19. Приєднання та економічне освоєння Півдня України в кінці XVIII ст.

У другій половині XVIII ст. Росія двічі (1768-1774 і 1787- 1791) вела кровопролитні війни з Туреччиною за Північне. Воєнні дії відбувалися і на суходолі, і на морі. Російські війська здобули Хотин і Ясси (1769), розгромили турків у битвах біля річок Ларга й Кагул (1770). Царський флот знищив турецьку ескадру в Чесменській бухті (Егейське море). Армія під командуванням талановитого полководця О. Суворова здобула фортецю Туртукай (1773) і розгромила турецькі війська поблизу с. Козлуджі (1774). Україна стала центром зосередження та розгортання військ. Тут були розташовані тилові служби діючої армії, склади фуражу, провіанту, озброєння та боєприпасів. Лівобережна Україна і частково Новоросія стали головними постачальниками транспортних засобів. На півночі України заготовляли для армії ліс. Використовували продукцію Шостківського порохового заводу. Основною тиловою базою армії був Київ, розташований на важливих суходільних і річкових шляхах. У Печерській фортеці розмістився арсенал (склад зброї та військового спорядження). Перед війною в Україні було сформовано гусарські, пікінерські й ландміліційні полки. З лівобережного козацтва (12 тис.) утворено корпус, а з мешканців Правобережної України - добровільний козачий корпус. До складу діючої армії входили також запорозькі козаки, які були ударною силою російської армії, оскільки добре знали тактику турецько-татарських військ у Причорноморськім степу, найкраще могли протистояти легкій азійській кінноті, що була основою ворожої армії.

Командував Запорозьким Військом останній кошовий Запорозької Січі П. Калнишевський. У кампанії 1769 р., крім "маскування" (тобто постійного стеження, пильнування) турецької фортеці Очаків, запорожці виконували стратегічні завдання 2-ї російської армії - оборону України з боку Очакова, Бендер і Дністра. 1770 р. Запорозьке Військо забезпечувало комунікації (шляхи сполучення) російської армії під час облоги фортеці Бендери. Воно також сприяло відокремленню Ногайської орди від Кримського ханства. 1771 р. запорожці у складі 1-ї та 2-ї російських армій взяли участь у вирішальних боях. Особливо відзначилася дунайською експедицією Запорозька флотилія. 19 чайок ("дубів") у супроводі тисячної команди козаків-піхотинців пройшли з боями Дніпром повз ворожі фортеці, дісталися гирла Дунаю і пришвартувалися в Кілікійському порту. Після прибуття на Дунай Запорозька флотилія увійшла до складу створеної Рум'янцевим Дунайської флотилії і брала участь у боях. Запорожці відіграли вирішальну роль в оволодінні Кримом у 1771 р. Під час штурму перекопських укріплень вони форсували Сиваш, пройшли його обмілинами, в обхід валу, на Кримський півострів, а за ними рушили російські кавалерійські частини. У 1772-1773 рр. січовики брали участь у штурмі турецької фортеці Сілістрії, а в 1774 р. боронили окремий район лівого берега Дунаю. Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Згідно з ним до Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова, а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом по нижній течії до узбережжя Чорного моря. Туреччина зобов'язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія - з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Хоча Кримське ханство стало незалежним від Туреччини, вона почала докладати зусиль для його повернення. Щоб запобігти цьому, у квітні 1783 року Крим було включено до складу Росії. Тоді ж Грузія добровільно перейшла під протекторат цієї держави. Офіційно визнавши приєднання Криму до Росії, Туреччина почала готуватися до його повернення.

1787 р. знову почалася війна. Україна продовжувала постачати продовольство, фураж, коней для артилерії. У Києві, Чернігові, Переяславі, Кременчуці створювалися великі склади. У Києві, Херсоні обладнувалися шпиталі. З 1788 р. розгорнулося будівництво військових кораблів у Херсоні. До військової служби залучалися колишні запорозькі козаки (Січ уже було ліквідовано), з яких на початку війни почали формувати "військо вірних козаків", а з кінця 1788 р. - Чорноморське козацьке військо. Першими кошовими цього війська стали С. Білий та X. Чепіга. У кампанії 1783 р. козаки допомогли розгромити турків під Очаковом і Хаджибеєм (теперішня Одеса). Загалом у бойових діях взяло участь понад 12,5 тис. козаків-чорноморців (9681 - в піхоті, 2829 - у кавалерії). Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. царські війська здобули Очаків (1788), під командуванням О. Суворова розбили турецькі сили під Фокшанами та на річці Римніку (1789), здобули фортецю Ізмаїл (1790), при чому загинуло понад 30 тис. мирного населення та захисників фортеці. Після поразки під Мачином у 1791 р. турецький уряд підписав Ясський мирний договір, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром включно з Очаковом. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон із нею на Кубані" Так нарешті було приборкано Кримське ханство, яке впродовж століть наводило жах на українців і росіян.

