19. Порівняльно-історичне мовознавство. Формування, становлення, сучасний стан.

19.Порівняльно-історичне мовознавство. Формування,становлення,сучасний стан.

Порівняльно-історичне мовознавство - напрям лінгвістики,який за допомогою порівняльно-історичного методу досліджує споріднені мови. Споріднені мови – мови,які є продовженнями однієї прамови й у яких незапозичені корені та афікси перебувають у регулярних відповідностях , що зумовлені фонетичними законами. Спорідненими є ті мови, походження яких від єдиної мови-предка може бути науково доведеним (не запозичені слова). Існують критерії виділення спорідненості мов: лексичний( шукають спільні слова, можна переплутати із запозиченнями), морфологічний (шукають у мовах спільні словозмінні морфеми,які майже ніколи не запозичуються),фонетичний( регулярні звукові зміни в споріднених мовах, фонетичний критерій найпереконливіший, але найважчий). Наприкінці 18 ст Вільям Джоунз дійшов висновку,що санскрит має багато схожих рис з давньогрецькою, латиною та готською. Його висновок підтвердив Франц Бопп,датський лінгвіст Расмус Раск досліджував флексію у ісландській, грецькій, латинській і скандинавських мовах, німець Якоб Грімм досліджував германські мови, до основоположників ще належать О.Востоков, німець Вільгельм фон Гумбольдт, удосконалювали Август Потт ,Фрідріх Діц, B`ячеслав Іванов. Деякі вчені вважають ,що наукове мовознавство з`явилося тільки з появою пор-іст мовознавства. Сучасне порівняльно-історичне мовознавство вважає своїм об’єктом дослідження мовних змін у часі. Одиницею виміру стає квант мовної зміни – величина, яка визначає відхилення мовного стану А1 від мовного стану А2, якщо ці стани є суміжними в часі. На основі праць Ф.де Соссюра була розроблена ларингальна теорія – теорія про походження і чергування індоєвропейських голосних, про існування в прамові особливих фонем - ларингалів.Ця теорія була доведена за допомогою даних віднайденої хетської мови. Розроблена також теорія найдавнішого сладу, фонетичних представлень і подальшого розвитку індоєвропейських зімкнених приголосних фонем – глотальна теорія. У галузі граматики виникають нові погляди, що постулюють відмову від розрізнення традиційних частин мови в прамовному індоєвропейському стані. Висловлюються твердження, що праіндоєвропейська мова не була мовою номінативної будови ( в той час, як всі сучасні мови вважаються такими), а була мовою активної або ерегативної конструкції. Сучасне порівняльно-історичне мовознавство широко використовує дані, отримані іншими науками. Перед порівняльно-історичним мовознавством стоїть і важлива задача по встановленню мовної прабатьківщини окремих народів, зокрема слов’ян.

20. Система фонем як система опозиції. Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, тов. ній є 38 фонем. Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Все залежить від того, чи той звук перебуває в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично завдяки тому звукові. Так, зокрема, і в українській, і в російській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), тоді як в українській мові тут маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт — ґніт, грати— ґрати) Отже, " звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками. Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі <г>.За характером протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні — це такі опозиції, в яких один член має якусь ознаку, а інший її не має. Так, фонема <д> на відміну від <т> має дзвінкість. Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчастими) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї ж ознаки. Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — це такі позиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. американські вчені Р. Якобсон, Г. Фант, М. Халле в 50-х роках розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. В основу загальної "класифікації фонем вони поклали не артикуляційні , а акустичні. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні протиставлення (9 ознак звучності і 3-ознаки тону): 1) вокальність — невокальність; 2) консонантність — неконсонантність; 3) компактність — дифузність 4) напруженість — ненапруженість; 5) дзвінкість — глухість; 6) навальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер); 7) перервність — неперервність; 8) різкість — нерізкість; 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність— висока тональність; 11) бемольність— небемольність; 12) дієзність — недієзність. За допомогою цих 12 пар диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Треба зауважити, що мови використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опису фонем української мови достатньо 9 ознак: вокальність, кон-сонантність, дифузність, низькість, бемольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість.

Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) та недиференційні (нерозрізнюв) ознаки. Диференційні ознаки – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем (бік – пік – тік – сік – лік). Диференційними ознаками можуть бути: ознаки за участю голосу і шуму; ознаки за місцем творення; ознаки за способом творення; твердість/м якість; короткість-довгота; назальність-неназальність; відкритість-закритість. Недиференційні, або інтегральні, ознаки – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота/короткість є інтегральними ознаками в українській мові, оскільки вони не розрізняють значень слів.