kurs_lek istor ukr

членiв не припинили своєї дiяльностi. У березнi 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рiшення про створення нової органiзацiї, яка була названа Пiвденним товариством. Остаточно воно оформилось у сiчнi 1822 р. на з'їздi у Києвi.

Тульчинською управою, як i всією органiзацiєю, керував здiбний органiзатор й освiчений полковник, учасник Вiтчизняної війни 1812 року дворянин П. Пестель. Товариство мало свої фiлiї у Кам'янцi та Васильковi на Київщинi. У вepecнi 1825 р. до нього приєдналось „ Товариство об'єднаних слов'ян”. Воно виникло у 1823 р. у Новоградi-Волинському i об'єднувало 50 офiцерiв, вихiдцiв здебiльшого з дрiбних або навіть збiднiлих дворянських сiмей. Була серед них офiцерська молодь українського походження. Головна мета товариства – звiльнення ycix слов'янських народiв від монархiчних режимiв, знищення нацiональної ворожнечi, що icнувала мiж деякими з них, та об'єднання ycix земель у федеративний союз. Названi органiзацiї вимагали повалення абсолютизму i створення республiки. Вони домагалися лiквiдацiї крiпацтва, яке вважали «справою ганебною, противною людству», рiвних прав для вcix, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристськi органiзацiї не надавали належного значення нацiональному питанню. Теоретик декабристського руху П. Пестель у своiй «Руськiй правдi» виступив як прихильник централiзацiї, засуджуючи федералiзм, а населення України вважав «icтинними росiянами». Члени „ Товариства об'єднаних сло- в'ян”, хоч i говорили про федерацiю слов'янських демократичних республiк, та не згадували нi про українцiв, нi про бiлорусiв.

Вiдоме повстання декабристiв, що вiдбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзi, закiнчилось невдачею. Дiзнавшись про це, керiвники Василькiвськоi управи пiдняли на повстання Чернiгiвський полк, що розташовувався пiд Києвом. Проте здiйснити свiй план повсталим не вдалося. Iх не пiдтримали iншi полки, Тульчинська та Кам'янська управи Пiвденного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу, Чернігівський полк розформували, а солдат вiдправили на Кавказ для участi у вiйськових дiях проти горцiв.

Однак революцiйнi iдеї декабристiв жили у справах нового поколiння борцiв проти самодержавства i крiпосництва. Важливими осередками суспiльно-полiтичного руху на Українi у другiй

101

чвертi XIX ст. були навчальнi заклади, насамперед, Харківський та Київський унiверситети. Пiд впливом повстання декабристiв на початку 1826 р. в Xapківському унiверситетi виник таємний полiтичний гурток, до складу якого входило близько 20 студентiв, службовцiв, офiцерiв. Гурткiвцi читали i поширювали революцiйнi твори, в яких мicтився заклик до повалення царського деспотизму, caмi писали антикрiпосницькi вiршi та памфлети. Їх пропагандистська дiяльнicть поширювалась на Харківську, Київську, Чернігівську та iншi губернii. На початку 1827 р. царськi властi викрили i розгромили харкiвський гурток. Однак i пiсля цього пропаганда визвольних iдей у Xapковi не припинялась. Вiльнодумство було поширене серед професорiв та студентів Нiжинської гiмназiї, заснованої в 1820 р. Гурток прогресивних професорiв протягом 1827-1830 рр. вів боротьбу проти профе- сорiв-реакцiонерiв. Прогресивних професорiв пiдтримувала значна група передових гiмназистiв, зокрема М.В. Гоголь, М.Я. Прокопович, Г.І. Висоцький та iн. Царський уряд вiд жандармiв дiзнався про поширення вiльнодумства у Нiжинськiй гiмназiї. За наказом Миколи І професори-вiльнодумцi в 1830 р. були позбавленi посад i вiдправленi пiд нагляд полiцiї.

Активiзацii дiяльностi прогресивних сил, дальшому розвитковi суспiльно-полiтичного руху на Україні сприяло польське повстання 1830-1831 рр. Воно викликало сильний рух за відновлення українського козацького війська. Цьому сприяв i «малоросiйський» генерал-губернатор князь Репнiн-Волконський, який подав царевi Миколi І доповідь з цього питання.

