Є три види авторитаризму:

1. реформаційний; 

2. стабілізаційний; 

3. деструктивний.

Автократичному політичному режиму притаманні: обмеженість кола осіб, що здійснюють найвищу політичну владу, й відповідно відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення; існування єдиного центру реальної політичної влади. Автократію також не слід оцінювати лише негативно. Програмно організовані соціальні спільноти з правлінням мудрих на благо більшості нерідко вводили і вводять у суспільне життя ті чи інші компоненти автократії. Приклади Сінгапуру та Кувейту тут є одними з найяскравіших. Диктатура, виходячи з її класичного (римського) розуміння, - це тимчасовий авторитарний режим, який вводиться на строк дії надзвичайних обставин для здійснення рішучих заходів на виведення країни із стану кризи. Тоталітарний політичний режим має такі ознаки: жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади; відсутність легальної опозиції; наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології; нетерпимість до політичного інакомислення; примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань. Анархічному політичному режиму притаманні:

• ерозія або повне руйнування найважливішої загальної ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи;

• взаємна конфронтація або навіть атомізація владних структур, відсутність ефективних форм координації їх дій;

• втрата найвищими органами політичної влади монополії на організоване застосування збройної сили;

• відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, сваволя сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади.

Демократичний режим являє собою систему таких принципів взаємовідносин політичної влади та суспільства: На відміну від "чистого" авторитаризму передбачає: наявність у громадян широкого кола прав і свобод та ефективність функціонування системи їх інституційних і нормативних гарантій; відсутність у органів політичної влади дискреційних повноважень (тобто практично нічим не обмеженої компетенції); гласність прийняття рішень органами політичної влади та доступність для всіх громадян суспільне значущої інформації; право виконавчих органів видавати лише підзаконні акти, а не закони; широке застосування методу політичного компромісу, ставлення органів політичної влади до факту існування політичної опозиції як до нормального явища суспільного життя. "Чисті типи" політичних режимів у реальному суспільному житті зустрічаються нечасто. Як правило, формуються ті чи інші різновиди "змішаних" режимів. Так, українська політична система як система перехідного типу нині має елементи всіх вищезазначених політичних режимів. При цьому ст. 1 Конституції України чітко закріпила головну тенденцію в розбудові політичної системи: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

28. В лекции

29. Тоталітари́зм (лат. totalitos — цілісний від іт. totalità і прикм. іт. totalitario — той, що охоплює усе в цілому). Форма панування, що регламентує всі сфери суспільного існування, а також не визнає незалежність від держави (державної влади) таких окремих сфер приватного і суспільного життя, як — економіка (господарство), релігія, виховання, сім'я, тощо. Тоталітаризм як історична форма суспільного існування зявляється в епоху Нового часу і особливо характерний для диктаторських режимів XX століття. Система управління, яка прагнула до цілковитого підпорядкування суспільства державі за допомогою монополії на інформацію, пропаганди, офіційної державної ідеології, обов'язкової для громадян, терору таємних служб, монопартійної системи, обовязковому членстві у підконтрольних правлячій партії масових організаціях.

Творці теорії тоталітаризму (Г. Арендт, З. Бжезинський) підкреслювали структурну подібність фашистських і комуністичних держав. Тоталітаризм як суспільне явище включає в себе такі основні ознаки: Т-н «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». У політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 p., в якій він використовує саме поняття "тоталітарна держава".  Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни. В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні:  централізоване керівництво і управління у сфері економічної;  система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;  визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;  панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;  зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);  культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації;  зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;  вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.  Виділяють декілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм, фашизм, націонал-соціалізм.  Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані. Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї. Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі. Націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого. Таким чином, враховуючи ознаки тоталітаризму, можна стверджувати, що в чистому вигляді він був притаманний фашистським режимам, багато його рис налічував сталінізм і маоізм, а також воєнно-диктаторські режими в країнах Латинської Америки, Африканського континенту і Азії після розвалу колоніальної системи. Політичний досвід ХХ ст. доводить, що тоталітаризм вистуває як глухий кут еволюційної спіралі світового розвитку.

30. Для демократії хар-ними є вільна діяльність пол. та громадських організацій, обов’язково виборність органів влади, розмежування держ. сфери та сфери гром. сусп., ек. та пол. плюралізм, д-ва існує заради громадян, а не навпаки, високий рівень сусп. самоврядування.Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності. Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення. Демократія — явище, що постійно розвивається.Розрізняють:Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших пи­тань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах.Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.

