1.4. Розвиток особистості в молодшому шкільному віці

Особистість - відносно стійка система поведінки індивіда, побудована, насамперед , на основі включення в соціальний контекст. Основою особистості є самооцінка, яка будується на оцінках індивіда іншими людьми й оцінці, яку дає собі сама людина. Це сукупність вироблених звичок і переваг, психічний настрій і тонус, соціокультурний досвід і набуті знання, набір психофізичних рис і особливостей людини, його архетип, що визначає повсякденну поведінку й зв'язок із суспільством і природою. Також особистість спостерігається як прояв "поведінкових масок", вироблених для різних ситуацій і соціальних груп взаємодії. Поняття особистості складається з комплексу стійких компонентів: темпераменту, характеру, здібностей і мотивації.

Темперамент – (лат. temperamentum - належне співвідношення частин) - стійке об'єднання індивідуальних особливостей особистості, пов'язаних з динамічними, а не змістовними аспектами діяльності. Темперамент становить основу розвитку характеру; взагалі, з анатомічної точки зору темперамент - тип вищої нервової діяльності людину; це індивідуально-своєрідні властивості психіки, що відбивають динаміку психічної діяльності людину, що й проявляються незалежно від його цілей, мотивів і змісту, що й залишаються майже незмінними в процесі всього життя.

Характер – (грецьк. (χαρακτηρ): прикмета, відмінна властивість, відмінна риса, риса, знак або печатка) - структура стійких, порівняно постійних психічних властивостей, що визначають особливості відносин і поведінки особистості. Коли говорять про характер, то звичайно розуміють під цим саме таку сукупність властивостей і якостей особистості, яка накладає певну печатку на всі її прояви й діяння. Риси характеру становлять ті істотні властивості людини, які визначають той або інший образ поведінки, спосіб життя. Статику характеру визначає тип нервової діяльності (темперамент), а його динаміку - навколишнє середовище. Також характер розуміється як:

- система стійких мотивів і способів поведінки, що утворюють поведінковий тип особистості;

- захід урівноваженості внутрішнього й зовнішнього світів, особливості адаптації індивіда до навколишньої його дійсності;

- чітко виражена визначеність типової поведінки кожної людини.

Здібність – індивідуальні особливості особистості, що є суб'єктивними умовами успішного здійснення певного роду діяльності. Здібності не зводяться до наявних в індивіда знань, умінь, навичок. Вони виявляються у швидкості, глибині й міцності оволодіння способами й прийманнями деякої діяльності і є внутрішніми психічними регулятивами, що обумовлюють можливість їх придбання. У вітчизняній психології найбільший внесок в експериментальні дослідження здібностей вніс Б. М. Теплов.

Мотивація – (від lat. "movere") - 1) спонукання до дії; 2) динамічний процес фізіологічного й психологічного плану, керуючий поведінкою людину, що визначає його спрямованість, організованість, активність і стійкість; 3) здатність людини через працю задовольняти свої матеріальні потреби. [3]

У віці 7-11 років на основі темпераменту продовжується формуватися характер дитини, що проявляється у різноманітних життєвих ситуаціях. Активно розвивається мотиваційно-потребуюча сфера і самосвідомість дитини. Одними з найважливіших стають стремління до самоствердження й домагання на визнання з боку учителів, батьків і однолітків, у першу чергу пов'язане з навчальною діяльністю, з її успішністю. Навчальна діяльність вимагає від дітей відповідальності й сприяє її формуванню як рис особистості.

В умовах розвиваючого навчання навчальний пізнавальний інтерес стає діючим. Усе більше значення набуває змістовна оцінка способів і результатів навчальної діяльності з боку вчителя, однокласників, а до кінця молодшого шкільного віку й самооцінка.

Для більш повного розкриття змісту розвитку особистості дитини важливо дізнатися про такі поняття як самопізнання, рефлексія, довільність, поведінка, самоконтроль і почуття.

У цьому віці розвивається самопізнання та особистісна рефлексія як здатність самостійно встановити межі своїх можливостей ("можу або не можу розв'язати цю задачу?", "чого мені не вистачає для її розв'язку?"), внутрішній план дій (уміння прогнозувати й планувати досягнення певного результату), довільність, самоконтроль. Дитина опановує своєю поведінкою. Він більш точно і диференційовано розуміє норми поведінки будинку й в суспільних місцях, уловлює характер взаємин з дорослими і однолітками, починає більш стримано виражає свої емоції, особливо негативні. Разом з тим починає втрачати дитячу безпосередність. Норми поведінки перетворюються у внутрішні вимоги до себе, що породжує переживання совісті.

Розвиваються вищі почуття: естетичні, моральні (почуття товариства, співчуття, обурення від відчуття несправедливості). Проте для молодшого школяра нестійкість моральних тверджень, мінливість переживань і відносин цілком характерні.

Залежно від організації й змісту провідної навчальної діяльності рівень самих новоутворень молодшого школяра може суттєво різнитися. Мислення може бути теоретичним або емпіричним, як і рефлексія – набувати змістовної або формальної форми, а планування – по істотним ознакам або по часткових підставах. [17]

Розділ ІІ. ГІПЕРАКТИВНІСТЬ: ПРИЧИНИ, ОСОБЛИВОСТІ

ТА НАСЛІДКИ