Ответы к экзамену по культуре

1

1.Культура, її сутність і зміст. Матеріальна і духовна культура.

Культу́ра — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Поняття культура об'єднує в собі науку і освіту, мистецтво , мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарнихнаук,насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією,соціологією, психологією, історією.

Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення. Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До матеріальної культури входять також: будівлі і споруди, інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, шляхи повідомлення і засоби транспорту, зв'язок і засоби зв'язку, технології. Духо́вна культу́ра — складова культури, що охоплює мистецтво та філософію..Концепцію духовної культури підтримують перш за все діячі мистецтва та значна частина філософів, що наполягають на осібній та особливій ролі мистецтва та філософії та почасти заперечують проти включення науки (не кажучи вже про інженерію) до складу культури..Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення.

1. Культура, її сутність і зміст. Матріальна і духовна культура Культура — це,передусім, історичне явище, а її розвиток — найважливіша частина процесу розвитку людства. Історія культури — результат досліджень не тільки істориків, але й археологів, етнографів, фольклористів, істориків літератури, фахівців у галузі суспільної думки, науки, філософії, мистецтва. Вона ґрунтується на загальних висновках історичної науки, що характеризують окремі епохи. Історія культури дає можливість більшою мірою відчувати результати історичного прогресу, вона показує, що навіть у найтяжчі часи й епохи світ був наповнений талановитими людьми і ніяка руйнівна сила не спроможна знищити культуру народу. Історія культури розкриває значення як національних традицій, так і культурних звязків між народами. У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матеріальна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу. Матеріальна культура охоплює різноманітне коло речей: знаряддя і засоби виробництва, техніка, технологія, культура праці і виробництва, матеріальний бік побуту .Духовна культура включає всі результати духовної діяльності: науку, філософію, мистецтво, мораль, політику, право, освіту, релігію, сферу керівництва суспільством.До духовної культури належать духовні інститути, школи, театри, музеї, бібліотеки, які забезпечують функціонування духовної культури.

2

2. Категорії культури та методи дослідження історії культури Для розуміння культури дуже важливим є ціннісний підхід, який вперше використав нім вч. Імиануїл Кант, який вперше звернув увагу на те, що не всі досягнення людської діяльності можна вважати культурою.Кант зазначав, що кожний вчений повинен усвідомлювати як позитивну так і негативну сторону своєї діяльності. Ціннісний підхід отримав назву аксіологічного, а цінність — це важливість і значущість предмета для людини. Продовжив розробку ціннісного підходу Гегель, який розмежовував цінності на економічнч та духовні. Економічні — це матеріальні, а духовня — повязанні з свободою духу. Другий підхід — культурна людина, культурне суспільство, культурні обставини. 3 підхід — культурність,тобто людина високої культури. 4 — культура виробництва, культура мови. 5 — культурні рослини, культура вирощування рослин, тварин. В українській культурології можна виділити декілька напрямів дослідження. Насамперед — це традиційна історична культурологічна школа. її головне завдання — дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Другий напрям — це філософія культури. Вона є загальною теорією культури, тому її завдання полягає в осмисленні і поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Третім напрямом є соціологія культури. Вона досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури — масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну тощо. її цікавлять зрушення і зміни, що відбуваються в культурі, їхня динаміка, реакція на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

3

3. Функції культури, їх зміст та значення в життєдіяльності особистості й суспільства Основні функції культури: 1. адаптаційна 2. пізнавальна 3. аксіологічна ціннісна 4. інформаційна 5. комунікативна діалог культур 6. нормативна 7. гуманістична 8. людинотворча соціалізація особистості 9. виховна 10. світоглядна Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки. Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей. В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки. Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності. Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення. Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових.

4

4. Цінності, їх походження, зміст і типологія Цінності можуть бути предметними і субєктними. Предметні цінності — це ті сторони будь-яких обєктів людської діяльності, які викликають субєктивне відношення до них людини. Предметні цінності — це природне благо і зло, споживча вартість предметів праці корисність, культурна спадщина, корисний ефект пізнання, моральне добро і зло, естетичні характеристики природних і суспільних обєктів, предмети релігійного поклоніння тощо. Людський світ, тим самим, не є простою сукупністю обєктів пізнання або перетворення. Він набуває субєктивного значення, переживається людиною як частина її самої, на нього розповюджуються людські якості і властивості. Предметні цінності і є відображенням значення предметів-в людському житті, вони оцінюються людиною в поняттях позитивного і негативного: добра і зла, істинного і хибного, дозволеного і забороненого, справедливого і несправедливого, правди і брехні, прекрасного і потворного, доброго і поганого тощо. Способом і критерієм оцінки виступають сувектні цінності. Вони є сукупністю настанов і оцінок, імперативів і заборон, ідеалів і принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів поведінки людини, її життєдіяльності. Здатність цінностей бути регуляторами і орієнтирами людських відносин і поведінки індивідів обумовлена їх суспільним характером. Цінності є продуктом колективної діяльності людей — соціальних груп, націй, класів, суспільства. Тому будь-яка цінність формується як суспільна цінність. Цінності різноманітні і розповсюджені нерівномірно серед всіх членів суспільства. Можна виділити такі рівні цінностей:загальнолюдські, загальносоціальні, соціально-групові і індивідуально-особистісні. Загальнолюдські можуть співпадати з загальносоціальними цінності життя, любові, добра, істини, краси, свободи, творчості тощо, але можуть і відрізнятися. Наприклад, в одних суспільствах вищою ціннісю може бути дотримання традиції, авторитету роду чи общини, а в іншому — індивідуальне самоутвердження особистості. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний зміст розуміння свободи в епоху середньовіччя, наприклад, відрізняється від змісту цього поняття в наш час. Соціально-групові цінності- це цінності певного класу, соціальної групи чи спільноти молодіжні цінності, етнічні тощо. Індивідуальні цінності завжди залежать від рівня матеріального і духовного розвитку суспільства, від особистої культури індивіда.

5

5. Основні закономірності розвитку культури Ряд дослідників Ф. Нортроп, П. Сорокін та ін зробили спроби встановити закономірності, що лежать в основі виникнення і розвитку тих чи інших типів культури, а також розкрити головний елемент, який визначає даний тип, незалежного від того, чи є він унікальним або в тій чи іншій мірі властивий різних культур. Так, Ф. Нортроп поклав в основу своєї спроби методологічнийпринцип, відповідно до якого тип культури визначається притаманними їй формами і способами пізнання — саме вони диктують всю організацію досвіду,норм, ідеалів, ідей, що домінують у даному суспільстві. Це дозволило розрізнити два типи культур — східні і західні. Перші характеризуються інтуїтивним, емоційним, безпосереднім сприйняттям світу, другий —інтелектуалізмом, пізнанням у формі теоретичних концепцій. Перший тип культури створює нетехнічних цивілізації з їх описовими науками і імпресіоністський мистецтвом. Час в таких цивілізаціях сприймається як щось конкретне, кінцеве, як замкнутий цикл, до якого включається і природа, і якісно не відрізняється від не її історія. Другий тип культури створює технічні цивілізації з їх концепціями рівності людей, рівних можливостей, однакових норм, з розвиненою етикою і демократією. Мистецтво технічних цивілізацій засноване на геометричних формах і перспективу. П. Сорокін у свою чергу виділяє три основні типи культур:ідеальний, чуттєвий і ідеалістичний. Перший тип ґрунтується на системі понять, що стосуються поза світовим,надчуттєвого, незмінного абсолюту, тому цілі й потреби таких культур в основному духовні. Другий тип визнає єдиною реальністю вічно мінливий матеріальний світ, і тому цілі й потреби його культур чисто фізичні.

Нарешті, третій тип синтезує ідеальне і чуттєве на рівних підставах. П. Сорокін пояснює розвиток культур механізмом зміни лежать в їх основі істин. Жодна з культур не може бути вічною, тому що ні одна з систем істин не є абсолютною. З розвитком та зміцненням даної культури її істини пригнічують істини інших систем, що також мають право на існування. Через це пануюча система істин перестає задовольняти запити людей, служити основою їхньої культурної і соціальної життя, вона гине, а їй на зміну приходить нова, більш життєздатна система.

6

6. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЯК ЧАСТИНА СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ, ЇЇ ХАРАКТЕРНІ РИСИ Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізовувати різні культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

7

7. Основні концепції походження стародавніх словян Походження давніх словян пояснюється 4 концепціями: 1.автор нестор повість минулих літ — концепція карпато-дунайська 2. вісло-одерська .автори:по. Вч. Костишевський і Рудницький 3. вісло-дгністровська 4. дніпро-одерська. Прихильник Рибаков. Ця концепція представлена Тшинецько-комарівською культурою Згідно археологічних даних словянські племена у 1 тис. до н.е. займали регіон між Дніпром і Одером. Сучасна наука розрізняє три етапи розвитку укр.. культури: мізинський;трипільський;черняхівський.Для мізинської культури характерно:камяні знаряддя праці; глиняний посуд, кераміка;житло з дерева і кісток. Навчились добувати вогонь. Головним знаряддям було полювання примітивні вірування: магія, фетишизм , анімізм. Ук період мезоліту почали виготовляти лук і стріли. Було приручено собаку.

8

8. Камяний вік на території України. Трипільська культура Доба неоліту, яка датується VІ_ІІІ тис. до н. е., була добою величезних змін у розбудові людської цивілізації. Досягнення людства у неоліті називають неолітичною революцією, бо в цей час первісні люди перейшли від присвоювального характеру гос_

подарства полювання, збиральництво, рибальство до відтворювальних форм господарства, тобто до виробництва їжі, одягу. Неоліт знаменитий тим, що люди почали приручати диких травоїдних тварин і перейшли до скотарства, вирощування їстивних рослин. У неоліті вдосконалюються камяні знаряддя і виникають нові. У техніці обробітки каменю застосовуються нові прийоми — шліфування, пиляння, свердлування, що підвищувало продуктивність праці.Особливої уваги заслуговує виникнення цього часу керамічного посуду. Він був простим за формою, погано обпаленим. Ліпили його з глиняних джгутиків і обпалювали на відкритих вогнищах. До глини домішували траву, пісок. Зовнішня поверхня посудини старанно орнаментувалася. Хоч і примітивним був цей посуд, але він створив для людини можливість робити запаси продуктів харчування, вживати варену їжу тощоНаразі в межах України виявлено близько 700 поселень доби неоліту. Цю епоху в Україні яскраво репрезентує трипільська культура. У межах України відомі сотні трипільських поселень. Ідеологічні погляди трипільців складні. Риси їх духовного життя відображені у поховальному обряді, численних зображеннях на посуді, в антропоморфній і зооморфній пластиці, моделях жител, у домашніх і родових святилищах. Головним аспектом ідеології був культ родючості з його складною обрядністю і символікою. Відображали цей культ жіночі статуетки, які виконували роль охоронниць домашнього вогнища, слугували амулетами родючості, оберегами від злих духів. Помітну роль у віруваннях трипільців відігравав бик як чоловічий початок і символ сонця. Змій_дракон, що літає, зображення якого зустрічається на посуді, вважався охоронцем їстивних запасів і оберегом лона майбутньої матері. Ритуальні предмети концентрувалися у домашніх і общинних святилищах або у спеціальних культових приміщеннях. Про рівень матеріального і культурного розвитку трипільців свідчить їх керамічне виробництво. Посуд трипільців можна розділити на дві великі групи: кухонний істоловий. Кухонний був простим за формою, з нанесеним небагатим орнаментом. Значно досконалішим був столовий посуд. Для його виготовлення використовувалася якісніша глина, цей посуд добре випалювався. Орнамент на столовому посуді більш вишу_каний. Серед орнаментальних знаків зустрічаються зображення людей і тварин. У трипільців особливого розвитку набула глиняна пластика. Більшу частину її складають жіночі статуетки з випаленої глини, знайдені майже на всіх поселеннях. У них підкреслені форми жіночої фігури, зображення голови схематичне. Часто статуетки прикрашені врізаними лініями, наколами, фарбами. Ці чудові вироби образотворчого мистецтва дають нам яскраве свідчення досить високого рівня розвитку трипільців. Для кераміки неоліту характерні досить широкі форми. Посуд відносно тонкостінний, добре випалений. Орнаментація небагата, але своєрідна: візерунок розміщувався лише у верхній частині посудини. Численні знахідки зображень тварин дають підстави вважати, що людина неолітичного періоду поклонялася тваринам і силам при_роди. Про рівень мистецького розвитку говорять і прикраси, зокрема кістяні напівкруглі пряжки з пишною орнаментацією.

9

9. Кочові племена та їх роль у формуванні української культури Першим народом, імя якого зафіксоване в письмових джерелах, були кіммерійці. Кіммерійці були вправними стрільцями з лука. Луки виготовляли з дерева, кістки та рогу. На озброєнні мали мечі, кинджали, камяні бойові молотки, булави. Своїх померлих ро_ дичів кіммерійці ховали під курганами, у гробницях із дерева. Кіммерійці були войовничими племенами. Вони здійснювали походи на Ассирію, Фригійське царство, на західні землі Малої Азії. Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Складні орнаменти прикрашали руківя кинджалів, деталі вузди, наносилися на посуд.Скіфська культура була локальним варіантом євроазійської лінії культурного розвитку. Форми і прояви культури скіфів формувалися поступово. Кіммерійські племена були завойовані скіфами, отже, скіфська культура увібрала в себе як місцеві, так і при внесені елементи. Пізніше вона зазнала впливу передньоазіатської цивілізації, а за часів Північно_Причорноморської Скіфії взаємодіяла з античною культурою, що позначилося, насамперед, на розвитку мистецтва степовиків. Геродот, який побував у Скіфії в V ст. до н.е., описав їх звичаї у своєму творіІсторія.У скіфському суспільстві була багата верхівка і маса бідніших, які пасли стада багатих скіфів, стригли овець, обробляли шкіри, хутра. Захоплених під час воєнних походів полонених скіфи перетворювали на рабів і використовувал їхпрацю у сільському господарстві. Характер господарства скіфів впливав на всі сфери їх життя. Основу господарської діяльності скіфів становило скотарство. Одяг скіфів, який був пристосований до верхової їзди, прикрашався хутром, оздоблювався золотими нашивними платівками. У скіфських похованнях знаходили іноді велику кількість таких платівок. Основою скіфського мистецтва був так званий звіри_ ний стиль. Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили. Діаметр прикраси — 30 см, вага -1150 грамівУ ІІІ ст. до н.е. не територію Скіфії починають вторгатися іраномовні племена сарматів, яких античні автори спочатку називали савроматами. Згодом вони витіснили скіфів з степів України. У складі сарматського масиву були різні племінні обєднання, яких грецькі письменники називають язигами, роксоланами, аорсами, сіраками, алана_ ми. Найбільш численними і відомими серед них були роксолани і алани. Сармати займа_ ли переважно степову частину України з ІІІ ст. до н.е. до ІІІ ст. н. е. Сарматські племена продовжили традиції скіфського мистецтва. Вірування сар_ матів мало чим відрізнялися від скіфських. Основними у сарматів були культи сонця і вогню та Великої Богині_матері Астарти, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. Сармати вірили у потойбічне життя, тому великого значення у їх віруваннях набував культ мертвих. Елементи релігійної системи скіфів перейшли до сарматів, а згодом сармати передали їх у спадок словянам. Зокрема, під впливом сарматської куль_ тури у словян змінився тип поховань і поховальний ритуал, а наділення дзеркал особ_ ливою магічною силою спостерігається і в українському світогляді. Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Часто до могили померлого клали не коня, як це робили скіфи, а його вуздечку. Зброя і кінське спорядження було неодмінною належністю чоловічих похорон. У похованнях жінок переважали прикраси. Сармати принесли новий стиль прикладного мистецтва — поліхромний.

10

10. .Антична колонізація Північного Причорноморя. Перші випадкові відвідини Пн. Причорноморя грецькими мореплавцями припадають на початок першого тис. до н.е. За літературною традицією найраніше поселення на Березанському півострові могло виникнути близько середини 7 ст. до н.е. В першій половині — середини 6 ст. до н.е. греки засновують Ольвію Південнобузький лиман, наприкінці 6 ст. до н. е. — Тіру , Ніконій на Дністровському лимані , Керкінітіду. Тоді ж у південно-західному Криму виникає невелике іонійське поселення . Можливо воно існувало до останньої чверті 5 ст. до н.е., коли вихідці з Гераклеї Понтійської заснували на його місці Херсонес.У другій половині 6 ст. до н.е. виникає більшість міст Боспору: Пантікопей, Феодосія , Німфей , Мірмекій ,Тірітака, Фанагорія, Гермонаса, Кели. Саме в цей час відбувається майже суцільне освоєння сільських округ цих міст, де зявляється багато поселень.Окрім Херсонеса, більшість згаданих міст засноване вихідцями з район малоазійського міста Мілет. Залучення місцевого варварського населення до сфери торгівельної діяльності греків, до політичних взаємин — чи то в межах союзницьких відносин і навіть обєднань Боспорська держава, чи то у вигляді стягування кочовиками даними з античних міст Ольвія або навіть військової конфронтації, — все це не могло не позначитись на соціально-економічному, політичному, культурному розвитку цього населення. Під безпосереднім впливом північно-причорноморських античних держав у скіфів формувалася своя державність, виникали міста і поселення з рисами, притаманними грецькій містобудівній традиції. Особливо глибокий вплив антична цивілізація справляла на культуру варварського світу. Це виявилось в спорудженні фортець Неаполь Скіфський, запозиченні місто й житло будівничих прийомів, використанні кружальної античної кераміки, а також виготовлених греками високохудожніх прикрас і прикладних мистецьких виробів, пектораль із Товстої могили, Чортомлицька амфора, гребінець із кургану Солоха та інші. Поряд із скіфами під цивілізуючу дію давньогрецьких держав Півдня України підпадали й інші тогочасні племена — синди, меоти, сармати, черняхівці та інші . Античні культурні традиції лягли і в основу життя ранньосередньовічних міст Криму. стосується сарматів і антів.

