35. Український націонал-комунізм як історичне явище.

Українська державницька думка продовжувала розвиватися і після поразки національно-визвольних змагань. У 1917-1933 рр. її репрезентував український націонал-комунізм, який об'єднав різні політичні течії і напрями довкола ідеї "комуністичної перебудови суспільства", цілковитого національного визволення України, створення суверенної української держави. Націонал-комунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Оскільки на Східній Україні існував тривалий зв'язок між українським національним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма українцями у більшовицькому таборі. Ще у 1918 р. два комуністи — Василь Шахрай (перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його колега Сергій Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) — піддали парїію нещадній критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема стосовно українців. Явно натякаючи на російський націоналізм, що пройняв усю партію, у своїх памфлетах «Революція на Україні» та «Про теперішнє становище на Україні» вони підкреслювали, що «доки лишатиметься нерозв'язаним національне питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не матимемо соціалізму».

Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої федералістської опозиції на чолі з Юрієм Лапчинським. Це угруповання закликало до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу, включаючи військову й господарську, а також цезалежний центр партії, ніяк не підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути ці вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скандал.З набиранням обертів політики українізації на перший план на Україні знову вийшли тенденції національного комунізму, що, звичайно, пов'язувалися з іменами його основних ідеологів.«Хвильовизм». Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський шлях» Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище Фітільов) виріс на Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Переконаний інтернаціоналіст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи вЗяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному питанні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу і російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильового до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мотивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильовий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один народ, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви.Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зображалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні.Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного служіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керівництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими. Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим виглядом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), якщо це дасть йому можливість зайняти кращу посаду».Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кордоном. Сталін зауважував: «Товариш Шумський не усвідомлює, що на Україні, де місцеві кадри комуністів слабкі, такий рух ... може подекуди набрати характеру боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найбільшого досягнення — ленінізму». Якщо партійні ортодокси в Харкові та Москві суворо засудили ідеї Шумського, то вони знайшли підтримку в Комуністичній партії Західної України, в Галичині. Лідер західноукраїнських комуністів Карло Максимович повторив закиди Шумського на форумі Комуністичного Інтернаціоналу й скористався нагодою, щоб виступити проти ставлення Москви до українців. Зацікавленість у «справі Шумського» виявили навіть деякі західноєвропейські соціалісти. Німецький соціал-демократ Еміль Штраус заявив, що «європейський соціалізм має всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу. Починаючи від Маркса боротьба проти соціального й національного гноблення належала до кращих традицій соціалізму».

«Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився новий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського походження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української периферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.Тим часом комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як українізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах російського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового, Шумського та Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Україною. Навіть рішучий прибічник українізації Скрипник вважав, що ці «націоналістичні ухили» криють у собі смертельну загрозу для партії. Тому незабаром після появи кожного з цих ухилів їхні виразники зазнали гострих нападок і були змушені засудити свої погляди й визнати цілий ряд помилок. Спочатку всі троє захищалися, але врешті-решт підкорилися. Під кінець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто літературної творчості, Шумського відправили кудись у Росію на другорядну партійну роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 1930-х років ці «гріхи» ще пригадають націонал-комуністам і змусять їх поплатитися за них власним життям.Щоб побачити описані тенденції націонал-комунізму в правильній перспективі, слід розглядати їх у зв'язку з подіями в самій партії. Після смерті Леніна в 1924 р. в більшовицькій верхівці у Москві розгорілася гостра боротьба .за владу. Внаслідок цього послабився контроль з бо ку партії, що дало змогу розвиватися різноманітним фракціям та ідеологічним течіям. Але цей період відносного лібералізму та плюралізму, відкритого змагання протилежних ідей зрештою раптово закінчився

36. Соціально-економічне становище й політичне життя в західноукраїнських землях у міжвоєнні роки. Український інтегральний націоналізм: ідеологія, програма, практика.

37. Історіографія, періодизація та проблеми вивчення історії України в роки Другої світової війни.

В історії українського народу події Другої світової та Великої Вітчизняної воєн посідають особливе місце. За своєю глибиною, трагізмом і героїкою вони помітно вивищилися над іншими і набули епохального значення. Певною мірою обумовлено це й тим, що донині живі учасники війни, носії історичної пам’яті про неї — ті, хто воював зі зброєю в руках, навчався, працював, відбудовував країну. Пам’ять про війну є духовно-історичним надбанням нашого народу, що витворює підвалини його самодостатності й самобутності, і водночас, — органічно інтегрує його в загальноцивілізаційний потік, підносить до рівня інших народів, які активно творили історію.

