sem3

За кілька тисячоліть до створення Київської держави в народній свідомості формувався певний образ навколишнього світу, способи його розуміння та освоєння. Язичницька модель світобудови ґрунтувалася на відчутті іманентної причетності до живої і неживої природи у всій множині її форм, виявів, космогеофізичних циклів. Вона відповідала тому рівню соціально-політичного і духовно-культурного життя, на якому перебувала тоді Русь. Сукупність язичницьких знань, традицій, вірувань народу відчутно прислужилася формуванню філософської думки Русі. Вплив дохристиянської культури, поступово послаблюючись, відчувався упродовж усього середньовіччя.

Є немало переконливих свідчень, що християнська релігія від початків свого існування поширювалася серед автохтонного населення України. Відомо, що вже в І ст. на південних теренах України, здебільшого у заснованих греками містах, існували громади християн. Однак від IX ст. християнство вже тріумфально поширювалася на руських землях. Відтоді язичницьке світобачення безпосередньо співіснувало з християнським. У кожної людини співвідношення християнського та дохристиянського змісту світогляду було різним. Релігійну філософію творили письменні люди, котрі мали змогу користуватися книгами, розповсюджувати свої твори: представники християнського кліру, світські можновладці, деякі інтелігенти. Дохристиянські світоглядні ідеї відтоді побутували в законспірованому стані, зберігалися переважно в усній традиції, обслуговували частину населення, яка не перейнялася християнським віровченням і перебувала в опозиції до державної ідеології, якою стало християнство.

Християнська релігія, що стала визначальним джерелом філософсько-світоглядних ідей, докорінно змінила світобачення народу, стиль його мислення, напрями духовних устремлінь; почалося інтенсивне розповсюдження християнської літератури. Руські мислителі надзвичайно зважено й вибірково підходили до основоположних джерел та ідей. Головним джерелом світоглядних і філософських ідей, визначальним чинником, який формував ідеали, способи осмислення світу й людини, були Євангеліє і перекладені руською мовою книги Старого Завіту. Тому без ґрунтовного знання їх змісту і духу неможливо проникнути в духовно-метафізичну суть тогочасного світобачення, філософську думку українського народу X—XIX ст.

Руські мислителі усвідомлено орієнтувалися на книги Нового Завіту. Це було зумовлено не лише антиіудейською спрямованістю євангельських, святоотецьких та особливо апокрифічних (грец. apokryphos — таємничий, захований) текстів, а й геополітичними, геоекономічними конфліктами з Хозарією наприкінці X ст., де панівною релігією був іудаїзм. Попри це, тогочасний читач був ознайомлений із багатьма старозавітними книгами. Із новозавітних книг найавторитетнішими були Євангеліє і Апостол, із старозавітних — Псалтир, які є найсуттєвішою частиною писемної спадщини XI—XIV ст. Популярними були апокрифи. Старозавітні тексти студіювали, часто цитували, однак використовували їх функціонально: як історичні прецеденти, морально-виховні приклади тощо. Абсолютним світоглядно-філософським ідеалом й істиною вважалось Євангеліє. Цінним джерелом для відтворення світоглядно-філософських ідей цього періоду є богослужбова література: Ірмології, Кондакарі, Четьї-мінеї, Паремійники, Служебники, Стихирарі, Требники, Тріоді, Часослови.

Поширювався також тлумачний тип біблійних рукописних книг, у яких тексти Святого Письма супроводжувалися екзегетичними (богословськими) тлумаченнями. Майже всі вони належать візантійським богословам IV ст.: Феодоріту Кірському, Іоанну Златоусту, Григорію Нисському, а також мислителям XI—XII ст. Феофілакту Болгарському й Микиті Іраклійському. Збереглися також тлумачення Григорія Великого (Двоєслова), Андрія Кесарійського, Олімпідора Александрійського та Афанасія Александрійського. На таких текстах формувалися тогочасні вітчизняні любомудри, виростала символічно-алегорична теологічно-філософська екзегеза руських філософів Кирила Туровського і Климента Смолятича. Насамперед перекладалися твори ранніх отців церкви — християнських апологетів Юстина Філософа, Іполита, Ірінея Ліонського, Орігена.