11

11. Культура антів та її особливості Анти — це племена черняхівської культури, які проживали у ІІ_VІІ ст. на Под_ ніпровї і Подністровї. Про них нам сповіщають твори візантійських письменників VІ — VІІ ст. Прокопія Кесарійського, Агафія, Феофілакта Сімокатти, Псевдо_Маврікія та готського історика Йордана. У антів не було письма, тому вони не залишили нам писемних звісток про себе. Антське суспільство мало визначену державну організацію і базувалося, головним чином, на ранніх класових відносинах. Походження назви анти точно не встановлено. Найбільш вірогідною здається гіпотеза про іранське походження цього слова. Воно походить від давньоіндійського, що означає кінець, край, той, що знаходиться на краю. В такому випадку значен_ ня слова анти — ті, що живуть на окраїні. Про соціально_економічні процеси в антському суспільстві свідчать, хоч надзви_ чайно мало, візантійські історики. В основному вивчення історії цих племен базується на археологічних джерелах. У племен черняхівської культури, порівняно з іншими пле_ менами України, спостерігається прогрес у господарстві. Вони першими в Україні поча_ ли виробляти посуд на гончарному колі, випалювати його у спеціальних печах_горнах, відкрили їх склоробні майстерні. Існує думка, що на антській території працювали римські ремісники. Анти вели жваву торгівлю з римськими провінціями, у їх середо_ вищі існував грошовий обіг, користувалися римськими монетами. Про швидке поширення серед місцевого населення прогресивних методів метало_ обробки, гончарного ремесла свідчить досить високий рівень розвитку місцевої еконо_ міки та культури. Виготовлялися прикраси з кольорових металів у техніці литва. Про це свідчать знахідки глиняних тиглів і ливарних формочок. Срібні, золоті, бронзові при_ краси анти інкрустували коштовним камінням, кольоровою емаллю. Мистецтво було важливим атрибутом життя: одяг прикрашався вишивками, побутові речі — орнамен_ том. До цієї доби відносять знайдені у середньому Подніпровї чудові срібні рельєфи із зображенням людини і фантастичних тварин міфологічного і казкового характеру. Пле_ мінний союз антів існував до початку VII ст. Останній раз анти згадуються візантійсь_ ким автором Феофілактом Сімокаттою у 602 році. Він сповіщає, що аварський каган послав проти антів каральний загін на чолі з воєначальником Апсихом. Після цього ні в одному писемному документі не згадуються анти. Натомість зявляється назва сло_ вяни.

12

12. Світоглядні уявлення словян: міфологічний простір та релігійні вірування В основі давньої словянської міфології були реальні образи, які людина брала з природи. Найдавніші міфи були в геоморфічній формі. Небо здавалося то полем, то морем, то просто кленовим листком, на якому написані сонце, місяць, зорі; хмари здава_ лися лісами, дібровами, скелями; сонце — соколом. Поступово геоморфічні міфи засту_ паються антропоморфічними. Народ створює генерації богів з повними родами, цілий світ духів, який оточував людину у повсякденному житті. Словяни вірили в існування у тілі людини її двійника — душі, що здавалася цілком реальною істотою — чоловіком у зіниці ока, пташкою у грудях, кровю тощо. Ці най_ давніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового суспільства, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й чіпко тримаються у масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею. Про залишки вірувань чуттєво_надчуттєвого типу зустрічаємо свідчення і в ху_ дожній літературі, наприклад, у Панаса Мирного: очі в Чіпки налилися кровю, в чоло_ вічках засвітили огні. Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, він глибоко проник у нашу сьогоднішню мову. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, надаючи природним явищам властивостей, притаманних людині. Джерелом і головним двигуном усього живого на землі людина вважала сонце. Тому майже в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожнюється, а пізніше перетво_ рюється в окремого бога. Словяни теж були сонцепоклонниками. Є відомості, що в давнину сонцю приносили пожертви. Люди вірили, що природа може допомагати або шкодити людині, а отже, з нею треба було налагодити стосунки, і якщо сонце закривала затьма, це обовязково вважалося вісником нещастя. Згадаємо хоча б Слово о полку Ігоревім, золоту памятку давньоруської літератури. У народній традиційності часто зустрічаємо залишки солярного світогляду. У свят_ ковому ритуалі словян було багато сонячних емблем: білий кінь, що біжить по небу, яйце-джерело зародження, як і сонце, Андріївська калита тощо. Коли сонце заходи_ ло, його проводжали із сумом і страхом, тому захід став недобрим місцем, а схід — це добра сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло. Як свідчать памятки, у словян відоме було поклоніння воді, вони приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям тощо. Воду вони вважали сонцевою сестрою і вірили, що вода буває жива і мертва, цілюща і безсила, може додавати сил, або, навпаки, відбирати їх. Ці вірування збереглися у народних казках. Особливо цілющою вважається вода з того місця, де сходяться докупи три річки. Язичники освячували воду, проливаючи її через полумя. За народними віруваннями сльози теж мають очищувальну і цілющу силу. Вода у словян була символом розмноження й парування, тому шлюби вони часто брали над водою. Обряди купання, обливання, збирання роси тощо дуже старі й різно_ манітні. Вірили також у віщу силу води, тому використовували її при ворожінні.

13

13.Християнство,як чиник нових культурних процесів у Київс. Держ. Київська Русь мала великий міжнародний авторитет і широкі зовнішні звязки, з її можновладцями ріднилися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси. У час християнізації Русь могла диктувати власні умови Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство і мистецтво якої було тоді передовим у Європі. Тому й сам процес запровадження християнства, і запозичення тих чи тих елементів культури відбувалися не механічно, вони постійно переосмислювалися в контексті дійсності, творчо перероблялися, набуваючи нового національного забарвлення. повнювала його. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж слабосильні київські князі другої половини XII ст. Вони ставали символом колишньої єдиної Русі. Відповідно до зростання ролі й авторитету духівництва, зростала й кількість єпархій. На 1240 рік їх у нас було вже 16. Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних звязків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно увійшовши в давню українську культуру, християнство посутньо визначало зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

14

14. Протягом сторіч у східних словян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування.Перші камяні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом. Памятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941, а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.На межі XI-XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор. Не менш цікаві архітектурні памятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в XII-XIII століттях, в епоху дроблення Русі на питомі князівства. Роздробленість обєктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно повязана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпровї і на Волині — на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі — на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.Найкраще архітектура XI-XIII століття збереглася у стольному граді Сіверської землі — Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни.

15

15. Прийняття християнства стало найважливішою подією в історії Київської Русі. Відбулося воно за часів правління київського князя Володимира 978-1015 і стало визначальним фактором для всієї Русі. Церква дуже часта в ті часи порівнювала київського князя з апостолом Павлом. І справа не стільки в тому, що йому вдалося чудовим чином позбутися сліпоти, скільки в тому, що князь Володимир із язичника став щирим християнином. І це після того, як язичники намагалися всіма можливими способами очорнити імя Христа. Князь Володимир став пізніше ревним прихильником християнства й так само ревно намагався всіх язичників перетворити на християн. Коли християнство стало державною релігією. Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньо-руські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етнічних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол Дії Святих апостолів і Послання апостолів, Псалтир, Пятикнижжя Мойсеєве, Буття. Найдавнішою памяткою писемності Київської Русі є Ізборник Святослава, укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом, є Повість временних літ, написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. Цінною, памяткою староукраїнського письменства є Повчання Володимира Мономаха своїм дітям, написане на початку ХІІ ст. Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо-руської літератури є Слово о полку Ігоревім створене невідомим автором близько 1187 р.

16

16. Згодом на Русі зявилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття. Повість временних літ є літописним зведенням. Вона була створена на початку XII століття ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X-XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він обєднав місцеві, регіональні записи за літами в єдиний, загальноруський літопис.Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети Повісті временних літ, присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому Повість временних літ була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову наприклад: Книги — ріки, які наповнюють Всесвіт, Книги — джерела мудрості.

17

17. Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. У прямому звязку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

18

18.Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православя та азійського китаєцентризму та ісламу.Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також памятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.

19

19. З 60-х років XIV ст. значна частина українських земель перебувала під владою Литви. після перемоги над татаро-монголами на Куликовому полі у 1380 році; виникла небезпека з боку німецьких рицарів, яка викликала занепокоєння литовського князя Ягайла. Наслідком політичних побоювань Литви став договір з Польщею 1385 р. За умовами договору литовський король Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою; він зобовязувався прийняти католицизм і зробити його державною релігією Литви; приєднати до Польщі литовські та українські землі. Так звана Кревська унія відкривала шлях до полонізації українських земель та експансії католицизму. Вже в 1387 р. Галичина повністю перейшла під владу Польщі. Скасувати повністю незалежність Литовського князівства Польщі не вдалося. Опір цьому чинили литовські феодали й намісники, які керували Київським та Подільським князівствами. Остаточне поневолення українського народу сталося з підписанням Люблінської унії 1569 р. За умовами унії Литва обєднувалася з Польщею в єдину державу — Річ Посполиту. Складна соціально-політична ситуація, що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей. По-перше, українські землі відновили економічні й культурні звязки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичної боротьби між сходом і заходом за сфери впливу. Вказані особливості притаманні усім сферам української культури періоду феодальної роздрібненості, але найрельєфніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.

20

20. Ідея унії — злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох — православної і католицької — зявилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, пять єпископів, визнання польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків. У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література розятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, Отож, БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ 1596 року, внаслідок якої утворилась Українська Греко-Католицька церква, стала однією з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні.

21

21. Україна має надзвичайно багату історію книгодрукування. Перший український друкар — Швайпольт Фіоль, німець за походженням, видрукував перші українські книжки — Октоїх та Часословець ще 1491 року. За Івана Федорова друкарство набуло ще більшого розвитку. Його діяльність стала дороговказом у словянському книгодрукуванні. Перша книжка кирилівського друку зявилася: Українці у Кракові 1491 р., Основоположником книгодрукування у Великому князівстві Литовському був Георгій Франциск Скорина — перший білоруський просвітник , визначний діяч всього словянського книгодрукування. Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі в 1517 р. і всього за три роки випустив 23 книги. Одним з перших друкарів і засновником друкаркарства на Україні і Росії являється Іван У 1563 р. Іван Федоров разом з Петром Мстиславцем очолив царську друкарню. Тут були створені всі умови для успішної роботи. В лютому 1574 р. вийшло львівське видання Апостола. Це був первісток українського друкарства. Це була також перша друкована книга, видана у Львові. в 1927 р. відомий російський балетмейстер Сергій Дягілев, який мав пристрасть збирати старовинні російські книги і рукописи, перебуваючи в Римі, побачив, як він писав, чудесну, потрясаючу російську книгу. Це й була перша або друга, якщо рахувати московський Буквар, з усіх друкованих східнословянських граматик і вийшла вона з друкарського верстату Івана Федорова. Федорівський Буквар робив вплив на російські, українські, білоруські букварі аж до кінця XVIII сторіччя.

І. Федоров заснував друкарство на Україні не лише у Львові, де через нестатки йому довелось заставити друкарню лихвареві.В 1580 р. були випущені спочатку окремим виданням Псалтир і Новий Завіт, а потому й ціла Біблія.. Перші друкарні являли собою дрібні майстерні, в яких працювала невелика кількість друкарів. Рівень розподілу праці тут був низький, один майстер виконував багато робіт. Друкар-універсал сам займався і виготовленням шрифту і складанням, і правкою, і друкуванням та іншими роботами.

22

22. Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві св.Ми-колая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. В умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни. В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Збереглися статути і братських громад, і особливо братських шкіл, які вражають гуманістичним змістом, турботою про людину та її гідне життя. На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Зберігся опис бібліотеки Львівського братства, де були книги з поетики, риторики, логіки, граматики, історії. Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі — Иов Борецький, Памва Беринда, Гаврило До-рофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копин-ський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін.

23

23. Із діяльністю Острозького культурно-освітнього центру повязане становлення нового етапу у розвитку української духовної культури. Цей етап був закономірним наслідком і логічним продовженням попереднього, ранньогумапістичного періоду, досягнення якого набули принципово іншого осмислення в процесі формування нового, повязаного з розвитком реформаційних ідей типу світогляду. Острозький культурно-освітній центр обєднував колегіум, що являв собою першу на східнословянських землях спробу створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво, яке очолював Іван Федоров.У діяльності Острозького культурно-освітнього осередку вирізняються три головні етапи. Перший, позначений активною творчою діяльністю представників його, що припадає на час підготовки до Брестської унії 1596 р.. Цього часу, до початку XVII ст., в осередку створюється велика полемічна література, в якій на основі засвоєння реформаційних за своєю суттю ідей обґрунтовується оновлена релігійна доктрина острозьких книжників, що спиралась в тому числі на комплекс загально-філософських та етичних ідей.Наступний етап з початку XVII ст. позначений переважно книжково-науковою діяльністю, спрямованою на поширення комплексу ідей, сформульованих у попередній період.Зрештою, третій, останній етап, який припадає на друге десятиліття XVII ст., засвідчує поступовий спад діяльності, що привело до припинення існування Острозького центру. Протягом порівняно короткої історії Острозький центр обєднав плеяду визначних представників української культури, яким належить певний внесок і в історію вітчизняної філософської думки.Наприкінці XVI — першій третині XVII ст. провідну роль у формуванні і прискоренні розвитку гуманістичних і реформаційних ідей як форми соціально-політичного та духовно-культурного протесту проти наступу католицизму й уніатства, антифеодальної ідеології беруть на себе організації православного населення міст — братства. Як зазначає І. Крипякевич, ці давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою, сконцентрували в собі ідейну, освічену частину міщанства і стали вогнищами нового суспільного життя. Вони зміцнювали серед своїх членів солідарність і національну дисципліну, здійснювали широку культурну діяльність, будували школи, покровительствували освіті, закладали видавництво книжок. Тут зародилось нове письменство, що тісно повязувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці обєдналися у міцний провідний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість мас.

24

24. Творчість Д. має яскраво виражений гуманістичний характер, що виявляється, зокрема, у його поглядах на природу, Бога, людину. Д. високо цінував людський розум, вірив в його силу і можливості, у здатність пізнання таїн світу та його закономірностей, у спроможність людини використовувати результати пізнавальної діяльності на своє благо. Вважав, що завдяки розумові як головному критерію істинності можна легко осягнути обшири неба незбагненно великі, пізнати таїни у підмісячнім світі й силу могутню зірок. У людському розумі, освіті, активній діяльності людини вбачав головну рушійну силу іст. розвитку й суспільного поступу. Проблему співвідношення небесного й земного світів розвязував у дусі неоплатонівської ідеї космічної любові, якою, гадав, сповнений Всесвіт. На думку Д., людина завдяки своїй доброчесності може уподібнитись до Бога. Поряд із християнським Богом у творах Д. фігурують інші надприродні сили, що втручаються в хід іст. подій і впливають на їхній перебіг.Найвідоміші з творів Дрогобича — Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року, Прогностична оцінка поточного 1483 року, Трактат з шести розділів про затемнення 1490 — написані латиною. Праці Д. містять наукові дані з астрономії, географії, в тому числі визначення географічних координат таких міст, як Львів, Дрогобич, Феодосія Кафа, Вільно, Москва.Ю.Оріховський поділяв гуманістичні погляди, що стверджували цінність окремого індивіда й возвеличували його призначення у світі. Він акцентував увагу на божественній природі людини, наділеної розумом і свободою волі. Ця родова, субстанційна ознака людини як вершини творіння проявлялася в кожній особистості, котра мала створену за подобою Творця памятливу, вільну і розумну вічну душу. Відповідно до цього головне призначення земної людини полягало в тому, щоб досягти пізнання Бога та вічного життя, спираючись на свої божественні задатки. Висловлені Оріховським думки перегукувалися з поглядами найбільш значущої постаті у суспільній думці Німеччини кінця XV — початку XVI ст. Еразма Роттердамського, для якого одним із основних було питання про свободу волі.

Гуманістичний світогляд Оріховського проявився також у його схилянні перед величчю наділеної розумом людини, яка пізнає свою божественну природу і навколишній світ. Письменник надавав великого значення пізнавальній діяльності індивіда, що виступала одним із засобів його самоствердження. Поряд зі Станіславом Оріховським працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Це Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім Про вибиття татар перекопських під Вишневцем року 1512-го та багато інших. Туробінський-Рутенець Іван зробив значний вклад у розвиток науки правознавства. Отримавши освіту в Краківському університеті, згодом став професором і ректором цього університету. Григорій Чуй-Русин освіту здобув також у краківському університеті. Протягом життя працював ректором колегії в Перемишлі, викладав поетику і риторику в Клодавській школі, був професором Краківського університету. Вірші Григорія Чуя набули європейської слави. Діяльність українських гуманістів означеного періоду залишила помітний слід в історії української культури, сприяла розвитку й поширенню патріотичних почуттів, пробудженню національної свідомості, поширенню просвітництва й наукових знань в Україні.

25

25. XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст. у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства — селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнословянському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академіїВідомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку XVII — XIX ст. була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

26

26.. Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним ц осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій. Побутувала в цей час в Україні і народна драма Цар Ірод, Коза, Маланка, Трон тощо. Найоригінальнішим був народний ляльковий театр — вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною моделлю світу — земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас зєднуючи земне і небесне, відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демонстрували чиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами — найчастіше виконувались молитви, канти, псалми. Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний хоральний концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю бароко — захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах.

27

27.Києво-Могилянська академія, ії роль у становленні національної культури Києво — Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно — політичних змін, народно — визвольної боротьби, формування національної церкви і держави. Виникненню Києво — Могилянської Академії передував культурно — національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво обєдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Київ. Ось чому до Києва потягнулись культурно — освітні діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько — католицький гніт ставав нестерпним. Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Це Захарія Копистеньский,письменник, автор історичного твору Полинодія1622.Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво — Печерського монастиря під покровом його архимандрита Єлисея Плетенецького. Діяльність вченого гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам.

