4.3 Розвиток у студентів здібностей самостійного судження

Велике значення має розвиток у студентів здібності самостійного судження. Суттєву роль у вирішенні цього завдання відіграє обстановка навчання, новизна, цінність і корисність вивчаючих положень. Самостійність судження проявляться по-різному. Воно може відноситись до іншого предмету або до цілого класу предметів. Судження зв’язано з умовиводами на логічній основі і на основі аналогій. Сукупність суджень визначає зміст поняття про який-небудь предмет і явище. Розвиток самостійного судження дає можливість формувати і ставити завдання, видозмінювати їх. На основі розвинутого самостійного судження розвивається контролююче мислення, що порівнює і оцінює правильність суджень і понять. Контролююче мислення проявляється в процесі засвоєння системи знань в тих випадках, коли наукові поняття утворюються різними способами розумової діяльності, коли від досвідних уявлень приходиться переходити до узагальнених знань. Контролююче мислення необхідно в процесі примінення знань на практиці для отримання нових знань і для формування своїх поглядів, переконань і наукового світогляду. Для розвитку здатності судження і контролюючого мислення в процесі навчання необхідно, щоб учбовий процес включав такі форми занять, які б поєднували два вида суджень: судження емоційне яке основане на почуттях, і судження розсудкове, основане на логіці мислення. З цим пов’язаний і характер набуваючих знань, які умовно можна розділити на знання безпосередні і знання опосередковані, доказові.

Безпосередні знання – це такі, коли сприйняття, уявлення, судження і поняття формуються при безпосередньому спостереженні предмета вивчення за допомогою органів чуття і розумового узагальнення.

Доказові знання формуються без безпосереднього розгляду реального предмету, набуваються на основі опосередкованих умоглядних, логічних, математичних доведень.

Учбовий процес вищої школи не може обмежуватись тільки судженнями, основаними на безпосередньому сприйняття, він вимагає їх зв’язку з логічним і іншими доказовими формами організації мислення, тобто звернення до дедуктивного та індуктивного умовиводів, встановлення зв’язку між конкретним і абстрактним в учбових дисциплінах, в умінні бачити в конкретному загальне, в абстрактному – конкретне.

Література

15. Казаков В.Г., Кондратьєва Л.Л. Психология, М., 1989.

16. Галузинський В.М., Євнух М.Б. Педагогіка. К., 1995.

17. Основи психології. К., 1995.

18. Клинс Ф. Пробуждающееся мышление. М., 1977.

19. Основы инженерной психологии. М., 1977.

ЛЕКЦІЯ 5 Раціональні форми освоєння дійсності.

Пам’ять

1. Структура пам’яті.

2. Види і форми пам’яті.

3. Формування і розвиток пам’яті.

5.1 Структура пам’яті

Наші відчуття та образи, сприймання, думки і почуття, рухи та дії не зникають безслідно, а запам’ятовуються нами, закріплюються у нашому мозку, поступово утворюючи наш індивідуальний досвід. Цей досвід більш або менш тривало зберігається і при потребі відтворюється. Дещо при цьому забувається.

Процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення й забування різноманітного досвіду і складають пам’ять людини.

Отже структурними елементами пам’яті є запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування. Запам’ятовування – це закріплення образів сприймання, уявлень, думок, дій, переживань і зв’язків між ними. Через контакти нових даних з набутим раніше досвідом. Запам’ятовування буває мимовільним і довільним.

Мимовільне запам’ятовування – це досить продуктивна форма, яка до того ж не вимагає спеціальних зусиль для засвоєння. Запам’ятовування здійснюється в процесі виконання завдань ніби саме по собі. Активно діючи з об’єктами, людина мимохідь їх запам’ятовує. Якщо запам’ятовування ще й пов’язане з досягненням мети діяльності, то його ефективність значно зростає.

Незважаючи на ефективність мимовільного запам’ятовування, провідною формою запам’ятовування вважається довільне. Воно дає змогу запам’ятати те, що треба в даний момент, і настільки, щоб забезпечити успіхи в навчанні, розвитку, виконанні завдань. Це вимагає часу й додаткових зусиль, проте забезпечує необхідний рівень готовності індивіда до виконання певних завдань.

За характером зв’язків, що встановлюються між окремими частинами матеріалу і знаннями, вже набутими в минулому досвіді, виділяють два способи запам’ятовування: механічне і осмислене. При механічному запам’ятовуванні встановлюються асоціації шляхом багатократного повторення. Осмислене запам’ятовування основане на встановленні смислових зв’язків нового з вже відомим матеріалом і між частинами даного матеріалу.