До початку 90-х років минулого століття в Радянському Союзі видано понад 20 тисяч праць з історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. У цей час закладено потужну фактологічну базу, яка дала можливість вийти на рівень фундаментальних узагальнюючих досліджень. Ізя появою незалежної Української держави в суспільстві відбулися певні зміни, які не могли не позначитися на історіографічному процесі. Однією з головних передумов нового етапу воєнно-історичних досліджень стала демократизація суспільства, зняття табу з дражливих тем, відсутність ідеологічного тиску і цензури. Ще одним чинником інтенсифікації наукового пошуку слід вважати більш відкритий доступ до архівних документів, зняття грифу таємності з багатьох архівних справ. Пожвавилися контакти вітчизняних вчених з їхніми закордонними колегами, обмін літературою й матеріалами.

Помітним явищем стали праці одного з провідних фахівців з історії війни — М.Коваля: «Україна: 1939—1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії» (К., 1995); «Україна у Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах (1939—1945): спроба сучасного концептуального бачення» (К., 1999), а також «Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939—1945 рр.)» із серії «Україна крізь віки». Підсумком багаторічних напрацювань провідних науковців став вихід у світ «Політичної історії України», 4-й том якої цілком охоплює період війни: автори В.Кучер, В.Гриневич, В.Коваль — «Україна в Другій світовій війні. 1939—1945 рр.» (К., 2003).

Участь громадян України у збройних формуваннях різних країн і бойових діях, військові втрати, проблема полонених та інші питання розглянуто в працях І.Муковського, В.Короля, А.Чайковського, А.Боляновського.

60-річчя трагічних подій на Волині стимулювало контакти українських і польських учених, які вивчають історію обох народів. Результатом цих зусиль стала поява серії книг «Україна — Польща: важкі питання», монографій І.Ільюшина, О.Буцко та інших дослідників. Вагомим внеском у розробку цієї тематики стала праця, підготовлена Інститутом українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, — «Волинь і Холмщина 1938—1947 рр. Польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади» (Львів, 2003).

У березні 2002 р. при Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України засновано Український центр вивчення історії Голокосту на чолі з кандидатом історичних наук А.Подольським, співробітники якого підготували 11 номерів періодичного науково-педагогічного бюлетеня «Голокост і сучасність».

Серед значної кількості праць з історії українського самостійницького руху слід назвати книги А.Кентія, Ю.Киричука, В.Дзьобака, А.Русначенка, І.Патриляка. Характеристика радянського партизанського руху міститься у праці «Україна партизанська. 1941—1945» (К., 2001) і в книжці А.Чайковського «Невідома війна: партизанський рух в Україні 1941—1944 рр. Мовою документів і очима історика» (К., 1994).

Останнім часом з’явився ряд змістовних документальних видань. Це насамперед великий проект Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України «Літопис УПА. Нова серія» (видано сім томів), спільний проект українських і польських архівістів «Польща та Україна у тридцятих—сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб» (вийшло три томи), науково-документальне видання «Київ у дні нацистської навали», підготовлене Інститутом історії України НАН України спільно з Державним архівом СБУ, Державним архівом МВС України та Центральним державним архівом громадських об’єднань України; кілька видань, упорядкованих В.Сергійчуком. Значний обсяг матеріалів, пов’язаних із Великою Вітчизняною війною, містять «Звід пам’яток України», а також «Енциклопедія історії України» (вийшов т. 1)

На завершальному етапі перебуває упорядкування збірника документів та узагальнюючого тому, яке проводять члени робочої групи з підготовки історичного висновку щодо діяльності ОУН і УПА для Урядової комісії з вивчення історії ОУН і УПА.

Існує чимало питань, які потребують кропіткої роботи з документами, опрацювання значних статистичних масивів, уточнення даних. Із бойовими діями на фронті все більш-менш ясно. Та існує чимало інших проблем. Так, до середини 90-х років у науковій літературі кількість громадян України, які одягали червоноармійську уніформу, визначалась у 4,5 млн. осіб. Виявлені вітчизняними дослідниками звіти обласних військкоматів дали можливість підняти цю цифру до 6—7 млн. (за різними оцінками, від 600 до 900 тис. червоноармійців, які потрапили в німецький полон на початку війни, були відпущені по домівках, а протягом 1943—1944 рр. мобілізовані до радянських збройних сил повторно).

