zalzny_vik

1. . Населення України першого періоду епохи раннього заліза:  соціально-економічний та етнічний аспекти.

Термін "залізний вік" вживається ще в античній літературі. Поділ історії на віки виник почасти через ідеалізацію минулого, що знайшло вираження у поцінуванні сивої давнини як золотого віку, почасти — з конкретних знань. Адже формування Великої грецької цивілізації збіглося з появою залізної індустрії. Приблизно тоді ж — з IX ст. до н. е. — залізоробна справа поширилася на значних просторах Європи. Освоєння заліза і значення цієї події Попри тривале знайомство з металургією (виплавка міді, а надалі й бронзи) залізо було освоєне доволі пізно. Причина цього крилася в тому, що залізо плавиться за температури 1530 °С, а її не могли досягти за тодішніх умов (мідь плавиться за температури 1089 вС). Цю перепону здолали завдяки застосуванню так званого сиродутного способу отримання заліза. Суть його полягає у відновленні заліза з його окислу (руди) за допомогою вуглецю за температури 900 °С. Вуглець надходив до плавильної печі — горна — разом із повітрям (звідси й назва). Відтак зводили горн, завантажували його деревним вугіллям (воно дає більше тепла, ніж звичайні дрова) та рудою і, нагнітаючи за допомогою міхів повітря, досягали температури, необхідної для процесу відновлення заліза. Воно стікало густою тістоподібною масою на дно горна й, охолоджуючись, перетворювалося на пористий (ніздрюватий) шматок. Надалі, проковуючи, його ущільнювали й отримували в такий спосіб готовий метал — крицю. Речі виковували з розпеченого до червоного шматка криці. У процесі кількаразового охолодження та розпечення виробу, його проковування метал набував міцності, тобто загартовувався. Таким чином, технологія виготовлення мідних чи бронзових речей і залізних принципово різниться: перші отримували шляхом литва у формах, другі — виковували. Через це серійні речі, яких вимагалося багато, за доби раннього заліза часто виготовляли з бронзи, скажімо, наконечники до стріл, дешеві прикраси. Більше того, збагачення металургійного досвіду позитивно відбилося і на бронзовій індустрії. Саме на першому етапі залізного віку вона досягає небувалого піднесення за рахунок удосконалення прийомів литва, розклепування, витягування дроту й застосування для оздоблення інкрустації, позолоти, плакування іншим металом тощо. Лише за пізнього середньовіччя навчилися сягати температури, необхідної для плавлення заліза. Завдяки цьому було отримано новий матеріал — чавун. Відкриття заліза дало людині не просто новий міцний матеріал. Поклади залізної руди (на відміну від мідної) є доволі поширеними. Нерідко вона залягає на незначній глибині, у верхніх шарах ґрунту. Доступність сировини дала можливість колективам позбутися залежності від тих, хто володів раніше покладами міді та інших металів. Розширення сировинної бази, а відтак і виробництва, залучення до цього процесу більшої кількості людей сприяли накопиченню досвіду, винайденню нових знарядь і механізмів. Уже на зламі ер було винайдено майже всі ручні знаряддя, якими ми користуємося й сьогодні. Це відбилося й на інших сферах виробництва, зокрема сільськогосподарського. Щоправда, різні спільноти з різною швидкістю включилися у цей процес (залежно від того, в якій системі зв'язків вони були задіяними або з ким конкурували). Виникнення Грецької, а згодом і Римської цивілізацій, на плечах яких стоїть сучасна Європейська цивілізація, долучало до цих процесів нові спільноти. Залізний вік — це час розширення меж цивілізаційного процесу, виходу на історичну арену нових народів, зокрема, активної діяльності кельтів у Західній Європі, фракійців — на Балканах, скіфів і сарматів — у Східній Європі. Це водночас і період формування нових народів (слов'ян, балтів, германців), і зрештою, час, коли почав складатися новий спосіб і стиль життя. Етнокультурна ситуація на території України за доби раннього заліза За доби раннього заліза в межах України виникли три світи, що різнилися етнічною належністю, господарством, способом життя, рівнем