31. в лекции + это если успеем

Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками: 1) визнанням народу вищим джерелом влади; 2) виборністю основних органів держави; 3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав; 4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.

32. Держава - це основний інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфери, культури. Це явище виникає на певному етапі розвитку людства, вона має суверенітет і здійснює владу на повній території.

В політичній науці існує велика різноманітність думок з приводу походження і соціального призначення держави. Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михайловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага.  Договірна (природно-правова) теорія (Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Органічна теорія ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю.  Теорія насильства пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. Щодо функцій держави, то їх прийнято розділяти на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій держави належать наступні:

1. законотворча,

2. економічна,

3. соціальна,

4. захисна,

5. культурно-виховна,

Зовнішні функції держави полягають у:

1. захисті кордонів, збереженні цілісності держави та її незалежності;

2. у підтримуванні і налагодженні зв'язків в усіх сферах суспільного життя з іншими суб'єктами світового співтовариства.

Даржава :

• виступає офіційним представником усього (або біль­шості) населення суспільства;

• є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;

• зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;

• бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;

• встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки юридичні норми;

• володіє владою суверенною, тобто верховною і само­стійною, формально незалежною від будь-якої органі­зації або особи.

До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, "що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріп­лює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрис­дикція даної держави. Функції: законотворча, економічна, соціальна, захисна, культурна, виховна (внутр.), та зов.:захист кордонів, налагодження зв’язків з ін.Д-ми.

33. Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їхнього утворення і розподіл компетенції між ними. Аристотель розрізняв 6 можл.форм правління: демократію, політію, аристократію, олігархію, монархію і тиранію. Поділяються на : 1.Монархія - це така форма правління, при якій верховна влада одноособова і переходить , як правило, у спадщину. -абсолютна – всевладдя гл.Д. -конституційна – повнов.монарха обмежено конституцією. Є: -дуалістична -виконавча влада і лише частково законодавча -парламентська–фактич. лише представницькі функції - теократична - в руках церкви. 2.Республіка - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк . Загальними ознаками є: існування одноособовогї глави держави; виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;здійснення державної влади не по своєму велінню, а з доручення народу; юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;обов'язковість рішень верховної державної влади. - парламентарні – різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна влада в організації державного життя належить парламенту. Уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, що належать до тих партіям, що мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті, несе відповідальність перед парламентом у своїй діяльності.

- президентські; один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом з'єднує в руках президента повноваження глави держави і глави уряду. Жорсткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову. - позапарламентський метод обрання президента і формування уряду ;- відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом

- змішані. Поєднує попередні ознаки. Президент – глава Д., пропонує склад уряду, прем’єр-міністра. Уряд відповідальний перед парламентом, проте цей контроль обмежений. Президент може розпустити парламент. Один із прикладів Україна Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами. 1.Проста унітарна держава — Д., складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта­ми політичних міжнародних відносин. Єдина Д.,конституція, правова система, судова система, система вищих органів держ.влади.

2.Складні держави — Д., які об'єднались з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно передали вищим централь­ним органам союзної держави. 3.Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету центральним федераль­ним органам. має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд,

4.Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах

5.Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі.

На сьогоднішній день проводиться багато дискусій і дебатів з приводу зміни форми правління України. Як свідчить історичний розвиток України, вона упродовж 70 років входила до складу федеративної держави, якою був СРСР. Але й за тих часів Україна залишалась за своїм політично – територіальним устроєм унітарною державою. На сьогоднішній день Україна є унітарною державою.Принцип Унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному та інших відношеннях.

