1. Предмет і методи Історії українського права як навчальної і наукової дисципліни.

Предмет історії українського права як наукової та навчальної дисципліни є вивчення загальних закономірностей і характерних особливостей виникнення, функціонування, зміни різних типів та форм держави і права українського народу на певних етапах його розвитку, а також зародження державно-правових відносин і державно-правові інститути в окремі періоди вітчизняної історії.

Методи:

1. Діалектичний метод пізнання використаний з метою показати зв’язки між певними суспільними явищами, що мають суттєвий вплив на становлення та розвиток українського права.

2. Історичний метод – ґрунтується на вивченні процесів формування та розвитку українського права в хронологічній послідовності.

3. Формально-логічний та нормативно-догматичний метод використовуються для пізнання закономірностей суспільного розвитку в їх конкретних виявах, з метою розкриття правової природи звичаїв, традицій, рішень суду.

4. Компаративістський метод застосовується щоб показати відмінність підходів у праворозумінні, змісті та меті правових норм українського права.

5. Метод системно-структурного аналізу передбачає висвітлення історії українського права, його галузей та інститутів як цілісної системи, що складається з приватноправових і публічних норм.

2. Періодизація історії українського права.

В основу періодизації історії українського права покладено проблемно-хронологічний принцип поділу процесу розвитку державно-правових форм, фактів та явищ на території України. Вирізняють три головні критерії, котрі дозволяють з'ясувати якісні відмінності періодів вітчизняного державно-правового розвитку:

а) принципи організації державної влади, що зводяться до типів і форм держави;

б) суспільний устрій або соціальна структура суспільства, що змінюється зі зміною типу держави;

в) право, яке як один із компонентів суспільного ладу розвивається разом з усім суспільством.

Зважаючи на зазначені вище критерії, найбільш загальна періодизація історії держави і права України відповідає таким періодам.

1. Початок державно-правового розвитку на теренах України зумовлений появою найдавніших рабовласницьких державницьких утворень у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. Там жили не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й пращури слов’ян (середина І тис. до н. є. — V ст. н. е.).

2. Доба давньоруської державності й права пов’язана переважно з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Саме тоді виникла давньоруська правова система, побачила світ видатна пам’ятка українського права — Руська Правда. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько-Волинське князівство (VII — друга пол. XIV ст.).

3. Литовсько-польський період в історії українських земель. Давньоруська державно-правова організація значною мірою була успадкована Великим князівством Литовським, де жило 90 відсотків українців та білорусів. Відбувся подальший розвиток українського права, видатними пам’ятками якого, а також литовського й білоруського права, є Литовські статути. Проте подальша колонізація українських земель призвела до втрати після Люблінської унії 1569 р. литовсько-руської форми української державності. Центром боротьби за волю українства стає Запорізька Січ — військово-демократична форма української державності (середина XIV — друга половина XVII ст.).

4. Внаслідок національно-визвольної війни 1648-1654 pp. виникла українська козацька держава — Гетьманщина. Березневі угоди 1654 р. прирікали Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної у своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об’єднання, як реакція на зовнішньополітичні фактори (друга половина XVII — 1764 p.).

5. Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель визначалося їх належністю до Російської й Австро-Угорської імперій та поширенням на них дії російського й австрійського права (кінець XVIII — початок XX ст.).

6. Доба відродження української національної державності. Воєнно-політична боротьба спричинила багатодержавність розвитку України. Тоді ж виникає національне українське законодавство (1917-1920 pp.).

7. Період становлення й розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі СРСР. Виникає й діє радянське право, де домінує загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити певні етапи із власними закономірностями державно-правового розвитку (1917-1991 pp.).

8. Розбудова сучасної Української держави і права розпочалася з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-правового характеру стали Всенародний референдум 1 грудня 1991 р. і прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

3. Історіографія історії українського права.

