3. Класифікація способів самозахисту цивільних прав

право самозахист оборона цивільний

Способи самозахисту можуть бути обрані самою особою, а також можуть бути визначені в договорі, законі або в інших нормативно-правових актах [2].

В залежності від часу застосування їх класифікують на превентивні та оперативні[13, 84].

Превентивний самозахист (з англ. to prevent - запобігати, попереджати) - це сукупність прийомів протидії за допомогою яких, особа, право якої може бути порушене в майбутньому, має можливість попередити таке порушення. Особливістю зазначеної групи способів самозахисту є те, що вони повинні визначатися в договорі (крім законодавчого закріплення). До превентивних слід віднести способи забезпечення виконання зобов’язань за винятком при тримання і відмови замовника від договору підряду в тому випадку, коли підрядник виконує роботу настільки повільно, що закінчення її в строк стає явно неможливим [2].

Превентивним способом самозахисту є, наприклад, контроль спадкоємців за діями виконавця заповіту (ст. 1292 ЦК) [2]. Діяльність виконавця заповіту підпорядкована волі заповідача і здійснюється ним згідно з наданими йому повноваженнями. Виконавець заповіту, здійснюючи контрольну та охоронну функції щодо спадкового майна, зобов’язаний доводити до відома спадкоємців та їх законних представників про вчинені ним дії. Якщо виконавець заповіту вчинює дії, що виходять за межі наданих йому заповідачем повноважень, він повинен узгодити їх із спадкоємцями [8, 1067]. Таким чином, превентивний самозахист прав спадкоємців полягає в тому, що останні наділені можливістю контролювати дії виконавця заповіту задля попередження можливих небажаних для них наслідків, спричинених його діями.

Оперативний самозахист - це сукупність засобів протидії за допомогою яких, особа, право якої порушене, може швидко усунути неправомірне посягання та відновити порушене право.

Так, ст. 615 ЦК дозволяє кредитору в разі порушення зобов’язання боржником, частково або в повному обсязі відмовитися від цього зобов’язання, але лише в тому випадку, коли така можливість закріплена договором або прямо визначена законом. Застосування до сторони, яка порушила зобов’язання, такого заходу, як одностороння відмова від зобов’язання, не звільняє винну сторону від відповідальності за порушене зобов’язання (ч. 2 ст. 615 ЦК) [2].

Способи самозахисту можуть бути визначені не лише ЦК, а й іншими актами цивільного законодавства. В ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» становлюється, що у разі виявлення протягом гарантійного строку недоліків, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати: пропорційного зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків товару. Якщо ж ці недоліки виникли з вини виробника товару або як наслідок фальсифікації товару, то покупець має право вимагати від продавця або виробника: розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявного у продавця (виробника), товару [6].

Особливим способом самозахисту є притримання майна, що використовується в зобов’язальних правовідносинах і являє собою одну, з передбачених цивільним законодавством, можливостей застосування спеціальних заходів майнового характеру, які спонукатимуть боржника до належного виконання його зобов’язання [11, 14].

Притримання слід розглядати як спосіб самозахисту, що не може бути віднесений ані до превентивних, ані до оперативних [13, 139]. Оскільки кредитор має право притримати майно боржника, лише якщо зобов’язання не виконується, то таке невиконання слід розглядати вже як порушення права кредитора. Тобто притримання не може попередити неправомірні дії чи бездіяльність боржника і виконувати, таким чином, привентивну функцію. Разом з тим, оскільки термін притримання неможливо передбачити тому, що боржник може виконати зобов’язання як через 1 день, так і через місяць, то логічно що такий спосіб самозахисту не буде оперативним.

Статтею 594 ЦК право притримання визначається так: кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання [2]. Статтею 21 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» притримання визначено як вид забезпечувальних обтяжень [5].

Специфіка притримання полягає в тому, що воно є єдиним способом забезпечення виконання зобов’язань, яке виникає безпосередньо із закону і не потребує передбачення можливості притримання в договорі [14, 31].

ЦК не встановлює, яким чином мають бути оформлені дії кредитора. Аналізуючи положення ч. 1 ст. 595 ЦК, яка передбачає, що кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника, та ч. 1 ст. 547 ЦК – правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняються у письмовій формі [2], О. Рогач пропонує тлумачити зміст цих норм наступним чином: кредитор повинен письмово попередити боржника про притримання речі. Якщо ж письмова форма не буде дотримана, то такий правочин слід вважати нікчемним ( ч. 2 ст. 547 ЦК) [14, 32].

Предметом притримання відповідно до ст. 594 ЦК є річ. Неоднозначним є питання щодо того, чи можуть бути гроші предметом притримання. Також колізійним є притримання нерухомих речей. Це пов’язано з тим, що правочини з землею та іншим нерухомим майном підлягають обов’язковій державній реєстрації (ст. 182 ЦК), а українське законодавство не передбачає процедури реєстрації права притримання на нерухоме майно.

Оскільки кредитор притримує річ у себе, то в нього виникає і певний обсяг обов’язків щодо цієї речі. До обов’язків кредитора належать такі: кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника; кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини; кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе [2].

Відповідно до ст. 596 ЦК України до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора [10, 503].

Слід звернути увагу на те, що кредитор має право притримувати у себе річ боржника лише до певного моменту - до виконання боржником основного зобов’язання, забезпеченого при триманням [7, 115].

Хоча право притримання є заходом впливу на боржника з метою стимулювати останнього до виконання простроченого зобов’язання, законодавець надав кредиторові право задовольнити свої вимоги за рахунок притриманого майна. Так, ст. 597 ЦК чітко встановлює, що у випадку, якщо боржник не виконав свого обов’язку, кредитор, який притримує річ, має право задовольнити свої вимоги із вартості речі в порядку передбаченому для задоволення вимог, забезпечених заставою (ст. 591 ЦК) [2].

Щодо підстав припинення права притримання, то їх існує декілька: перш за все, це належне виконання боржником основного зобов’язання, по-друге – задоволення вимоги кредитора за рахунок речі, яку він притримує, або ж набуття кредитором права власності на цю річ і, по-третє – припинення основного зобов’язання внаслідок інших (окрім виконання) загальних підстав припинення зобов’язання, що містяться у главі 50 ЦК (наприклад, домовленість сторін, зарахування зустрічних однорідних вимог, прощення боргу тощо) [11, 14].

Тож, підсумовуючи вищевикладене, логічно стверджувати, що користуючись правом притримання, кредитор гарантує собі впевненість у виконанні зобов’язання боржником. Проте, навіть якщо останній виявиться недобросовісним і не виконає умов договору, вимоги кредитора будуть задоволені із вартості притримуваної речі.