28

28. Культурно-просвітницька діяльність Петра Могили Майбутній Київський митрополит Петро Могила народився 21 грудня 1596 року і походив з стародавнього молдавського роду Могил. Він був третім сином Симеона Могили, молдавського господаря князя. Рід Могил був у родинних звязках з польськими або спольщеними магнат­ськими родинами, як Потоцькі, Вишневецькі, Корецькі. Ці родові звязки виникли через заміжя Могилянок, доньок молдавського господаря князя Єремії, та одруження синів названих родин. Брат батька Петра Могили — Юрій у 1589 році був поставлений на Митрополита Молдавського і Сучавського. У 1627 році Петро Могила був обраний архімандритом Києво-Печерського монастиря після смерті архимандрита Захарії Копистенського. На виборах Петро Могила мав повну підтримку митрополита Іова Борецького. Петро Могила вступив на поле церковно-православної діяльності і співпрацював з ієрархією, висвяченою єрусалимським Патріархм Феофаном при королі Сигизмунді III, коли становище Православної Церкви в Польщі було безправним, а православна ієрархія не визнавалася державною владою. Молодий архимандрит, воєводич молдавських земель і водночас польський шляхтич, не завагався стати на бік православних українців та білорусів, в опозицію до пануючого суспільства гнобителів православія. Петро Могила мав конкретний план виведення православної Церкви з глухого кута, в якому вона опинилась після Берестейської унії, і повернення її до давнього благочестя. Петро Могила почав свою культурно-просвітницьку діяльність у Церкві видавництвом книг у Печерській друкарні та заснуванням школи у Києво-Печерській лаврі. Школа була відкрита після смерті Іова Борецького восени 1631 року, бо митрополит був противником відкриття у Києві нової школи, яка б конкурувала з Київською братською школою.

29

29. Г.С.Сковорода-визначний філософ, поет, просвітник Г. Сковорода, визначний філософ, письменник-просвітитель вісімнадцятого століття, займає значне місце в українській літературі. Великий вплив на формування погляду і таланту мислителя мало суспільне життя тогочасної України. Воно загартувало дух непримиренного борця проти соціальної несправедливості, утвердило Сковороду як демократа та гуманіста. Велич і безсмертя Сковороди полягає у тому, що в глуху пору найжорстокіших утисків народу царизмом він став на захист людини. Письменник мріяв про справедливе суспільство, де кожен буде жити добре, Творчість Г. С. Сковороди сповнена філософських роздумів про людське щастя, про єдність людини і природи. Особливе місце займає тема сродної праці. Схвильовано розповідає Сковорода про розум, чисту совість. У нього на фоні чарівної природи світ людських турбот виступає контрастом, йде одвічна боротьба добра і зла, життя і смерті. Свої філософські погляди митець висловлює в байках, бо вони є одним із способів пізнання людських взаємин. У своїх байках автор засуджує панівні верстви з їх пихатістю, нахабством, беззаконням. Більшу частину складають твори, в яких провідною є думка про необхідність жити за природою, про те, що праця за нахилом, за покликанням, за здібностями приносить щастя людині і користь суспільству. Це так яскраво звучить у байці Бджола і Шершень. Мене приваблюють ті рядки, де йде мова про велику радість трудитися. Праця — це справжнє джерело щастя. Нещасна людина, на мій погляд, та, що не працює або береться не за свою справу. Щастя людське не треба шукати за морем: воно в самій людині. У байці Зозуля і Дрізд Сковорода стверджує: Щасливий той, хто поєднав природжену свою роботу із загальною. Вона є справжнє життя. Правда, щастя людини не тільки в природженій праці, а й у справжній дружбі, щирій, безкорисливій. Прекрасне почуття приносить щастя: Щасливий, хто хоч саму тільки тінь доброї дружби нажити спромігся.

30

30. Іконопис та монументальний живопис 17-18 ст. ЖИВОПИС- вид образотворчого мистецтва, художнє відображення видимого світу фарбами на якій-небудь поверхні полотні, дереві, папері, стіні тощо. Як і інші види мистецтва, Ж. є однією з форм суспільної свідомості, засобом пізнання світу, ідейного й естетичного виховання. Живопис відповідними засобами художньої виразності й методами типізації розкриває закономірності життєвих процесів, сутність явищ у їхньому розвитку, відображає не тільки зовнішній вигляд, а й внутрішній світ, характери, суспільні відносини людей, природу в усій її різноманітності й мінливості станів. У 17-18 ст. найбільшого розвитку набуває реалістичний Живопис, він збагачується різноманітними стилістичними напрямами, звертається до широкого кола повсякденного життя людини, її оточення в Італії — М. Караваджо; в Іспанії — Д. Веласкес, Ф. Гойя; в Голландії — Ф. Гальс, Рембрандт, Я. Вермер Делфтський; у Фландрії — П.-П. Рубенс; у Франції — Н. Пуссен, А. Ватто, Ж.-Б. Шарден, Ж.-Л. Давід; в Англії — Т. Гейнсборо. Значний внесок у світовий Ж., зокрема портретний, зробили представники рос. мистецтва — О. Антропов, Ф. Рокотов, вихідці з України Д. Левицький та В. Боровиковський. На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII-XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати по-грецькому. Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши ставила за мету надійно захистити його від різних іконографіє нововведень.Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерное одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи сталося рідне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав в релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у клопоти людей Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву розлогого циклу христологічних сюжетів — Христові страсті. Страдання безвинного викликало сердечний щем, тому й передавало образах експресивних і драматичних.

31

31.Усна народна творчість другої половини 17 ст. Важливою рисою формування й становлення української культури, особливо з другої половини XVII ст., була підпорядкованість її розвитку і інтересам визвольної боротьби-українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католицизму й унії. Однією з найважливіших ознак народності і нації та необхідною умовою розвитку національної культури є наявність єдиної мови, яка обслуговує всі класи і є загальнонародною. Уже в літературних памятках чітко відбито риси, властиві українській мові. У другій половині XVII ст. українська мова, особливо розмовна, розвивалася далі. Офіційно-канцелярською, державною мовою в Литовській державі була руська мова, що склалася на основі староруської мови часів Київської Русі. Руська мова стала важливим етапом у формуванні української і білоруської національних мов. До цієї мови дедалі активніше вливалися елементи народної, посполитої мови, якою говорили народні маси. Найяскравіше формування української мови і участь народних мас у творенні духовної культури виявилися в усній народній творчості. У другій половині XVII ст. продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в давнішні часи,- весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо.Та особливе місце в усній народній творчості цього періоду займають історичні пісні та народні думи — героїчний епос України. Найбільш ранні думи належать до XV — XVI ст. У думах, поряд із змалюванням трагічної долі невільників у турецько-татарському полоні, оспівується боротьба проти турецько-татарських загарбників, проти польсько-шляхетських гнобителів, показується відвага й хоробрість борців, героїв-богатирів — селян, козаків та їхніх ватажків Байди, Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та ін.

32

32.Вертеп і вертепна драма в українській культурі На розвиток сучасного мистецтва, зокрема, театрального на українських землях великий вплив мав розвиток і поширення вертепу. Вертеп — це не є щось нове, його коріння сягає грецької культури — театру Діоніса. Вертепом називали театр, у якому вистави розігрували ляльками на паличках маріонетками у великій деревяній дво- або триповерховій скриньці. Вертеп — це вид народної драми, усної народної поетичної творчості, примхливе поєднання містерійних і народних мотивів. Інше подібне значення вертепу — старовинний ляльковий театр, де ставилися релігійні і світські пєси. На 1667 р. припадає перша документальна згадка про вертепне дійство, або різдвяну драму, яке влаштовувалося на щорічне свято народження Ісуса Христа. Існують й інші припущення щодо першого вертепу: це 1591 і 1639 рр. Вертепна гра на довгий час стала традиційною різдвяною, святковою розвагою українського народу. Точну дату зародження вертепу в Україні встановити неможливо. Серед учених, дослідників вертепів немає одностайності щодо року його появи. Перші згадки про існування вертепу на терені України зявляються вже в кінці XVI століття. Про появу вертепної драми в Галичині висловився, зокрема, відомий радянський історик театру Всеволодський-Гернгросс: На Україні вертепна драма відома з кінця XVI ст. 1586 р., звідси вона перейшла в Білорусію і Великоросію. На думку етнографа Миколи Маркевича, вертепні драми зявилися на початку XVII ст. 1600- 1620 рр., за часів гетьмана Конашевича-Сагайдачного, який відновив братську школу й Академію в Києві. Історію вивчення вертепів неможливо уявити без постаті І.Франка. Дослідник доклав чимало зусиль для вивчення цього складного мистецького явища в Галичині.

33

33.Творчість А. Веделя і Д. Бортянського в контексті культурного життя України 18 ст. Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя, Дмитра Бортнянського. Ці твори поєднали традиції східнословянської релігійної музики і народної пісенності з високим професіоналізмом. Структурні принципи хорових концертів М. Березовського розвинули А. Ведель та Д. Бортнянський. Вони були представниками нового напряму партесного співу, для якого характерне узгодження музики і тексту. Доля А. Веделя склалася трагічно.Його талант не знаходив належного визнання. Хорові концерти А. Веделя, керівника хорів академії і Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники вважали їх театральними, такими, що не відповідали духу релігійної музики. А. Ведель поєднував талант композитора, співака тенор й виконавця скрипка. Він був керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського колегіуму. У творчій спадщині композитора — понад 30 хорових концертів, Літургія, Всеношна, Херувимська.Покинув Москву А. Ведель, де він керував капеллою.Згодом мандрував по Лівобережжі. За антицарську діяльність його було засуджено, він помер у вязниці. Відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа. У школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський 1751 — 1825, який був реформатором церковного співу, диригентом. Навчався в Італії. Написав опери Креонт, Алкід, Квінт Фабій.Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі. У його творчій спадщині переважають концерти. Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу. Чільне місце в історії вітчизняної музичної культури посідає Д. Бортнянський — видатний реформатор церковного співу, духовний композитор, диригент. Духовна музика Д. Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу. Він 1868 р. створив Словянську капелу, а 1869 р. дав у Америці низку церковних концертів. На початку ХХ ст. в одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка — єпископальному соборі святого Іоанна Богослова — встановлено скульптурне зображення Д. Бортнянського. Це єдиний у світі памятник славетному композитору. Поряд з ним — статуї 11 композиторів — засновників церковної музики в європейських країнах.

34

34.Нові явища в освіті Гетьманщини і Слобожанщини. Харківський колегіум Високою школою для всієї С. У. у 18 ст. був Харківський Колеґіюм, утворений на зразок Київської Академії з богословським курсом. Серед проф. його було чимало відомих вчених, які вчилися в Київській Академії або в Чернігівському й Переяславському колеґіюмах, а деякі з них мали також евр. освіту з нім. університетів. Студенти Харківського Колеґіюму походили не тільки з С. У., але й з Гетьманщини. Не дивно, що культ. вплив Колеґіюму поширювався на все Лівобережжя й сумежні райони Росії. Поруч з Харківським Колеґіюмом, осв. осередком сх. С. У. було латинсько-словянське училище в Острогозьку 1733 — 36, з 1737 у Воронежі, з 1742 знову в Острогозьку, також з добрим складом вчителів-українців м. ін. також з Галичини, вихованців високих шкіл Гетьманщини, а дехто й нім. університетіз. Яскравим символом культ. єднання Гетьманщини й С. У. став великий укр. філософ Григорій Сковорода, уродженець Лубенського полку й вихованець Київ. Академії, проф. Переяславського, а пізніше Харківського Колеґіюму, діяльність і творчість якого була глибоко повязана з С. У. Філософське осмислення ідей виховання на Слобожанщині розпочинається з діяльності заснованого у 1726 р. Харківського Колегіуму. Серед ректорів, префектів та учителів колегіуму — Сковорода, Шванський, Прокопович, котрі, на думку В.Н.Каразіна, могли б зайняти поважне місце між самими славними німецькими вченими. Система освіти в Колегіумі основувалася на синтезі греко-візантійської, давньоруської та західно­європейської традицій і відповідала єдиній освітянській парадигмі, що відбудовувалася на українському культурному просторі. Щоб підготувати освічених учителів, талановитих учнів, що скінчали Колегіум, посилали для дальшої науки за кордон. Керівництву Колегіуму було не байдуже, яку освіту отримують їхні вихованці, і тому турбувалися про педагогічні кадри європейського рівня. В його стінах здійснюється формування здатних до професійної творчої діяльності, озброєних знаннями здобутків світової думки українських діячів. Творче спілкування учнів і викладачів було умовою всього освітянського процесу в Колегіумі. Так, особливе значення приділялось написанню творів. Ці вправи розпочиналися в риториці та продовжувалися в богословї та філософії. Зрештою, зважаючи на діалогічну природу філософської культури, яка розвивається через плідну взаємодію з витворами інших національних культур, що спілкуються на загально­європейському ґрунті, особливе значення приділялося вивченню філософії, рекомендовано вивчати першоджерела, по можливості, мовою оригіналу.

35

35.Кирило-Мефодіївське товариство. Перші кроки політизації культурного відродження У січні 1846 р. напередодні загальноєвропейської революції в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство — перша українська нелегальна державницько-політична організація. Саме з цього часу розпочалася політизація українського національного руху, що спочатку розвивався переважно як культурницько-просвітній. Організаторами товариства були професор історії Київського університету Микола Костомаров, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і випускник Київського університету Василь Білозерський. Програмні документи і матеріали, публіцистичні та художні твори, наукові праці, практичну громадську й просвітницьку діяльність Кирило-Мефодіївського товариства пронизує ідея національного відродження України. Кирило-Мефодіївці виявили себе справжніми мислителями, послідовними борцями за вільну Україну, інтелектуальною елітою української нації. Політична програма товариства — Книга буття українського народу стала надбанням українського національно-визвольного руху XIX-XX ст. Вона посідає чільне місце в історії прогресивної суспільної думки України. На її зміст і політичну спрямованість значний вплив справили твори Тараса Шевченка. Конкретне авторство цього твору не зясоване ні слідством, ні пізнішими дослідженнями істориків, хоч чимало їх схиляються до думки, що Книгу міг написати М. Костомаров. Національне відродження України кирило-мефодіївці не мислили без просвітництва. Вони виступали поборниками ідеї поширення освіти серед простого народу, бо вбачали в освіті й науці могутній рушій соціального прогресу, важливий засіб для усвідомлення людьми їх підневільного становища, прагнення до волі. За допомогою освіти вони мріяли досягти національної злагоди і примирення, забезпечити суспільний прогрес, високу духовність і повернення державності. Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства обєднаних словян. Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова. Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене царизмом, а його учасники піддані репресіям.

36

36. Руська трійця та ії діяльність на ниві української культури На початку 30х рр. 19 ст. у Львові підіймається нова хвиля національного руху. В цей час починає функціонувати гурток студентської молоді на чолі з Руською трійцею, який ставить перед собою задачу вправлятися в словянській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну руську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську письменність в Галичині. До складу Руської трійці входили Маркіян Шашкевич Руслан , Іван Вагилевич Далибор , Яків Головацький Ярослав . На той час всі вони були студентами-семінаристами. РУСЬКА ТРІЙЦЯ — громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування, що сформувалося серед української студентської молоді Львівського ун-ту і вихованців греко-католицької духовної семінарії у в 1830-х роках. Очолювали Р.т. М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький. Напрям діяльності визначався ідеями романтизму. Діячі Рт., наслідуючи приклад літературних сил Наддніпрянської України, ідеологів словянського відродження, прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, щоб прислужитися справі відродження національного життя українського народу та входження його в коло вільних і культурних націй Європи, насамперед, словянських. Письменники Р.т. своєю творчістю поклали початок новій, національній літературі в Галичині і на зх. українських землях. Найістотнішою ознакою нової літератури галицькі романтики вважали народність, яку вони розуміли як національну особливість. Розвиток літератури на народній основі, на їхню думку, забезпечував романтичний фольклоризм. Звідси й така увага до фольклору як предтечі літератури і взірця народності. В їхніх творах уперше в українській літературі зазвучали щира турбота про народ , високі громадянські мотиви, зроблено соціальні . У своїх наукових працях та літературних творах вони з гордістю писали про державну могутність і славу Київської Русі, високо цінували памятки її культури.

37

37. Романтизм у літературі та мистецтві. Роль Харківського університету в його розвиткові

Серед французьких літераторів-романтиків чільне місце посідав Віктор Гюго. Теоретично обґрунтувавши основні принципи романтизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах. Письменник змалював цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.Французькі театри ще довго залишалися твердинями класициму, не пропускаючи на сцену романтичних пєс. Але романтична драма в ці роки мала союзника в особі мелодрами, що утвердилася в репертуарі бульварних театрів Парижа. Мелодрамі властивий вибір героїв, відкинутих суспільством і законами, які зазнають несправедливості. Сюжети мелодрами часто побудовані на різкому зіткненні контрастно зображених начал добра і зла. Цей конфлікт на догоду демократичній публіці завжди розвязувався покаранням пороку, перемогою добра. Цікавий сюжет, використання різноманітних сценічних ефектів зміни декорації, музики, шуму, освітлення тощо забезпечували емоційний вплив на глядача. Як Харківська школа романтиків відіграла посутню роль у становленні й формуванні українського романтизму. її діяльність варто вивчати на прикладі творчості трьох поколінь харківських романтиків. Ми встановили, що під впливом літературної атмосфери Харківського університету, народної поезії та діяльності гуртка І. Срезневського сформувався і зріс талант представника першого покоління харківської школи романтиків Л. Боровиковського. Як поет-романтик Л. Боровиковський багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Він утвердив жанр фольклорно-побутової балади, казково-фантастичної балади, побутову баладу із домішками історично-соціального типу сюжету. Більшість творів письменника тематично оберталася у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко звязаної із смертю одного з героїв. Загалом харківська школа романтиків привнесла в українську літературу нові принципи художньої творчості, дух історизму, що виявися в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розуміння життя народності як динамічного процесу.