Руська філософська думка однозначно орієнтувалася на писемні твори представників ранньої патристики (лат. pater — батько, отець) — теологічних, філософських, політико-соціологічних доктрин святих отців східної церкви, які захищали і роз´яснювали догмати віри. Серед них особливе місце належить Василію Великому (IV ст.), Григорію Богослову (IV ст.), Іоанну Златоусту (IV ст.) і Афанасію Александрійському (IV ст.). Водночас вона ігнорувала трактати візантійських богословів і філософів X—XII ст. — Симеона (Нового Богослова), Михаїла Пселла, Іоанна Італла, що, очевидно, ще було спричинено небажанням політичної і церковної еліти Русі потрапити у сферу релігійного й політичного впливу Візантії. Русь усвідомлювала власну релігійно-політичну самодостатність, вважала себе прямою наступницею раннього, «незамуленого» віросповідними «інноваціями» християнства.

Значно збагачувала давньоруську філософію антична філософська думка, втілена у християнській канонічній і неканонічній літературах, різноманітних за жанрами релігійних і світських творах. Наприклад, у тексті впорядкованої у Візантії, перекладеної у XII ст. збірки «Бджола», крім християнських авторів, містяться до 500 висловлювань античних мислителів — Сократа, Демокріта, Демосфена, Арістотеля, Діогена, Платона, Епіктета, Евріпіда, Піфагора, Арістида, Демонакса, Теофраста, Геродота, Софокла, Зенона, Епікура, Харіклея, Ксенофонта, Менандра, Біаса, Ісократа, Анахарсіса, Фукідіда, Полібія, Анаксагора, Есхіла та ін.

Вибірково та обережно живилася Русь ідеями західноєвропейської і східної культур. Особливим було ставлення до західноєвропейських (латинських) культури і релігії. Після 1054 p., коли відбувся остаточний поділ єдиної християнської церкви на західну (латинську, католицьку) і східну (православну), руські митрополити Никифор та ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський (прибл. 1008—1074) у своїх полемічних творах виступили проти католицької церкви, а також порушили численні світоглядно-філософські питання. Однак твори представників західної церкви, які, на думку руських перекладачів, відповідали релігійно-світоглядним орієнтаціям православного християнства, були перекладені («Патерик Римський» — твір Григорія Великого (VI ст.), «Житія Людмили і В´ячеслава чеських» X ст.). Очевидно, що віросповідні та ідеологічно-світоглядні мотиви, реальна загроза церковно-політичної, військової експансії католицьких держав на терени Русі стримували звернення руської інтелектуальної верстви до філософсько-релігійних надбань західного (латинського) світу, а також мусульманства.

Отже, сенсом діяльності руських церковних любомудрів стає наступність — збереження і трансляція порядку думки і порядку життя, успадкованих від Ісуса Христа, апостолів, церковних ієрархів, мучеників, чудотворців, подвижників, апологетів, мислителів. Фундаментальна ідея православного континуїтету (наступності і неперервності), якої дотримувались духовно-інтелектуальні лідери Русі, зумовлювала не лише критичне ставлення, а й суворий відбір іноземної літератури. Вона домінувала в усіх сферах соціокультурного життя тогочасного суспільства, регламентувала інформаційну сферу, була імперативом, який не піддавали жодним сумнівам ні перекладачі й письменники, ні споживачі цієї літератури.

Парадигмальною для подальшої історичної долі Русі-України була ідея, відповідно до якої лише автентичне християнське спіритуальне знання привносить суспільне благо. Вона позначилася на духовному складі руської людності, на усвідомленні почуття власної релігійної і національної ідентичності. Ця ідея була цементувальною субстанцією («матеріальною силою»), яка понад 500 років оберігала церковно-релігійну єдність українців, боронила її від кривавих релігійних, етнічних сутичок і війн, що упродовж усього середньовіччя спалахували на Заході і Сході.