34. Сучасна Д. набула в процесі істор.розвитку наст.хар-тик: демократизм, соц.захисту і правової сутності, які знайшли відображення Соц.Д. – Д., що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соц.захисту, співучасті в управлінні, можливостей до самореалізації. Розвиток такої Д.відбувається поступово на осн.цілеспрямованої держ.політики, системних реформ, формування інститутів соціальної Д. До принципів соц.Д.: солідарність (єдність та цілеспрям. об’єднання груп суспільства навколо основних цінностей. Ґрунтується на осн.допомозі слабшим, взаємній підтримці), субсидарність (вищі органи управління виконують лише ті завдання, які не під силу нижчим.). Основні принципи: соц.справедливість, безпека, гарантії прав людини, гуманних умов життя.  Ознаки: система соц. Послуг, безкоштовна освіта, охорона здоров’я, доступ до різ сфер культури, спорту, послуг, допомога бідним та безробітним. Найважливішим моментом правової держави є незалежність та достатні повноваження судової влади. Найвищим проявом політичної, владної ролі суду як соціальної інституції є контроль законодавчого процесу або конституційний нагляд. Він полягає в тому, що Верховний (Конституційний) суд може кваліфікувати якісь державні закони або їх окремі положення як такі, що суперечать конституції, і позбавляти їх юридичної сили.  Таким чином, якщо в понятті правової держави підкреслюється захист свобод і прав індивідів, то поняття соціальної держави наголошує на забезпеченні їх гідного існування. Ця мета досягається за допомогою солідарної ринкової економіки (тобто створення сприятливих умов включення до ринкових відносин усіх верств населення); соціальної демократії (тобто поєднання громадянського самоврядування з представницькою демократією) та соціальної етики (тобто орієнтації на досягнення згоди, взаємодії на підставі визнання автономного права кожної людини захищати свою гідність). Отже, соціальна правова держава виявляється найбільш справедливою сучасною формою взаємоорганізації громадянського суспільства і політичної організації, до якої прагнуть цивілізовані країни.

35. Поняття громадянське суспільство почало використовуватися у 18 столітті. Руссо ототожнював громадянське суспільство і державу, оскільки він вважав що держава це прояв волі людей. Гегель вважав, що громадянське суспільство це сфера яка опосередковує людину та державу.  Громадянське суспільство – це сфера спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, яка забезпечена необхідними законами від прямого втручання і довільної регламентації діяльності цих громадян органами державної влади. Громадянське суспільство у сучасному формулюванні являє собою сукупність не опосередкованих державою відносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і на демократичній правовій базі. Г.С. – сукупність між особистих стосунків, родинних, громадських, економічних, культурних, релігійних та ін., які розвиваються в сус-ві поза межами прямого впливу Д. Співпадає зі сферою приватного, особистого життя людей, охоплює суспільні відносини, які стосуються індивіда. Ознаками громадянського суспільства є:приватна власність, вільна праця, підприємництво;існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі;багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;наявність незалежної системи засобів масової інформації;вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та сусп-го життя на засадах свободи, незал-сті й недоторканності. Громадянське суспільство можна визначити як сукупність позадержавних суспільних відносин (економічних, духовно-моральних, родинно-побутових тощо) та інститутів, що надають людині можливість реалізувати свої громадянські права, яка виражає різні потреби, інтереси та цінності членів суспільства. «Позадержавні» суспільні відносини не означають повної ізоляції від держави, протиставлення їй. Але це такі відносини, що можуть існувати і розвиватися у певній незалежності від владних структур. Громадянське суспільство - засіб обмеження державної влади стримання її від прагнення до абсолюту та авторитарності.

36. Держава відіграє вирішальну роль у житті суспільства. Завдяки появі держави як органу управління суспільством людство перейшло від стану дикості й варварства до цивілізованості. Держава узгоджує багатоманітні соціальні інтереси, упорядковує життєдіяльність суспільства, забезпечує його цілісність, захищає слабких від свавілля сильних, утверджує у відносинах між людьми панування сили права натомість панування права сили, яке притаманне додержавному стану. Вся людська історія неспростовно свідчить, що найбільшого розвитку суспільства досягали за розвиненої державності,й навпаки — руйнування державності призводило до глибокої суспільної кризи і навіть до зникнення самого суспільства. Справжнім гімном державі є слова Т. Гоббса про те, що «поза державою — панування пристрастей, війна, страх, бідність, мерзота, одинокість, варварство, дикість, невігластво, в державі — панування розуму, мир, безпека, багатство, благопристойність, сус-пільство.витонченість.знання і прихильність»'. Проте держава не є абсолютним благом, з нею пов'язано й чимало негативного. Вона може зловживати своїм монопольним правом примусу й чинити насилля над суспільством. Держави втягують народи у кровопролитні війни, можуть здійснювати геноцид стосовно власних народів, вводити жорстокі закони, обкладати населення непомірними податками тощо. Державне насильство найстрашніше,бо спирається на силу державної влади з її каральним апаратом, здійснюється у масштабі всього суспільства й не залишає громадянам законних шляхів і засобів боротьби проти нього. Негативні сторони функціонування держави виявляються не лише за недемократичних політичних режимів. Будь-яка, навіть найдемократичніша, держава прагне до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Держава, отже, не є ні абсолютним благом, ні абсолютним злом. З метою мінімізації негативних наслідків функціонування держави для суспільства, обмеження можливого зла від неї людство напрацювало низку теоретичних і практичних засобів. До них належить насамперед теорія демократії з її концепціями і принципами та їх практичною реалізацією. Особливе місце в арсеналі теоретичних засобів впливу суспільства на державу посідають теорії правової держави і громадянського суспільства.