Однак колонізаторська політика російського царату не змогла вбити живу душу українського народу – його національну свідомість. Свідоме українство з жалем згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини, нарікала на відібрання російським самодержавством колишніх прав i свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з цього підневільного становища.

Унаслiдок становлення української нацiональної iнтелiгенцiї на Українi, як i в усiй Схiднiй Європi, починаеться вiдродження нацiональної свiдомостi. Зацiкавлення української iнтелiгенцiї наприкiнцi XVIII – на початку XIX ст. нацiональною iсторiєю, етнографiею та фольклором сприяла усвiдомленню спiльностi своїх соцiально-економiчних, полiтичних i культурних iнтepeciв. Чималу роль у цьому вiдiграло формування нової укра-

102

їнської лiтератури з чiткими рисами нацiональної своєрiдностi. Важливою подiєю стала публiкацiя у 1798 р. «Енеiди» І. Котляревського, написаної народною українською моваю. У цьому твоpi поет з великим замилуванням описав тогочасну Україну, її минувщину, вiдобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження нацiональної свiдомостi мали художнi твори Є. Гребiнки, Г. Квiтки-Основ'яненка, науковi працi профеcоpiв Київського та Харківського унiверситетiв Михайла Максимовича та Ізмаїла Срезневського.

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти icнуючого ладу стають новi сили не лише дворянської, а й рiзночинної iнтелiгенцiї. Виникають таємнi полiтичнi органiзацii, члени яких прагнули не тiльки звiльнення селян вiд крiпацтва, а й нацiональної свободи України. Першою такою органiзацiєю було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у сiчнi 1846 р. у Києві. Воно увiбрало в себе цвiт української думки, людей, що мали величезний вплив на хід i розвиток українського вiдродження. Тут були icторик Микола Костомаров, тодi професор Київського унiверситету, талановитий письменник i громадський дiяч Пантелеймон Кулiш, професор Микола Гулак, видатнi етнографи Опанас Маркович i Василь Бiлозерський, який пiзнiше вiдіграв помiтну роль в українському громадському життi, й цiлий ряд iнших. Усього кiлькicть кирило-мефодiївцiв, як свiдчить у своїх спогадах член товариства Д.П. Пильчиков, становила майже 100 братчикiв. Окрасою товариства був генiальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. у Петербурзi перший збiрник його поезiй «Кобзар» вiдразу здобув Шевченку широку лiтературну славу й мав вплив на пробудження української нацiональної свiдомостi.

Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож i політичних гуртків першої половини XIX ст. Члени Кирило-Мефодіївського братства склали програмні документи «Статут i правила товариства», напиcaнi В.М. Бiлозерським з урахуванням думок інших братчиків, «Закон Божий (Книга буття українського народу)», основним автором якої був М.І. Костомаров, та установчу «Записку», складену В.М. Бiлозерським. Уci кирило-мефодiївцi визнавали за необхiдне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за

103

нацiональне визволення України, за дружні взаємовідносини мiж народами, у першу чергу слов'янськими. Проте у них не було єдиної точки зору на шляхи проведення у життя цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях, Т. Шевченко та його однодумці стояли за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, воно не встигло вийти з підготовчої стадії i розгорнути практичну роботу. Уже на початку 1847 р. члени його були заарештовані, вивезені до Петербурга й там дуже суворо покарані. Тільки через десять років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної i господарської діяльності. Але ідейне значення братства було величезне. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.

Лекція 12 ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ

ІМПЕРІЇ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

1 Соціально-економiчний та політичний розвиток захiдноукрaїнських земель у першій половинi XIX ст.

2 Революція 1848 – 1849 рр. в Австрії та її наслідки для західноукраїнських земель.