Власне наукова історіографія предмета почалася від кінця XVIII ст. У перших дослідженнях (Михайла Антоновського "Історія про Малу Росію" (1798 р.), Якова Марковича "Записки о Малороссии" (1799 р.), Дмитра Бантиш-Каменського "Історія Малої Росії" в 4 т. (1822-1842 рр.) історико-правові теми було введено в загальноісторичний контекст. Але елементи предмета історії держави і права України можемо знайти пізніше, у працях вітчизняних істориків: Володимира Антоновича, Аполінарія Скальковського та особливо Михайла Грушевського (3-й і 5-й томи його багатотомної "Історії України-Руси" присвячено тільки історико-правовим проблемам).

У кінці XII ст. було створено "Слово о полісу Ігоровім", де автор намагається обґрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж у київському літописі від 1187 р. ми вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, зустрічаємо термін "Україна".

Завдяки зусиллям професорів Миколи Іванишева, Михайла Владимирського-Буданова, Федора Леонтовича "західноруське право", тобто право України періоду Великого князівства Литовського і Речі Посполитої почали розглядати як самостійну правову систему. Іншим кроком у цьому напрямі стало розроблення окремих питань історії державно-правових Інститутів України-Гетьманщини (за тогочасною термінологією - Малоросії). Пріоритет тут належав Дмитру Міллеру та Олександру Лазаревському. Вони здійснювали свої дослідження на межі історії й юриспруденції. Серед дослідників історії кодифікації українського права у XIX ст. чи не найвідомішим є ім'я професора Київського університету Олександра Кістяківського. Видатним внеском у науку стало видання ним збірника "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1879 р.).

Над історією створення українського права в XVIII ст. працювали В. Кульчицький, А. Пащук, Аркалій П. Ткач, джерела українського права першої половини XIX ст. досліджувала А. Дубровіна.

У другій половині XX ст. над проблемами історії держави та права України працюють також такі вчені, як А. Апанович, Б. Бабій, В. Гончаренко, Н. Долматова, В. Дядиченко, М. Копиленко, О. Копиленко, М. Настюк, Л. Потарикіна. А. Рогожин, І. Сафронова, М. Страхов, О. Тимощук, І. Усенко, В. Чехович, А. Шевченко, А. Ярмиш та ін.

Окремо слід згадати про українську правову думку в діаспорі. Зусиллями Станіслава Дністрянського, Отто Ейхельмана, Ростислава Лащенка, Лева Окиншевича, Ярослава Падоха, Сергія Шелухіна, Олександра Юрченка, Миколи Чубатого було підготовлено десятки оригінальних досліджень історико-правового характеру. Історія українського права викладалася на правничому факультеті Таємного українського університету у Львові (Микола Чубатий), що його справедливо вважають безпрецедентним явищем в історії світової освіти, осередком національної юридичної культури західних українців часу польської окупації.

4. Основні риси рабовласницького права Північного Причорномор’я та Криму 7 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.

Загальна характеристика.

В рабовласницьких державах Причорномор'я і Приазов'я право було рабовласницьким. Воно мало такі джерела, як звичай, закон, декрети грецьких міст-полісів. Основним джерелом права в Ольвії були закони про державне життя, які видавали народні збори. Попередньо закони обговорювалися і приймалися сенатом. Законами, що приймалися народними зборами регулювалося внутрішнє і зовнішнє життя Херсонесу. Крім законів в Ольвії і Херсонесі діяли звичаї та декрети грецьких міст. В істориків надто мало відомостей про боспорське право. Уявлення про його характерні особливості й джерела складається на основі характеристики права міст-колоній, частина територій яких увійшла до Боспорського царства, права скіфо-сарматської держави, а також римського права. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони й декрети грецьких міст-полісів, закони Боспорського царства. Найбільша кількість правових норм стосувалася регулювання майнових відносин, насамперед права державної і приватної власності на землю, рабів, основні знаряддя й засоби виробництва, а також захист цих норм. Право власності, право володіння, зобов'язальне право регламентувалися найчіткіше. Правовому регулюванню підлягала й регламентація повинностей вільних селян-общинників за користування землею, що була в державній власності, або належала на правах приватної власності місцевим аристократам чи храмам. Найтяжчими злочинами вважалися замах на життя царя, повстання, державна зрада, зносини з політичними емігрантами. За ці злочини присуджувалася смертна кара з конфіскацією майна. Існував слідчий порядок розгляду таких справ. Відомими були злочини проти особи та власності. Виконання судових рішень контролювалися судовими виконавцями. Право у Скіфії було звичаєвим.