37.

Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. Політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь увиборах та інших політичних заходах. Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної системи, що акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб’єктів політики, які спрямовані на здобуття або утримання державної влади, крізь призму їхніх ідеологічних засад.Функції партій 1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій.  2. Комунікативна функція. забезпечують необхідний зв’язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян.  3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. 4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави.  5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі).  Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками. 1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції. 2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні. 3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує). 4. За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські. 5. За принципами організації та членства: кадрові та масові. 6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні. 7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін. 8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

38. Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. Політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь увиборах та інших політичних заходах. Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної системи, що акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб’єктів політики, які спрямовані на здобуття або утримання державної влади, крізь призму їхніх ідеологічних засад.

Функції партій 1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп. 2. Комунікативна функція. забезпечують необхідний зв’язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян.  3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. 4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави.  5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі).  + в лекции

39. Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.  Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем.  Свідченням колективістського характеру діяльності громадських організацій і рухів є їхня масовість, характер внутрішньої структури, принципи формування. Такими принципами є: добровільність членства, виборність усіх керівних органів, підзвітність і підконтрольність керівництва членам організацій, гласність у роботі, колегіальність.  Громадські об'єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат. На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні. Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об'єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести, наприклад, різні аматорські об'єднання, клуби. Насамперед, громадські організації та рухи можна поділити на традиційні та нові. До традиційних громадських організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі, молодіжні, економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі, оборонні, спортивні, туристські та ін. До нових соціальних організацій і рухів належать: екологічні; альтернативні; громадської ініціативи; національні.  Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:  за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі спілки;  за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні;  за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;  за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров'я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.  Політичні рухи можна поділити на такі типи:  рухи, які виникли на класовій основі, - робітничий, селянський, дрібнобуржуазний;  рухи, які виникли на класоподібній основі, - інтелігенції, військових, докласових елементів;  міжкласові рухи - національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;  політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та економічного устрою, - консервативні, реформаторські, революційні, контрреволюційні й т.ін.;  політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої організованості, - високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.  Основними різновидами масових демократичних рухів є:; екологічні; на захист демократії, прав і свобод особи та ін. Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній системі, в суспільно-політичному житті в цілому. Вони є своєрідною з'єднувальною ланкою між функціонуванням державних органів і відповідними діями населення країни.  Громадські об'єднання надають велику допомогу владним структурам у виконанні функцій управління. Громадські організації та рухи привертають увагу широких мас населення до гострих проблем, пропонують способи вирішення проблем.

40. в лекции

41. в лекции

42. в лекции +

Змішана система – система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.

Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої – пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів стільки мандатів у окрузі і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).