38

38.Т.Г.Шевченко-геніальний український мислитель і митець Восени 1829 р. разом з обслугою-кріпаками Тарас Шевченко як козачок молодого пана Павла Енгельгардта виїздить до міста Вільно нині — Вільнюс, у 1831 р. — до Петербурга. У списку дворових був запис навпроти прізвища Шевченка: Здатний на кімнатного живописця. Це значною мірою вирішило його подальшу долю. Побачивши потяг і здібності хлопця до малювання, Енгельгардт відправив Тараса на чотири роки навчатися малярства до художника Ширяева — різних живописних справ майстра. У 1836 р. Шевченко разом із художниками, іншими учнями Ширяева, розписував театр у Петербурзі. Тоді ж юнак познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. 1840 р. став епохальним в історії України, української нації: побачила світ збірка поетичних творів Тараса Шевченка Кобзар, яка містила лише вісім творів: Думи мої…, Перебендя, Катерина, Тополя, Думка, До Основяненка, Іван Підкова, Тарасова ніч. Процес творчості тривав і далі. Художник написав малюнки, низку портретів, чимало ілюстрацій до художніх творів. Шевченко став знаменитою людиною в Петербурзі. Слава про нього поширилася і в Україні. Сучасники Т. Шевченка залишили свої спогади про цей знаменитий для України період. Навесні 1846 р. деякий час митець жив у Києві, де познайомився з членами Кирило-Мефодіївського братства: М. Костомаровим, П. Кулішем, М. Гулаком, О. Марковичем, Д. Пильчиковим, В. Білозерським. Вони вважали поширення освіти головною метою своєї діяльності. Тараса Шевченка заарештували 5 квітня 1847 р. на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва і мав бути старшим боярином на весіллі в Костомарова; жандарми відібрали в нього рукописну збірку Три літа. Поет їхав до Києва зі світлими надіями: отримав дозвіл викладати малювання в Київському університеті св. Володимира, планував друге видання Кобзаря, мріяв поїхати на стажування до Італії… Проте 17 квітня 1847 р. Т. Шевченка привезли до Петербурга й увязнили в казематі III відділу Імператорської Його Величності Канцелярії, тобто охранки. Тут він створив 13 поезій. Документом для обвинувачення поета був рукописний альбом поезій Три літа. Шеф жандармів О. Орлов радив цареві Миколі І заборонити поширення творів Шевченка, бо з улюбленими віршами на Україні могли б посіятися і згодом закорінитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ті часи, і про можливість існування України як окремої держави. Вирок для тридцятитрьохрічного письменника й художника був жорстоким: Шевченка призначити рядовим до окремого Оренбурзького корпусу… під найсуворіший нагляд, із забороною писати та малювати. На початку 1861 р. поет захворів. Помер Т. Шевченко 10 березня. Над домовиною митця в Академії мистецтв виголошувалися промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Друзі Шевченка одразу ж почали клопотатися, щоб виконати поетів заповіт і поховати його в Україні. 26 квітня 1861 р. домовину з тілом поета поїздом повезли до Москви. В Україну труну везли кіньми.

39

39.М.В.Лисенко і С.С.Гулак-Артемлвський-класики української музики Народився Микола Віталійович Лисенко 10 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області. Батько, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. У 1852 році хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він, провчившись усього декілька місяців, переходить до іншого — пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. У 1859 році Микола Віталійович вступає на природничий факультет Харківського університету. Провчившись у ньому всього один рік, він разом з батьками перебирається до Києва. Навчання в університеті, який він успішно закінчив у 1865 році, М.Лисенко вдало поєднував з заняттями музикою, яка все більше і більше захоплювала його. У цей же час він багато пише, притому звертається не лише до дрібних інструментальних жанрів, але й до музично-драматичних творів. Пётр Петрович Гулак-Артемовский родился 27 января 1790 года в г. Городище на Черкасщине в семье священника. Учился в киевской академии, затем в Харьковском университете. Защитил магистерскую диссертацию по теме: О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней. С 1818 года также состоял преподавателем в Институте благородных девиц, а с 1831 года — инспектором этого учреждения, в устройстве которого участвовал, так же как и в преобразовании Полтавской гимназии по новому уставу 1831 года. С 1825 года — профессор, с 1838 года — декан словесного факультета Харьковского университета.На протяжении 1841-1849 годов — ректор Харьковского университета. В истории украинской литературы значение Гулак-Артемовского определяется его положением следующего за Котляревским поэта, который, используя творческие методы последнего бурлеск, травестия, попытался ввести в украинскую литературу ряд новых жанров баллады: Твардовский Твардовський опубликована в журнале Славянин в 1827 году, Рыбак Рибалка.С.С Гулак-Артемовский умер 13 октября 1865 года в городе Харькове.

40

40 Визначну роль у розвитку філософської та соціологічної думки відіграв перший ректор Харківського університету Іван Степанович Ризький (1762-1811 pp.) - відомий професор словесності, який розробляв філософські питання мови і мислення, естетики, теорії літератури та історії, аналізував проблеми теорії пізнання та логіки. Шеллінгіанські ідеї становили основу наукових творів та викладацької діяльності професорів Рішельєвського ліцею в Одесі - Миколи Кур-ляндцева (1802-1835pp.) та Костянтина Зеленецького (1812-1858 pp.), першого ректора Київського університету Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873 pp.). Природодослідник і мовознавець, етнограф і фольклорист, історик і археолог Михайло Максимович в «Письме о философии» писав, що філософія, як любов до мудрості, не може будуватися на основі одного розуму, а потрібне ще й серце, оскільки розум кричить, а любов творить. Справжня, жива мудрість розуму утверджується в любові. Філософія - не є особлива наука, а прагне проникнути у внутрішнє значення і єдність предметів, можлива у будь-якому творінні розуму, може втілюватися в поезії, може поширюватися на життя. Філософія - образ думки, світогляд. Вся наука мусить бути філософською. У філософії Михайла Максимовича звучать ідеї української ментальності.

Українські поети й письменники, фольклористи та етнографи першої половини XIX ст. розвинули інтерес до минулого України. Романтична творчість Маркіяна Шашкевича, Івана Вагілевича, Якова Головацького у західноукраїнських землях, Михайла Максимовича, Євгена Гребінки, Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'я-ненка у східних - поглиблювала любов до рідної мови, рідного народу, звеличувалось минуле України, розкривався волелюбний характер українського народу. До могутнього потоку влилась вільнолюбна творчість Тараса Григоровича Шевченка і Миколи Васильовича Гоголя. Однозначній оцінці світогляду Миколи Гоголя заважає ро-сійськомовність творів. Письменник оспівував українське життя, природу і звичаї народу, світоглядну українську ментальність. Та російська мова творів не може стати вирішальним аргументом при визначенні світогляду і ментальності Миколи Гоголя, а також творчості Сильвестра Гогоцького, Памфіла Юркевича, Володимира Лесевича та інших представників філософської думки. Адже вибір мови спілкування не завжди добровільний. У царській імперії українська мова фактично заборонена. Мова ж завжди є дім буття. І тут вся справа у способі побудови розумових структур, у стилі світосприймання, специфіці людського буття, культурі. У процесі формування думки та чи інша людина використовує певні метафори, образи, символи, способи мислення, що визначають національність культури. З іншого боку, помилково ставити непрохідну межу між різними типами філософської культури. Визначити і виокремити специфічно українську світоглядну рефлексію від рефлексії російських або європейських мислителів, це вже завдання філософа, дослідника.

Визначаючи місце Миколи Гоголя в українській культурі, Михайло Драгоманов підкреслював: «Маємо повне право вважати, що Гоголь породив і поетичні пошуки Метлинського, Костомарова і самого Шевченка, і якщо не викликав, то йшов паралельно з етнографічними працями Максимовича, Срезнєвського та ін., і став, отже, одним з батьків новітнього українського народолюбства, тим більше, що про Україну так багато і гучно говорила людина, яка відразу стала поруч з Олександром Пушкіним авторитетом в очах російської громадськості». Екзистенціальна творчість Миколи Гоголя стала епохою у розвитку російської літератури, зрушивши її з шляху Олександра Пушкіна на шлях Федора Достоєвського.

XIX ст. не стало винятком. У 1834 р. Євген Гребінка зазначав: «Петербург є колонією освічених малоросіян... Всі академії, всі університети наповнені земляками». Українські мислителі несли в Росію просвіту, гуманістичні ідеї, ідеї національної культури та слов'янського єднання. Близький знайомий Тараса Шевченка Осип Бодянсь-кий (1808-1877 pp.) - професор Московського університету — переклав російською мовою фундаментальні праці «Слов'янські давності» та «Слов'янські народоописания», чим ввів Шафарика до Росії, а разом з ним - і його ідею єдності слов'ян. Невимушено філологія трансформувалась у політику і філософію історії.

Ідея об'єднання слов'ян відіграла важливу роль у формуванні самосвідомості слов'янських націй, особливо української. Наприкінці 1845 - на початку 1846 років у Києві організувалося таємне Кирило- Мефодіївське товариство. Основна мета товариства: досягнення слов'янської взаємності, формування федерації слов'янських народів на основі їх повної свободи та автономії. Повалення самодержавства, ліквідація кріпосного права, скасування станів, національне визволення слов'янських народів, об'єднання їх у республіканську федерацію на принципах повної свободи і суверенності, поширення освіти серед народу - стало головним завданням.

41

41. Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства-і купецтва за ініціативою вченого-експериментатора В.Н.Каразіна. Характерно, що харківський губернатор був рішучим противником відкриття тут вищого навчального закладу і тільки особисте знайомство Каразіна з імператором Олександром І та міністром внутрішніх справ Михайлом Сперанським який памятав про українське походження свого батька-священика уможливило прийняття рішення про створення в Харкові вищого навчального закладу. З постанням університету повязане значне зростання населення і кардинальні зміни життя у провінційному до того часу місті.

В перший час університет мав чотири відділи-факультети: словесний історико-філологічний, етико-політичний юридичний, фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету 1805-1811 був професор російської словесності І.С.Рижський. У рік відкриття в ньому навчалося всього 65 студентів, а через 50 років — 492. Деякий час ректором Харківського університету був відомий український поет П.Гулак-Артемовський. На довгий час Харківський університет став осередком патріотичної думки. Тут були професорами І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, Д.Багалій. За 50 років Харківський університет підготував близько 3 тис. фахівців з різних галузей знань. У першій половині XIX ст. характер національно-культурного відродження на східноукраїнських землях багато в чому зумовлювався просвітницькою та аматорською діяльністю цього вищого навчального закладу.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Кремянецького ліцею див. на мал. вигляд, головного корпусу з боку Ботанічного саду. На думку імператора Миколи II, Київський університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим перш за все проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. У рік відкриття в університеті навчалося 62 студенти, через 20 років — 808. Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним з головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців. До 1861 р. університет закінчили 1542 чол. Його випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних рангів.

Третім університетом в Україні був Новоросійський в Одесі, заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В трьох університетах у кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилась обовязкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Україні й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, за рік — Ніжинський історико-філологічний інститут, Південно-російський технологічний інститут у Харкові 1885, Київський політехнічний інститут 1858, Вище гірниче училище в Катеринославі 1893 та ін.

На Західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут вперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання було скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М.Грушевський.

На Буковині університет засновано 1875 р. в Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнословянської мови та практичного богослівя.

. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище нині Національна гірнича академія України. На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський заснований 1661 р. і Чернівецький 1875 р. університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

42

Сталося так що в 20-50 роках XIX ст. історики здебільшого були одночасно й етнографами. Саме вони започаткували своєрідну етнографічно-романтичну течію в історіографії, яка пізніше стала називатися народницькою, оскільки її прихильники основною діючою силою в історії вважали народ і тому головним завданням історика ставили вивчення життя, діяльності, мови, культури, побуту і психології народних мас. До цих істориків належали І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш та ін.

З початку 40-х років XIX ст. розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Д. Іванішев, М. О. Максимович, В. Б. Антонович та ін.

Одним із видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров 1817-1885. Він займався історією як України, так і Росії, написав багато праць з історії України: Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії 1857 Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича 1881, Мазепа 1882, Мазепинці 1884 . Він один із перших у вітчизняній історіографії ,хто почав вивчати історію народу, його життя і рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови і культури

Одним з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антонович 1834-1908. Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років 1863-1880 головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів Архива Юго-Западной России з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік 1863, Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679-1716 pp. 1868, 1870, Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда 1877-1878, Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін., розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України.

Із своїх учнів Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. С Грушевський, Д. І. Багалій, М. В. Довнар-Запольський, В. Г. Ляскоронський, О. С Грушевський, О. М. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Ф. Біляшевський та ін. Зокрема, учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південно-руських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що школу Антоновича називають обласниками.

Найвидатнішим істориком, який підвів своєрідний підсумок розвитку української історіографії і створив наукову схему національної історії України, став Михайло Сергійович Грушевський 1866-1934. За час своєї наукової діяльності Грушевський написав близько двох тисяч праць з історії України, історії української літератури, етнографії, фольклору, соціології. Найзначнішими є його зведені, синтетичні історичні праці: Історія України-Руси т. 1 — 10 в 13 кн. 1898-1936, в якій історія України досліджується з давніх часів до 1658 p., Нарис історії українського народу 1904, Ілюстрована історія України 1911 -1917, Початки громадянства 1921, Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII ст. 1912, Історія української літератури т. 1-5, 1923- 1927 та ін.

Головною заслугою Грушевського перед українською історіографією є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми українського історичного процесу. Найбільш переконливо ця схема обґрунтована в статті Звичайна схема русскої історії й справа раціонального укладу історії східного словянства, опублікованій у 1904 р. Грушевський передусім визнав нераціональною загальноприйняту в російській історіографії історичну схему Карамзіна, Соловйова, Ключевського, Погодіна, за якою з часів Київської Руси розвивалася єдина общерусская історія, в якій українсько-руська народність виходить на арену історії лише в XV — XVI ст.Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою, основою історичного процесу вважав народ, народні маси.

43

43. Театральне мистецтво в Україні сягало коренями у сиву давнину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр — потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII — у першій половині XVIII століть, популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійного змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво.

Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: До цього часу, до зустрічі з Малоросійським театром, я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне — про ансамбль

М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них.

Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким Наталка Полтавка, Москаль-чарівник І. Котляревського, Сватання на Гончарівці, Шельменко-денщик Г. Квітки-Основяненка, Назар Стодоля Т. Шевченка, то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

Микола Садовський

Справжнє прізвище Миколи Садовського — Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напамять пєсу Наталка Полтавка. Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван Карпенко-Карий та Марко Кропивницький.

Панас Саксаганський

Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.

Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в Суєті Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік

44

44. ФРАНКО ІВАН 27.08.1856, с. Нагуєвичі, тепер Львівської обл. — 28.05.1916, м. Львів — поет, прозаїк, драматург, перекладач, багатогранний вчений, громадсько-політичний діяч.Народився в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському філософський факультет, Чернівецькому та Віденському університетах в останньому 1893 р. захистив дисертацію. Брав участь у роботі студентського Академічного гуртка Друг. Тричі увязнювався австрійською владою за небажаний для неї напрям громадсько-політичної діяльності. У 1887-1897 pp. працював у газеті Kurjer Lwowski. 1890 р. став одним із засновників радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну. Протягом 1894-1897 pp. редагував Житє і слово, в 1898-1906 pp. разом з М. Грушевським — Літературно-науковий вістник. За участю І. Франка видані альманахи Ватра, Веселка, Перший вінок, тижневики Народ і Хлібороб. Світоглядне еволюціонував від соціал-демократизму до українського самостійництва й соборництва. З 1908 р. різко погіршився стан здоровя. Похований на Личаківському кладовищі Львова. Його імям названа область — Івано-Франківська, Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні і за її рубежами. Почав творчість у гімназійні роки оригінальними поезіями й перекладами, увійшов на літературне поле молодим і невиробленим, дебютувавши у Друзі сонетом Народна пісня 1874. Підсумок своєї творчості перших 20 років І. Франко визначив так: Двадцять літ життя і праці — може, не так пильної, не так свідомої і суспільної, як би треба було, та все-таки, смію сказати, продиктованої щирим бажанням загального добра і поступу, щирою любовю до рідного народу і рідного краю. І. Франко — митець титанічної праці. Видані 50 томів є лише половиною творчого доробку. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 — перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів. Ще більше вражають масштаби інтересів, творчих шукань, ідейно-естетичних від­криттів: в обсязі його творчої обсервації — народ, характер і доля різних поколінь, верств, літературних традицій України, а водночас — історія і доля людства, переклади творчості найвидатніших митців світової літератури. Крім української, писав також польською, німецькою, іншими мовами.Не менш вагома роль І. Франка як фольклориста, літературного критика, історика й теоретика мистецтва, перекладача, публіциста. За свідченням письменника, ще в шкільні роки він зібрав більш як 800 народних пісень. Пізніше збирав і аналізував український фольклор у системі загальнословянських і світових контактів, що допомогло йому у відкритті не тільки суті народності письменників, як-от Т. Шевченка, а й праджерел та суті української художньої системи, які І. Франко відносив до язичницької доби Київської Русі. Праця Студії над українськими народними піснями надрукована в Записках Наукового товариства ім. Шевченка, видана окремою книжкою 1913 р. і досі залишається настільною книгою для українських фольклористів. Як і народ, І. Франко є людиною трагічної долі, як і він, належить до верховіть вселюдського генія.

45

45. Участь Куліша в літературному процесі Західної України 1860-х рр. була багатоплановою й у цілому поділялася на два етапи. Перший — основянського періоду — повязаний зі становленням у Галичині літературного руху молодорусинів, зорієнтованого на художньо-естетичні й мовно-правописні надбання східноукраїнського письменства ХІХ ст. Другий етап — постваршавського періоду 1869-1871 рр. — характеризується далекосяжним амбітним і кінець-кінцем неуспішним наміром посісти в ньому ключове місце, скоригувати його розвиток, втіливши свою культурницьку програму. Проміжним етапом треба вважати період варшавської служби Куліша, коли його погляди концептуалізувалися відбувся виток в інтелектуальній біографії і його перцепція русофільської культурної парадигми від фази часткового прийняття перейшла до повного заперечення.

Основна прикмета Кулішевої діяльності в галицькому культурному середовищі — її ідеологічний характер. Куліш переймався в Галичині не тільки й не так розвитком літератури як тексту, художньо оформленого українського слова, що має естетичну самоцінність, як ставив масштабнішу мету: засобами красного письменства й ширше — усіма можливими культурницькими засобами поєднати Західну і Східну Україну в одне національне тіло, утвердити свою історіософію, створити умови для культурної інкорпорації України в Європу.

Загальноєвропейське захоплення романтизмом сприяло українському відродженню, пожвавленню національного руху. Особлива роль у такому процесі належала культурним діячам Слобідської України, які на початку XIX ст. почали активно видавати українські книжки, звертатися до народних джерел. Започаткували новий рух харківяни і полтавці. У Харкові створюється громада літераторів, публіцистів, істориків, етнографів: Гулак-Ар-темовський, Квітка-Основяненко, Срезневський, Рославський, Лукянович, Метлинський, Кухаренко, Корсунь, Петренко, Корнецький, Писаревський та ін. Важливо зазначити, що вирішенню проблем національного відродження тоді сприяла діяльність вчених Харківського, а згодом і Київського університетів. Серед української інтелігенції саме кирило-мефодіївці піднімають рівень творчості до зразків європейської культури і науки. Тоді визначне місце в середовищі інтелігенції займає Пантелеймон Куліш 1819 1897. Своєрідною спробою утвердження української ідеї стала його так звана хутірна філософія. Поняття хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір як духовно-етнічний комплекс ототожнюється з поняттям культура. Хутір — антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація городська культура негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, але взагалі не проти технічного прогресу і досягнень західної цивілізації, заперечує лише її прояви, що руйнують національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне широко залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного словянського світу. Соціокультурні запозичення — важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша співпадає з позицією Тараса Шевченка, яскравим виразом якої є слова: І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь.

