2.4. Основні прояви гіперактивної поведінки дітей

Перші прояви гіперактивності можна спостерігати у віці до 7 років. Верхня межа даного синдрому співпадає із межами психомовного розвитку. У 1-2 роки, 3 року і 6-7 років. У 1-2 роки закладаються навики мови, в 3 роки у дитини збільшується словарний запас, в 6-7 років формуються навики читання і листа. Прояви синдрому гіперактивності можуть турбувати батьків з перших днів життя дитини: діти часто мають підвищений м'язовий тонус, надмірно чутливі до всіх подразників (світлу, шуму), погано сплять, під час неспання рухомі і збуджені. У 3-4 роки виразною стає нездатність дитини зосереджено займатися чим-небудь, він не може спокійно слухати казку, не здатний грати в ігри, що вимагають концентрації уваги, його діяльність носить переважно хаотичний характер.

Більшість дослідників відзначають три основні блоки прояву гіперактивності: дефіцит уваги, імпульсна, підвищена збудливість. Р. Кэмпбелл до проявів гіперактивності також відносить розлад сприйняття. Він вважає, що підвищена активність сприяє прояву труднощів в навчанні і труднощів ухвалення любові що оточують, а проблеми сприйняття виявляються в неадекватному сприйнятті навколишнього середовища (букв, слів і т.д.) і батьківської любові.

Н.Н. Заваденко відзначає, що багато дітей з діагнозом «синдром дефіциту уваги з гіперактивністю» мають порушення в розвитку мови і трудності у формуванні навиків читання, листи і рахунки, 66% - виявляли ознаки дислексії і дизграфії, 61% - ознаки діськалькулії.

Гіпердинамічна дитина імпульсивна, і ніхто не ризикує передбачити, що він зробить в наступну мить. Не знає цього він сам. Діє він, не замислюючись про наслідки, хоча поганого не замишляє, і сам щиро засмучується із-за події, винуватцем якої стає. Він легко переносить покарання, не пам'ятає образи, не тримає зла, щохвилини свариться з однолітками і тут же мириться. Це найгаласливіша дитина в колективі.

Найбільша проблема гіпердинамічної дитини – його відволікаємість. Зацікавившись чимось, він забуває про попередній і жодна справа не доводить до кінця. Він цікавий, але не допитливий, бо допитливість припускає деяка постійність інтересу.

Зрозуміло, що така дитина викликає неспокій і роздратування дорослих, що нерідко вважають, що він не хоче зосереджено працювати, не хоче підкорятися дисциплінарним вимогам. Біда дитини полягає в тому, що він не «не хоче», а не може поводитися відповідно шкільним правилам поведінки із-за специфічних порушень функціонування мозкових систем. Дитина як би не може ні на чому концентруватися, послідовно і цілеспрямовано що-небудь виконувати. Природно, що учбова діяльність, що вимагає, перш за все цілеспрямованості, планування і самоконтролю виконуваних дій, виявляється для нього особливо важкою. У такої дитини сильно страждають об'єм і концентрація уваги, він може зосередитися на чому-небудь лише на декілька митей, у нього надзвичайно підвищена відволікаємість, він реагує на будь-який звук, на будь-який рух в класі.

Такі діти нерідко бувають дратівливими, запальними, емоційно нестійкими. Як правило, їм властива імпульсна вчинків («спочатку зробить, а потім подумає»). Це призводить до того, що дитина часто потрапляє в ситуації, небезпечні для нього, наприклад, біжить по вулиці, не дивлячись на транспорт, що наближається, займається фізично небезпечною діяльністю, не замислюючись про наслідки. Дратівливість, імпульсна, невміння управляти своєю поведінкою в грі і спілкуванні утрудняють контакти з однолітками, приводять до агресивної і деструктивної поведінки (в стані збудження дитина може зламати що попався йому в руки предмет, розірвати або зім'яти зошит і т.п.).

Емоційна напруженість, властива таким дітям,, схильність гостро переживати труднощі, які виникають при навчанні в школі, призводять до того, що у нього легко формуються і фіксуються негативна самооцінка і ворожість до всього, пов'язаному з шкільним навчанням, протестні реакції, неврозоподібні і психопатоподібні розлади. Ці вторинні розлади посилюють картину, підсилюють шкільну дезадаптацію, ведуть до формування негативної “Я-концепції” дитини. Розвиток вторинних порушень в значній мірі залежить від середовища, яке оточує його, визначається тим, наскільки дорослі здатні зрозуміти труднощі, що виникають із-за хворобливо підвищеної активності і емоційної неврівноваженості дитини, і створити умови для їх корекції в атмосфері доброзичливої уваги і підтримки.

Фахівці стверджують, що деякі діти з діагнозом «синдром гіперактивності» володіють достатньо високими компенсаторними можливостями. Проте для включення компенсаторних механізмів необхідна наявність певних умов. Перш за все дитина повинна розвиватися в сприятливій обстановці без інтелектуальних перевантажень, з дотриманням відповідного режиму, в рівній емоційній атмосфері. [5]

ВИСНОВКИ

Найпоширенішою формою хронічних порушень поведінки в дитячому віці є саме гіперактивність. За даними більшості закордонних епідеміологічних досліджень, його частота серед дітей дошкільного й шкільного віку становить від 4,0% до 9,5%.

Проаналізувавши літературу можна сказати, що причин виникнення гіперактивної поведінки в дитини може бути декілька: психофізіологічна - незрілість, недосконалість, порушення або розлади роботи мозку (по типу малих мозкових дизфункцій); соціально-психологічна - несприятлива сімейна обстановка: виховання в неповній родині; часті конфлікти; низький рівень матеріальної забезпеченості родини; низький рівень утвору в батьків.