Значно складніше підрахувати кількість людських втрат. Відсутність вичерпних статистичних матеріалів змушує вітчизняних істориків використовувати вторинні дані, виведені авторським колективом російських військових істориків на чолі з генералом Г.Кривошеєвим, і екстраполювати їх на Україну. Альтернативними даними є ті, що наведені в серії «Книга Пам’яті України» по кожній області. Згідно з отриманими науковцями й пошуковцями результатами, загальні людські втрати оцінюються у 7,6—8 млн. осіб. Складовою частиною військових втрат були полонені. До проблеми полону вчені звернулися лише в останні 7—8 років.

Проблема джерел — одна з найскладніших. Росія, Німеччина, США володіють основним комплексом документів. У початковій фазі перебувають дослідження такої складної й суперечливої проблематики, як колаборація; труднощі починаються вже на рівні понятійного апарату, бо існує розбіжність у визначенні смислової межі дефініції. Для історико-правових оцінок не лише окремих явищ воєнного періоду, а й усієї війни в цілому необхідно користуватися документами, в яких викладені рішення міжнародних конференцій, військових трибуналів, двосторонніх угод. Донині оприлюднено тільки деякі з них, причому зі значними купюрами. Так, найбільша підбірка матеріалів Нюрнберзького процесу над військовими злочинцями, видана російською мовою у 80-х роках, налічує всього вісім томів, тоді як німецькі й англійські видання — десятки томів.

На сьогодні існує кілька праць (І.Біласа, С.Білоконя та інших), в яких ідеться про карально-репресивну діяльність НКВС та НКДБ. Однак цим суспільна функція так званих «силових структур» не обмежувалася. Тенденційність публікацій із цієї теми виявляється в тому, що навмисно чи мимохіть ігнорується креативна роль цих структур (дотримання правопорядку і законності, приведення до порядку населених пунктів після їх визволення від загарбників, облік населення, його облаштування і забезпечення після реевакуації тощо). Історія радянських і зарубіжних спецслужб (у т. ч. військових), Служби безпеки ОУН(Б) та відповідних структур Армії Крайової також потребує комплексного, повноцінного та об’єктивного висвітлення.

Окремо слід зупинитися на оцінці досліджень історії ОУН і УПА. Антиномічна за своїми змістом тематика поділила не лише суспільство, а й науковців на кілька таборів: від беззастережних апологетів до тих, хто вбачає у діяльності самостійницьких сил виключно негативні моменти. Сплеск інтересу до цієї проблематики в 90-ті роки вилився у тисячі публікацій. Характеризуючи історіографію націоналістичного руху в Україні, потрібно звернути увагу на відсутність цілісного комплексу джерел, які значною мірою розпорошені та знищені. Так званий «Празький архів», що зберігається у ЦДАГО України, донині не впорядкований, і доступу до нього дослідники практично не мають.

За винятком праць А.Кентія, в публікаціях інших авторів відсутні цілісна картина технології прийняття рішень провідниками організації, аналіз, вплив зовнішніх (німецького, польського, радянського) чинників, рівень керованості місцевих ланок ОУН(Б), втрати і реальні результати боротьби; ставлення місцевого населення до самостійницького руху й ефективність пропагандистської діяльності ОУН та УПА; неупереджене відтворення місця збройних формувань націоналістичного підпілля в ескалації польсько-українського протистояння; з’ясування причетності до винищення цивільного, в тому числі єврейського населення.

Проблему введення в науковий обіг нових джерел доповнює проблема їх інтерпретації. Доводиться сподіватися, що критична маса напрацювань дозволить вийти на новий якісний рівень досліджень. Саме в цьому напрямі працюють упорядники нової серії «Літопису УПА» і члени робочої групи на чолі з С.Кульчицьким, які завершують підготовку збірника документів у кількох книгах й аналітично-узагальнюючого тому з історії ОУН та УПА.

Наступний період розвитку досліджень історії Великої Вітчизняної та Другої світової воєн має бути позначений освоєнням нових методологічних підходів, методик (наприклад, комп’ютерної обробки статистичних даних війни). Перспективними є такі напрями, як історія воєнного побуту і повсякденності, військова антропологія, усна історія.

Під час війни Україна стала не лише театром бойових дій, а й ареною гострого ідеологічного протистояння. Проблема приховує в собі досить багато недостатньо розроблених питань, адже йдеться не тільки про ідеологічну діяльність партійних і радянських органів, а й про аналогічні зусилля німецьких, румунських, польських пропагандистських відомств, відповідних структур ОУН, УПА та інших політичних сил української еміграції.