46

У 20-х р. активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), заснована у 1918 р. Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала не в Харкові, тодішній столиці, а у Києві, що давало можливість певний час уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922-1928 рр. - видатний природознавець В. Липський, а в 1928-1930 рр. - академік Д. Заболотний.

В Академії розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено інститут української мови для розробки термінології в різних галузях науки.

У галузі історичної науки працювали відомі вже вчені Д. І. Яворницький, А. Ю. Кримський, Д. І. Багалій, з 1924 р. повернувся з еміграції М. С. Грушевський, перу якого належить більше тисячі наукових праць.

Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізики і математики. Д. О. Граве, М. М. Крилів та М. М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки. Розробками з теорії фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому певний час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене ядро атома.

Талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк проводив дослідження з теорії космічних польотів. У 1929 р. за ініціативою Є. О. Патона було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Вперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу застосували на будівництві Дніпрогесу та Магнітки.

У галузі охорони здоров'я працювали Д. К. Заболотний, М. Ф. Гамалія, Ф. Г. Яновський, М. Д. Стражеско, В. Я. Данилевсь-кий, П. М. Буйко, П. І. Баранник, В. П. Комісаренко.

Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Сапєгін, В. Я. Юр'єв, М. Г. Холодний виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільське господарство науково обґрунтовані сівозміни.

Успіхи українських вчених були б значнішими, якби не репресії, яких вони зазнають з початку 30-х років. Після припинення українізації в грудні 1932 року майже всі мовознавчі праці (в тому числі правопис 1928 р.) в Україні були визнані "націоналістичними" і вилучені з наукового вжитку.

46.У досліджуваний період значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах — наукові товариства різного профілю. Вони обєднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. Європейська традиція організації науки з пошаною ставиться до наукових товариств та їх діяльності, вбачаючи в них уособлення академічної автономії й свободи. Точка зору керівників радянської держави докорінно відрізнялася.22 червня 1922 р. колегія Головпрофосу вирішила впорядкувати роботу наукових товариств, ухваливши положення про їх діяльність. Згідно цього документу в усіх місцевостях УСРР, де існували для цього необхідні умови, мали утворюватися наукові й науково-технічні товариства з метою взаємного обміну здобутими наслідками досліджень, розробки наукових питань й розповсюдження наукових знань.

Наукове товариство при камянець-подільському ІНО.2.

Товариство дослідників природи.3.

Подільське відділення Всеукраїнського агрономічного товариства Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. Зявився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення лабораторним шляхом чисто пролетарської культури, яка відповідала б пролетарській психіці. В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських

47

47. В українській культурі зламу ХІХ-ХХ ст. визначальну роль відігравала література. Література того часу в Україні позначена різким розмежуванням різних течій і груп, обумовленим гострою ідейно-політичною боротьбою. Тяглість літературно-мистецького процесу виявилася в тому, що в ньому, поряд з критичним реалізмом. народжуються і розвиваються нові риси лірико-філософського осмислення життєвих явищ, поглиблений психологізм, художньо осмислюється феномен людини як цілісне явище Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Михайло Яцків, Володимир Винниченко. Але, внаслідок штучних, навязаних російською імперією перешкод у природному розвиткові мови як виразу національної культури, національно свідомий прошарок української мистецької та наукової інтелігенції, знайомий з культурою тогочасної Європи, складав лише тонку верству серед широких народних, переважно селянських мас, в середовищі яких панувала традиційна народна культура.

Саме сфера культури була тією сферою, де формувалася національна самосвідомість. Микита Шаповал М. Сріблянський, основоположник української соціологічної науки сформував вимогу кваліфікованої культури як умови життєздатності нації. Вихід української мови на рівень мови професійної культури і науки був підготовлений працею Б. Грінченка Українська граматика, Рідне слово, графікою Г. Нарбута Українська абетка, діяльністю товариств писемності, Просвіти, Руського педагогічного товариства, НТШ та особливо його багатолітнього голови, визначного історика М. Грушевського, Д. Яворницького, І. Франка, В. Гнатюка і Ф. Колесси.

Український авангард 1900-1910-х років створив власну систему, яка стала програмою творчих пошуків часу, з багатовимірністю авторських моделей світу, багатошаровістю змістів, поліфонізмом стилів. Митці групи Молода Муза 1906 Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, С. Чарнецький, О. Луцький, С. Людкевич, скульптор М. Паращук проголошували гасла мистецтво заради мистецтва, збагачення мови мистецтв, творчої трансформації здобутків модерних європейських течій. Космічним пориванням означені твори наддніпрянців М. Вороного, А. Кримського, М. Філянського, Х. Алчевської, О. Кандиби, Гр. Чупринки Українська хата — група і журнал, 1906. Таким чином, українська культура 1890-1910-х рр. відкриває нові художні обрії, долає народницький позитивізм і нормативність, переносить акценти з обєктивних реалій навколишнього середовища на внутрішній ідеально-духовний світ буття людини, що виявилося в освоєнні нових європейських стилістичних напрямків та течій — неоромантизму, модерну, експресіонізму, символізму, кубофутуризму, конструктивізму

До авангардного крила в українському мистецтві належав режисер Л. Курбас, художники Меллер, Хвостенко-Хвостов, О. Богомазов, М. Бойчук, М. Семенко, А. Петрицький. Серед течій українського модерну — символізм сформувався у 1917-1919 рр, Літературно-критичний альманах, Музагет — представлений у творчості раннього П. Тичини, Є. Плужника, Д. Загула, Я. Савченка. Символісти пізніше відійшли від цього напряму і пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої і звучної мови. Ультралівизна українських футуристів смерть минулому мистецтву з її відданістю динаміці нового життя спричинила появу творів, сповнених революційною романтикою М. Семенко, ревфут-поеми Тов. Сонце, Весна, Степ. Львівські молоді парафутуристи заснували 1927 р. інтелектуальний блок Молодої Всеукраїнської Генерації ІНТЕБМОВСЕГІЇ, спираючись у творчості на спадщину українських і європейських неоромантиків А. Рембо, символізм П. Тичини. Крім футуристів, революційно-романтичну тему плекали неоромантики В. Сосюра Червона зима, В. Еллан-Блакитний Удари молота і серця, П. Тичина В космічному оркестрі, М. Бажан, Ю. Яновський, поет моря.

48

49

49. Освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство Геть неписьменність!, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка.

У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова 1-4 класи, семирічна 1-7 класів і середня десятирічна. Була введена обовязкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта професійні училища і технікуми. Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 р., робітничих факультетів, заснованих в 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 р. відновили університети. У 1938 р. в Україні було майже 130 вузів з числом студентів 124 тисячі. Серед нових вузів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 р. гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим імям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал Україна, Наукові збірники історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоровя і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи М.Стражеско кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія, Ф.Яновського туберкульоз, захворювання нирок, офтальмологічна школа В.Філатова

50

50. У 1916 р. Л.Курбас став організатором Молодого театру у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М.Заньковецька на пропозицію переїхати у Росію для того, щоб зробити карєру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її покидати.Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою Кийдрамте Київський драматичний театр трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.Лесь Курбас був засновником спочатку політичного 1922-1926, а потім і філософського 1926-1933 театру в Україні. У виставах свого філософського театру Березіль Харків Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.Лесь Курбас і березільці знайшли свого драматурга, пєси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його пєсою, що побачила світло рампи на сцені театру Березіль, стала Комуна у степах Київ. Творча співпраця тривала і в Харкові.

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу — на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських інтелігентів і інтелектуалів, на честь ювілею Великої Жовтневої революції було розстріляно. Лесь Курбас — фігура світового контексту, він — один з лідерів українського Розстріляного Відродження.

51

51. Народився Микола Григорович Фітільов таке справжнє прізвище письменника 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.Цикли памфлетів М. Хвильового Камо грядеши, Думки проти течії, Апологети писаризму, полемічний трактат Україна чи Малоросія сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні 1925-1928 pp.. Ці публіцистичні твори а також його роман Вальдшнепи викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми.Перші поетичні збірки М. Хвильового — Молодість 1921, Досвітні симфонії 1922, поема В електричний вік 1921, які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців С. Єфремов, Ол. Дорошкевич, але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням. Збірка його прозових творів Сині етюди 1923 стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели Я Романтика — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в імя абстрактної ідеї, в імя доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.

Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, українському буржуазному націоналізмі, намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської. В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.

52

52. Літературна дискусія 1925-1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового Про сатану в бочці або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян, яка була спрямована проти низькопробної червоної графоманії.Активну участь у дискусії взяли літературні організації Гарт, Плуг, Ланка-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового Апологети писаризму, Україна чи Малоросія, Думки проти течії, Миколи Зерова До джерел. Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928 р. Дискусія мала також політичний аспект, літературна критика використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після зречення Миколи Хвильового і саморозпуску ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.Літературні угруповання в Україні 20-х років XX століття. Пошуки митцями слова шляхів розвитку літератури XX століття породили різноманітні стильові течії у зображенні нової доби, а також обєднали близьких за поглядами письменників у літературні організації: Плуг, Гарт, Аспанфуг, ВАПЛІТЕ, МАРС, ВУСПП та інші. Пристрасні полеміки про погляди на творчу особистість та її твори вирували в літературному житті України. Яким має бути мистецтво, про що і як писати, на що орієнтуватись. На ці питання, що були предметом літературної дискусії 1925-1928 років, шукали відповіді літератори. Літературні принципи Миколи Хвильового. М. Хвильовий у циклі памфлетів Камо грядеши, Думки проти течії, Апологети писаризму, Україна чи Малоросія висловив свої думки щодо розвитку української літератури XX століття. Один із основних літературних принципів — це високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка письменника, бо без цього політична правильність — ніщо. М. Хвильовий виступав за орієнтацію на кращі зразки європейського мистецтва, науки, філософської думки і застерігав від російського культурного впливу, що спонукає українських письменників до копіювання. М. Хвильовий запропонував назву нового творчого методу 20-х років — романтика вітаїзму, тобто життєстверджуючий романтизм.

III. Доля М. Хвильового — трагедія знівечених ідеалів. Відданий революції, пристрасний романтик світлої комуни майбутнього став свідком того, як благородна ідея обернулася чорною реальністю: арешти, чистки, сфарибковані суди, репресії. Що відбувалося М. Хвильовий не знаходив відповіді на ці питання і не бачив виходу, тому так трагічно обірвалося його життя 13 травня 1933 року.

53

53. Досягнення і втрати укр.. культури 30 р. 20 ст. У 30 р. відбувається деморалізація і дегуманізація мистецтва. Втрати митців: М.Хвильовий, В. Підмогильний, Л.Курбас. Чорною хвилею у мистецтві позначилась 2 світова війна. Найголовніша тематика — патріотична, робиться акцент на цінностях, подвиг народу, отчій поріг, Сталін — батько всіх народів. Опубліковані такі твори: П.Тичина Ми йдемо на бій, Похорон друга, М. Рильський Слово про рідну матір, Яновський Земля батьків, О.Вишня Зенітка. Серед композиторів заявив А. Штогаренко кантата — симфонія Україна моя на вірші Малишко і Рильського. Довженко Ук. В огні, де намагався обєктивно показати причини і втрати 2 світовій війні. Війна позначилась і в архітектурі міст. Почалися погромні компанії проти письменників М.Рильського, Ю.Яновського, Сосюри. В мистецтві культивується метод соціалістичного реалізму, основою якого було зображено патріотичного герою. В мистецтві спостерігається ознаки запустіння і безчестя. Зявляється опера Данькевича Богдан Хмельницький, Жуковського Від усього серця. Зростає кількість укр.. театральних колективів. В укр.. архітектурі виникла нова хвиля функціоналізму, основна увага — побудова житла. Образотворче мистецтво представлене нефольклорним напрямом у творчості І. Марчука, О. Стецька, В. Пасивенко.

54

54.Православна церква Укр. У 1917-1921 р. 20_ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. На шляху його, однак, постійно виникали все міцніші політичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви 1919 р., в основу якого було покладено ленінський декрет 1918 р. Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності української православної церкви від російської на Всеукраїнському православному церковному соборі в Києві жовтень 1921 проголосили створення Української автокефальної тобто самоврядної православної церкви УАПЦ. Автокефалісти утворили власну церковну ієрархію, використавши неканонічний для традиційного православя спосіб висвячення єпископів хіротонії: покладання віруючими рук на голови один одному, а, врешті-решт, на голову тому, кого висвячували.Це було зроблено тому, що російські православні єпископи не стали б висвячувати ієрархів нової церкви. Хіротонія відбулася в Софійському соборі наприкінці 1921 р.; першим єпископом УАПЦ став колишній протоієрей Василь Липківський. Інших єпископів висвячував уже він сам, одержавши від собору повноваження. Порушення автокефалістами традиції архієрейського рукоположення зазнало різкої критики з боку служителів та віруючих інших церков, передусім, Російської православної. Але з середини 20_х рр. приріст кількості прихильників УАПЦ та її вага почали зменшуватися. Це було повязано з масованою атеїстичною пропагандою, ідеологічним тиском з боку влади. Водночас, панівні кола побоювались, що УАПЦ зможе стати чинником загальнонаціональної консолідації на антибільшовицьких засадах. Ці події стали початком кінця автокефальної церкви в УРСР.

55

55.Українізація 20 р.. як соціокультурний процес Перемога у кривавій громадянській війні дозволила радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери. Угруповання, що виступали під прапором пролеткульту, відкидали принципи спадкоємності в культурі. 9 березня 1919 р. тимчасовий робітничо_селянський уряд України прийняв постано_ ву Про обовязкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України, яка не була виконана з огляду на обєктивні умови. Директива стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності в республіці і вільний розвиток української мови і культури, але вільний у розумінні класовому. Напівукраїнізація, і без того досить куца, нейтралізувалася негативним ставленням до національної інтелігенції, яка характеризувалася як українська контрреволюція.Надрукована в 1920 р. стаття М. Скрипника Донбас і Україна поклала початок широкомасштабному здійсненню українізації. Зявлялися наукові видання українською мовою; попри перешкоди, діяли Просвіти, в школах викладалася українська мова. Політика українізації давала певні позитивні наслідки. Існували національна преса, книговидавництво. Тільки в Києві протягом 20_х р. було відкрито інститути єврейської культури, польської, Польський педагогічний інститут, технікум. На середину 20_х р. українці в педагогічних ВНЗ становили більше половини всіх студентів. Українізація, запропонована офіційними владними структурами, була придатна для апарату управління. Безпосереднього впливу на загальне національно_культурне відродження України вона не справляла, але давала свободу дій тим партійцям, які були зацікавлені в піднесенні національної культури. Під час літературної дискусії 1925_1928 рр. з надр агітпропвідділу ЦК КПбУ,очолюваного А. Хвилею, виринув так званий хвильовізм. Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах НЕПу. Під впливом далеких від літератури чинників дискусія дедалі більше перетворювалася на політичну, причому керівники КПбУ виступали в ній за жорстку регламентацію і партійний контроль, створення єдиної, спільної для всіх письменницької організації. Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури. Одночасно процес українізації ніс на собі відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізації культурної сфери, применшення значення самостійності, автономії духовного життя.

56

56.Внесок О.Довженка у розвиток укр.. худж. Культури Складність суспільно-політичного життя кінця XIX — початку XX ст., гостра ідейно-політична боротьба, в якій зіткнулися різні антагоністичні сили суспільства, зумовили різке розмежування письменницьких сил, появу різних течій та груп. Значна роль у становленні українського кіно, належала О. Довженку. Він почав працювати кінорежисером на Одеській кіностудії з 1928 р. В історії українського й світового кіно почесне місце посідають його фільми Звенигора, Арсенал, Земля. В 1958 р. на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі кінофільм Земля занесено до почесного списку 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів. О. Довженко став засновником поетичного напрямку в світовому кіномистецтві. Його стрічки Арсенал, Звенигора, Земля передають багатоплановість їх сюжетної побудови, філософію життя, яскраву поетичну образність, їх романтичну спрямованість. Значна роль у них надавалася поетичному вимислу, художній інтуїції, фантазії і прагненню митця до ідеалу. Популярності набула документальна стрічка Битва за нашу Радянську Україну, створена під керівництвом О.Довженка 1943 р.. Одночасно О. Довженко написав кіноповість Україна в огні, в якій спробував обєктивно дослідити причини поразок червоних військ на першому етапі війни. Але з ініціативи Сталіна концепція фільму була рознесена вщент, правдивий фільм про Вітчизняну війну не зявився.

57

57. Укр.культура періоду хрущовської відлиги. Рух шістдесятників. Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в Литературной газете статті О.Довженка Мистецтво живопису і сучасність. У ній містився заклик розширювати творчі межі соціалістичного реалізму. Він сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку. Політична відлига привела до нової хвилі українізації. Знову було відкрито поставлено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Період відлиги був характерний і певним відновленням історичної справедливості — поверненням українській культурі імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Відлига породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби Інтернаціоналізм чи русифікація. Шістдесятники представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших увязнено. Внаслідок важких табірних умов померли в увязненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика. Певні позитивні, але повільні зрушення були й у системі гуманітарних наук: зокрема, спостерігалось піднесення українознавчих дисциплін. Багато важила в цьому контексті українофільська орієнтація секретаря ЦК КПУ тих років П. Шелеста, який певним чином скеровував лівацькі прояви комуністичної ідеології. Культура 1970-90-х рр. З поч. 1970-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір.