Релігійно-філософські принципи давньоруських інтелектуалів і можновладців не допускали релігійних переслідувань або силового придушення інакодумства. Активний захист власних духовних цінностей реалізовувався в цивілізованій літературно-полемічній діяльності. На теренах Русі, особливо в Києві, свої храми мали представники кількох католицьких орденів, функціонували іудейські синагоги. У Руській Державі не було «полювання на відьом», фізичного винищення єретицтва. У такому духовно-інтелектуальному середовищі не могли бути написаними «Сума інквізиційної служби», «Молот відьом» (теоретично-практичні довідники, якими користувався особливий церковний суд для викорінювання єретицтва у Західній Європі), не могла виникнути й інквізиція, що винищила до 5 млн людей, не відбувалися публічні криваві автодафе (португ. auto-dafe, букв. — акт віри) — виконання вироків інквізиції.

За місцем походження усі пам´ятки давньої руської філософії або виникли на території Руської Держави (оригінальна література), або надходили з інших країн і перекладалися руськими книжниками (перекладна література). Оскільки перекладна література осмислювалася, функціонувала і плідно використовувалася, її з повним правом можна вважати такою, що належить до філософської думки України.

Дуже мало пам´яток давньої писемності збереглося до нашого часу. Більшість книг XI—XV ст. написана на спеціально обробленій телячій шкірі — пергамені, а на папері — з другої половини XIII ст. Практично всі рукописні книги XI—XIV ст. зберігаються у книгосховищах Росії. Багато їх було видано у XIX—XX ст. До Каталогу рукописів XI—XIII ст. включено до 500 одиниць рукописних книг, немало з яких охоплюють по кілька десятків різноманітних за жанрами і авторством текстів. Написані вони мертвою нині давньоруською мовою. За насиченістю, світоглядно-філософським змістом пам´ятки філософської думки неоднорідні.

На відміну від більшості пам´яток світової літератури, які перекладали з літературними цілями, переклади біблійних книг супроводжувалися, як правило, поширенням християнського віровчення в новому етнічному середовищі. Цим зумовлена своєрідність їх історико-культурного значення, оскільки для багатьох народів вони були першими пам´ятками писемності. З ними пов´язане створення алфавіту, принципів письма, перекладацького мистецтва, перехід від безписемної культури до писемної. Мова біблійних книг сприймалася як ідеальне втілення мовної норми, дотримуватись якої прагнули творці перекладів і оригінальних творів. Усі ці особливості позначилися на історії вітчизняної літератури й філософії.

Поширення біблійних книг у слов´ян відбувалося завдяки перекладацькій діяльності християнських першоучителів Кирила і Мефодія, що припадає на другу половину IX ст. За основу вони брали грецькі списки біблійних книг, що побутували у Візантії. Наприкінці X ст. слов´янські списки біблійних книг почали потрапляти з Болгарії до Русі, а в XI ст. східним слов´янам були відомі основні південнослов´янські біблійні переклади церковнослов´янською (давньослов´янською) мовою. У наступні століття в Русі було зроблено кілька нових перекладів біблійних книг, розгорнуто редакторську роботу над ними.

Кирило і Мефодій — творці першої філософської термінології слов´яно-болгарською мовою. Їх перекладацька діяльність була одночасно і філософською термінотворчістю, пов´язаною з глибоким осмисленням суті термінів, понять і категорій, які вони перекладали. Водночас давньоруські перекладачі збагачували руську філософську лексику і категоріально-понятійний апарат національної філософії.

Для зародження і становлення української філософії особливе значення мали і біблійні тексти, що супроводжувалися екзегетичними тлумаченнями. Екзегеза була характерною для філософії християнського середньовіччя. Середньовічна філософія вирізнялася пильною увагою до слова. За тогочасними уявленнями, кожний канонічний текст ніс у собі таїну, був багатозначним і символічним. Це спонукало до теоретизування про його приховану (сокровенну) суть. Найнижчими рівнями екзегетичного аналізу були семантичний, який вивчав значення слова і словосполучення, зміну цих значень, та етимологічний, пов´язаний із вивченням походження слів. Наступним за значущістю вважали концептуальний аналіз, зосереджений на думках, ідеях автора. Найвищим рівнем середньовічної екзегези був спекулятивний (умоглядний, абстрактний, теоретичний, конструктивний) аналіз, у процесі якого текст (його частина) давав змогу автору розвивати власні ідеї і філософувати.

