3. Теорії соціальної стратифікації

Термін стратифікація (з лат. stratum - прошарок, верства, facere — робити) був введений П. Сорокіним для позначення соціальної нерівності.

Як уже було сказано, у марксизмі основою стратифікації є виключно економічний чинник, М. Вебер удосконалив дану систему і додав ще два чинники — соціальний престиж і владу (належність до політичних партій).

Однією з найбільш розроблених концепцій соціальної стратифікації є функціоналістська (Т. Парсонс, Е. Шилзта ін.), відповідно до якої стратифікаційна система суспільства являє собою диференціацію соціальних ролей і позицій і є об'єктивною потребою будь-якого розвиненого суспільства. З одного боку, вона обумовлена поділом праці й соціальною диференціацією різних груп, а з іншого боку — є результатом дії пануючої в суспільстві системи цінностей і культурних стандартів, що визначають значимість тієї або іншої діяльності й узаконюють складну соціальну нерівність.

У теорії соціальної дії Т. Парсонс робить спробу розробити універсальні критерії соціальної стратифікації [8, с. 332]:

• "якість ", тобто надання індивідові певної характеристики, позиції (наприклад, відповідальність, компетентність і ін.);

• "виконання ", тобто оцінка діяльності індивіда в порівнянні з діяльністю інших людей;

• "володіння" матеріальними цінностями, талантом, майстерністю, культурними ресурсами.

Соціально стратифікація — це соціальний процес, в ході якого соціальні верстви виявляються нерівними між собою і відрізняються за правами, пільгами, авторитетом, престижем.

Таким чином, соціальна стратифікація означає і процес розшарування суспільства на верстви, нерівні між собою і саме це розшарування. Соціально нерівні верстви прийнято називати стратами.

Страта — соціальний прошарок індивідів, що різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства.

4. Структура, функції, причини та механізм соціального конфлікту.

Структура соціології конфлікту:

• з’ясування соціальної природи та суті конфліктів;

• соціологічний аналіз конфліктів, їх типологія та класифікація;

• визначення способів подолання та механізмів, управління соціальними конфліктами.

Функції конфлікту:

Позитивні:

• соціально-діагностична (виникнення конфлікту свідчить про недоліки в організації);

• регулююча (конфлікти створюють і підтримують в суспільстві рівновагу, забезпечують баланс сил в структурах влади і управління);

• інтегративна (участь у конфлікті сприяє консолідації людей, які захищають спільні інтереси, їхній співпраці);

• інноваційна (конфлікти сприяють оновленню соціальних відносин, утвердженню нових норм і цінностей);

• комунікативна (пошук шляхів розв’язання конфлікту забезпе­чує взаємопристосування його учасників, спільне вироблення рішень);

• соціально-психологічна (конфлікти сприяють зняттю психоло­гічної напруги, викиду негативних емоцій і поступовому зниженню їх інтенсивності).

Негативні:

дестабілізуюча (деструктивні конфлікти призводять до порушення соціальної рівноваги, громадського порядку, застосуванню насильницьких методів розв’язання існуючих проблем);

надлишково-витратна (конфлікти, як правило, вимагають ви­користання додаткових матеріальних, часових, моральних, емоційних ресурсів для вирішення проблем, навколо яких вони виникають);

дезорганізуюча (конфлікти уповільнюють та ускладнюють процеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань).

Причини конфлікту:

• соціальна нерівність;

• обмеженість ресурсів;

• невідповідність реальної дійсності з уявленнями про неї;

• етнічна нетерпимість;

• релігійна нетерпимість;

• розходження у поглядах, цілях, цінностях, інтересах сторін.