58

Стан і проблеми народного мистецтва на сучасному етапі

Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку. Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти: - формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особ_ ливостям і узгоджувалась із законодавством про неприбуткові організації як серцеви_ ною такого законодавства реорганізацію державних та регіональних інституцій, які донині керували культурою, аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності

- реорганізаціяю майнових та фінансово_господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову третього сектора суспільного виробництва

- заохочення недержавних, незалежних культурно_мистецьких організацій спілок, фундацій, професійних гільдій, творчих колективів, які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно_пра_ вових форм її існування

- гуманізацію культурного життя і, передусім, у сфері освіти та науки - створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, націо_ нальної культурно_мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспро_ можність, не допустити нової культурної колонізації України. Таким чином, ми стоїмо наразі на порозі великих зрушень у розвитку української культури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду,розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стає зрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу, включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення завдань духовного оновлення країни. Незважаючи на серйозні проблеми і згадані негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у загальнолюдській цивілізації.

59

59. Співучасть України у міжнародному культурному житті В останні роки посилились міжнародні контакти укр..митців. Численні виступи укр..виконавських колективів, виставки творів з колекцій провідних укр.. музеїв, експозиції укр..художників сприяють зміцненню міжнародного авторитету України. Укр..митці брали участь у багатьох міжнародних кіно та театральних фестивалях, зокрема, Венеціанському бієнале, Берлінському кінофестивалі. Співробітництво в галузі культури з іноземними державами здійснюється не тільки на двосторонній, але й на багатосторонній основі — в рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна — СНД, ГУУАМ, Ради Европи, ЮНЕСКО. Мінкультури бере участь у розробці Конвенції ЮНЕСКО про захист культурного різноманіття. Представники України постійно беруть участь у різноманітних міжнародних заходах з обговорення питань культурного розвитку, зокрема, у зустрічах міністрів культури, у проведенні симпозіумів, колоквіумів, конференцій. Більшу роль у міжнародних культурних звязках України нині відіграють сучасна популярна культура, шоу-бізнес. Перемога на Євробаченні-2004 укр.. співачки Руслани показала важливість успіхів на міжнародних музичних форумах не лише підвищення позитивного іміджу України та й для зростання престижності національної культури.

60

60.Проблеми культурного відродження в умовах державної незалежності Культурне відродження українського народу зараз звучить досить актуально. Однак існує чимало проблем на цьому шляху. Спробуємо зясувати їх характер та походження. Сьогоднiшнiй день характеризується продовженням господарчої кризи, бiльш та менш успiшними спробами реформ, i водночас — дальшим перебiгом процесiв глибинної трансформацiї господарчого та суспільного життя на нових засадах. Неподоланий спад виробництва, бюджетний дефiцит, приховане та явне безробiття — все це має й iншу сторону: змiцнення ефективних виробникiв при вимираннi неперспективних, зростання дiлової iнiцiативностi та господарчої самостiйнiстi дедалi бiльшої частини населення, дедалi вiдкритiший характер нашого суспiльства щодо зовнiшнього свiту. Подiбнi суперечливi явища спостерiгаються й у культурнiй сферi. Фактично держава та органи мiсцевого самоврядування й нинi керуються переважно засадами адмiнiстративного управлiння та бюджетного утримання тих її закладiв, що перебувають у державнiй та комунальнiй власностi. Одначе стара система правових, фiнансово-господарчих, адмiнiстративних механiзмiв, побудована на цих засадах, нинi фактично зруйнована, а нову ще тільки належить сформувати. Останнє десятилiття горбачовська пребудова та першi роки української нзалежностi характеризувалися, з одного боку, застоєм i навiть симптомами розкладу традицiйної централiзованої, одержавленої галузi культури, спричиненими глибокою економiчною кризою держава уже не в змозi утримувати iнфраструктуру культури хоча б на колишньому рiвнi, не кажучи про її розвиток та помiтним збайдужiнням посткомунiстичних правлячих елiт до культури як полiтичного чинника, як засоба iдеологiчної обробки населення. Отже, як видно, існує чимало проблем культурного відродження України, однак це ні в якому разі не має стояти на перешкоді культурного розвитку українського народу та народів, які мешкають на території України.

61

Традиції і новаторство в українській художній культурі 20 ст. Кінець ХІХ — початок ХХ ст. — один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури. Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст. — явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських у тому числі й словянських літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму. Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових жанрів — або завдяки новим технічним можливостям кінематограф — більше ста років тому, компютерна графіка — в наші дні, або внаслідок іншого переломлення традиційних наприклад, концептуальне мистецтво, коли в картинах зображення заміняють написи. Вже не можна знайти минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв. Серйозні дискусії повязані з трактуванням місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX столітті серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом змінити життя на краще і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві виникає тенденція перетворення його на елітарне мистецтво для обраних, посвячених. На початку XX ст. в сфері художньої творчості — у літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві — виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном модернізм модерн — новий. У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису — очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Обєднує їх насамперед авангардизм — розрив з визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого — тон і спрямованість протесту. Переворот, який відбувся в ХХ столітті в архітектурі, полягає не просто у появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція цього виду творчості. Досі при проектуванні на першому плані стояли завдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням архітектури стає найбільш раціональне вирішення практичних, функціональних завдань. Така зміна систем цінностей сталася не відразу.В архітектурі, як і в живописі, літературі, музиці, пошуки нового стилю почалися на рубежі століть у рамках модернізму. Спочатку вони були вираженням ідейного протесту проти колишніх форм і відстоюванням права на індивідуальну творчість. Авангардизм полягав у чисто зовнішньому спрощенні форм, відмові від традиційних декоративних прикрас, матеріалів.

62

62. Культурний доробок українців діаспори 19-20 ст. Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних ук-раїнських поетів здобув Олег Ольжич справжнє прізвище — Кан-диба 1907-1944, який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета — Олександра Олеся 1878-1944. В теат-ральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк. Розвиток людської цивілізації завжди супроводжувався міграційними процесами племен, народів, держав, окремих особистостей. З ретроспективи часу міграція є об’єктивним процесом, але у кожній конкретній ситуації має суб’єктивні причини. Загальновідомий і незаперечний факт циклічного розвитку природи впливає і керує еволюцією людського суспільства. Тривалий час вирізблюється, виформовується, вишліфовується певна національна формація зі своєю унікальною культурою, але досягнувши апогею неминуче наштовхується на ті чи інші кризові явища, які і спонукають до більш чи менш масових переміщень народів. Найбільш частими причинами таких міграцій були історичні, соціальні, економічні, політичні, релігійні катаклізми. Не стали виключенням у цих процесах й українці. Поява емігрантів з України сягає сивої давнини., Вони залишили помітний слід у культурі тодішньої Європи. Згадаймо просвітителя ХV cт. Юрія Дрогобича, філософа, астронома, медика, ректора Болонського університету в Італії, знамениту Конституцію Пилипа Орлика, чи героїчного козака і першовідкривача кави на європейському континенті Юрія Кульчицького, або блискучого вченого Миклухо-Маклая. Особливе місце у світовій науці належить Сергію Подолинському, який розв’язує складну проблему різноманітності перебігу енергетичних процесів у живій і неживій природі. Започаткована Сергієм Подолинським та продовжена Володимиром Вернадським і Миколою Руденком школа фізичної економії досі не має аналогів, що дозволяє вважати її новітньою науковою школою світового рівня.

Празька гілка. Особливо плідною була діяльність української діаспори у самому серці Європи Празі. Після поразки визвольних змагань згідно зі статистикою близько 22 тис. української інтелігенції, політичних та громадських діячів знайшли свій притулок у Чехо-словаччині, президент якої Томаш Масарик, великий гуманіст і демократ, виявив до неї надзвичайну прихильність і дружелюбність. Він особисто знав чільних українських політиків і вчених, зокрема президента УНР Михайла Грушевського, професора Карлового університету у Празі Івана Горбачевського (його ректора у 1902-1903 рр.), професора україністики Карлового університету у Празі Олександра Колессу. У надзвичайно стислий термін на чеських теренах була організована низка національних високих шкіл. Успіх цієї важливої справи значною мірою забезпечив Український Громадський Комітет, заснований у Празі у 1921 р., який став головним осередком культурно-національного життя українських емігрантів за кордоном.

Головною науковою і навчальною установою у міжвоєнний період був Український вільний університет (УВУ), заснований у січні 1921 р. у Відні і за сприяння Чехословацького уряду перенесений у жовтні цього ж року до Праги, яка стала у цей період найпотужнішим осередком українських учених за межами України.4 За браком часу називатимемо лише основні наукові і навчальні інституції, визначних діячів науки і культури та основні їхні досягнення. Ось головні з них:

Український Вільний Університет , Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова , Українська Господарська Академія в м. Подєбради, Українська Студія пластичного мистецтва, Український Академічний Комітет, Українське Історико-Філологічне Товариство, Українське товариство книголюбів, Музей Визвольної боротьби України, Українська гімназія в м. Ржевніце поблизу Праги, низка українських видавництв і друкарень та ін. Всього за два десятиліття було створено 180 видань.

Унікальним за масштабами став факт заснування 28 травня 1925 р. Музею Визвольної Боротьби України, в якому були організовані такі відділи: військовий, табірного життя воєнного і післявоєнного періоду, архівів Союзу Визволення України, політично-дипломатичний, еміграційний, академічної праці й студентського життя за кордоном, театрально-мистецький, хоровий та музичний, сокільського та січового руху, видавництва, періодики та інші. Українському музеєві у Празі було пожертвовано з різних частин світу і України понад 700 тисяч матеріалів. Головою музею, його ідеологом і натхненником до 1935 року був Іван Горбачевський. З 1930 р. Товариство “Музей Визвольної Боротьби України” увійшло до складу Українського Академічного Комітету у Празі й таким чином за посередництвом Міжнародної Комісії для інтелектуальної співпраці при Лізі Націй вступило у духовний обмін з науковими установами цілого світу. Музей став важливим осередком культурного життя української Праги і головним центром збереження пам’яток історії, культури й мистецтва української еміграції усього світу. Він працював виключно на доброчинних засадах і був закритий під тиском комуністичного режиму у 1948 році.

У 1922 р. було засновано Центральний Союз Українського Студентства у Празі, який став всеохоплюючою молодіжною українською організацією у чужоземному світі. Ініціатором і одним із членів-засновників її стало Українське Академічне Товариство “Січ” у Відні (1868-1947).

Отже, Прага міжвоєнного періоду стала тим інтелектуальним і творчим тлом, на якому формувалася українська національна ідея. У цей період відбувався інтенсивний творчий діалог між українською інтелігенцією по лінії Прага-Париж, Прага-Краків, Прага-Берлін, Прага-Відень, Прага-Варшава і ,безперечно, з побратимами, насамперед Києва, Львова, Харкова.

Феномен празької української еміграції полягає у системності організації науки і освіти, яка дала можливість створити низку так званих празьких шкіл: поетичну , археологічну , історичну, мистецьку. Зокрема, до празької археологічної школи належали такі відомі археологи як Ярослав Пастернак, Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Олег Кандиба-Ольжич, Іван Борковський. Варто наголосити на науковій діяльності Івана Борковського, який вагому частину свого творчого життя присвятив вивченню Праги і її околиць. Довголітні дослідження Празького граду були узагальнені вченим у докторській дисертації “Празький град у світлі нових досліджень”, яку він захистив у 1961 р. в Інституті археології Чехословацької Академії наук.6 Дивовижною є праця надзвичайно обдарованої особистості – Олега Кандиби-Ольжича, який за своє коротке життя (36 р.) став блискучим поетом, видатним археологом, відомим громадсько-політичним діячем, поліглотом (знав дев’ять європейських мов). Його археологічні дослідження стосувалися трипільської культури. Відкрита чехом Вікентієм Хвойкою на Україні наприкінці ХІХ ст. вона у 20-30 рр. ХХ ст. ставала видатним явищем європейської археології. Великою мірою, окрім суто наукового інтересу, Кандиба бачив у вивченні трипільської культури (причетність якої до основ давньоукраїнської історії визнавали більшість її дослідників) певний патріотичний обов’язок. Олег Кандиба співпрацював з американськими науковими установами: Гарвардським університетом, Музеською школою передісторичних дослідів, читав американським студентам лекції з європейської археології. Олег Кандиба був одним із кращих знавців європейського енеоліту, зокрема трипільської культури, хоча сам вважав, що його справжнє покликання – поезія.В Празі творила ціла плеяда знаменитих поетів, серед яких: Олександр Олесь, Євген Маланюк, Юрій Дараган, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз, Олена Теліга.

Помітний внесок в музичну культуру того часу здійснили відомі теоретики музики Федір Стешко і Василь Барвінський, композитори Нестор Нижанківський і Федір Якименко ( брат композитора Якова Степового), Віра Березовська. Тут творила модерну європейську музику перша українська жінка композитор Стефанія Туркевич. Не можна не згадати відому родину Колесс: Філарета Колессу, Олександра Колессу і Миколу Колессу, життя і творчість яких були тісно пов’язані з Прагою.

На перехресті західноєвропейських культур у міжвоєнній Празі повстала ціла колонія українських митців, творчість яких мала великий резонанс у чеських мистецьких колах. Особливо це стосується празької групи графіків, насамперед Віктора Цимбала, Роберта Лісовського, Січинського, Бутовича, К.Антонович, Г. Мазепи, Юрія Вовка. Тут навчались також Петро Холодний Молодший, Степан Колядинський, Євген Норман. Довгий час працювали і творили Іван Кулець, Михайло Брянський, Іван Мозолевський, Василь Хмелюк, Онуфрій Пастернак та ще десятки імен. Надзвичайно важлива подія сталася у 1998 р. – працівники Слов’янської Бібліотеки у Празі, опрацьовуючи так звані “засекречені фонди”, виявили понад 1000 творів 68 митців українського графічного мистецтва, що були колись власністю Музею Визвольної Боротьби України і вважались назавжди втраченими. Їх у максимально короткий термін опрацювала і закаталогізувала мистецтвознавець із Праги Оксана Пеленська.

Слід наголосити, що українські вчені, митці, письменники в міжвоєнній Празі творили не на марґінесі, а часто ставали гордістю і чеського народу. Зокрема, Іван Горбачевський заклав основи чеської біохімії, заснував празький Інститут лікарської хімії, а Іван Пулюй створив кафедру електротехніки у Празькій політехніці, якою керував до кінця свого життя. Тут плідно творив світової слави філософ, історик культури й літератури, славіст Дмитро Чижевський, а гордістю української історіографії стали Олександр Шульгин, Семен Наріжний, Федір Слісаренко, Степан Віднянський. В музеях Чехії і Словаччини знаходяться сотні картин українських художників, які за оцінками мистецтвознавців є вагомим внеском у європейський авангард першої половини XX століття.

63

Велесова книга видатна памятка культури стародавніх словян.

Це памятник древнєруського письма IX сторіччя. За описом очевидців, це 35 березових дощечок розміром 22 на 38 сантиметрів. В верхній частині вони звязувались ремінцями, протягнутими через отвори. Поверхня дощечок пошкрябана чи то випалена письменами, подібними кирилиці. Зміст тексту відтворює історію словянських племен. Описуються події, які відбувались задовго до Різдва Христового, а також в часи Володимира Великого. На гадку вчених, ці письмена новгородського виникнення. Знайдені вони були в 1919 році офіцером — білогвардійцем Д. Ізанбеком в маєтку князів Задонських, в Великому Бурлуку є ще одна версія щодо місця знахідки — поміщицька садиба під Орлом. В кінці громадянської війни А.Ізанбек вивіз таблички з письменами закордон, де Ю.Миролюбовим були зроблені з них копії. А оригінал щез після смерті А.Ізанбека в 1941 році. Велесова Книга — це збірка міфів, легенд, дум, епічних творів. Починається книга описом подій, які відбулися задовго до нашої ери — на дощечках записана розповідь про пересування словянських племен, про те, що на території України в V тисячолітті до нашої ери жив осідлий хліборобський народ арійського походження, тобто, брав свій початок від міфічного праотця Арія Ора — батька Кия, Щека і Хорива, розповідається про битви з готами, гунами, аварами, про походження родів древлян, кривичів, полян, сіверян, русів. В тексті часто згадується імя Бога тварин Велеса, тому книга і одержала назву Велесова.

64

Реформи Володимира Великого,їх соціально — політичне, військове і культурне значення

Адміністративна — суть полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися 12 синам князя, та наближеним людям. Зробив територіальний поділ земель. Військова — спрямована на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення влади князя. Роздавав земельні наділи, зобовязуючи їх до військової служби. Релігійна — культ Перуна, потім в 988 р запровадження християнства. Грошова — карбував золоті та срібні монети златники.

65

65. Освіта в Київській Русі : здобутки, проблеми

Поява власної писемності мала надзвичайно важливе значення для розвитку східнословянської спільноти. Збереглися повідомлення про те, що в XI ст. східні словяни мали власну писемність, або руські письмена.Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типуЮ школа книжного вчення, світська школа домашнього навчання. Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку мистецтва сприяло заснування при храмах, монастирях бібліотек. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі. Книгописні майстерні стали фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література.

66

66. Руська правда — видатний документ правової культури часів Київської Русі.

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних словянських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з 13-18 ст. Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоровя і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності наприклад, заміна кари смерти грошовою карою. Руська Правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі памятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут 1529, 1566, 1588. За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій памятці українського права гетьманської доби Права, по которымъ судится малороссійскій народъ 1743. Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших словянських народів, зокрема польських статутах короля Казіміра В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, московське законодавство в час Судебників губить усякий звязок з старовинно-руським правом.

67

67.Основні проблеми моральної культури в творі Мономаха Повчання дітям та їх актуальність.

Повчальні твори писав київський князь Володимир Мономах 1053-1125, найвідомішим з них є Повчання Володимира Мономаха своїм дітям. У першій частині цього твору князь говорить про цінності миру і любові, про небезпеку конфліктів і розбрату. В другій частині йдеться про обовязки доброго господаря щодо ближніх і підданих. Надзвичайно важливо, що в той далекий від нас час, ще на початку XII ст., Володимир Мономах закликає ніколи і нікого не карати смертю: Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати. Володимир Мономах, безперечно, керується безпосередньо принципами євангельської моральної доктрини. Та його заклик і досі актуальний, адже Христова заповідь Не вбий! ще не стала повсюдно чинним принципом суспільного життя в сучасній культурі, хоча правова норма на заборону смертної кари поширюється все в більшій кількості держав. Третя частина Повчання містить розповіді князя про різні пригоди і небезпеки його власного життя. Крім Володимира Мономаха, славився своїми філософськими творами і волинський князь Володимир Васильковим.Це перший твір, в якому також уперше було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, повязаного з практичними потребами людини, вказано на звязок освіти з потребами життя та діяльності особистості.. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.