розвитку і менталітетом. Хоча вони активно взаємодіяли, а відтак впливали один на одного, кожен із них зберігав своєрідність. Перший світ — світ еллінів. Це — грецькі міста на північному узбережжі Чорного моря, хоча грецька ойкумена була набагато більшою. Греки, а точніше елліни, з'явилися на нашій території десь у середині VII ст. до н. е. Саме тоді виник перший грецький апойкій (виселок) у Північному Надчорномор'ї — Борисфен на сучасному острові Березань неподалік м. Очакова. А згодом усе північне узбережжя Чорного моря вкрилося грецькими містами й містечками, селищами. Активні й винахідливі греки хутко обзавелися тут власним господарством, налагодили обмін з місцевим населенням. Ідеальними партнерами для них були хлібороби лісостепової смуги. Це населення складало другий світ, етнічно строкатий, із якого вийшли згодом слов'яни. З упровадженням заліза землероби дістали новий імпульс для розвитку, а поява торговельних партнерів в особі еллінів значною мірою стимулювала цей процес. Проте ці світи розмежувала третя і вельми неспокійна сила —- кочовики, які опанували степові простори. Вони належали до кола давньоіранських народів. Войовничість і зухвалість кочовиків швидко відчули на собі не лише навколишні, а й віддалені народи. Водночас у межах сучасної України існували також спільноти, які тяжіли до південно-західного фракійського (чи фрако-іллірійського) ареалу або північного, мабуть, давньобалтського. Своєрідний анклав становили таври Гірського Криму. Ранній залізний вік в історії України та інших суміжних регіонів позначився виходом на історичну арену кочовиків — кіммерійців, скіфів та інших народів. Кочівництво — особливий феномен. Його основу становить моногалузеве, тобто спеціалізоване, господарство, яке базується на розведенні худоби. Худоба — основне багатство кочовиків. Вона є мірилом соціального та майнового стану індивіда й ширше — сім'ї, общини. Худоба виступає основним об'єктом ритуальної діяльності, що засвідчено стосовно скіфів Геродотом (IV, 71, 72) і розкопками курганів. На підкурганній поверхні, у ровах навколо насипів та в могилах трапляються кістки тварин — сліди поховальної та поминальної трапез, харчів, що призначалися богам та небіжчикам. Акцентація уваги на худобі має наслідком кочовий спосіб життя. Адже утримання значної кількості худоби вимагає постійного пересування з одного пасовиська на інше. А разом із худобою пересуваються й люди. Отож життя кочовиків проходить у дорозі. Вони не мають постійних місць мешкання, і лише кургани, насипані над могилами, позначують ареали їхнього проживання. Як свідчать етнографічні джерела, кочовики презирливо ставилися до хліборобської праці, і не було для них страшнішої кари, як обробляти землю. Не дуже поважали вони й ремісничу справу, що стосовно скіфів засвідчив Геродот (II, 167). Простір, рух, кінь, військова спритність та мужність, а ще гладка, численна худоба — сутність менталітету кочовика. Давнім грекам цей менталітет був геть незрозумілим. Як анекдот передає відомий давньогрецький письменник і філософ Плутарх (46—126 pp.) епізод із життя скіфського царя Атея, який начебто відмовився послухати гру захопленого в полон уславленого флейтиста Ісменія, заявивши, що йому більш до вподоби іржання коня. Кінь — вірний товариш кочовика, життя якого проходить у постійному русі, в постійній небезпеці й сутичках. Пригніченим почувався кочовик без коня, не маючи змоги брати участь у військових походах, аби проявити доблесть і збагатитися. Власне й саме виникнення кочівництва певною мірою пов'язане з подальшим освоєнням коня. Адже лише на зламі доби бронзи і заліза було винайдено досконалу металеву вуздечку — вудила та псалії. Це дало можливість краще маневрувати конем, користуватися ним не лише для їзди верхи, а й у військових діях. Так з'явилися кінні воїни-вершники. Вони екіпіровані іншою зброєю, аніж воїни доби бронзи. Окрім лука та стріл, списів, значного поширення набувають мечі та кинджали, тобто рукопашна зброя.

2. Соціальна стратиграфія скіфського суспільства.