Скіфське царство.

Правова система Скіфії грунтувалась на звичаях, рішеннях Народних зборів, постановах царів. Основне джерело права – звичаєве право (усне, оскільки скіфи були неписемними). Особистою приватною власністю була зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов`язального права – договорів міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Договори, зокрема договір побратимства (згодом переоформлений у договір співтовариства, а сучасний цивільно-правовий договір сумісної діяльності) скріплювались присягою. Шлюбно-сімейне право грунтувалось на принципах патріархату – ведення родоводу за батьківською лінією, панівна роль чоловіка у господарстві, сім`ї і суспільстві; жінка перебувала під владою чоловіка, а по його смерті – його спадкоємця. Дозволялось багатожонство, притому старша жінка (як і в мусульманстві) займала привілейоване становище. У спадковому праві діяв принцип мінорату – перехід батьківського майна неподільно до наймолодшого сина, щоправда, одружені сини мали право на виділ їм майна ще при житті батька.

Найнебезпечіші злочини - проти царя. Тяжкими злочинами визнавались вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб та ін. Види покарань: смертна кара (у т.ч. за фальшиву присягу, за порушення звичаїв і відступ від віри предків), відрубання правої руки, вигнання, кровна помста. Притому карався не лише злочин, а й замах. Для найнебезпечніших злочинів застосовувався слідчий, а щодо справ, які не стосувались царської влади та інтересів держави, судовий розгляд відбувався у змагальному.

Античні міста-держави.

В основу права грецьких міст-колоній було покладено правову систему Афінської рабовласницької республіки, впливали також звичаї і традиції місцевих племен. Основні джерела права – закони Народних зборів, декрети Ради міста, розпорядження колегій магістратів, місцеві звичаї. Існувала приватна власність на житлові будинки, рухоме майно, худобу тощо. Земля і раби перебували у приватній і державній власності. У Херсонесі рабів відпускали на волю, посвячуючи їх якомусь божеству, а храм чи релігійна громада ставали опікунами вільновідпущеника. Було розвинуте зобов`язальне право – поширені договори позики, дарування, поклажі, купівлі-продажу та ін., більшість з них укладались у присутності свідків, у державних установах, при урядовцях чи відкупщиках податків на торгівельні угоди (так, у Херсонесі продавець повідомляв агораному про факт продажу речі і добровільно разом з покупцем сплачував йому податок). У Херсонесі була поширена оренда землі і наймана праця.

Основні злочини – державні: змова, спроба повалення демократичного ладу, розголошення державної таємниці; у Херсонесі - зрада ворогам міста чи його володіння, злочинний задум проти Херсонесу чи його громадян. Передбачався захист приватної власності. Види покарань вільних людей: смертна кара, штраф, конфіскація майна; повсталі раби страчувались.

Боспорське царство.

Джерела права: законодавча діяльність царів, право грецьких міст-полісів, що входили до Боспорського царства, звичаї місцевих племен, римське право. Передбачалась державна і приватна власність на землю (цар був верховним власником, тому всі землевласники несли йому повинності), худобу, рухоме майно, рабів. Було розвинене зобов`язальне право: договори купівлі-продажу, дарування, позики та ін. Найнебезпечнішими злочинами вважались: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними вигнанцями, - що карались смертною карою з конфіскацією майна. Були відомі також злочини проти власності і проти особи, за які передбачались такі покарання: смертна кара, конфіскація майна, штрафи. Судові рішення виконували судові виконавці.

5. В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов’ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов’ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів.

У міру становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє було пов’язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визначених державою звичаїв. Держава забеспечувала їх дотримання, захищала від порушень.

До давніх норм звичаєвого права східних слов’ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. 
Все це було відомо слов’янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального. 


У IX-X ст. на Русі, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас. 


Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава – давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам’ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включення до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам’ятках і договорах Русі з Візантією X ст. 


Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 рр., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославовичів, а потім – у Поширену редакцію Руської Правди.

6. Літопис зберіг чотири договори Русі з Візантією: Олега 907 і 911 рр.., Ігоря 944 р. і один короткий договір або тільки початок договору Святославова 971 р. Договори складалися на грецькій мові і з належними змінами форми перекладалися на мову, зрозумілу Русі.

Основний зміст договорів складають норми торговельного, міжнародного, приватного, кримінального, цивільного права.

За мирним договором 907 р. візантійці зобов'язалися виплатити Русі грошову контрибуцію, а потім щорічно сплачувати ще й данину, він домігся для руських купців права безмитної торгівлі на візантійських ринках. У 911 р. Олег підтвердив свій мирний договір з Візантією.

Новий мирний договір був укладений в 944 році. Між країнами відновлювалися мирні відносини. Візантія зобов'язалася, як і раніше виплачувати Русі щорічну грошову данину і надати військову контрибуцію. Були підтверджені багато статей договору 911 р. Однак право безмитної російської торгівлі у Візантії було скасовано. Торгівля, за договорами, була переважно мінова.

Договори Олега та Ігоря вказують на відповідальність за вбивство руським візантійця і навпаки; встановлюють відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень «ударом мечем» чи іншим предметом; розрізняють крадіжку, грабіж і розбій, визначають покарання за них; є постанова про спадкування русів, які перебувають на службі у візантійського імператора. У цих нормах фахівці бачать зачатки міжнародного приватного права (наприклад, питання охорони майнових прав іноземців, порядок спадкування майна, що залишилося після руського у Візантії).

Значення. Вони сприяли переходу до більш досконалих юридичних форм і понять. Норми, сформульовані в цих договорах зачіпають широке коло питань: відносини, норми міжнародного співробітництва, кримінального та цивільного права.

Вони мали правотворчу функцію, вони формулювали норми права. І, на думку багатьох сучасних істориків і правознавців, норми, сформульовані в тих договорах, мають відмінну юридичну розробленість, особливо норми міжнародного права. У договорах Русі з Візантією Х ст. більшість учених бачать початок законодавства на Русі. Договір став головним засобом переходу від звичаєвого права до законодавства.

Договори мали величезне культурне значення, тому що почасти підготували прийняття Руссю християнства.

7. Основними договорами були: договір Новгорода з Готським берегом та німецькими містами про мир, про посольські та торгові зносини та про суди, датований 1191-1192 р., проект договору Смоленська з Ригою та Готським берегом (відомий також під назвою “проект невідомого смоленського князя” та “угода Смоленська з Ригою та Готським берегом”), датований початком XIII ст., договір Смоленська з Ригою та Готським берегом 1229р. (також відомий під назвою “Смоленська торгівельна правда”), договір Новгорода с Готським берегом, Любеком та німецькими містами про мир та торгівлю 1262 р., договір князя Полоцького і Вітебського Герденя з Ригою та Готським берегом 1264 р., договір Полоцького Ізяслава з Ригою, Готським берегом та Любеком 1265 р. та договір Новгорода з Любеком та Готським берегом про торгівлю і суд 1269р. тощо (всього близько 20 договорів, що дійшли до нас в тому чи іншому вигляді).

Зміст договорів присвячений регулюванню різних відносин у різних галузях права: кримінальному, цивільному, морському тощо. Певна увага приділена і фінансово-правовому регулюванню міжнародної торгівлі. (Особливості - Загальним для усіх договорів руських князівств з німецькими державами було сприяння розвитку міжнародної торгівлі; відстоювали рівність прав купців, але певні преференції надавалися іноземцям на території іншої держави; усі платежі (торгові мита) визначають лише у давньоруських грошових одиницях)

Значення: Договори руських князівств з німецькими державами та містами були важливим засобом розвитку та посилення міжнародної торгівлі як на Русі, так і в регіоні Балтійського моря. Вони підтримували закладений у міжнародні відносини Візантією принцип свободи торгівлі, але відкидали обмеження щодо видів товарів, належних для купівлі та продажу. Договори пронизані принципом взаємного протекціонізму іноземного капіталу перед національним, що сприяло розширенню міжнародної торгівлі. Сильна та стабільна економіка Київської Русі дозволила встановити як основну для визначення усіх платежів саме давньоруську грошову одиницю. Нарешті, розвитку торгівлі сприяли невисокі за розмірами мита та незначна їх кількість.

8. Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І "сотворил мирное устроение" з Аскольдом 860 р. Кілька візантійських авторів, серед них Константан Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди.

Літопис зберіг чотири договори Русі з Візантією: Олега 907 і 911 рр.., Ігоря 944 р. і один короткий договір або тільки початок договору Святославова 971 р. Основний зміст договорів складають норми торговельного, міжнародного, приватного, кримінального, цивільного права.

Актами нормотворчості були “статути” та “уроки” княгині Ольги.

Реформаційний доробок Володимира Великого містить запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земленим”, який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – “Правда Ярослава” (1016 р.).

Руська правда – юридична пам’ятка 11 ст., джерело права Київської Русі, кодифікація норм звичаєвого права проведена Ярославом Мудрим. Внаслідок продовження його синами систематизації норм права (Правда Ярославичів 1072р.) видано коротку і розширену її редакцію та вибірку галузевих норм права для певних судів. Більше того, Просторова правда закінчується законами Володимира Мономаха (“Повчання дітям…” 1097р.). «Руська правда» складається з норм різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального. Це виключно світський пам'ятник феодального права. Усі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.

Із «церковних уставів» нормотворчого значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава» і «Устав князя Всеволода Новгородського». «Устав Володимира Святого» відноситься до Х ст., всі інші більш пізнішого часу: XI і XII ст.

№9Церковны устави

законодавчі акти доби Руської (Київської) держави, які встановлювали правові основи взаємовідносин держави і церкви, світської і церковної влади, правового статусу духовенства, юрисдикції руської церкви, доповнювали або змінювали існуюче звичаєве право у сферах державного управління або суду. Найдавніші з них — Устав князя Володимира Святославовича і Устав князя Ярослава Володимировича. Перший з'явився у науковому обігу в 1775 p., але «за віком» він старший навіть за Найдавнішу Правду, бо був написаний після хрещення Русі наприкінці X ст. Приблизно у 995—996 pp. князь Володимир видав грамоту, якою визнав право церкви на застосування норм церковного законодавства, виділив десятину церкві Богородиці і заклав основи церковної юрисдикції. Ще за життя Володимира разом із заснуванням єпископських кафедр грамоту було перероблено на ранній Устав, текст якого складався, доповнювався і розвивався протягом XI — XII ст. До нас дійшло понад 200 списків Уставу в семи редакціях. Документ фіксує факт хрещення Русі, віддзеркалює договірні відносини княжої і церковної влади, визначає місце церковної організації в Київській державі, віддає їй десяту частину земель, надходжень від княжих, торговельних, судових зборів і мита, врожаю та домашніх тварин і птиці, звільняє духовенство і підлеглих йому церковних людей від світського судочинства .І тобто надає їм судовий імунітет, забороняє княжим дітям, родичам і службовцям втручатися у церковні справи, встановлює обсяг юрисдикції церкви. Знач на частина правових норм Уставу виходила з Біблійних заповідей, Еклоги — візантійського законодавчого зводу VIII ст., Закона Судного людем — південнослов’янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зводу законів IX ст., П'ятикнижжя Мойсея та деяких інших пам'яток світової культури. Устав князя Ярослава про церковні суди (до наукового обігу увійшло майже 60 списків його Короткої редакції, близько 20 списків Розширеної редакції і ще понад два десятки Рум'янцевської, Тарнавської, Устюзької та Західно-руської редакцій) — це другий етап письмового правового оформлення давньоруської церкви. Складений він великим князем і митрополитом Іларіоном між 1051 і 1054 pp. При цьому грецький номоканон по суті був відкинутий. Більше того, Устав у багатьох місцях суперечить візантійському церковному праву, віддає до компетенції церковної юрисдикції справи, які у Візантії належали до компетенції світських судів, і навпаки, запроваджує типово руську систему покарань, тобто Устав дуже схожий на Руську Правду і споріднений із правовою системою Київської Русі, яка складалася на той час. Проголошуючи незалежність церковного і княжого судів і посилаючись на правонаступництво з Уставом Володимира, Устав князя Ярослава містить систему правових норм, які регулюють порядок укладання шлюбу і шлюбні відносини, стосунки церковної влади із зовнішнім світом, відомчі взаємовідносини у церкві, правовий статус її служителів, закріплює їх привілеї. Він спрямований проти язичницьких шлюбних звичаїв викрадання дівчини для укладання шлюбу, передбачає суворі грошові покарання за зґвалтування жінок, забороняє розірвання шлюбу без провини з боку однієї з сторін або самовільне припинення шлюбних відносин, встановлює санкції за народження позашлюбної дитини, за позашлюбні статеві стосунки взагалі, за статеві стосунки із кровними родичами, духовною ріднею, свояками, з іновірцями, за двоєженство, блуд з черницею, скотолозтво, побиття жінкою чоловіка, бійку між жінками, образу чужої жінки наклепом або побиттям, за непідкорення батьківській волі та ін. Окремі статті Уставу містили вказівки на злочинні дії ченців, попів та попівен (блуд, пияцтво, порушення меж своїх приходів при виконанні обрядів, зв'язок з іновірцями чи відлученими від церкви, самовільний постриг). Відлучення від церкви і прокляття загрожувало тому, хто втручатиметься у справи церковних судів. Вважалося злочином і підлягало церковному осудові споживання кінського і ведмежого м'яса, а також м'яса задушених (а не зарізаних) тварин і птиці.

