Формування нових центрів культури. Зміни в засадах освіти

У XV ст. географія університетів значно розширюється. З’яв­ляються колегії (пізніше — коледжі). Спочатку таку назву мали гурто­житки для студентів, але поступово колегії перетворюються на центри занять, лекцій, диспутів. У розвитку університетської освіти, як і в системі шкіл, католицька церква відігравала все ще величезну роль. Наприкінці XV ст. відбувається процес аристократизації університетів: збільшується кількість студентів, викладачів, професорів, які мають привілейоване походження. Одним із найбільших і найвідоміших уні­верситетів Європи був Болонський. З усіх частин Європи туди приїз­дили студенти слухати лекції та брати участь у публічних диспутах.

В різні часи студентами цього університету буяй Л. Пачолі, М. Копер- нік, А. Дюрер та ін. ^#

Традиційна університетська культура була в багатьох відношеннях ретроградною. Водночас є всі підстави вважати інтелектуальний рівень, що панував в університетах, і прихильність до нових ідей досить високими. В історіографії науки висновки про інтелектуаль­ний потенціал цього та пізніших періодів робили, як правило, спираючись лише на розвиток фізичних наук. Але слід враховувати внесок також медичних і біологічних знань, які відіграли неабияку роль в історичному перетворенні університетів з інституту теології в науковий заклад.

Взагалі прогресивні тенденції розвитку медицини в епоху Відрод­ження реалізувалися головним чином в діяльності університетів таких центрів суспільного житія, як Салерно, Падуя в Італії, Лейден у Голландії та ін. Медичні факультети італійських університетів були винятком у тій обстановці обскурантизму, яка панувала на інших факультетах.

Вчений епохи Відродження виходить за межі університетських корпорацій, внаслідок чого він не займає певного офіційного поло­ження в ієрархії соціальних ролей. Знання оцінюється як особисте надбання мислителя, що досягається власним пошуком. Схоластична вченість піддається нищівній критиці. Мислителі епохи Відродження не сприймають примусового характеру викладу у середньовічних школах, вони виступають проти зовнішньої та внутрішньої дисцип­ліни в навчанні та дослідженнях.

Філософська та наукова думки епохи Відродження усвідомлюють себе як інверсію системи цінностей середньовічної культури. Це стає можливим завдяки появі згаданого нового типу інтелектуалів, проша­рок яких створюється поза офіційними організаційними структурами та протистоїть інституційно визнаній і санкціонованій думці, офіцій­ній ідеології.

Інтелектуали нового типу — опозиція університетам і універси­тетській науці — гуртуються навколо нових культурних центрів. Ними стають академії, що створюються в XV ст. Це, зокрема, Плата­нова академія (1459—1521), видатними представниками якої були Марсіліо Фічіно (1433—1499) і Джованні Піко делла Мірандола (1463—1494).

У дусі часу такими центрами були й друкарні. Цьому сприяло винайдення Йоганом Гуттенбергом (1400—1468) книгодрукування. До початку XVI ст. у Європі було опубліковано майже 40 тис. назв книг. Книгодрукування охопило на той час багато культурних центрів. Друкування книжок інтенсифікувало духовне спілкування, дозволяло зберегти для майбутнього паростки нового наукового знання, сприяло автономізації інтелектуального життя від традиційних форм його організації. Усе це й зумовило нову суспільну та культурну роль друкарень і їх місце в житті інтелектуальних прошарків населення.

У педагогіці гуманісти бачили найкращий засіб боротьби зі схоластичною мудрістю. На противагу середньовічним канонам гума­ністи вимагають від виховання не лише розумового, а й фізичного розвитку, радикально змінюють навіть характер викладання, зміст самої освіти. Спершу гуманісти відродили ідеал універсальної енцик­лопедичної освіти, ідею кола як форми зв’язку різних наук між собою. На противагу дисциплінарній ієрархії гуманісти бачили в колі найдосконалішу Геометричну фігуру, згідно з якою мала бути побу­дована система освіти. Круговий взаємозв’язок, у якому кожна з наук може стати початком і всі науки пов’язані одна з одною, стає мето­дичною основою побудови системи знань. Але цей спосіб організації знань виявився нестійким. До середини XVI сг. ідея системно-енцик- лопедичного викладання всього масиву знань починає зникати під тиском різноманіття галузей знань та їх бурхливого розвитку. Окрім того завдяки новим формам організації дослідницької діяльності та вільному спілкуванню між вченими зникла потреба в універсальних і систематичних компендіумах та енциклопедіях.

Ядро гуманітарної освіти складали моральна філософія та вивчен­ня мов. Відродження зробило предметом вивчення історію античного світу та середньовіччя. Багато мислителів вважали, що не слід приді­ляти значної уваги вивченню арифметики, геометрії, астрології та риторики, внаслідок чого освіта набувала однобічного характеру.

Гуманістична переорієнтація дисциплінарної будови знань

Розвиток наукової творчості наприкінці епохи Відродження оста­точно зруйнував підірваний етичним індивідуалізмом дисциплінарний образ науки та викликав до життя різноманітні варіанти класифікації наук на нових засадах.

Ідеї загального гуманістичного спрямування в культурному роз­витку цієї епохи знайшли своє відображення в галузі класифікації людських знань. Італійські та іспанські гуманісти висунули новий принцип поділу, заснований на врахуванні властивостей і здібностей самої людської особистості. Суб’єктивний принцип у розробці класи­фікації наук мав прогресивне значення, оскільки сприяв відходу від теологічної концепції попереднього періоду.

Першу працю, цілком присвячену проблемі класифікації знань, видав 1491 р. італійський вчений і поет Анжелло Поліціано (Амброд-

жіні, 1454—1494) під назвою “Панепістемон”. Усі людські знання поділялися залежно від джерел їх виникнення: натхнення породжує богословські знання, винахідливість дає початок науковому знанню взагалі (філософія -— мати наук), філософські передбачення та прови­діння народжують змішані знання. В свою чергу філософія поділялася на умоглядну, практичну і раціональну. Умоглядна вміщувала природ­ничу філософію, першу філософію (яка трактувала Бога та душу) і математику. Практична (або подвійна) філософія підрозділялася на моральну (етичну) та мистецтва. Раціональна філософія охоплювала граматику, історію, діалектику, риторику і поетику.

Подібні ідеї проникли також в Іспанію, де їх підтримував Алексіо Венелас (середина XVI ст.). Він поділяв усі науки на чотири класи: 1) основні; 2) природничі (філософія світу, який ми споглядаємо); 3) раціональні (про розум, мораль, право і політику); 4) духовні (“Святе письмо”). В основу поділу було покладено певну здатність людського інтелекту: те, що сприймається безпосередньо органами чуття, складає предмет дійсної філософії; те, що є продуктом '‘одкро­вення”, становить предмет духовної філософії.

Більш чітко і послідовно поворот до використання структури людських здібностей як засад класифікації наук намічається в роботах Хуана Луіса Вівеса (1492—1540) і особливо Хуана Уарте (1529—1592). У “Дослідженні здібностей до наук” усі здібності людини поділені на уяву, пам’ять та інтелект. Х.Уарте називає їх своєрідними силами розуму. А всі науки поділяються відповідно до цих обдарувань. Люди­на, що знає свої здібності, може правильно вибрати саме ту науку, в галузі якої принесе найбільшу користь.

Подібні психолого-антропологічні концепції були не лише джере­лом нових варіантів класифікації наук, а й диференціації психології та нової гуманістичної педагогіки.