Тогочасна інтерпретація канонічних текстів здійснювалася і на таких рівнях:

а) буквальне (історичне) тлумачення, що інтерпретувало текст у його прямому значенні;

б) алегоричне тлумачення (іносказання), що мало на меті виявлення сокровенного смислу висловлювання, наприклад того, яке знаходить у певній події Старого Завіту потаємний смисл, що прозрівав, передбачав аналогічну подію в Завіті Новому;

в) дидактичне (повчальне, виховне) тлумачення, що полягає у знаходженні у стереотипному слововживанні переносного значення (наприклад, знаходження у подіях, вчинках, зображених у Святому Письмі, моральних зразків і настанов);

г) анагогічне тлумачення, що передбачало знаходження вищого потаємного смислу в певній події чи вчинку. Таке тлумачення є найцікавішим для історії ранньосередньовічної української філософії.

Уже в III ст. у православній філософії виокремилися літературно-історичний (Антіохійська богословсько-філософська школа) та умоглядно-алегоричний (Александрійська богословсько-філософська школа) підходи до розуміння Святого Письма, що зумовило вибір методів його тлумачення руськими книжниками. Основні ідеї ранньої української філософії містяться у перекладних та оригінальних джерелах.

2.Існування писемності на Русі в язичницький період, очевидно, підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, які з’являються з винайденням буквенно-звукової системи письма. До прийняття християнства перші школи були двох типів:

– язичницькі школи, які задовольняють потреби язичницької верхівки;

– християнські школи. Відомо, що християнство проникає на Русь задовго до його офіційного запровадження.

Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи.

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".

Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику.

З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було.

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося переписування книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.

Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер.

У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д), а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філософської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі.

Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.

З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.

Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні.

Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Розсаджування київськими князями своїх дітей по містах і областях спочатку сприяло консолідації східнослов’янських земель. Але згодом виявились його негативні наслідки: батьки погано знали дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками – високоосвіченими людьми (вперше термін зустрічається 1202 р.). Вони ставали домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернерства.

Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів.

За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Прикладом цьому є двірцева школа Ярослава Мудрого. Причинами, які сприяли розповсюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були:

– про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська (світська) влада;

– навчання в школах проводилось рідною мовою (слов’янською);

– з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція (Русь приступила до шкільної освіти не на голому місці, а маючи вже багато болгарських перекладів літератури на слов’янську мову);

– існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу;

– школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде;

– школа в Київській Русі була доступна для дівчат;

– давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна мала більш м’який характер, ніж у західноєвропейських школах.

2b. Формування Київської Русі як держави вХ-ХІ ст. висунуло цілий ряд важливих проблем, які потребували негайного вирішення. Але давала про себе знати відсутність освічених людей як для внутріш­нього управління в державі на різних рівнях її структуризації, так і для зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, зо­крема для налагодження і підтримки економічних та політичних сто­сунків з Візантією та іншими державами. Це прекрасно розумів київ­ський князь Володимир Великий, який з цією метою відкрив на Русі перші державні школи для дітей тогочасної знаті —„нарочитої ча­ди»— бояр, дружинників, „княжих мужей». Перші набори в такі школи не були добровільними, а здійснювалися за наказом князя, тобто примусово, але згодом освіта набула популярності.

Уже в той час існувало два типи шкіл — школи, де готували адмі­ністраторів, дипломатів, освічених людей для подальшої державної діяльності, і школи, де вчилося майбутнє духовенство. Автор „Повісті врем’янихліт» наводить зміст текстів договорів Русі з греками 911, 944 і 970 років, з яких чітко простежується потреба держави в освічених людях, у писемності.