10 Візантійський право на Русі

Перше знайомство росіян з візантійським правом відноситься ще до часу, що передував прийняттю християнства: візантійськими елементами пройняті договори руських з греками X століття, що регулювали відносини російських і греків під час перебування перших в Царгороді.^[18] Визнається безсумнівним, що на Русі з найперших часів існування християнства були відомі у слов'янському перекладі обидва Номоканона, що вживалися в візантійської церкви: Номоканон в 50 титулів і Номоканон в 14 титулів. Перший з цих Номоканонів був переведений на слов'янську мову ще до хрещення Русі, в епоху звернення до християнства болгар і моравів, і в російських списках незмінно утримував свою первісну болгарську редакцію. Номоканон ж у XIV титулів в його найдавнішої редакції був переведений на Русі, ймовірно, при Ярославі I. Одночасно з Номоканона в Росію були занесені і ін пам'ятники В. законодавства ( Еклога, під назвою "Главизно премудрих і вірних царів Леона і Костянтина", і Прохірон, під ім'ям "Градського закону"), які разом з Номоканона входили до складу стародавніх збірок, відомих під назвою Кормчої Книги (див. це сл.). При перших же християнських князів перейшов до нас і "Закон судний людем", складений приватною особою в Болгарії, ймовірно, до кінця IX століття. Це - переробка 17-го титулу Исаврийской еклоги, тобто статуту про злочини і покарання, пристосовуються візантійське кримінальне законодавство до побуту варварського народу, який брав християнство. Упорядник призводить візантійські членовредітельние та ін покарання, але замість них нерідко призначає публічне церковне покаяння (віддачу в пост). У пізніших рукописних збірках зустрічається поширена редакція "Закону судного", під ім'ям "Судебника царя Константина" (тобто Великого). Укладач її викреслив віддачу в пост за церковним законом, зберігши лише покарання членовредітельние. Ця робота має характер не законодавчого статуту, розрахованого на практичне застосування, а келійно-умоглядного вправи, яке зроблено якимось духовним обличчям, може бути, вже на Русі, а не у південних слов'ян.^[19] Відсутність тлумачень і тяжко слов'янського перекладу давали себе почувати в церковній практиці, внаслідок чого київський митрополит Кирило II звернувся до Болгарії за новими книгами і, отримавши звідти сербську Кормчу св. Сави, представив її Володимирському Собор 1274 р. Через сербську Кормчу до нас перейшли: "Закон Моїсеєв" (вибірка з Виходу, Левіта, Числ і Второзаконня), деякі церковні новели Олексія Комнена і повний переклад Прохірона ^[20]. У 1649 р. приступлено було до офіційного видання Кормчої книги. Практичним джерелом нашого церковного права є ще один пам'ятник візантійського походження - Номоканон, який з 1639 р. Друкується при великому Требнику. Вперше ця збірка надрукований був у Києві в 1620 р., під назвою: "Номоканон або законне правило", Памви Беринди, який видання своє зробив з рукописи, принесеної в Київ з Афона. Це - покаянний статут, складений з праці Матвія Властаря. СР А. Павлов, "Номоканон при великому Требнику" (Одеса, 1872), і М. Горчаков, "До історії епітимійних