- •Микола лазарович
- •Iсторiя укрАїНи
- •Передмова
- •Лекція і первісна доба і перші цивілізації на території україни
- •1. Становлення і розвиток людського суспільства
- •2. Формування державотворчих традицій
- •3. Походження слов’ян та їх розселення на території України
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція іі київська русь
- •1. Становлення централізованої держави на чолі з Києвом
- •2. Піднесення та розквіт Київської Русі
- •3. Русь-Україна у період політичної роздробленості
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція ііі галицько-волинська держава
- •1. Об’єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства
- •2. «Королівство Русі» Данила Галицького
- •3. Галицько-Волинська держава в останній третині хііі – першій половині хіv ст.
- •4. Культура Русі-України княжої доби
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція іv україна під владою литви і польщі
- •1. Литовсько-Руська держава
- •2. Польська експансія на українські землі в другій половині хіv – середині хvіі ст.
- •3. Національно-культурний та релігійний рух в Україні
- •4. Культура України середини XIV –
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція V українське козацтво
- •1. Формування козаччини на українських землях
- •2. Запорiзька Сiч – вiльна козацька республiка
- •3. Боротьба з турецько-татарською експансією
- •4. Козацько-селянські повстання кінця хvі – першої половини хvіі ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція vі українська національна революція під проводом богдана хмельницького
- •1. Причини та передумови нацiонально- визвольних змагань українцiв
- •2. Перші перемоги
- •3. Воєнні дії між Україною та Польщею в 1649–1653 рр.
- •4. Українсько-московський договір та його реалізація в 1654–1657 рр.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція vіі українська держава на завершальному етапі національної революції (1657–1676 роки)
- •1. Загострення кризи української державності у 1657–1663 рр.
- •2. Розчленування України на Лівобережну та Правобережну
- •3. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція vііі україна наприкiнцi XVII – у XVIII столiтті
- •1. Становлення Гетьманщини. Iван Мазепа та Пилип Орлик
- •Же през шаблі маєм права!
- •2. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України, його остаточна лiквiдацiя
- •3. Суспiльно-полiтичне становище Слобідської, Південної, Правобережної та Захiдної України
- •4. Культура України у другій половині хvіi–хvііі ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція іх українські землі під владою російської імперії (кінець хvііі – хіх століття)
- •1. Суспільно-політичне та економічне становище наприкінці хvііі – першій половині хіх ст.
- •2. Початки національного відродження
- •3. Україна в умовах російських реформ другої половини хіх ст.
- •4. Український національний рух у 1860–1890-ті роки
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція х західна україна в складі австро-угорщини (кінець хvііі – хіх століття)
- •1. Розвиток західноукраїнських земель наприкінці хvііі – першій половині XIX ст.
- •2. Революція 1848–1849 рр. Та її вплив на розвиток краю
- •3. Перетворення Західної України на «п’ємонт» національного відродження (друга половина хіх ст.)
- •4. Українська культура XIX ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хі суспільно-політичний і національний рух в україні на початку хх століття
- •1. Зростання організованості українського руху в Наддніпрянщині
- •2. Радикалізація національної боротьби на західноукраїнських землях.
- •3. Україна в Першій світовій війні
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хіі українська національна революція 1917–1921 років
- •1. Центральна Рада: становлення національної державності
- •2. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського
- •3. Нацiонально-визвольна боротьба на захiдноукраїнських землях
- •4. Встановлення влади Директорiї: відродження та занепад унр
- •5. Культура України початку хх ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хііі міжвоєнна україна під владою тоталітарної системи
- •1. Українські землі в умовах насадження комунiстичного режиму та втягнення до складу срср
- •2. Нацiональна полiтика бiльшовикiв в Україні
- •3. Трагедія соціалістичної модернізації
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хіv західноукраїнські землі в 20–30-ті роки хх століття
- •1. Національна політика Польщі на окупованих територіях
- •2. Український визвольний рух
- •3. Становище українців Буковини, Бессарабії та Закарпаття
- •4. Становище української культури
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хv україна в роки другої світової війни та післявоєнної відбудови (1939 – початок 1950-х років)
- •1. Українські землі на першому етапі війни (вересень 1939 – червень 1941 р.)
- •2. Встановлення нацистського окупаційного режиму та народний опір йому
- •3. Битва за Україну
- •4. Труднощі післявоєнної відбудови
- •5. Культурне життя
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хvі від десталінізації до неосталінізму: україна в середині 1950-х – першій половині 1980-х років
- •1. Десятиліття контрольованого лібералізму
- •2. Поглиблення системної кризи тоталітарного режиму (друга половина 1960-х – середина 1980-х років)
- •3. Дисидентський рух
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хvіі україна на переломі: 1985–1991 роки
- •1. Ґорбачовська «перебудова» в українському контексті
- •2. Зростання національної свідомості
- •3. Від Декларації про державний суверенітет України до референдуму про її незалежність
- •4. Українська культура другої половини XX ст.