Механічне запам’ятовування матеріалу приводить до формального засвоєння знань. Крім того, воно неекономне, оскільки вимагає значно більше часу, ніж запам’ятовування осмислене. Однак в певних випадках воно необхідне (наприклад при запам’ятовуванні слів іноземної мови).

Збереження – це процес утримання в пам’яті відомостей, одержаних у ході набування досвіду. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам’ятовування, використання матеріалу пам’яті в своїй діяльності.

Забування – це природний процес. Подібно збереженню й запам’ятовуванню, воно має вибірковий характер. Забувається перш за все те, що не має для людини життєво важливого значення, не викликає інтересу, не відповідає її потребам, не займає суттєвого місця в її діяльності і тому не отримує достатнього підкріплення. Вибірковість забування проявляється і в тому, що деталі забуваються швидше, довше зберігаються в пам’яті загальні положення, висновки.

Проте неможливість згадати який-небудь матеріал ще не означає, що він цілком і назавжди втрачений і більше не є надбанням досвіду індивіда. Адже часто ми згадуємо речі, які вважали остаточно забутими. Загальновідомі факти згадувань людьми далеких подій у періоди піднесення і потрясінь, під час сну і в гіпнотичному стані, під впливом нагадувань тощо. Цікавими є також згадування в старечому віці окремих відомостей із життя періоду дитинства та юності. Відомо, що забутий матеріал відновлюється значно легше й швидше, ніж запам’ятовується вперше. Тому ймовірно, що запам’ятовуваний матеріал не стирається при забуванні повністю, як з магнітної плівки звукозапису, а стає якоюсь мірою неусвідомлюваним і вимагає для відновлення певних умов.

Обидва процеси – збереження і забування – перебувають у певній динамічній рівновазі. З одного боку, до пам’яті постійно надходять нові матеріали запам’ятовування. Раніше засвоєні знання взаємодіють із новими, вступають у нові зв’язки, уточнюються, диференціюються, узагальнюються і перекодовуються. З іншого – матеріали пам’яті забуваються, стають непридатними для практичного використання. Досвід у свідомості успішно зберігається, якщо він поновлюється і збагачується, інакше дані досвіду втрачають сенс, притуплюються і зникають, коли боротьба цих двох процесів відбувається не на користь збереженню.

Забуваються всі здобутки досвіду, і з тим більшою інтенсивністю, чим менше вони залучені в роботу.

Процес забування проходить нерівномірно: спочатку швидко, потім повільніше. На протязі перших 5 днів після запам’ятовування забування йде швидше, чим в наступні 5 днів. Дослідження процесу забування виявили одну цікаву особливість: найбільш повне і точне відтворення складного матеріалу буває не зразу після запам’ятовування, а через 2 – 3 дні. Таке покращене відтворення називається ремінісценцією. Її прояв обумовлений зняттям процесу гальмування, викликаного втомлюваністю нервових клітин в процесі запам’ятовування.

Відтворення – процес відновлення збереженого матеріалу пам’яті для використання в діяльності та спілкуванні – полягає у пожвавленні або повторному збудженні раніше утворених у мозку нервових зв’язків. Розрізняють два види відтворення: впізнавання і згадування.

Впізнавання – це відтворення якого-небудь об’єкта в умовах повторного його сприйняття. Побачивши людину вдруге, ми можемо пригадати, що вже десь її бачили, а потім пригадати й характерні риси її поведінки. Проте не завжди впізнавання повне і достатньо визначене. Часто ми переживаємо відчуття, що бачимо когось знайомого, але не можемо ототожнити його з певною людиною. Або впізнали саму людину, Але не згадуємо всіх обставин, пов’язаних з нею.

Згадування – відтворення попереднього досвіду відповідно до змісту й завдань діяльності. Воно буває мимовільним (наприклад, ненавмисне згадування) або довільним, коли ставиться репродуктивне завдання, робиться вольове зусилля, організовуються спеціальні мнемічні дії. Якщо матеріал добре запам’ятований і міцно закріплений, то згадування проходить легко. Однак часом нам не вдається згадати щось потрібне одразу. Таке згадування вимагає напруження розумових зусиль, переборення труднощів і називається пригадуванням. При цьому людина вирішує іноді досить складні мнемічні задачі, аналізує умови, обдумує логічні зв’язки, залучає все відоме, виявляє активність і наполегливість. Як один з різновидів відтворення виділяють спогади – локалізовані в часі й просторі згадування людини про своє минуле життя, переважно в яскравій образно-логічній формі.

З віком спогади багаторазово переживаються, стають складовою частиною духовного життя, джерелом мудрості.