43. Політична еліта - це певна група, прошарок суспільства яка концентрує у своїх руках держ владу і займає владні посади, керуючи суспільством. Політична еліта це меншість сусп-ва, що утворює достатньо-самостійну, відносно-привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними та політ якостями, яка бере безпосер. участь у затвердженні та здійсненні рішень, повязаних із використанням держ. влади або впливом на неї.  Теорії еліт.  Макевіалістськая школа (Г.Моска, В .Парето). будь-якому суспільству властива елітарність. В основі цього лежить факт природних відмінностей людей: фізичних, психологічних, розумових, моральних. Ця еліта характеризується особливими політ і організаторськими якостями. Маси визнають право еліти на владу. Еліти змінюють один одного в ході боротьби за владу, оскільки добровільно владою ніхто не поступається. Перший тип-леви, хар-ся стабільністю розвитку політ системи, силовими методами правління, консерватизмом,Другий тип-Лиси, для них хар-ни хитрість, обман та демагогія., щоб підтримувати рівновагу політ системи, необх. періодична зміна одного типу еліти на інший. Теорія елітної демократії (Р.Даль, С.Липсет). розуміння демократії як конкурентної боротьби претендентів на керівництво суспільством під час виборч кампаній. Еліта не панує, а здійснює керівництво масами з їхньої добровільної згоди, за допомогою вільних виборів.  Ціннісні теорії (В.Ропке, Ортега-і-Гассет). Еліта - це прошарок суспільства, наділений високими здібностями до управління. Еліта є результат природ. відбору осіб із видатними якостями і здібностями управляти суспільством. Формування еліти не суперечить принципам демократії. Соціальна рівність людей повинна розумітися як рівність можливостей.  Концепції плюралізму еліт(С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен). еліта множинна. Жодна група, що входить до неї не спроможна зробити вирішального впливу на всі сфери життя одночасно. В умовах демократії влада розподілена між різноманітними групами еліт, які впливають на прийняття рішень, відстоюючи свої інтереси. Конкуренція запобігає формуванню цілісної елітарной групи й уможливлює контроль із боку мас.  Ліволіберальні концепції (Р.Міллс). суспільство управляється винятково однією пануючою елітою. Можливості демокр інститутів (вибори, референдуми) незначні. 44. Політична еліта трактується як складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей, яка володіє психологічними соціальними та політичними якостями і бере безпосередньо участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Еліта загалом і політична зокрема внутрішньо диференційована та ієрархізована, характеризується певною структурною організованістю. Виходячи з внутрішньої диференціації та ієрархізації політичної, у політології виділяють на основі різних критеріїв виділяють певні типи політичних еліт. За ставленням до влади і місцем у системі владних відносин політична еліта поділяється на правлячу – ту яка безпосередньо володіє державною владою, і не правлячу контреліту, яка веде боротьбу за владу.  Відповідно до правочинності і законності володіння державною владою еліта поділяються на легітимну (реалізація влади, спираючись на широку згоду мас) та нелегітимну(панує без згоди широких народних мас). Виходячи з критерію інтегрованості в сучасній політології, деякі вчені пропонують поділ еліт на Фрагментовані( еліти, яким притаманний мінімальний рівень структурної інтеграції, невелики обсяг нормативного консенсусу, відсутність згоди щодо загальних правил політичної діяльності – політична система нестабільна)  Нормативно інтегровані ( еліти, де панує відносно високий рівень структурної згуртованості, достатній нормативний консенсус. Методом діяльності є компроміс. Стабільна політична система)  Ідеологічно фрагментовані ( Тісна інтегрованість структур, єдніст системних вартостей, нормативна чіткість, політичне життя контролюється фракціями та партіями, панує нав’язаний елітою консенсус. Усе це характерне для тоталітарно-авторитарних режимів). Досить поширеним став поділ еліт на відкриті та закриті. До відкритого типу належать еліти, які допускають поновлення своїх рядів знизу доверху за рахунок нижчих верств або окремих представників інших еліт, у тому числі й супротивників. Відкриті еліти таким чином внутрішньо оновлюються, а це гарантує їхню стабільність.  Закриті еліти – замкнені кастові групи, для яких характерні такі основні ознаки: Недопущення нижчих верств  Відсутність спонтанності у формуванні  Головне – відданість системі, цінностям, лідерові Байдужість до громадської думки Зайняття посад за принципом особистої відданості. У світовій політичній практиці склалися 2 основні системи формування політичних еліт: 1.) Антрепенерська система орієнтована на особисті якості кандидата, його вміння подобатися людям. Цю систему харак. відкритість, широкі можливості для представників будь-яких соціальних груп претендувати на отримання лідируючих позицій у суспільстві, невелике число формальних вимог, широке поле експертів , уміння знайти підтримку широкої аудиторії, зацікавити її новими ідеями. Недолік – слабка прогнозованість поведінки кандидатів пічля того, як вони досягають мети. 2.) Система гільдій – дуже консервативна, в ній відсутня майже конкуренція. Забезпечує на певний час високий ступінь передбачуваності в політиці і знижує можливість виникнення конфліктів усередині еліти. Ця система врівноважена,має незначний ступінь ризику при прийнятті політ.рішень. Але явно має виражену тенденцію до бюрократизму, догматизму, організаційної рутини. 