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Лекція хvііі становлення незалежної україни
- •1. Перші здобутки і перші втрати: Президент Леонід Кравчук
- •2. Реформи та ілюзії: Президент Леонід Кучма
- •3. Українська помаранчева революція 2004 р.
- •4. Основні орієнтири зовнішньої політики
- •5. Культура України
- •Запитання і завдання для самоконтролю
- •Найважливіші дати, події
- •1917 Р.
- •1918 Р.
- •1919 Р.
- •1920 Р.
- •1940 Р.
- •1941 Р.
- •1942 Р.
- •1992 Р.
- •1993 Р.
- •1994 Р.
- •1995 Р.
- •1996 Р.
- •1997 Р.
- •1998 Р.
- •1999 Р.
- •2000 Р.
- •2001 Р.
- •2002 Р.
- •2003 Р.
- •2004 Р.
- •2005 Р.
- •2006 Р.
- •2007 Р.
- •Тема 10.
- •Тема 61
- •Рекомендована література з курсу «Історія України»
- •Iсторiя україни
3. Національно-культурний та релігійний рух в Україні
Захоплюючи українські землі й посилюючи кріпосницький гніт, поляки намагалися також змусити український народ зректися рідної мови, культури та церкви, ставили за мету повністю його денаціоналізувати. Така політика мала забезпечити завойовникам безперешкодний доступ до економічних багатств України, підпорядкувати їм політичне та культурне життя українців.
Полонізація української знатіОсобливу увагу в своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись переманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якої полягали у здійсненні політичного керівництва, сприянні розвитку культури та освіти, підтримці православної церкви, формуванні й збереженні національної самобутності. Найшвидше спольщення суспільної верхівки розпочалося на західноукраїнських землях, які ще в ХІV ст. ввійшли до складу Польщі. Спільність станових інтересів і прагнення зрівнятися з польським панством не лише формально, а й фактично в умовах відсутності надій на відновлення власної державності вели до винародовлення відомих і заможних українських родів. В результаті вже на ХVІ ст. по всій Західній Україні серед шляхетської верхівки український елемент не відігравав ніякої ролі. На національних позиціях залишилися переважно дрібні роди, без засобів і значення.
Нового імпульсу полонізації надала Люблінська унія, яка втягнула в цей процес панівну верству більшості українських земель. Економічні інтереси й політичні амбіції, бажання позбутися, як здавалося, провінційності й вирватися на широку арену тодішнього життя спонукали українське панство Волині, Побужжя, Полісся та інших територій інтенсивно інтеґруватися в польське суспільство, переймати його культуру, мову, віру. Серед них були й такі уславлені роди, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські та багато ін. Здавалося, на заваді такому перебігу подій мала б стати православна церква, яка за відсутності власної держави слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак і вона перебувала в стані глибокого занепаду.
До XV ст. православна церквау Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. Її віросповідання прийняла литовська знать. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі грубо втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Така практика призвела до того, що православними владиками нерідко ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилась зі священиками, як з особистою власністю, призначала їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископів. Панство присвоювало маєтки, власність монастирів та окремих священослужителів. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів.
У Польщі ж, навпаки, в ХV–ХVII ст. відчувалося культурне піднесення. Молоді люди здобували вищу освіту в Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. До цього додавалася діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів та заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу прекрасних колеґій, не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й православну молодь. У той час, коли польські римо-католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ’я ледве животіло. У полеміці, як правило, перемагали римо-католики. Відтак українська знать, яка, за словами О.Субтельного, була змушена постійно вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство та його культуру, все частіше віддавала перевагу останньому. Православ’я ж, а також українська мова та звичаї пов’язувалися насамперед із нижчими верствами.
Посилення польсько-католицької експансiї в Українi, процес винародовлення української елiти викликали занепокоєння та опiр патрiотично налаштованої шляхти, серед заможних кiл мiщанства, православного духовенства, селянства, козацтва. Залишились відданими батьківській вірі та культурі й окремі маґнати. Серед останніх найбільше відзначився князь Костянтин-Василь Острозький, якого називали «некоронованим королем України», один із найбагатших і наймогутніших маґнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію – першу українську школу вищого рівня, навколо якої згуртувалися найкращі культурно-освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з’явилося перше повне видання Біблії слов’янською мовою – т.зв.Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, протегував різноманітним українським православним інституціям.
