27. Класифікація політичних партій

На основі різних критеріїв виокремлюють різноманітні види партій.

За походженням: парламентські та позапарламентські. Парламентські партії — це об’єднання, що історично виникли на базі парламентських фракцій і прагнуть перемогти на виборах у представницькі органи влади. Свої зусилля вони зосереджують на проведенні виборчих кампаній і діяльності всередині владних структур. Позапарламентські партії оцінюють діяльність представницьких органів влади та боротьбу за депутатські мандати як другорядні форми діяльності. Їх походження пов’язане з розвитком масових рухів.

З погляду характеру організації виокремлюють кадрові й масові партії. Кадрова партія, на думку М. Дюверже (Франція), — це група відомих людей, орієнтованих на успішне проведення виборів. До неї входять популярні й впливові особи, престиж і зв’язки яких здатні привернути увагу виборців та забезпечити підтримку кандидата. Кадрова партія посилюється експертами, спеціалістами в галузі виборчих кампаній і реклами, особами, які забезпечують її фінансування.

Масові партії — це добре організовані об’єднання, основними ознаками яких є: широке, активне членство, визначена ідеологія, відпрацьована система членських внесків. Партія цього типу передбачає відповідальність своїх парламентських представників перед виборцями за рішення, що приймаються, й політику, яка здійснюється. Тому їй властиві сувора дисципліна, неухильне дотримання статуту й програми.

Відповідно до ідеологічних орієнтацій виокремлюють лібера-льні, консервативні, комуністичні, соціалістичні, фашистські та інші партії. Цінностями ліберальних партій є свобода й відповідальність, права людини, соціальний і політичний плюралізм, правова держава. Консервативні партії роблять акцент на сильній державі, скороченні соціальних витрат, непорушності моральних основ суспільства і його традицій, збереженні соціальної нерівності та соціальної стабільності. Соціалістичні партії виступають на захист соціальних інтересів найманих робітників, розширення можливостей їхньої участі в прийнятті найбільш важливих рішень, за соціальне партнерство, активну соціальну політику держави, справедливість, рівність можливостей, солідарність. Комуністичні партії є прибічниками домінування державної форми власності, націоналізації великих приватних підприємств, розширення державного регулювання економіки. Фашистські партії виступають з позицій крайнього націоналізму та екстремізму. Слід зазначити, що чітка межа, яка розділяє ліберальні, консервативні та соціал-демократичні партії, останнім часом поступово зникає.

Доволі часто за критерій типологізації партій беруть їх програмні установки. У такому разі розрізняють крайні ліві, ліві, центристські, праві та крайні праві партії. Крайні ліві — це комуністичні, ліві — соціалістичні, лівоцентристські — соціал-демократичні, центристські — демократичні, що прагнуть компромісів, співпраці та стабільності, праві — ліберально-консервативні, крайні праві — фашистські.

В останні два-три десятиліття сформувався новий тип партій — універсальна партія (партія всіх виборців або партія «хапай усіх» — catch-all-parties). На відміну від традиційних партій, які орієнтуються на певні електоральні групи, такі партії намагаються привернути на свій бік різні категорії виборців, забезпечити максимальну виборчу підтримку. Їх характерними рисами є: відсутність фіксованого членства, потенційний кількісний склад; особливий тип лідера-інтелектуала, який відіграє роль світоглядного символу; відсутність жорстко фіксованих соціальних інтересів.

Утворенню таких партій сприяло розмивання жорстких меж між соціальними групами, значна частка середнього класу та як наслідок — послаблення партійної ідентичності виборців; зростання суспільного добробуту; значущість загальнолюдських цінностей; розвиток засобів масової інформації, який дає змогу партійним лідерам звертатися не до окремих груп, а до всіх виборців водночас. Іноді партії цього типу називають політичними брокерами, основним товаром яких є державні посади. Це означає, що в реальному політичному житті вони більш тісно пов’язані з державою, ніж з громадянським суспільством, їх головною функцією стає не артикуляція й агрегація інтересів, а захист урядового курсу та рекрутування еліти.

Залежно від положення в політичній системі, партії поділяють на правлячі (урядові) та опозиційні. Перші з них, що перемогли на виборах, відіграють провідну роль у формуванні уряду та через своїх представників здійснюють власний політичний курс. До опозиційних належать ті партії, які за результатами виборів не мають можливості здійснювати урядові функції. Попри це, вони відіграють істотну роль у політичній системі завдяки систематичній аргументованій критиці діяльності уряду, указуючи на його помилки й недоліки; пропонують альтернативні варіанти вирішення проблем, що виникають; здійснюють контроль за діями влади з погляду її відповідності конституції, передвиборчим обіцянкам; намагаються змінити існуючий уряд на наступних виборах.

Опозиція. Політичні партії можуть займати опозиційні позиції щодо державної влади, але межі опозиції здатні суттєво коливатися. «Жорсткий варіант»: партійно оформлена непримирима (позасистемна) опозиція виступає проти існуючого державного устрою (політичної системи загалом). «М’який варіант»: партія перебуває в опозиції проти політики конкретного уряду. «Проміжний варіант»: партія виступає проти окремих дій або рішень уряду, загалом підтримуючи його політичний курс.

Політична опозиція — це організована політична сила, яка здатна контролювати й критикувати дії влади, пропонуючи альтернативні рішення та механізми їх реалізації, а також має на меті власне входження до влади.