45. Лідерство — це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов’язаний з суб’єктивними особливостями, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові та адміністративні ресурси.

Отже, політичний лідер — це учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство вцілому на досягнення певної мети.

Потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оцінити від імені цих груп. Політичне лідерство є точкою перетину потреб, інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших соціальних груп. Головне чим займається лідер — це вираження загальних цінностей, стремлінь, бажань реальних та потенційних послідовників і здійснення керівництва суспільством, відповідно до цього.

Типологія лідерства

- за мірою впливу на сус-во( реальні „лідери-герої”, менеджери – ті, що не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у сус-ві);

- за психологічними рисами і типами поведінки:

а) щодо ставлення до власного впливу і можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик)

б) стосовно своїх прихильників: лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув)

в) щодо супротивників – лідер-угодовець (залагоджує конфлікти) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника)

г) за способом оцінки здібностей (відкритий лідер та лідер-догматик).

В марксистській науці лідерів поділяють на: правлячих та опозиційних, буржуазних і пролетарських, кризових і рутинних.

- за стилем керівництва і політичною системою:

а) диктаторський тип (прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання)

б) демократичний (спирається не лише на авторитет, а й підтримує дух співробітництва)

в) автократичний (повинен володіти високими професійними та особистими якостями аби перемагати опонентів).

Вебер виділяє три основні типи політичного лідерства:

- традиційний – базується на вірі в законність влади, спирається на авторитет традицій і звичаїв, характерний для монархії.

- раціонально-легальний чи бюрократичний – ґрунтується на вірі в правило і процедури обирання лідера і в його ділову компетентність, характерно для республіки нового часу.

- харизматичний – ірраціональна віра в надзвичайні якості правителя, характерно для абсолютної монархії.

Функції політичного лідерства. Функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.

Лідерство на побутовому рівні ґрунтується майже виключно на особистих рисах лідера.

Одним з основних механізмів формування політичного лідерства є партійно-політична діяльність.

Велику роль у механізмах формування політичного лідерства віді­грають засоби масової інформації, особливо телебачення. Вони фор­мують імідж лідера, через них ведеться передвиборна агітація, бороть­ба між різними політичними силами.

46. Особистість, що робить постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу, організацію, називається політичним лідером. Поняття «лідер» походить від англійського «leader», що означає ведучий, керуючий іншими людьми. Політичний лідер — це не просто людина, що керує політичними процесами, здійснює функції з управління суспільством, політичною організацією або рухом. Політичний лідер — це той, Хто здатний змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів. Тому очевидно, що не кожен прем’єр-міністр, монарх, керівник політичної партії, а тим більше парламентарій, стає політичним лідером. 

Типологія лідерства

- за мірою впливу на сус-во( реальні „лідери-герої”, менеджери – ті, що не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у сус-ві);

- за психологічними рисами і типами поведінки:

а) щодо ставлення до власного впливу і можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик)

б) стосовно своїх прихильників: лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув)

в) щодо супротивників – лідер-угодовець (залагоджує конфлікти) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника)

г) за способом оцінки здібностей (відкритий лідер та лідер-догматик).

В марксистській науці лідерів поділяють на: правлячих та опозиційних, буржуазних і пролетарських, кризових і рутинних.

- за стилем керівництва і політичною системою:

а) диктаторський тип (прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання)

б) демократичний (спирається не лише на авторитет, а й підтримує дух співробітництва)

в) автократичний (повинен володіти високими професійними та особистими якостями аби перемагати опонентів).

Вебер виділяє три основні типи політичного лідерства:

- традиційний – базується на вірі в законність влади, спирається на авторитет традицій і звичаїв, характерний для монархії.

- раціонально-легальний чи бюрократичний – ґрунтується на вірі в правило і процедури обирання лідера і в його ділову компетентність, характерно для республіки нового часу.

- харизматичний – ірраціональна віра в надзвичайні якості правителя, характерно для абсолютної монархії.

47. Політична культура — це специфічний, історично і класове зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура— це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Термін “політична культура” має багато тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядок і значущість політичному процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі; система переконань про мо­делі політичної поведінки і політичні інститути.