68

68.Культура сільськогосподарського виробництва в Київській Русі Особливості господарства в Київській Русі згадується в Повісті временних лет .Селяни користувалися однозубими або багатозубими деревяними палками з металевими наконечниками. Також використовували плуг, який збільшив урожайність зерна до 8 ц з 1 га. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс вирубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом.

69

69.Основні ідеї твору Слово о полку Ігоревім Головна ідея Слова — заклик руських князів до єднання перед навалою монгольських полчищ. Цій суспільній меті, яку поставив перед собою автор-патріот, підпорядковані вся система образів і поетичних засобів твору, його композиція.

Автор Слова о полку Ігоревім наполегливо підкреслює основну ідею твору: у боротьбі зі степовиками необхідна єдність князів, припинення усобиць, які змушували непримиренних ворогів постійно звертатися за допомогою до половців. Перед лицем спільної небезпеки князі повинні забути про війни за чужу територію і чужий престол. Автор переконує князів жити в мирі і підкорятися старшому за положенням — великому князю київському. Головна ідея Слова — необхідність єдності дій руських князів перед зовнішньою небезпекою, і головне зло, що перешкоджало цьому, — відсутність згоди між князями. Це ліро-епічний твір з яскраво вираженими публіцистичними рисами і водночас мудрий історико-політичний трактат.

70

70.Люблинська унія як чинник посилення соціально-економічного та духовного гніту населення українських земель. Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо. Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного . Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут слободи — новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років

71

71.Освіта в Україні 16-17 ст.Укр. полемісти 16-17 ст. вплив їхніх ідей на розбудову духовного життя суспільства.

Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці 16 — першій половині 17 ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старословянською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу.Кількість шкіл постійно збільшується. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли вклад у розвиток і поширення освіти в Україні.Певний вплив на формування освітньої справи мала епоха Відродження, яка породила гуманізм і реформацію. Так в Україні виникають протестантські школи. Найбільш відомими серед них були соцініанські та кальвіністські навчальні заклади, які діяли в Дубець ку Руське воєводство. Хмільнику й Любарі Брацлавське воєводство, Кисилині, Гощі й Берестечку Волинське воєводство та ін. У них вивчалися грецька, латинська, польська, церковнословянська мови, математика, діалектика, риторика, основи християнської етики, а в Панівецькій школі, що мала характер вищого навчального закладу, — філософія і теологія. Основна увага приділялася вихованню молоді в дусі віровчення. Ці школи сприяли також проникненню у вітчизняну систему виховання й освіти західноєвропейського впливу, зокрема ідей гуманізму. Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Письменник не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. В своїх творах Вишенський змальовував барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм бідних підданих і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Полемічні твори Смотрицького проти відступників від православія й сатира на духовенство загубилися. Збереглася лише його книга Ключ царства небесного 1587, перша друкована памятка української полемічної літератури; складається з посвяти князю Олександрові Острозькому, звернення До народов руских … і двох полемічних трактатів Ключ царства небесного и нашее христианское духовное власти нерушимый узел та Календар римский новый. В останньому творі Смотрицький змагається за незалежність руської віри, полемізує з єзуїтомБенедиктом Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріянський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує народний гумор з приповідками і прислівями, написаний мовою наближеною до народної, і тому був приступний для широких мас.

72

72.Соціально-філософські погляди Прокоповича і Яворського. Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на обєктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував раніше буття світу… як найдосконаліший розум. Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації випромінювання, витікання. Треба сказати, що ці погляди близькі до неоплатонізму поширювалися ще в Киівській Україні-Русі. Але поряд з тим у творах Ф. Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так в своїй Натурфілософії він пише: Під природою розуміють самого Бога. Або в іншому місці: Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми, У природі існує й живе Бог, Бог є в речах, природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції. Це дуже близько до дефініції Дж. Бруно Бог в речах, або Б.Спінози: …сам всесвіт і є Бог. Одночасно Ф.Прокопович виступає проти антропоморфізму в розумінні Бога: Не розумно міркують ті, — говорить він,- які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та всі інші тілесні члени. На думку Прокоповича погляди антропоморфітів, які буєсловили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи є не що інше як залишки первинних вірувань стародавніх народів. Філософські погляди митрополита Яворського виявляють у ньому типового представника барокової схоластики, що характеризувала перший етап розвитку Києво-Могилянської школи. Його філософський курс є прикладом синтезування, в межах цього типу схоластики, комплексу філоських ідей, що становилили підґрунтя духовної спадщини домогилянської доби, з філософськими здобутками європейського Заходу. У ньому значне місце займала логіка як метод дослідження істини, викладалося вчення про три логічні операції: поняття, судження й умовисновки.Процес пізнання істини Яворський поділяє на чуттєве й інтелектуальне. Визнаючи важливість і докладно розглядаючи чуттєве пізнання, вищим і досконалішим уважає інтелектуальне, яке повязує з діяльністю раціональної душі, що, забезпечуючи вихід людського мислення на контакт з вищим буттям, уможливлює пізнання істини. Самопізнання розуміє не лише як самовдосконалення що характерно для мислителів домогилянського періоду, а й як вивчення анатомії, фізіології та психіки людини. У курсі натурофілософії він розглядає проблеми матерії і форми, простору, часу, руху. Не сприймаючи геліоцентричної системи Коперника, докладно викладає її у своєму філософському курсі. У розумінні історії дотримувався принципу провіденціалізму, вважаючи, що історичні події передвизначені Богом. Ґрунтуючись на українських духовних і політичних традиціях, митрополит Яворський виступав переконаним прихильником розмежування світської й духовної влади, обстоював автономію церкви, непорушність її переказу, традицій і обрядів.

73

73.Основні риси творчості Сковороди Творчість Сковороди є безсистемною і символічною. Через символи він прагне досягти гармонії людини з суспільством. Повторює дивіз Сократа — пізнай себе поринь у себе. Стверджуючи, щ о основне завдання — це зрозуміти емоційно вольові прагнення людини. Основним органом у людини є серце. Виступив засновником кордо центризму — напрямок філософії у дослідженні серця. Зміст філософського вчення Сковороди викладений у таких працях Алфавіт,Наркіз,Дружина Лотова . Творчість базується на 2-х концепціях — вчення про 3 світи та 2 натури.

74

74.Кордоцентризм і його місце в історії духовності українського етносу

Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є філософія серця. Найбільш яскраве відбраження вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. Памфіл Юркевич, зокрема, відводить серцю особливе місце в своїх філософських пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. Філософія серця зявляється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. Поняття серця є центральним у філософії романтизму. Представники цього філософського напряму досліджували духовний світ людини через складність її внутрішньої емоційної культури і людської індивідуальності. Романтизм протиставив класичному наслідуванню природи творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність, підняв мистецтво до рівня найвищої цінності і його сприйняття як вияву глибинної сутності і смислу життєдіяльності, де понад усе цінується творча особистість, її настрої і преживання, прагнення її серця.

Душа, серце є визначальними у творчості видатного представника романтизму, російського письменника — М.Гоголя. Він, як і Г.Сковорода, називає душу серцем, яке є глибоким джерелом для пізнання. Шлях уникнення помилок, за М.Гоголем, — це улюблена справа людини. Ця ідея співзвучна з ідеєю сродної праці Г.Сковороди, де зрідненість людини з улюбленою працею дає можливість використати свою індивідуальність, неповторність і здійснити власний моральний вибір у житті. Микола Гоголь стверджує, що порив і надхнення рухає душу, а надхненням багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею. У творчості М.Гоголя серце виступає як емоційний образ і як християнський символ. Можна віднайти в його роботах і думки про внутрішнє життя серця.

75

75. Вчення Кониського і його вплив на розвиток вітчизняної духовної культури. Інтерес до портретів козацькоїверхівки поширився у XIX ст., при перших спробах реконструювати історію України козацької доби. Залишки родових портретних галерей збираються у колекції, експонуються, проводяться перші дослідження і атрибуції. Особливу роль у цьому процесі відігравав Олександр Лазаревський . Він розпочав цілу низкупублікацій про портрети на сторінках журналу Киевская старина. Хоча стилістичного аналізу творів ці публікації не містили, вони включали в себе історичний матеріал про знаходження памяток та історичні відомості про деяких портретованих. Праці відомих мистецтвознавців В. Овсійчука , П. Жолтовського П. Білецького [6] були викликані новим спалахом інтересу суспільства до історичної минувшини, пошуку феномена давнього українського малярства. Дослідження цих авторів і сьогодні є найповнішими викладами історії розвитку українського малярства XVI-XVIII ст. Але окремим портретам, у тому числі портретам Павла Полуботка, приділено небагато уваги. Дослідник В.Александрович приводить історичні відомості з і збереженого опису майна П. Полуботка, в якому називалися портрети з його маєтку- чотири портрети самого господаря, два його батька, один дружини та одного з синів та імператора і імператриці І. Пархоменко опублікувала історичні відомості про Павла Полуботка та його портрети на сторінках журналу Людина і світ. Дослідник спростовує погрішності у виданнях, в яких під портретом батька — Леонтія стоїть підпис Павло Полуботок. Вона приводить факти ранішого існування багатьох портретів Полуботка і копій з них. На думкуІ. Пархоменко, єдиною справжньою збереженою станковою памяткою є портрет Павла Полуботка, який зараз знаходиться у Національному художньому музеї України Київ. Цікавим в контексті дослідження є свідоцтво І. Пархоменко про прижиттєве зображення Павла у іконі Успіння Богоматері 1716 р. з міста Ропська Стародубського повітуна Чернігівщині. Отже, зіставлення портретних зображень в сакральних творах з цілком світськими портретами як складових українськогомалярства та їх взаємовплив недостатньо розглядався в наукових джерелах.

76

76. Портретне малярство в козацьку добу Портретне малярство на Наддніпрянщині представлене найбільше кти-торсько епітафіальними, тобто посмертними, зображеннями. Це портрет Адама Киселя з Максаківського монастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храму Почаївського монастиря, фундаторами якого вони були, та ін. Однак з другої половини XVII ст. портрет на Лівобережжі стає явищем поширеним. До найдавніших з відомих старшинських портретів належить зображення полковника Івана Гуляниць-кого, що збереглося у копії. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність стафажу таких зображень — шапку з аграфом і перами.Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Як молода еліта старшинство зберігає ще багато народного і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького не вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина.У козацькому образі підкреслюють ще й таку особливість, як його психологічна глибина, що передає, чи принаймні, натякає на складність козацької душі. П. Куліш писав про козаків: добродії ці… якось припадали до душі кожному. Може тим, що вони безпечно та разом якось і смутно дивилися на Божий мир. Дійсно, на портретах козаки вродливі, дужі, але засмучені — не лише Іван Гуляницький, а й Іван Сулима, й брати Шияни, й Леонтій Свічка. І класичний козак-бандурист чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів.Особливістю наддніпрянського портрета є частіше вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ з літературою. З того часу, як козацька старшина бере на себе роль опікуна культури та освіти, оскільки фундаторами церков та їх попечителями були гетьмани, полковники, сотники, їх пишні портрети ставали й домовинними зображеннями, бо церкви служили усипальницями своїх ктиторів. Художники при цьому прагнуть бути правдивими й неулесливими. Домовинний ктиторський портрет чернігівського полковника, а згодом — генерального обозного Василя Дуніна-Борковського показує, що маска статечності й побожності не прикриває суті цієї конюнктурної людини — сина польського шляхтича, який, прийшовши на козацьку службу, досяг високого становища і багатства

77

77.Типологія культури Існує певна типологія культури, поділяють національну культуру, регіональну і культуру певних соціальних субєктів. Виділяють певні культурні епохи-античність, середньовіччя, епоха відродження або ренесанс, новий час, епоха 19 ст. або доба реалізму і романтизму, культура 20 ст. Виділяють певні форми культури:політична,правова, екологічна, економічна. Види культури по відношенню до природи

У застосуванні до природи виділяють культуру землеробства, садово-парковікультуру, спеціальне вирощування окремих рослин, а також сама рослина

зернові культури, особливі сорти фруктів і овочів і т.д., рекультиваціюландшафту, тобто повне або часткове відновлення визначеною природноюсередовища, порушеною попередньої господарською діяльністю.

Сюди ж можна віднести і загальну культуру матеріального виробництва.Види культурної діяльності в суспільстві

Матеріальне виробництво як посередник між суспільством і природою включаєв себе і специфічно суспільні види культурної діяльності. До неївідноситься перш за все праця. Ще К. Маркс розрізняв живий і уречевленапраця. Культура живої праці — це культура безпосередньо продуктивноїдіяльності і культура управління виробництвом, будівництвом,транспортом і т.д. Тут можливо більш докладний поділ: культуракерівника, культура або майстерність будівельника, культура водінняавтомобіля і т.д. Очевидно, що в кінцевому підсумку ми прийдемо до сукупностізнань, умінь, навичок окремої людини, якій і визначається йогокультура і ставлення до праці. Матеріалізованої праці — це засоби і знаряддялюдей. Зрозуміло, що культура предметної, або матеріалізованої, миру підчому визначає культуру живої праці, і навпаки.Поняття культури по відношенню до окремої людини Природно, що культура окремої людини не існує у відриві відперерахованих видоутворення культури. І все ж таки: ні ставлення до природи,ні ставлення до праці або до якихось громадських обовязків — ніщо такне характеризує культуру, як ставлення людини до людини і до самогосебе. Поняття культура застосовують буквально до кожної людськоїздібності — тілесної або духовної психічної.

Людина — це кристал культури, її концентрований вираз. Але він жеє і душею культури, її джерелом. Це передбачає його всебічнурозвиненість, гармонію розуму і почуттів, душі і тіла. Для досягнення такоїмети необхідна культура виховання.

78

78. Поняття культура і цивілізація мають органічний звязок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина — ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, любязна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант повязував з моральним категоричним імперативом про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта, який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії. Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас — спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури.

79

79.Архітектура часів козаччини і Гетьманщини

Гуманістичні ідеї, які приходили в Україну, визвольна війна 1648-1654 pp. робили економічні, політичні та культурні звязки з країнами Західної Європи досить стабільними. Звідти йдуть передові ідеї, найвищі культурні досягнення. Оживає інтерес до своєї минувшини, виводиться твердження, що козаки успадкували кращі риси свого народу. Й. Борецький говорив, що козаки — это же то племя славного народа русского…, что воевало греческое царство морем Черным и суходолом, они с того же поколения воинов, которые за Олега, монарха русского, воевали Грецию, Македонию, Илирик. Се ж их предки разом с Владимиром крестились в веру христианскую.Ці впливи торкнулися всіх ланок життя суспільства і особливо позначилися на культурному розвиткові України. В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Острозі, Камянці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іноземні спеціалісти. Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводиться ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні квартали. Землі обмаль, тому будинки по фасаду вузькі, у два-три поверхи, тягнуться до середини кварталу, на першому поверсі розташовуються службові або торгові приміщення, на другому — житло. Місцеві майстри виробили власний напрямок в архітектурі. Цей період залишив по собі памятники великої мистецької і культурної вартості забудова Площі Ринок у Львові та ін..У Центральній Україні — свої особливості. Для Подніпровя характерна нерегулярна забудова, раніше прокладені вулиці не переплановувались, а будинки зводилися на садибі за смаком господаря. Тому міста мали живописний вигляд. Житло заможного господаря будувалося традиційно — хата на дві половини. Яскравий приклад — будинок Лизогуба в Чернігові.У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись деревяні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається камяне мурування. У містах храм тягнеться вгору через брак місця храми Львова, Ужгорода та ін.. У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище. Це церква Михайла в с. Білостоці, усипальниця Богдана Хмельницького у с. Суботові, де він був похований 1657 p., церква Миколи Притиска в Києві та ін.Посилюється інтерес до минувшини. Відновлюються стародавні храми. Так, П. Могила відбудовує храм Спаса на Берестові. Спроби наблизити образи святих до своїх співвітчизників стають нормальним явищем.Розвиток цивільного будівництва вводить у мистецький обіг скульптуру, почасти декоративну та надгробки; портретні риси в ній нівелюються. У скульптурних студіях робляться спроби вивчити натуру і йти за законами анатомії. У релігійній скульптурі намічаються ознаки побутового жанру.Ця епоха в українському мистецтві засвоїла гуманістичні ідеї як власне надбання. Людина стає провідною темою мистецтва, а реалізм — головною якістю.

80

80. Літературна спадщина Т.Г.Шевченка. Тарас Григорович Шевченко-слава нашого народу — залишив по собі величезну творчу спадщину:чудові твори,славнозвісний Кобзар, який уславив нашу поетичність. Про велику світову славу великого Кобзаря свідчать памятники, встановлені в різних країнах світу: у Палермо Канада, Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо. Навряд чи є на земній кулі куточок, де б не звучала полум`яна поезія Великого Кобзяря, навряд чи існує мова, якою б не було перекладено Заповіт,де він просив нащадків згадувати його. Чарівна Шевченкова поезія викликала великий інтерес серед китайських читачів. За це народ свято шанує Шевченка. У багатьох місцях йому відкрито музеї. Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За цей час почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П. Тичина, О. Гончар, П. Загребельний, В. Сосюра, М. Бажан, Г. Тютюнник, Ю. Збанацький, П. Майборода, С. Людкевич, О. Кульчицька, А. Малишко, В. Касіян, Л. Новиченко, Д. Павличко, М. Вінграновський, І. Драч, В. Стус, Б. Антоненко- Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський та інші митці. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї Т. Г. Шевченка відзначалися в усіх державах світу, в багатьох із них вийшли переклади Кобзаря.Уперше Кобзар видано 1840 у Санкт-Петербурзі за сприяння Євгена Гребінки. У збірку ввійшло вісім творів: ,Перебендя Катерина, Тополя, Думка Нащо мені чорні брови, До Основяненка, Іван Підкова, Тарасова ніч та Думи мої, думи мої, лихо мені з вами, що написана спеціально для цього збірника і є своєрідним епіграфом не тільки до цього видання, але і до усієї творчості Тараса Шевченка.Після видання цієї збірки й самогоТараса Шевченка почали називати кобзарем. Навіть сам Тарас Шевченко після своїх деяких повістей починав підписуватись Кобзар Дармограй.

