорганізації та перейменування, ця територія стала називатися Новоросією.
Правобережжя
Тереном довголітньої гострої національно-визвольної боротьби проти Польщі, Московщини, турків й татар була Правобережна Україна. Особливо тяжкою стала для неї доба Руїни. Правобережжя було перетворене на безлюдну пустелю. Козацький літописець С.Величко писав про Правобережну Україну: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів, далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали, що стали пристановищем і житлом для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали...»
Наприкінці XVII ст. територію правобережного Подніпров’я почали поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полків, які згодом вступили у боротьбу проти польсько-шляхетського панування.
Визначна роль в організації та формуванні полків належала Семену Палію, який на початку XVIII ст. очолив визвольний рухна Правобережній Україні. Тоді за Правобережжя боролися три сили: повстанці на чолі зСеменом Палієм, Польща, яка жорстокими репресіями намагалася придушити повстання, та гетьман І.Мазепа з лівобережними козаками. У складній боротьбі перемогу отримав лівобережний гетьман, який на деякий час об’єднав Правобережжя з Гетьманщиною.
У 1714 р. за польсько-турецьким договором Правобережна Україна опинилася знову під владою Польщі. Почалася нова колонізаціяукраїнських земель польськими маґнатами. До середини XVIII ст. близько 40 маґнатських родин, вигнаних у 1648 р., заволоділи 80% території Правобережжя. На цих землях встановлювали шляхетські порядки. Селяни змушені були відбувати важку панщину, виконувати інші численні повинності. У феодальну залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта. Під владу маґнатів переходили міста, що втрачали рештки самоврядування. Було відновлено тяжкі утиски православної віри. З початку XVIII ст. на правобережних землях розгорталася народна боротьба проти соціального і національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки (від тюрк. «гайде» – гнати, нападати) діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.
Перше велике гайдамацьке повстання у Правобережній Україні відбулося в 1734 р. Найбільший гайдамацький загін очолив сотник Верлан. Повстанці оволоділи Вінницею, іншими містами. На Брацлавщині діяли загони М.Гриви, Г.Медвідя, М.Моторного. Гайдамаки нападали на шляхетські маєтки, руйнували їх, спалювали документи королівських судів, воєводських і повітових канцелярій. Лише з допомогою введених на Правобережжя царських військ польській шляхті вдалося придушити цей народний виступ.
Нова хвиля національно-визвольного руху почалася навесні 1750 р. У гайдамацький рух влилися поповнення із запорізьких козаків. Найвідомішими ватажками повстанських загонів ставали переважно вихідці із Запоріжжя: М.Тесля-Мочула, О.Письменний, І.Подоляка та багато ін. Гайдамацькі загони здійснювали успішні напади навіть на добре укріплені міста, брали в облогу великі замки. Вони захопили Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Радомишль. Загони гайдамаків з’явилися також на Лівобережній Україні. Проте і цього разу повстання було розгромлене силами шляхетської Польщі й царської Росії.
У другій половині XVIII ст. гайдамацький рух на Правобережжі не тільки не припинявся, а й переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Причини були різні: економічні, соціальні, національні, релігійні.
Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив запорізький козак Максим Залізняк. Виступивши з урочища Холодний Яр (неподалік м. Чигирина), повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані – добре укріпленої фортеці. Маґнат С.Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі з сотникомІваном Ґонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.
Основною силою Коліївщини було селянство. Його ватажки підняли на боротьбу з гнобителями козацтво, численних селян з Білорусі, Молдавії, Литви і Польщі, які втікали від кріпацтва. В гайдамацьких загонах Г.Тарана, І.Боднаренка, С.Неживого та інших ватажків було немало росіян, які перейшли на бік повстанців з ґарнізонів царських військ, що дислокувалися у Києві та містах Лівобережної України.
У другій половині травня – на початку червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської влади Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні–липні на Правобережжі діяло близько 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоврядування.
Об’єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув’язнених стратили, серед них й І.Ґонту та його найближчих сподвижників. М.Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір. Образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися у народній пам’яті.
Західна УкраїнаГайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях. Галичина, Холмщина і Волинь впродовж століть були під польським поневоленням, тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.
У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники – опришки(від лат. «opressor» – порушник, знищувач),які продовжилинаціонально-визвольну боротьбу, розпочатуще Б.Хмельницьким. До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30–40-х роках XVIII ст., коли його очоливОлекса Довбуш. Безстрашний ватажок повсталих селянупродовж тривалого часубув грозою для польської шляхти й урядовців.Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населеннядесятиліттями воювали проти Речі Посполитої– однієї знаймілітарнішихдержав тогочасної Європи. Діючи на території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині, Закарпатті,сягаючиПеремишля і Кам’янця-Подільського,вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті. Ватажок О.Довбуш, який загинув від кулі панського найманця у 1745 р., став національним героєм. Його тіло, за наказом коронного гетьмана Й.Потоцького порубали на 12 частин і розвісили на паляхпонаселених пунктах Прикарпаття, аби настрахати і впокорити українських селян. Такого знущання не зазнала жодна відома постать у світовій історії.
Незважаючи на поразку національно-визвольної боротьби на правобережних та західноукраїнських землях, підвалини Речі Посполитої були розхитані. Польщу роздирали соціальні й національні внутрішні суперечності, вона йшла до занепаду. Свідченням цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині ХVІІІ ст. (1772, 1793, 1795), в результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завершувала століття як колоніальне надбання двох імперій.