Гіперактивність проявляється розладами уваги, руховим розгальмуванням і імпульсивністю поведінки.

Гіперактивність дітей із синдромом дефіциту уваги характеризується розладами уваги, частим відволіканням на незначні явища, руховим розгальмуванням і імпульсивністю поведінки, а також тим, що вони надзвичайно рухливі, увесь час бігають, звиваються, намагаються кудись забратися. Батьки описують їх «що постійно рухаються, начебто б до них прикріпили мотор», нездатними усидіти на місці. Крім того, для більшості дітей із цим синдромом характерна рухова незручність, незграбність.

Важливо враховувати те, що виявившись у новій обстановці, при зустрічі з незнайомими людьми дитина не проявляє властивої йому гіперактивності, яка на якийсь час зникає, «гальмується» на тлі хвилювання. Ця обставина може ускладнити виявлення гіперактивної поведінки під час консультації фахівцем при першій зустрічі з дитиною і батьками.

Імпульсивність постійно спостерігається у гіперактивних дітей, як у різноманітних поведінкових ситуаціях, так і при виконанні шкільних завдань. Вона виражається в тому, що дитина часто діє, не подумавши. На уроках він із труднощами чекає своєї черги, перебиває інших, на запитання відповідає невлад, і не вислухуючи їх до кінця. Він може без дозволу встати зі свого місця в класі, втручатися в розмову або в роботу перебуваючих поряд людей, під час гри з однолітками не в змозі додержуватися правил. Через імпульсивність гіперактивні діти схильні до травматизації, тому що можуть попадати в небезпечні ситуації, не замислюючись про наслідки своїх вчинків (вплутуються в бійки, вибігають на проїзну частину дороги і т.д.). Однак усе це вони роблять імпульсивно, без спеціального наміру.

Поряд з гіперактивністю в руховій сфері таких дітей виявляються порушення координації рухів, незформованість дрібної моторики й праксису (здатності здійснювати досить складні цілеспрямовані рухи й дії). У них виникають складності при зав'язуванні шнурків, застібанні ґудзиків та ін. Недостатня сформованість координації руху веде до моторної незручності, нездатності до спортивних занять і підвищеному ризику травматизму.

Ми розглянули феномен гіперактивної поведінки з погляду сучасної психології. Отже, в роботі виконані наступні завдання:

5. Здійснено аналіз доступних нам джерел з обговорюваної проблеми;

6. З’ясовано психологічні і фізіологічні особливості розвитку дітей молодшого шкільного віку;

7. Здійснено теоретичне дослідження щодо причин, особливостей гіперактивної поведінки дітей;

8. Сформульовано висновки дослідження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Барановская Т. А. Формирование самоконтроля в учебной деятельности студентов: Автореф. дис. Канд.психол.наук. М.,-1990.- С 16.

2. Безруких М. М., Ефимова С. П. Знаете ли вы своего ученика? : книга для учителя. – М.: Просвещение, 1991. - 176 с.

3. Блог // http://ru.wikipedia.org/wiki

4. Блог // http://www.websib.ru/noos/health/news36/lecture1.php

5. Блог // http://festival.1september.ru/articles/103539/

6. Боришевский М. И. Психологические условия формирования самоконтроля в поведении младших школьников: Автореф. дис. канд.психол.наук.- М., - 1966 – С. 20.

7. Выготский Л. С. Проблемы развития психики //Собр.соч. Т.3. М., 1983, - С.144-146, 207,293.

8. Гаспарова Е. М. «Шустрики» и «Мямлики». - 1990. - № 4.- С. 90-98.

9. Добсон А. Непослушный ребенок. Изд. «Пенаты», «Т-Око», 1992, - С. 131-149.

10. Еремеева В. Д. Типы латеральности у детей и нейрофизиологические основы индивидуальной обучаемости. - 1990 - С. 128-134.

11. Казаков С. Е. Особенности клиники неврозов у леворуких детей: Автореф. дис. канд. мед. наук. - М., 1987 – С. 20.

12. Крайг Г. Психология развития. – СПб.: Питер. - С. 414-421.

13. Красов В. А. Гипердинамический синдром у детей младшего школьного возраста: Автореф. дис. канд. мед. наук.- М ., 1989- С. 20.

14. Петрунек В., Таран Л. Н. «Колыбель неврозов».(заметки врачей – психоневрологов). – М: Знание, 1988 – С. 190.

15. Сапогова В. Д. Шестилетний ребенок: Вопросы и ответы. - Тула: Приокс. кн. изд.-во, 1992, - С. 206.

16. Советский энциклопедический словарь/Гл. ред. А. М. Прохоров. – С 56 3-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1985. – С. 305.

17. Шаповаленко И. В. Возрастная психология. (Психология развития и возрастная психология.) - М.: Гардарики, 2005 - С. 224-235.

18. Шольц Ф. Недостатки в характере ребенка или Вторая золотая Книжка. - Киев, 1983. – С. 5.

19. Эльконин Д.Б Психология игры. - М.: Педагогика, 1978 - С. 287.

20. Эльконин Д.Б. Психология обучения младшего школьника. М.: Знание 1974, - С. 64.

21. Эдемиллер Э.Г., Юстицкис Психология и психотерапия семьи– СПб.: Питер,1999 (Серия «Мастера психологии»).

22. Эмоциональные нарушения в детском возрасте и их коррекция / В.Лебединский, О.С.Никольский, Е.Р.Баенская, М.М.Либлины - М., 1990.