Братства
Проте найбiльш яскравими проявами i водночас органiзацiйними осередками загальнонародного руху проти польсько-католицької експансії стали братства – релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникли при церковних парафіях в Україні в ХV–ХVІІ ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників і міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь. На перших порах братства носилирелігійно-благодійницький характер– опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі, надавали своїм членам безпроцентні позички тощо. З часом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, усуваючи негідних священників, залучаючи до роботи у своїх парафіях талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. В ХVІ ст., з посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько-політичного і національно-культурного значення. Вони активніше виступають назахист прав українського населення– звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо. Цим братства сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту.
Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братствопри Успенському соборі, засноване близько 1453 р. Наприкінці ХVI – на початку ХVІІ ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв’язок і намагалися поширити ідеї на інші реґіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими й нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. В ХVІІ ст. велику роль у національно-культурному житті України відігралоКиївське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолiдуючим центром для всiєї України. До Київського братства, крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорізьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним.
Особливу увагу братства придiляли духовнiй сферi життя, слушно вважаючи, що моральному та iдейному чинникам у протиборствi належить вирiшальна роль. Братчики розумiли, що без нацiональної iнтелiґенцiї годi й думати про забезпечення своїх природних прав. Тому з кінця ХVІ ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони органiзовували навчальнi заклади, якi багато зробили на нивi просвiтництва, пiдтримували книгодрукування, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв’язок освіти з національним життям. Вже першаЛьвівська братська школа, відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти. Школа носила всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Про величезну повагу, якою користувався цей заклад, свідчать звернення до нього інших братств із проханнями надати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надіслати книги. У 1615 р. на кошти вже згадуваної Гальшки Гулевичівни відкриласябратська школа у Києві. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнавав надзвичайно високий авторитет братської школи і після свого вступу до братства та відкриття школи при Києво-Печерській лаврі у 1632 р. об’єднав їх в Київську колеґію – пізнішу Києво-Могилянську академію. На початку ХVІІ ст. численні братські школи існували по всій Україні.
Іншою важливою сферою діяльності Львівського братства, як і деяких інших братств, було книгодрукування. Коли до Львова приїхавІван Федоров– друкар, якого вигнали з Москви за спроби використати свою, як там вважали, «блюзнірську» нову техніку книгодрукарства, – братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з’являється його перша книжка «Апостол». На початку 1580-х років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукування.
Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до національно-культурного відродження України наприкінці ХVІ ст. Вони зміцнили українське суспільство, яке тепер могло спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав і ряд вад: відсутність стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами, фінансові проблеми, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладення Берестейської унії.
Берестейська уніяІдея об’єднання християнської церкви постала чи не відразу ж після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку вітки. Спроби реалізувати її робилися не один раз, алевідповідні умовидля цього склалися лише в ХVІ ст.По-перше, кризовий стан православної церкви в Україні, що проявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керівників до переконання, що унія з високоавторитетною і добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. й місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього авторитету серед духовенства та мирян.По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівноправність у Речі Посполитій, зокрема, українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б іґнорувати при розподілі службових посад.По-третє, унію активно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеґрацію українських та білоруських земель до складу Речі Посполитої.По-четверте, прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.
Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ ґедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше – нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав братчикам функції контролю за православною ієрархією. З нею погодилися єпископи Кирило Терлецький з Луцька, Діонізій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова, а згодом – Михайло Копистенський з Перемишля, Іпатій Потій з Володимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеїзмовникипроводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об’єднання своєї церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VІІІ проголосивофіційне визнання уніїта ґарантовані права і привілеї української церкви.
Коли стало відомо про наміри православних єпископів, українська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь Костянтин-Василь Острозький, який досі, в принципі, підтримував ідею об’єднання церков. Його роздратувало, що єпископи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши одновірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь також звернувся до протестантів із відозвою спільно з православними виступити на захист своїх релігійних інтересів та висловив готовність виставити 15–20 тис. чол. на оборону «благочестя». По всій Україні й Білорусі почалася завзята аґітація проти унії. Перелякані такими подіями ініціатори унії – єпископи Балабан і Копистенський рішуче її зреклися та оголосили про свою незгоду з рештою православних єпископів та митрополитом.
Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. в м. Бересті був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два непримеренні табори, які провели фактично два собори.Православнізасудили унію і ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників.Уніатський соборпроголосив об’єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов’янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п’ять єпископів і три архімандрити. Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.
Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков – католицької та православної додалася ще й третя – уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку – православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з іншого – уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбув усіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об’єднання з католиками, проголосив уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення України, поставив православ’я поза законом, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокрема зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорізьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинилася до великого духовного розколу української нації.