1 Соціально-економiчний та політичний розвиток захiдноукрaїнських земель у першій половинi XIX ст. Як вiдомо, наприкiнцi ХVIII ст. вiдбувся черговий перерозподiл України. Внаслiдок першого подiлу Польщi 1772 р. Галичина увiйшла до складу Австрiйської монархїї. У 1774 р. iмперiя Габсбургiв загарбала пiвнiчну частину Молдавського господарства з мicтами Чернiвцi, Серет i Сучава, мотивуючи це тим, що цей край колись належав до Галицького князiвства. Насправдi це було колишнє «Пониззя», яке лише в XIV ст. опинилося пiд владою молдавських господарiв. Пiвнiчну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українцi. Певний час Буковиною управляла вiйськова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потiм була перетворена в

104

окрему провiнцiю. У кiнцi ХУII ст., ще ранiше, нiж Галичина та Буковина, під владу Габсбургiв потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спiльним полiтичним життям з рештою українських земель.

Захiдноукраiнськi землi площею понад 60 тис. км 2 i з населенням 2,5 млн чоловiк, у тому числi 2 млн українців, стали колонiєю Австрiйськоi монархїї. Kpiм немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистськоi держави, полiтики онiмечення, у Галичинi тривав початий ще значно ранiше процес полонiзацii, на Закарпаттi – мадяризацii, а на Буковинi – румунiзацii українського населення. Подвiйний, а то й потрiйний нацiональний i соцiальний гніт, багатовiкова розєднанiсть стали серйозним гальмом не лише економiчного, а й духовного поступу украiнцiв.

Схiдна Галичина разом з частиною польських земель входила до складу «королiвства Галiцiї та Лодомерii» з центром у Львовi.

В адмiнiстративному вiдношеннi край подiлявся на 19 округів. До складу Схiдної Галичини входили Золочiвська, Тернопiльська, Чорткiвська, Жовкiвська, Львiвська, Бережанська, Коломийська, Станiславська, Стрийська, Самбiрська округи та частина Сяноцької i Перемишльської. На чолi Галичини стояв губернатор, що призначався Вiднем. Згiдно з переписом 1843 р. у Галичинi i Буковинi налiчувалось 4980208 чол., у тому числi 2300 тис. українцiв, 2146640 полякiв, 130 тис. нiмцiв.

Перша половина XIX ст. стала для Захiдної України octahhim етапом розкладу панщинно-крiпосницької системи господарства. Галичина, Буковина, Закарпаття являли собою найiвiдсталiшi австрiйськi провiнцїї. Iх промисловість продовжувала залишатися на мануфактурнiй стадїї. Першi двi паровi машини в Галичинi з'явилися лише у 1843 р. На захiдноукраїнських землях розвивалися винокурiння, пивоварiння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лicова, добувна (сiль, нафта, залiзна руда, кам'яне вугiлля) галузi промисловостi, виробництво грубого сукна. Та панiвне становище займало ремicництво.

Крiпосництво заважало розвитковi не тiльки промисловостi, а й сiльського господарства, яке вiдiгравало головну роль в економіцi Західної України. Позаекономiчний примус i насильство перестали дiяти як економiчний чинник розвитку панщинного господарства i тiльки загострювали суперечностi цiєї системи виро-

105

бництва.

Розмiр земельного надiлу залежав вiд функцiй, що їх виконувало селянське господарство в панському маєтку. Селянство подiлялось на повнонадiльних, загородникiв, огородникiв, халупникiв, тяглових, пiших. Вони змушенi були виконувати панщину, сплачувати чиншi. Тягарем на плечi селянина лягла додаткова панщина (праця влiтку, шарварки), право пропiнацїї (примушування брати за грошi або за вiдробiток панську горiлку), монополiя нa млини, вiйськова служба. Bapтicть лише повинностей, що облiкувалися, становила 84,7 вiдсотка рiчного доходу селянських господарств. Слiд зазначити, що велике феодальне землеволодiння було панiвним на Закарпаттi та в Галичинi.