Торкаючись міжнародних контактів українських дослідників історії Другої світової війни, слід зазначити, що найпродуктивнішу співпрацю вдалося налагодити з науковцями Польщі. Незважаючи на часті зустрічі з німецькими істориками, до конкретних проектів (окрім спільних наукових конференцій) не дійшло. Останнім часом пожвавилися наукові контакти з білоруськими і російськими колегами, результатом чого стала домовленість про підготовку спільного документального збірника «Людина, суспільство, держава. Документи з історії Білорусії, Російської Федерації, України періоду Другої світової війни».

У цілому історики, які вивчають період Великої Вітчизняної і Другої світової воєн, намагаються відповідно реагувати на виклики часу і працювати на рівні сучасних вимог. Перед науковцями стоять складні завдання, виконання яких потребує відповідного кадрового, організаційного, фінансового забезпечення, уваги з боку державних органів. Лише за цих умов можна очікувати вагомих результатів їхньої праці.

38. Антинацистський рух опору в Україні у 1941-1944 роках.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом, у відповідь на запроваджений «Новий порядок» поширився антифашистський рух Опору. В Українському антифашистському русі Опору існувало в основному 2 течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух на чолі з ОУН, який крім боротьби проти німців, вів активну антирадянську і антипольську діяльність, домагаючись основної мети – розбудови соборної України. Найефективнішою формою руху Опору став партизанський рух. На Україні загальна чисельність партизан сягала 300 тисяч осіб. Наступ нацистської Німеччини на СРСР, застав її війська не готовими до ведення бойових дій: досвід організації тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання радянсько-партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак, ці перші кроки супроводжувалися помилками і прогалинами в роботі 29 червня 1941 р. Й.Сталіним була оприлюднена директива ЦК ВКП(б) про перебудову всіх організацій які діяли біля лінії фронту на військовий лад. У цій директиві йшлось про створення диверсійних груп для розгортання партизанської війни. 18 липня цю директиву доповнили постановою ЦК ВКП(б) про організацію руху Опору в тилу ворога.

З’явилася потреба в виснаженні ворожих військ, саме це завдання було поставлене перед партизанськими загонами. Партизанський рух 1941-1944 років на тимчасово окупованій німецько-фашистськими військами території СРСР у своєму розвитку за радянською періодизацією пройшов три етапи. Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 року (до битви під Сталінградом) на цьому етапі виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. Слабкість радянського підпілля і партизанського руху була зумовлена багатьма причинами, вважалося, що війна буде вестись на «чужій території», тому нічого серйозного не готовилось до ведення партизанської війни; підпільні організації створювались поспіхом, не вистачало кваліфікованих кадрів, озброєння і боєприпасів, відсутність досвіду і конспіративної роботи і т.п. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були сформовані до війни для діяльності на окупованій території, дієвими на початку 1941 року залишилися лише кілька десятків.

Лише в другій половині 1942 року, коли було створено координаційний центр - Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, радянський рух опору значно розширився і активізувався. Відновилась діяльність багатьох підпільних обкомів КП(б)У. Наприкінці 1942 року в Україні діяло вже 800 партизанських загонів і груп. Виникли великі партизанські загони і з’єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Попудренка, М.Наумова, П.Вершигори та ін. Партизани здійснювали диверсії на комунікаціях ворога, особливо залізницях, псували лінії зв’язку, підривали мости, поліцейські дільниці і військові комендатури, добували розвіддані для діючої армії. Другий період (кінець 1942 року – 1943 рік). Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді (кінець 1942 року – 1943 рік) стала реалізація розроблених ЦККП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 років ,на весняно-літній 1943 року, зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип’ять і допомога Червоній армії щодо оволодіння Києвом. Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу фашистських військ, вершиною військової майстерності. В 1943 році С.Ковпак здійснив Карпатський рейд. Гучного резонансу серед населення окупованих територій мали рейди Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова, О.Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся.