Після ліквідації Запорізької Січі її територія разом із Новоросійською губернією та знов придбаними внаслідок російсько-турецьких війн територіями були поділені на дві губернії: Новоросійську – на правому березі Дніпра та Азовську – на лівому. 1782 р. вони були об’єднані у Катеринославське намісництво, керував яким генерал-губернатор Потьомкін. Одним з вагомих заходів Потьомкіна щодо колонізації краю був наказ “втікачів не повертати”, внаслідок чого до Південної України приходила велика кількість збіглих селян з усіх частин України. Традиційно колонізація Південної України кінця ХVІІІ ст. поділяється на три різновиди: поміщицьку, селянську та міську. Поміщицька колонізація. Поміщикам давали від 1500 десятин землі (з вимогою оселити на цій землі 25 селянських дворів) до 12000 десятин (на них необхідно було оселити 2000 дворів). При цьому половину селян необхідно було заселити протягом 5-ти років, а решту – протягом 10. Серед поміщиків, що отримували землі Південної України, були українські й російські військові та урядовці, запорізькі старшини, що залишились; представників аристократії було небагато. Оскільки знайти селян було важко, поміщики, що отримували тут землі, приймали селян-втікачів, переводили на свої землі кріпаків, куплених “без землі” переважно з російських губерній. Селянська колонізація. Велику кількість сільського населення регіону становили державні селяни, серед яких були й колишні запорожці. Вони заселили значну частину державних сіл, одержуючи по 60 десятин на двір. Керівництво скарбових сіл, так само як і поміщики, намагалось залучити до себе селян у будь-який спосіб, тому велику кількість серед них становили втікачі. Починає з’являтись така категорія селян як десятинники. Це були особисто вільні хлібороби, здебільшого з міщанського стану, які за користування поміщицькою або державною землею сплачували регулярний податок – чинш. За етнічним складом населення державних та приватних сіл було здебільшого українським. Незначну кількість його становили росіяни (старовіри, однодворці, солдати). Серед інших народів, що заселяли Південну Україну наприкінці ХVІІІ ст., були греки, вірмени, німці.

Міська колонізація. Оскільки на території Запорізьких Вольностей майже не було міст, їх довелося будувати. Передусім будувалися міста для усіх повітів (у Катеринославському намісництві було 15 міст). По містах оселялися купці, ремісники, засновувалися цехи. Деякі з міст швидко залюднювались (наприклад Маріуполь, Нахічевань, Херсон та ін.), інші, навпаки, майже не розвивалися і населення їх мало відрізнялось від сільського. Міське населення за етнічним складом було більш різнобарвним, ніж сільське. 14 вересня 1789 р., під час другої російсько-турецької війни російські війська та загін козаків Чорноморського війська оволоділи турецькою фортецею Хаджибей. Ясський мир 1791 р. остаточно закріпив за Росією Очаківську область, до якої входив і район Хаджибея. 1794 р. почались роботи по розбудові міста. 1795 р. Хаджибей перейменовано на Одесу.

Окрема роль у заселенні Південної України наприкінці ХVІІІ ст. належала козакам. Частина з них (переважно сірома) після 1775 р. вирушили на Тілігул, діставши “білети” на рибну ловлю, але до меж Росії не повернулись, оселившись під Туреччиною, за Дунаєм. Але досить велика кількість запорожців, що мешкали в Січі, паланках, слободах, зимівниках, залишилась. Старшина зберегла свої зимівники, певна кількість її здобула землі – від 1500 до 12000 десятин. Багато представників старшини отримали російські ранги, посади в державному управлінні. Рядових козаків, що залишились на землях Вільностей, було приписано до скарбових (державних) селян. У 1776 р. зимівники було знищено, а запорожців переселено до великих слобод як військових поселян. Крім того, у 1783 р. за ініціативою Потьомкіна було створено “Військо чорноморських козаків”, яке брало участь у російсько-турецькій війні. Воно було зорганізоване на зразок Запорізького війська, але старшина не обиралась, а призначалась безпосередньо Потьомкіним. Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. Російська імперія суттєво розширила межі своїх володінь, у тому числі за рахунок Правобережної та Південної України. Українську автономію було остаточно знищено. Проте позитивним для України було те, що більшість її земель опинилась у складі одної держави.