. Суспільний лад. Ведення господарства. У VII - VI ст. до н. е. більшість скіфських племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщин­ного ладу. Родові зв.язки все ще були сильні. Основною сус­пільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община во­лоділи землею, виділяючи кожній патріархальній сім.ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на зе­млю в цей час не існувало. У скіфів-кочівників кожна сім.я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала об­щині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочовках і-т. ін. У скіфському суспільстві VII - VI ст. до н. е. вже мо­жна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових ско­тарів і осілих землеробів — виділялася родоплемінна .знать (іродові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З.являються у скіфів і раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незнач­ною. Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демокра­тії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але осо­блива роль у союзі належала військовим вождям — «царям», які очолювали скіфське військо під час похо­дів. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кан­дидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверд­жувалися народними зборами. Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соці­альна диференціація, процес класоутворення, що роз­почався, сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійс­ної царської влади. Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіїльстіаі, .війна окіфів з військами перського цари Дарія І у 514—513 рр. до н. е. Згідно з Геродотом скіфські племена, що вступали у боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угрупувань. Кожну з них очолював свій вій­ськовий вождь — «цар». Один з них на ім.я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді. Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забезпечили собі панівне становище у союзі племен. Це надало їм мож­ливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарією І влада «царів» і військово-дружинної знаті. У підсумку на ірубежі VI—IV ст. до н. е. у Скіфії, як вважає ряд скіфологів, відбуваються становлення класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших «царів» і узурпував усю владу. Атей прожив дов­ге життя і в 40 р. IV ст. до н. е. зумів об.єднати під своєю .владою майже всю країну - від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н. е. виникло велике укріплене поселення — Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до .н. е. з македонським царем Фіїліппом II закінчилася поразкою і смертю Атея. Незважаючи на загибель Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скі­фія залишалася все ще сильною в економічному і воєн­ному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атеєм, існувало з IV до III ст. до н. е. Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н. е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський (.непо­далік від сучасного Сімферополя) — з міцними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму .досягає у II ст. до н. е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами. Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економі­ці займали орне землеробство і скотарство. Скіфи ви­рощували різні культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змо­лочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському суспільстві також вироб­ництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, .рабів та інші това­ри, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, юве­лірні вироби. У результаті між скіфами і греками вста­новилися міцні й широкі торгові зв.язки. Успіхи в економічному розвитку стали основою для росту майнової нерівності й соціальної диференціації. Основи родоплемінної структури у скіфському сус­пільстві підривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках іму­щих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величез­ні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот по­відомляв про скіфських багачів, які вважалися «найблагоррднішими, що користувалися найбільшим май­ном», і про скіфську бідноту, яка належала до «най­нижчого походження». Унаслідок цього з загальної маси вільних землеро­бів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім.я, військова аристократія, дру­жинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибу­ток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецьки­ми містами Північного Причорномор.я. У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище. Найбільш численну верству скіфського суспільства складали .вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували різні повинності. У тяжкому становищі були скіфі-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників. У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу міського населення становили вільні ремісники і торговці. Нижню сходинку соціальної градації скіфського су­спільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоч кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньому гос­подарстві, для охорони худоби і т. ін. Дуже часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами. Наочне уявлення про соціальне розшарування і кла­сову структуру суспільства скіфів дають розкопки похо­вань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою «царські». У таких кур­ганах археологи виявили силу-силенну золота й дорого­цінностей, дорогу кераміку, багату зброю і т. ін. Різкий контраст з «царськими» курганами складають похован­ня простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря. 3. Державний апарат. Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою піравління це була од­на з різновидів рабовласницької монархії. Главою Скіфської держави був цар. Влада його пе­редавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді ви­падків правитель сам виконував обов.язки жерця. Цар також здійснював судові функції. Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв.язаний у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей вирішував багато .різних .важливих питань, кар­бував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у III—II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в II ст. до н. е. — Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалась скіфськими правителями і зов.