81

ГРУШЕВСЬКИЙ Михайло Сергійович

Перший Президент України, політичний діяч і публіцист, найвидатніший український історик, організатор української наукиНародився 29 вересня 1866 р. в м. Холмі (нині Хелм, Польща) в родині педагога-славіста. Походив з давнього духовного роду на Чигиринщині. У 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету.Наукову працю розпочав під керівництвом В. Антоновича. Перші наукові публікації: «Волинське питання 1077—1102 рр.», «Громадський рух на Україні—Русі в XIII ст.»; кандидатська робота — «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття» (1891). Отримавши 1894 р. ступінь магістра, очолив кафедру історії Східної Європи Львівського університету, якою керував до 1914 р. У 1897 р. очолив Наукове товариство ім. Т. Шевченка, редагував його записки, був головою історичної секції та Археографічної комісії. З його ініціативи з 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник».М. Грушевський створив у Львові наукову школу істориків України, до якої входили С. Томашівський, О. Терлецький, М. Кордуба, І. Крип’якевич, І. Джиджора, І. Кревецький та інші вчені.1898 р. у Львові вийшов перший том десятитомної «Історії України—Руси», у 1904 р. в Петербурзі — «Нарис історії українського народу», 1911 р. — «Ілюстрована історія України». В 1904 р. опублікував статтю «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій теоретично обґрунтував свою схему історії України як самостійного процесу історії українського народу, окремого від своїх сусідів за походженням, політичним, господарським і культурним життям.

Політична діяльність М. Грушевського почалася в Галичині, де він був одним із засновників Національно-демократичної партії. Як загальновизнаний лідер українства 1908 р. очолив Товариство українських поступовців, що об’єднувало тоді більшість українських партій та національно-громадських організацій. Був неодноразово заарештований, перебував на засланні у Сибіру.

Співпрацював у журналі «Украинская жизнь», тижневику «Промінь» у Москві.Повернувшись до Києва у березні 1917 р., очолив Центральну раду. Приєднався до УПСР. 29 квітня 1918 р. був обраний Президентом Української Народної Республіки. Після її ліквідації в 1919 р. виїхав за кордон.У цей період він зосереджується на науковій праці на пропаганді ідей українства серед впливових кіл зарубіжного академічного і політичного світу. Заснував у Відні Український соціологічний інститут — першу наукову установу в еміграції.На початку 1924 р. М. Грушевський, обраний 1923 р. дійсним членом Української академії наук, знову повернувся до Києва. Він відновив діяльність історичної секції колишнього Українського наукового товариства, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна». Крім історичної проблематики досліджував історію української літератури. У 1923—1927 рр. вийшла його фундаментальна «Історія української літератури» в 5 томах. 1929 р. його було обрано дійсним членом АН СРСР. Однак у березні 1931 р. М. Грушевський був звинувачений в українському буржуазному націоналізмі й керівництві підпільною антирадянською організацією і висланий до Москви. Створені ним наукові установи було ліквідовано, співробітників та учнів здебільшого заарештовано й репресовано. Через деякий час його випустили зі сталінських лабет.М. Грушевський залишив величезну творчу спадщину — близько 2 тис. наукових праць, які досить довго перебували «під арештом» у спец фондах, а саме ім’я вченого було викреслено з вітчизняної науки та історії. Він також автор низки оповідань, драматичних творів, поезій, опублікованих під псевдонімом Михайла Козака («Не журись», «І знов мене самотність огортає» та ін.).Помер 25 листопада 1934 р. підчас лікування в Кисловодську. Похований у Києві.

82

82.Конституцйний процес. Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав пять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р. Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер. Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена. Україна є соціальною державою. У статті 3 Конституції сформульовано принцип, за яким: Людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю… Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Ці вихідні положення конкретизуються і в інших конституційних нормах, які становлять загальні засади Конституції. Передусім закріплюються найсприятливіші для населення принципи мовної політики держави, у тому числі для національних меншин; положення, що визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності та культури, а також усіх народів і національних меншин. Соціальний характер Української держави визначає і конституційне регулювання питань, повязаних з використанням власності і захистом усіх субєктів права власності, закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх субєктів права власності, гарантування екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також здійснення інших соціально значущих заходів.

83

83.Шляхи формування культури аграрного виробництва Аграрна культура охоплює період, коли основою матеріального виробництва було землеробство і скотарство з моменту появи сільського господарства близько 8 тис. років тому до виникнення повноцінного промислового виробництва середина XVIII ст н. е.. Приручення тварин, перехід від мисливства до сільського господарства і осідлого способу життя отримало назву неолітичної революції.З появою перших сільськогосподарських культур гарбуза, гороху, квасолі, льону можна вести мову про перші цивілізації, які виникли на Сході і змінили епоху варварства. Розвиток землеробства і скотарства привів до істотних змін в ландшафтах. Вирубування лісів, спалювання лучно-степових ділянок, примітивний обробіток ґрунту, перевипас домашніх тварин привели до значної руйнації таких компонентів природних ландшафтів як тваринний світ, рослинність, грунтовий покрив та істотних змін процесів вологообігу, речовинообігу, енергообігу в ландшафтах.За оцінками демографів в епоху землеробства значно зростає чисельність населення, його щільність. Перші землеробці і скотарі об`єднуються в групи до 300 інколи 500 осіб. Зростає і тривалість життя людей. Основним регулятором тривалості життя виступають хвороби, які людина отримує від тварин, погіршення санітарно-гігієнічних умов проживання. Навколо поселень накопичувались відходи, нечистоти, забруднювались ґрунти і водойми, що сприяло поширенню збудників інфекцій.Істотної шкоди природному середовищу завдавало скотарство. Розведення домашніх тварин, їх скупчення в околицях населених пунктів, випас на обмежених ділянках призвели до деградації трав`яного покриву, лісово-чагарникових угруповань, розвитку процесів опустелювання в ряді регіонів світу.Виникнення міських поселень в 4-3 тисячолітті до н.е. веде до концентрації населення, розвитку системи комунікацій, що вносить істотні зміни в навколишню природу. Відбувається процес окультурення ландшафтів, який проявляється у зміні їх структури, збіднені видової різноманітності, забруднення водойм, ґрунтів, повітряного середовища.

84

84.Культура фахівця аграрного сектора. Сучасні молоді фахівці повинні не лише володіти певними професійними знаннями та навичками, але й вміти чітко, правильно і грамотно висловлювати свої думки, спілкуватися з різними людьми і у різних ситуаціях, тобто мати відповідний рівень мовно-мовленнєвої культури. Про вміння сприймати справжні культурні цінності, опанування культурною спадщиною та комунікативну функцію культури йшлося на II-му Всеукраїнському зїзді освітян. Адже культура мови — це не лише філологічна, а й соціальна проблема: вона в той чи інший спосіб повязана з найрізноманітнішими видами комунікації в сучасному світі [2, с.4]. У нинішній період соціальної напруженості у суспільстві необхідно зберігати ті цінності, які формують у майбутніх фахівців гуманістичне ставлення до навколишньої реальності. Має рацію Н.Д. Бабич, зазначаючи, що у наш час, як і колись, убогість мови означає убогість думки. То ж чи може допустити людина негуманітарної спеціальності, щоб мова її наукових праць, службових діалогів, виступів перед колективом була одноманітною, недостатньо грамотною, емоційно безбарвною. У роботі над формуванням та розвитком мовно-мовленнєвої культури потрібно перш за все визначити, в чому полягають особливості мовленнєвого досвіду вчорашніх школярів, які стали студентами аграрних ВНЗ.

На жаль, доводиться констатувати, що випускники сільських шкіл відзначаються наявністю у їхньому мовленнєвому досвіді володіння та активного використання суржику — того варіанту розмовної мови, що склався в умовах взаємовпливу та взаємопроникнення української і російської мов і є характерним для населення, яке проживає у східній і південній частині України. Звичність говоріння суржиком у повсякденному спілкуванні — у родині, з друзями і знайомими — призводить до того, що він починає проникати і у навчальне спілкування, адже студенти вважають це природним. Крім того, для мовлення студентів аграрних ВНЗ характерна наявність великої кількості русизмів і кальок з російської мови. Їх спілкування, як усне, так і писемне, засмічене такою лексикою. Це ускладнює слухання і розуміння висловлених ними думок. Так, часто зустрічаються наступні слова і вирази: согласно наказу замість: згідно з наказом, виключення з правил виняток з правил, справка довідка, заключення договору укладання договору тощо. Розширення сфери спілкування і кількості контактів фахівців аграрного сектора вступає у суперечність з домінуючою орієнтацією аграрних ВНЗ на фахову підготовку майбутніх спеціалістів і нехтуванням гуманітарним циклом їх підготовки. Традиційно професії аграрної сфери відносились вченими до системи людина-природа. Проте сьогодні уже виникають сумніви у вірності однозначності цієї класифікації, тому що спрямованість діяльності багатьох фахівців аграрного сектора стрімко змінюється, частково входячи до динамічної системи людина-людина. Крім того, фермери поруч з базовою професією повинні виконувати і безліч інших функцій — управління, менеджменту, маркетингу, суттєвим складником яких є діалогічне спілкування. Підтвердженням цього став той факт, що досить велика кількість старшокурсників, магістрантів і випускників аграрних ВНЗ намагаються набути другої спеціальності, найпопулярнішою з яких є менеджмент.

85

85.Навчальна дисципліна Історія української культури Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння звязку всіх складових культури — мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо. Культура, як термін походить від лат. сultura — обробіток освіта , розвиток. Культуру поділяють на матеріальну і духовну: Матеріальна культура — це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Духовна культура духовність — це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства. Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Обєктом дослідження і вивчення є памятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає памятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислівя, тощо. Серед визначених обєктів матеріальна культура — памятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять памятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, повязаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

86

86.Шляхи і засоби формування політичної культури у студентів. Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою. За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави не людина і нація для держави, а держава для людини і нації. За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних — з іншого. Вважається, що декларування певних нормативних цінностей та норм ніколи не перейде на рівень глибинних настанов та стереотипів поведінки молоді, якщо суспільство не відмовиться від висловлення цих норм у формі категоричних імперативів. Йдеться про необхідність застосування так званої, синергетичної дії, тобто дії, яка виходить з власних форм існування, з молодіжної ініціативи. У результаті, остання постає не тільки і не стільки проблемою молоді, скільки соціальною проблемою. Важливо спрямувати молодь на пошук власного найоптимальнішого для неї самої шляху розвитку, забезпечити цей процес таким чином, щоб він мав тенденцію до самозакріплення і самопідтримки. В Україні помітною є проблема, яка полягає в тому, що надто багато громадян, особливо молодих, виявилися психологічно не готовими до розбудови своєї держави. Це прикро, але факт, що на сьогодні ми не спостерігаємо такого вибуху патріотизму, національної самосвідомості, котрий став би консолідуючим фактором економічного, політичного, духовного відродження, на базі якого формувався б наш менталітет, міцніла держава, формувалася б нова генерація громадян. За підсумками різноманітних досліджень, проведених останніми роками, абсолютна більшість молодих людей близько 80% підтримувала дії, спрямовані на побудову незалежної, самостійної Української держави. Отож, молодіжна політика тієї чи іншої держави має бути складовою загальної цілісної концепції розвитку того чи іншого суспільства. А політична культура в демократичному суспільстві повинна спрямовуватися на виховання молоді, яке неодмінно має опиратися на українські традиції, ментальність, історію, без яких неможливе формування політичної культури молодих громадян.

87

87.Національне відродження України. Акт незалежності 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі укра­їнського народу-Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у звязку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаче­ного Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суве­ренітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення. За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

88

88.Внесок укр. митців в перемогу в вел.вітчизняній війні 1941-1945рр. В Уфі, де тимчасово знаходився Союз письменників України, і у прифронтових районах виходила більшість українських літературних видань: серія видань Фронт и тыл, альманах Украина в огне, газета Література і мистецтво, журнали Українська література, Україна, Перець. Велике мобілізаційне значення мали публіцистичні виступи на сторінках української преси О. Довженка, М. Бажана, Ю. Яновського, А. Малишка та ін. Серед значних прозових творів тих років — Ніч перед боєм О.Довженка, Земля батьків Ю. Яновського, Золоті ворота Л. Смілянського, Кров України В. Собка, сатиричні і гумористичні оповідання Остапа Вишні. Із фронтової дійсності взяті сюжети оповідань і новел І Ле,Л.Первомайського, П. Панча, А. Головка. Значним явищем у драматургії воєнних років стала пєса І.Кочерги Ярослав Мудрий. У роки Великої Вітчизняної війни тривала творча діяльність Спілки радянських художників України правління тимчасово знаходилося в Уфі. Не припинялася й виставкова діяльність. У галузі живопису плідно працювали О. Шовкуненко, К. Трохименко, С. Беседін, М. Глущенко, М. Дерегус та ін. Кіномитці України працювали над створенням художніх та хронікально-документальних фільмів. Популярності набула документальна стрічка Битва за нашу Радянську Україну, створена під керівництвом О.Довженка 1943 р.. Одночасно О. Довженко написав кіноповість Україна в огні, в якій спробував обєктивно дослідити причини поразок червоних військ на першому етапі війни. Незважаючи на загрозу репресій проти діячів культури, митці створювали нові літературні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. У перші повоєнні роки в українську літературу увійшло покоління молодих поетів, прозаїків, драматургів, які пройшли сувору школу війни.

89

89.Внесок укр. науки в перемогу в вел.вітчизняній війні 1941-1945 У роки війни 1941 -1945 радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали лісові школи, що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалася вона в умовах розрухи, зростання кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять. Освіта і наука складають головну підвалину матеріального і духовного розвитку суспільства. Саме освітяни і науковці здійснюють навчання і виховання молодого покоління у школах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах. Тому праця вчителів, професорсько-викладацького складу, вчених є визначальною у забезпеченні високого рівня освіченості всіх громадян та професіоналізму спеціалістів всіх галузей економіки і науки. Значимість освітян і науковців у суспільстві полягає і в тому, що вони виховують у молоді патріотизм у захисті Вітчизни і трудову звитягу. Без відпусток, навіть без вихідних днів трудилися робітники, інженери й техніки харківських тракторного, дизельного, турбінного, київських суднобудівного Ленінська кузня, машинобудівного Більшовик, Криворізького металургійного, багатьох інших заводів, евакуйованих з України. Люди, зціпивши зуби, по 12-14 годин на день стояли на вахті біля верстатів, доменних печей, прокатних станів. А коли треба було виконувати ударне фронтове замовлення, то тижнями не виходили з цехів; тут жеь їли, спали. Історія тилу буде неповною, якщо не згадати про трудовий вклад у перемогу шістьох мільйонів людей, серед них багатьох з України, які поневірялися в таборах ГУТАБу. Гутаоівська, переважно видобувна, промисловість та капітальне будівництво набули особливого значення за умов війни. Самі ж трударі, які забезпечували рудою металургію, ледве животіли, перебували на становищі рабів, мерли як мухи від голодного виснаження та хвороб. Багато з них прагнули добровільно піти на фронт. Однак оголошені ворогами народу вязні продовжували утримуватися за колючим дротом. А на охорону таборів гутабівського архіпелагу, який був невідємним фрагментом тилового ландшафту, відтягувалися значні сили добірних військ НКВС, яких гостро потребував фронт

90

90.Сучасне вітчизняне суспільствознавство і його внесок у формування духовної культури. Сучасне суспільствознавство — надзвичайно складна галузь наукового пізнання, що ґрунтується на новітніх досягненнях світової і вітчизняної суспільної думки. Його вивчення забезпечує набуття конкретно-наукових знань історичних, економічних, соціологічних, політологічних, антропологічних, психологічних та ін., які висвітлюють окремі сторони пізнавальних обєктів або розглядають їх у різних аспектах, на різних рівнях, а також світоглядних знань, у яких людина і суспільство як пізнавальні обєкти відображаються в їх цілісному взаємозвязку. Вивчення суспільствознавства дає змогу пізнати суспільні ідеали, засвоїти критерії оцінювання й самі оцінки різних суспільних явищ і людських якостей, норми і принципи, які регулюють взаємовідносини в суспільстві між різними соціальними групами та окремими людьми. СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО — 1. Один із трьох основних поряд із природознавством і технознавством стовбурів людського пізнання, предметом якого є суспільство в цілому та його найрізноманітніші виміри, сфери, явища, процеси, рівні, етапи, форми, різновиди тощо. 2. Сукупність усіх — як наукових, так і позанаукових — знань про суспільство.Виокремлення знань про суспільство як відносно самостійної царини розпочинається досить рано напр., у грекоримській культурі — очевидно, з Арістотеля. Однак у вигляді автономного цілісного утворення, ядром якого є сукупність наук про суспільство, С. формується приблизно з середини XIX ст. Так, словники німецької мови фіксують у 70х pp. XIX ст. неологізм Geisteuiwissenschaften, — науки про дух, що виник як еквівалент терміна тогаї science при перекладі німецькою мовою праць англійських позитивістів, зокрема в перекладі Шіля Логіки Дж. С. Мілля. В неокантіанстві Баденської школи натрапляємо на іншу назву — науки про культуру В. Віндельбанд, Г. Ріккерт. У працях цих мислителів, як і у книзі В. Дільтея Вступ до наук про дух, чи не вперше було здійснено спроби різко розмежувати С. і природознавство. Згодом мірою конституювання С. як своєрідної цілісності відбувається і формування двох магістральних підходів у тлумаченні й розвитку С: наукоцентричного та наукобіжного. Немарксистська традиція виникнення наукоцентричного підходу повязана з імена ми засновників першої, класичної форми позитивізму, насамперед О. Конта, Дж. С. Мілля та Г. Спенсера; марксистська зареволюційним переворотом у С, здійсненим К. Марксом та Ф. Енгельсом Розвязанню цих проблем підпорядковані, зокрема, започатковані з 70х pp. розвідки, спрямовані на типологізацію форм пізнання суспільної реальності наукове та позанаукове, розмежування на основі форми філософське, загальнонаукове, спеціальнонаукове знання; традиційне гуманітарне знання і соціальне знання як таке, що виникає на стику С, природознавства і технознавства, виокремлення основних типів суспільствознавчих теорій відповідно до притаманних С. найважливіших форм пізнання та знання і зясування типологічних особливостей їх взаємозвязку з життєдіяльністю людей в історичному процесі.