Номоканонів православної церкви"^[21]. Крім того, у древній Русі були відомі й інші юридичні збірники візантійського походження. Цікава за своїм змістом і історичним значенням компіляція, що відноситься до кінця XII або початку XIII століття і носить в рукописах назву "Книги законні, ними ж годиться кожну справу ісправляті всім православним князем". До складу її входять: 1) "Закони земледельним від Оустініанових книг" - землеробський статут (νόμος γεωργικος), 2) "Закон про казнех", 3) "Закон про поділ шлюбом", тобто про причини розлучення і 4) "Глави про послусех "; три останні відділу запозичені з Прохірона і Еклоги. Перекладач не тільки перекладати на російську мову окремі візантійські терміни, які мали технічне значення, але і робить у тексті іноземних законів деякі зміни, скорочення та доповнення до видах пристосування їх до рос. побуті і поняттям. Прямих свідчень про практичне застосування землеробського статуту (решта частини компіляції були відомі з Кормчої) ми не маємо, але дуже ймовірно, що він застосовувався в духовних судах, особливо по відношенню до селян, що сиділи на землях духовенства. Перше повне видання "Книг законних" було зроблено в 1768 р. С. Башиловим (див.); потім в 1805 р. перша частина цієї збірки надрукована була Максимовичем в його "маркері російських законів" (т. II, М.), де вона поміщена у вигляді продовження відомого церковного статуту, приписуваного великому князю Ярославу I, і над обома пам'ятками поставлено одне загальне заголовок: " Статут великого князя Ярослава Володимировича про церковні суди і про земських справах". Заголовок це було джерелом непорозумінь для російських науковців. Лише в новітній час А. С. Павлов остаточно довів, що уявний статут Ярослава про земських справах є не що інше, як перша частина "Книг законних", він же в соч. "Книги законні"^[22] видав повний слов'янський текст цієї компіляції і підшукав до нього найбільш відповідний грецький оригінал. Інший юридичний збірник, за своїм характером і змістом дуже близький до "Книгам законним", з'явився у нас в кінці XIII або на початку XIV ст. під назвою "мірила праведного"; цей збірник складений був з готового слов'янського матеріалу, запозиченого з Кормчої, і повинен був служити як моральним повчанням, так і юридичним керівництвом для суддів. Ср статтю Н . Калачова в його "Архіві історико-юридичних відомостей, що відносяться до Росії" ^[23]. Одночасно з друкуванням Кормчої патріарх Никон доручив одному з учених південно-західної Русі, Єпіфаній Славинецький, новий переклад пам'яток візантійського права. Переклад, зроблений Єпіфаній, залишився в рукописи, яка покладена була в "патріаршої скарбниці" для зручності охочих читати і списувати її.

Головним чином рецепції права візантійського вплинули у нас на розвиток права цивільного: під візантійськими впливами складалися юридичні формулю­вання понять про спадщину, духівниці і т. д. Цих впливів, однак, не треба занадто перебільшувати, бо ті норми права, що не мали для себе грунту в житті народному, не відповідали народному правовому почуттю, очевидно, просто відкидалися народом і не входили в життя.