нііішня політика. Так, дипламатичні пе­реговори Атея з македонським царем Філіппом II свід­чили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський правитель.  Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить детальні й красномовні, з різно­манітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, по­ряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам.яному мавзо­леї. Навколо скіфського царя утворювався апарат дер­жавного управліійня. Я.к і у багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку, найближчих родичів правителя, а з іншого — йото особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до н. е. — 23 р. н. е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під владою Скілура і його синіїв з Палакам на чолі». А синів у Скілура було, за одними даними, шістьдесят, за інши­ми — вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль війсь­кової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові поімічники правителя входили до складу цар­ської ради. Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому уп­равлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді. 4. Джерела і норми Скіфського права. Основним джерелом права у скіфів був звичай, пе­ретворений відповідно з інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, згідно з Геродотом, уникали запозичення чужоземних звичаїв не тільки від інших народів й особливо від елеїнів. Скіфська культура про­тягом усієї історії залишалася, безписемною, тому і фік­сація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд із звичаєм досить рано з.являється й інше дже-ірело права — правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися групи населеная, яні жили на основі своїх законів. Збе­регли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, що жили на південь від Прип.яті. Норми скіфського права захищали приватну влас­ність на худобу, повозки з пересувними житлами, до­машні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на. землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Зобов.язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу і т. ін. Звичайно до­говори у скіфів скріплювали клятвою, як це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіф­ського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів. Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах пат­ріархату. Рахування родоводу велося по чоловічій лінії. У сім.ї панував чоловік, практикувалося багато­женство. Старша жінка займала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила як май­но в спадщину до старшого брата померлого. Нерівність у сім.ї визначалася не тільки підкореним становищем жінки, але й тим, що старші сини у випадку одружен­ня одержували частку майна і право на виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадко­ємцем батьківського господарства. Найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважа­лися злочини проти царя (замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу). Зло­чином була також неправдива клятва богам царського вогнища. Усі названі злочини каралися смертю. Пору­шення звичаїв і відступ від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного. Відомі злочини проти власності (крадіжка, грабіж і т. ін.), проти особи (вбивство, перелюбство, обра­жання). Найбільш поширеними видами покарання були смертна кара, відрубання правої руки, вигнання. Дов­гий час у скіфів зберігалася кровна помста.Можна гадати, що оправи про злочини, які не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку здійснення змагального проце­су. Проте з найбільш небезпечних злочинів здійснював­ся слідчий процес.

3. Культура, релігія та мистецтво степових племен скіфо-сарматської доби.

Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо. Міста втрачають свою провідну роль, а село завойовує пріоритети у господарстві. Історики-міграціоністи пояснюють такі зміни дещо спрощено: «скіфи витіснили кіммерійців», «сармати витіснили скіфів» і т.п., не утруднюючи себе поясненням, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить «витіснили». Як бачимо, навіть зміни, що відбулися у III — II тисячолітті до н.е., ще не говорять про повне знищення трипільської культури. Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі і з пізніших часів Київської Русі. Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис «кіммерієць») ідентичний зображенням скіфів на їхніх Мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється. Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VII ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я проникав У Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї. На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців. Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней. З V ст. до н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки понад 10—12 м. Населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мешкала скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовувалися ремісничі квартали з хатками на 2—3 кімнати, печами й жертовниками. Поруч — землянки-майстерні або амбари для зберігання запасів. Увесь цей комплекс обгороджувався парканом, а в центрі подвір'я будувалися власні святилища богині вогню. Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) — вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби XI — ХІП ст. За Геродотом Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи «найкращі, що вважають інших своїми рабами». Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території склалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе ірано-мовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив би таких висновків, адже він сам говорить про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення «царі» — «раби». Ось як це пояснював Віктор Петров: «справа йде про два соціально-господарчі прошарки в межах одного народу... Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, обробляючи земельні ділянки, лишаються на місці. Так скотарі-вершники є кочівники, хлібороби — осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони озброєних людей; тим-то при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника с збройний загін». Так зароджувалися і складалися верстви (касти) праукраїнського суспільства. Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у XVI — XVII ст., або русифікація XX ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу. А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів з греками була помітною в часи Геродота, та й не дивно — одні й другі є нащадками племен усатівської археологічної культури. Що ж до іраномовних племен, то з ними воювали як скіфи, так і греки. І ця спільна боротьба з персами, мабуть, чи не найбільше зблизила їх політично і господарчо (похід Дарія на Скіфію — 512 р. до н.е.). Тюркські племена з'являються в Криму аж через тисячу років (576 р. н.е.). У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. їхнє волосся підстрижене «під макітерку», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір — гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки. Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот, Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: «так це в них самих називається», або «саме так його називали в цих місцях». У скіфській мові були слова «мед», «страва» які й досі вживаються в українській мові. Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф,— іншомовного походження. Ще і нині по деяких селах України його вимовляють як хв, або п: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів. Іншою спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук г (лат. h або грец. у), який відрізняє ці мови від російської. Ареал поширення цього звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни Дону, Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така вимова г залишається і в деяких районах Чехії, Словаки, в Ростовській області Росії. То чи не тут нині живуть нащадки скіфів? Мовознавець В.Абаєв, котрий зібрав і дослідив майже всі відомі скіфські слова, відповідає на це питання ствердно: «Скіфів шукайте там, де замість g говорять у». На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини — від племен зрубної культури. Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі. Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки. Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів. Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ II ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбільш значними серед них були стани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів — змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами. Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком «славних роксоланів». У козацьких літописах зустрічаємо такі вислови: «наші козако-сарматські предки», «князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська», «провінції козако-руські савроматійські» і т.ін. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від «одного савроматійського кореня». Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: «Трактат про дві Сарматії» Матвія Мсховіти, «Опис Сарматії Європейської» Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: «сарматські народи, які розмовляли руською мовою», або: «Як згадує Птолемей та інші, назва роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа». Отже, чіткі хронологічні межі сарматського часу встановити нелегко. Приблизно поширення сарматів в Україні датується III ст. до н.е.— III ст. н.е. У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного світу. В Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен, яка з'явилась внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю античної грецької культури. Існування в Україні культури Ла-Тен довгий час заперечувалося. Розкопки початку XX ст. переконливо свідчать, що ця культура еллінської (середземноморської) орієнтації, починаючи з середини І тис. до н.е., поширюється в Україні і домінує над азійськими та каспійсько-малоазійськими елементами, притаманними скіфо-сарматській добі. Отже, зміни, що відбулися в людності України, не можна зводити лише до зміни скіфів сарматами: в етнічному складі народу зникають, розчиняються домішки, привнесені кочовою верхівкою скіфів, а етнічні первені осілих хліборобських скіфів зберігають своє індоєвропейство. Вони заселили країну настільки густо, що для випасу великих стад худоби скотарям-вершникам просто не залишалося місця. За Михайлом Брайчевським густота населення в цей час дорівнювала близько 10 чоловік на 1 кв. км. Зміна культури відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько IV ст. н.е., змінюючись слов'янською добою. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю — посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців. За результатами палеоантропологічних досліджень у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров'я та Побужжя (готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю слов'янізу валися. Чи не найбільше наукових дискусій відбулося з приводу етнічної належності гунів. З'явилися вони в Європі близько IV ст. н.е. Прихильники азійського походження гунів не могли пояснити, чому не залишилося жодних слідів (пам'яток культури) гунів на таких великих територіях, де вони панували так довго. Ніхто не хотів звертати увагу, що у давніх письменників є чимало вказівок на те, що під гунами мають на увазі слов'ян (Саксон Граматик, Адам Бременський, Лев Діакон, Олаф Далін та ін.). Але найкрасномовнішим доказом слов'янства гунів є праця Пріска Панійського, учасника і очевидця подій, які відбувалися в столиці гунів за часів царя Аттіли. Римський дипломат ототожнює скіфів, варварів, гунів, які мають близькі говірки, протиставляючи їм греків, мову яких вони вживають рідко. Цілий ряд побутових деталей скіфів нагадує етнографічні риси українського побуту: люди живуть в хатах, сіють хліб, а не кочують степами, як тюрки. Царя зустрічає хор дівчат, виявляючи цим велику шану володареві. Описаний царський терем щедро прикрашений різьбленням по дереву, а всередині застелений тканими килимами. Князівський бенкет нагадує церемонію часів Київської Русі. Та незважаючи на публікацію цієї давньої пам'ятки, багато вчених не хотіли відходити від традиційних поглядів на походження гунів. Нині, мабуть немає підстав розглядати гунів як тюркомовний етнос; це вірогідно була спільна назва племен Південно-Східної Європи (як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси слов'янської культури.