Незважаючи на ряд аграрних реформ, проведених австрiйським урядом, посилювалась антифеодальна боротьба. Вона здiйснювалася у рiзних формах: скарги, втечi, пiдпали, розправи, вiдмова вiд сплати податкiв, невиконання розпоряджень адмiнicтрацїї маєтків. Своерiдною формою протесту був рух опришкiв, що поширився на Прикарпаттi (Коломийська, Станiславська, Стрийська округи). Десятки i сотні селян Прикарпаття озброювались i втікали у важкодоступнi райони Карпат, стаючи на шлях збройноi боротьби. Опришки нападали на панськi i державнi маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панськi двори, розправлялися з феодалами та адмiністрацiею. Постiйною i найбiльш масовою формою антифеодальної боротьби була вiдмова широких мас селянства вiд виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялись вiд панщини, виходили на роботу пiзно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншiв, не виконували додаткових робiт.

Найбiльше селянських виступiв вiдбулося протягом 18151825 рр. у Галичинi. Вони охопили багато сiл Комарнiвщини

(1819-1822 рр.), Сколiвщини (1824-1826 рр.). 1822-й piк озна-

менований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Наймасовiшим стало заворушення селян 39 громад на Чорткiвщинi, яке вiдбулося влiтку 1838 р. Вiдкрита вiдмова селян вiд виконання панщини, бiльшої нiж один день на тиждень, мала мiсце в 39 селах Галичини. Тут селяни дiяли більш органiзовано i рiшуче.

Яскравою сторiнкою в icторії українського народу стало повстання в Пiвнiчнiй Буковинi пiд керiвництвом Лук'яна Кобилицi.

106

Кульмiнацiйним пунктом селянського руху напередоднi революцiї 1848-1849 рр. були антифеодальнi виступи 1846-1848 рр. у Схiднiй Галичинi. Селяни Схiдної Галичини пiднялись майже одночасно iз Захiдною Галичиною. Весною 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, пicля якого феодально-крiпосницька система вже не могла оправитися. Повстання було придушене, проте воно стало однiею з вирiшальних передумов скасування панщини не лише в Галичинi, а й в усiй Австрії.

Складнi соцiальнi, економiчнi, нацiональнi умови розвитку захiдноукраїнських земель поставили пiд загрозу icнування самого українського народу. Полонiзацiя досягла тут величезних розмipiв: не тiльки шляхта, а й духiвництво та мiщанство переймали польськi звичаї та мову. У кiнцi XVIII ст. українську нацiю в Галичинi творив виключно селянин, принижений, затурканий, який не усвiдомлював своїх нi людських, нi нацiональних прав.

Реформи, що здiйснювались австрiйським урядом, хоч i проводились бюрократичним способом i не доводились до кiнця, пiднесли дух українського народу. Серед духiвництва, единої соцiальної групи, що мала право на вищу oсвіту, з'являються люди, якi вiдкрито виступають на захист нацiональних iнтepeciв українцiв. Серед них особливо видiлився перемишльський кaнoнiк Iвaн Могильницький. У працi «Вiдомiсть о рycькiм язицi» вiн аргументовано довiв, що українська мова. є окремою реально існуючою схiднослов'янською мовою. Iвaн Могильницький у 1816 р. очолив релiгiйне товариство, яке займалося освiтньою дiяльнiстю, видавало українською мовою релiгiйну лiтературу. Засновник цього товариства – активний борець за українськe шкiльництво галицький митрополит Михайло Левицький. Biн звернувся до галицького губернатора з проханням ввести у школах викладання українською мовою. Губернатор вiдкинув цю пропозицiю, а на митрополита пiшли звинувачення i до Вiдня, i до Рима, начебто він ciє розбрат мiж народами заради москвофiльства, бо українська мова «є породою московської».

Та справжне українськe нацiональне вiдродження в Галичинi почалося в 30-х роках XIX ст. пiд впливом iдей романтизму й слов'янського вiдродження, якi поширювались серед чехiв i полякiв, i знайомства з творами нової української лiтератури в Росії, з українськими етнографічними й історичними виданнями. Пiонерами нацiонального вiдродження в Галичинi стали вихо-

107

ванцi львiвської духавної ceмiнapiї, члени гуртка «Руська Трiйця» М. Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький, якi були дiтьми священикiв i caмi стали священиками. Ще на шкiльнiй лавi вони захопилися iдеєю вiдродження слов'янських народiв i пiд впливам українськoгo письменства в Pociї розгорнули роботу щодо українського вiдродження в Галичинi. До гуртка «Руська трiйця» входили також Г. Iлькович, М. Кульчицький, М. Устиянович та iн.