Особливу активність партизанський і підпільний рух проявив в 1943 році, коли ним в окупаційній зоні було підірвано 3700 ешелонів і майже півтори тисячи залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської боротьби, яка завдала відчутного удару ворогу, зриваючи постачання фронту. На третьому етапі Руху Опору (січень-серпень 1944 року) перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями дезорганізувати тил німецько-фашистських військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. Пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині та Галичини. Важливою складовою руху Опору була діяльність підпільників. Всього в роки війни в Україні діяли 23 обкоми КП(б)У та 9 підпільних обкомів комсомолу, 3.5 тис. підпільних організацій і груп. Особливо активну війну у ворожому тилу вела молодь. В нацистському документі – «Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій «Південь»» відзначалося: «З молоді складалося більшість активістів боротьби за справу. Радянські банди, утворювалися переважно з молоді». Широко відомі героїчні подвиги підпільної організації «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, яка нараховувала близько 100 юнаків і дівчат; «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївська область) керівник В. Моргуненком; с. Потіївка (на Житомирщині) – керівник І. Бугайченко; підпільна організація міста Ніжин (очолювана Я. Батюком) та багато інших. Найбільш успішно діяли підпільні обкоми, створені на базі партизанських загонів (Чернігівський, Полтавський, Харківський, Кіровоградський та ін. підпільні обкоми партії). Всього в діяльності підпільних організацій на 1942 рік брали участь 100 тисяч чоловік. Форми боротьби: важливе місце у діяльності підпілля займала масово політична робота серед населення, саботаж економічних дій німців, диверсії, перешкоджання вивозу населення на роботи до Німеччини, збір розвідданих. Гітлерівські окупаційні чиновники мали всі підстави називати радянську партизанську боротьбу "регулярним другим фронтом”.

Як свідчать праці сучасних українських дослідників періоду окупації України фашистами, діяльність партизанських загонів була пов’язана з такими проблемами як низький рівень дисципліни бійців і їх аморальна поведінка. Радянські партизани як і німці наводили жах на цілі райони, спалювали села, проводили каральні походи. Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів. Деякі обмежилися тільки постачальними походами. Адже, особливу проблему створювала та обставина, що партизанам треба було харчуватися та одягатися, тож часом вони здобували одяг та їжу шляхом пограбування мирного населення. Радянське керівництво добре знало про ці порушення і намагалося вжити заходів проти запійного пияцтва, насильства, відсутності дисципліни і розкладання. Застосовувалися такі методи, як заклики, заборони, загрози покарання і покарання, аж до розформування особливо деморалізованих загонів. Не зважаючи на це, мало що змінювалося, адже командири намагалися приховати непорядки від начальства.

Партизанський рух у 1941—1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись в 1942-1943 pp. у важливий фактор розгрому німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941—1942 pp. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність 29,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю, їхні дії координувалися спеціальними штабами. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці. Ведучи активну «рейкову війну», українські радянські партизани під час Курської і Сталінградської битв підривали в середньому 10 ворожих ешелонів на добу. "У міру того, як війна набирала затяжного характеру, а бої на фронті ставали дедалі упертішими, - писав німецький генерал Гудеріан, - партизанська війна ставала справжнім бичем, дуже впливаючи на моральний дух фронтових солдатів”. В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків. Близько 200 тисяч партизан нагороджені орденами та медалями, в тому числі понад 127 тисяч – медаллю "Партизан Великої Вітчизняної війни” І та II ступенів, 233 відважним народним месникам присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Проблемою висвітлення діяльності партизан в роки ВВВ є неспівпадання статистичних даних про чисельність партизанських загонів, кількість бійців що брали в них участь. Абсолютна більшість радянських громадян дізнавалася про партизанський рух з мемуарів колишніх партизанських командирів, які великими тиражами з’явилися в часи, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Микита Хрущов. Створювалися вони, за підтримки влади, як частина радянської пропаганди. В той же час Хрущов був противником системних досліджень партизанського руху, розуміючи що вони розвінчають романтичний образ "радянських месників”. Українська партноменклатура прагнула показати свою республіку найбільш партизанською з усіх партизанських. Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року – близько 48 тисяч. А за роки війни загалом, пише радянський дослідник Олександр Богун через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік. Цифра 468 тис. солдатів вермахту які загинули від рук партизанів, що була офіційно прийнята в СРСР теж радикально завищена, американський історик Джон Армстронг, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів Вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис.. 10 тис. німців, і їхніх союзників і колабораціоністів убили радянські партизани в УРСР упродовж 1941-1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить О. Богун. Отже, можна зробити висновок що українські партизани зробили найбільший внесок у перемогу над нацистами. Майже 30 тис. самих учасників Руху Опору загинуло, потрапило в табори смерті, або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території звичайно були й місцеві жителі.