С.П. Обнорський, який досліджував мову цих договорів, зазначав, що у договорі 944 року вказано, що посли та купці, від’їжджаючи до Візантії, повинні були мати писані грамоти від київського князя, а не золоті чи срібні печатки, як це було раніше. Із введенням християнства як державної релігії потрібні були власні кадри духо­венства, а не запрошені з Болгарії, і богослужбові книги, якими вони могли користуватися. Починаючи з X століття, по всій Русі від­криваються парафіяльні церкви, кожна з яких для річної соборної служби потребувала 8 богослужбових книг, а соборні храми їх повинні були мати 26. Це й стало основною причиною відкриття шкіл для навчання церковнослужителів. У таких школах „…вчили не тільки читати та писати, але й співати церковних пісень та ще вчили грецької мови. Із шкіл виходили священики та інші церковні служителі, писці, що переписували книги (бо тоді ще не вміли їх друкувати),

перекладчики, шо перекладали книжки з грецької та інших мов на церковнослов’янську»58.

Школи для духовенства найчастіше організовувались при монас­тирях, найбільшої популярності здобула Новгородська школа, від­крита князем Ярославом. Навчитися грамоті можна було не тільки в державних школах Києва чи Новгорода, ай у приватних учителів. Так, Феодосій Печерський здобув освіту в невеликому Курську, де він учився в „єдиного учителя» і, за словами літописця Нестара, не­забаром вивчив усі „граматики»59.

Пропагуючи освіту на Русі, князі київські були прикладом для інших у оволодінні книжними науками. Так, про київського князя Ярослава, прозваного в народі Мудрим, літописець пише: „Ярослав до книг прикладався, часто читав вдень і вночі; зібрав багато писарів і перекладав книги з грецької на слов’янську мову і так списано багато книг і зібрано вірним на науку. Отак як один чоловік землі пооре, а другий посіє, а інші жнуть і споживають у достатку — так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її м’якою — хрещенням просвітив; Ярослав засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки».

Інший літопис оповідає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зібрав з-поміж дітей старост і священиків триста душ і звелів їх „учи­ти книгам». Він наказує попам „по городам и онім містам» навчати простих людей і як наслідок — „письменні тоді були не тільки князі, дружина та духовенство, а й багато городян» | М. Аркас|.

Неоціненна роль у питаннях просвіти належала бібліотекам. Перша і фактично на той час найбільша бібліотека (на 950 томів) була відкрита у 1037 році в Софії Київській Ярославом Мудрим. Князеві привозили книги з Болгарії та Греції, цілий штат переписувачів пра­цював над їх перекладами. За монастирським статутом, бібліотека підпорядковувалась особливому брату-бібліотекарю. За його розпо­рядженням, братія у певні часи займалася прочитанням книг або ж їх переписуванням. Поряд із переписувачами над книгою працювали редактори, перекладачі, художники, майстри, які виготовляли пергаментний папір, а також ювеліри. Книги на той час — це надзвичайно дорогі речі, які могли собі дозволити лише князі та монастирі. Як

5*Толочко П.П. Древний Киев.-К„ 1983,- С. 158.

59 Голочко П.П. Там само.- С.-158.

свідчать джерела, у Візантії в XI столітті за одну книгу можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Немає сумні­ву, що й на Русі ціна на книги була не меншою“1.

Окремі князі київські прославилися своєю освіченістю, любов’ю до книг і великим потягом до знань. Високоосвіченою людиною свого часу був Володимир Мономах, який знав 5 мов і на прийомах іно­земних послів обходився без „толмача», галицький князь Ярослав Осмомисл вільно володів вісьмома мовами, а онука Ярослава Мудрого організувала в Києві при Андріївському монастирі школу для „младьіх девиц», де навчали дівчат і грамоті, і ремеслу.

Як бачимо, наші далекі предки не цуралися науки, а прагнули її, гідно оцінивши красу і мудрість книг.

ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА (від часів Київської Русі до XVIII ст.)

ДАВНЯ українська література бере свій початок від часів давньоруської феодальної держави — Київської Русі. За вісім століть своєї історії пройшла кілька якісних етапів розвитку. Перший — становлення і розквіт літератури часів Київської Русі, або давньоруської літератури. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов'янської міфології, засвоєння (після запровадження 988 р. християнства) візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.