Душею «трiйцi» був Маркiян Шашкевич, про якого Iвaн Франко писав: «Поет, оповiдач, кореспондент i проповiдник, як людина наскрiзь симпатичiна, щиpа й проста, пройнята належною любов'ю до рiдного народу i непохитно певна своеї роботи, як у мистецтвi, так i в життi». Biн народився 6 листопада 1811 р. у с. Пiдлисся нинiшнього Золочiвського району на Львiвщинi, вчився у Бережанськiй гiмназiї. У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах вipшiв, написаних українською народною мовою, а два роки потому опублiкував широко знану оду «Голос галичан». Одночасно М. Шашкевич пiдготував до друку збiрник «Зоря», до якого входили народнi пicнi, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя священиків. Однак цензура заборонила публiкацiю цього збiрника.

Найзначнiшою заслугою «Pycькoi трiйцi» було видання у 1837 р. в Будапештi альманаху «Русалка Днicтровая», яка, за влучним висловом академiка О. I. Бiлецького, є «перша заява народу Захiдноi України про своє icнування, про свою нацiональну гiднiсть».

Про враження, яке справила «Русалка Днiстровая» на галицьке громадянство, сказав Я. Головацький: «Вона запалила вогонь, що його тiльки гробова перста загасити може, спасла народ вiд загибелi й отворила очi кожному письменному чоловiковi, в якого лишилося ще незiпсоване українськe серце, показала йому його положення, обов'язки для народу й спосiб, як тi обов'язки треба сповняти».

Пiсля заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» i виходу М. Шашкевича, I. Вагилевича та Я. Головацького з львiвcької ceмінapiї, «Руська трійця» розпалася. Та її дiяльнicть не була даремною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні iдеї «Pycькoї трiйцi» все бiльше оволодiвали умами галичан.

108

промисловостi, нi до створення високопродуктивноi економiки у землеробствi. Капiталiзм розорив дрiбних виробникiв, рiзко збiльшив кiлькiсть безробiтних замiсть того, щоб створити осередки виробництва, якi б поглинали робочу силу пролетаризованих верств. Зростали бiднicть i злиднi, а колишні виробники стали пауперами.

Скасування панщини стало важливою передумовою розгартання в Галичинi масового народного руху за демократичнi перетворення. Волелюбнi демонстрацiї прокотилися вулицями Львова у березнi 1848 р. Під їх впливам губернатор краю Ф. Стадiон дав згоду на з'вiльнення полiтичних в'язнiв i на формування нацiональної гвардiї.

Під впливом революцiйних подiй у Захiднiй Європi львівські українцi 19 квiтня 1848 р., вiд iмeнi вcix українцiв Галичини подали на iм'я цicаря петицiю з цiлим рядом демократичних вимог. У нiй, зокрема, говорилося, що українцi становлять частину великого слов'янського народу, що вони - автохтони в Галичинi й мали колись державну самостiйнiсть, що вони цiнують свою нацiю i хочуть її зберегти. У петицiї висловлювалось прохання про введення української мови у народних i вищих школах; про видання державних законiв українською мовою, яку урядовцi повиннi обов'язково знати; щоб було зрiвняно в правах духiвництво всіх трьох обрядiв (римсько-католицького, греко-католицького i православного ) i щоб українцi мали доступ до вcix державних установ.

Як бачимо, цi вимоги були скомні i обмежувались здебiльшого сферою культури.

У результатi дальшого розвитку ревалюцiї у Галичинi виникають нацiонально-полiтичнi органiзацiї. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелiгенцiї та греко-католицького духiвництва, утворили у Львові Головну руську раду. Як постiйнодiючий орган вона мала представляти українське населення Схiдної Галичини перед центральним урядом. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ, прагнула забезпечити вiльний нацiональний розвиток українського населення краю. У випущенiй нею програмнiй декларацiї говорилося, що галицькi українцi належать до великого українського народу, який тодi налiчував 15 млн чоловiк, згадувалось про їхню колишню са-

110