1. Суспільного блага (франц.).

— Проте дозвольте,— заговорив Микола Петрович.— Ви все заперечуєте, або, висловлюючись точніше, ви все руйнуєте... Але ж потрібно й будувати.

— Це вже не наша справа... Спочатку слід місце розчистити.

— Сучасний стан народу цього вимагає,— поважно додав Аркадій,— ми повинні виконувати ці вимоги, ми не маємо права задовольняти особистий егоїзм.

Ця остання фраза, ймовірно, не сподобалася Базарову; від неї віяло філософією, тобто романтизмом, оскільки Базаров і філософію називав романтизмом; але він не визнав за необхідне спростовувати свого молодого учня.

— Ні, ні! — вигукнув із несподіваним запалом Павло Петрович,— я не хочу вірити, що ви, панове, добре знаєте російський народ, що ви представники його потреб, його устремлінь! Ні, російський народ не такий, яким ви його уявляєте. Він свято шанує звичаї, він — патріархальний, він не може жити без віри...

— Я не буду з цим сперечатися,— перебив Базаров,— я навіть ладен згодитися, що в цьому ви праві.

— А якщо я правий...

— І все ж таки це нічого не доводить.

— Власне нічого не доводить,— повторив Аркадій із впевненістю досвідченого шахіста, який передбачав небезпечний, імовірно, хід противника і через те аніскільки не знітився.

— Як нічого не доводить?— пробурмотів здивований Павло Петрович.— Отже, ви йдете супроти свого народу?

— А хоча б і так?— вигукнув Базаров.— Народ вважає, що коли грім гримить, це Ілля-пророк у колісниці небом роз'їжджає. Що ж? Мені згоджуватися з ним? Та й до того ж — він росіянин, а хіба я — не росіянин.

— Ні, ви не росіянин після всього, що ви зараз сказали! Я вас за росіянина визнати не можу.

— Мій дід землю орав,— з погордою відповів Базаров.— Запитайте будь-кого з ваших же мужиків, в кому з-поміж нас — у вас чи в мені — він швидше впізнає співвітчизника. Ви й розмовляти з ним не вмієте.

— А ви розмовляєте з ним і зневажаєте його водночас.

• Що ж, коли він заслуговує зневаги! Ви засуджуєте мій напрям, а хто вам сказав, що він у мені випадковий, що він не покликаний тим самим народним духом, за який ви так боретеся?

— Аякже! Дуже потрібні нігілісти!

— Потрібні вони чи ні — не нам вирішувати. Адже й ви вважаєте себе не зайвим.

— Панове, панове, будь ласка, без особистостей! — вигукнув Микола Петрович і трохи піднявся.

Павло Петрович усміхнувся і, поклавши руку на плече брата, змусив його знову сісти.

— Не турбуйся,— промовив він.— Я не забудуся саме внаслідок того почуття гідності, з якого так жорстоко глузує пан... пан лікар. Дозвольте,— продовжував він, звертаючись знову до Базарова,— ви, можливо, гадаєте, що ваше вчення новина? Даремно ви так думаєте. Матеріалізм, який ви проповідуєте, був уже не раз в ужитку і завжди виявлявся неспроможним...

— Знову чужоземне слово! — перебив Базаров. Він починав злитися, і обличчя його прибрало якогось мідного і грубого кольору.— По-перше, ми нічого не проповідуємо; це не в наших звичках...

— Що ж ви робите?

— А ось що ми робимо. Раніше, не так давно, ми говорили, що чиновники наші беруть хабарі, що в нас немає ні доріг, ні торгівлі, ні правильного суду...

— Ну, так, так, ви викривачі,— так, здається, це називається. З багатьма з ваших звинувачень і я згоджуюсь, але...

— А потім ми здогадались, що молоти, все лише молоти про наші виразки не вартує, що це призводить лише до банальності та доктринерства; ми побачили, що й розумники наші, так звані передові люди та викривачі, нічого не варті, що ми займаємося дурницями, розводимося про якесь мистецтво, позасвідому творчість, про парламентаризм, про адвокатуру і чортзна про що, коли йдеться про насущний хліб, коли найгрубший забобон нас душить, коли всі наші акціонерні товариства розлетілися лише через те, що бракує чесних людей, коли навіть свобода, про яку турбується уряд, заледве чи принесе нам користь, тому що мужик наш ладен самого себе обікрасти, щоб тільки напитися дурману в шинку.

— Так, — перебив Павло Петрович,— так: ви в усьому цьому переконались і зважились самі ні за що всерйоз не братися.

— І зважились ні за що всерйоз не братися,— понуро повторив Базаров.

Йому раптом стало прикро за себе, навіщо він так розводився перед цим паном.

— А тільки глумитися?

— І глумитися.

— І це називається нігілізмом?

— І це називається нігілізмом,— повторив знову Базаров, цього разу з особливою зухвалістю.

Павло Петрович трохи прищулився.

— То ось як! — промовив він дивно спокійним голосом.— Нігілізм всьому лиху зарадити повинен, і ви, ви наші рятівники та герої. Але за що ж ви інших, хоча б тих самих викривачів, лаєте? Чи не так само ви розпатякуєте, як і всі?

— Чимось іншим, а цим гріхом ми не грішимо,— процідив крізь зуби Базаров.

— То що ж? ви дієте, чи що? Збираєтесь діяти?

Базаров нічого не відповів. Павло Петрович так і здригнувся, але відразу ж опанував себе.

— Гм!.. Діяти, руйнувати...— продовжував він.— Але як же ж руйнувати, не знаючи навіть, заради чого?

— Ми руйнуємо, тому що ми — сила,— зауважив Аркадій.

Павло Петрович поглянув на свого племінника і посміхнувся.

— Так, сила — то й не усвідомлює себе, — промовив Аркадій і випростався.

— Нещасний!— вигукнув Павло Петрович; він аж ніяк не міг далі стримуватися,— хоча б ти подумав, що в Росії ти підтримуєш своєю вульгарною сентенцією! Ні, це може ангела з терпіння вивести! Сила! І в дикому калмикові, і в монголі є сила — але для чого нам вона? Ми дорожимо цивілізацією, так, вельмишановний пане, ми дорожимо її плодами. І не говоріть мені, що ці плоди нікчемні: останній нехлюй, un barbouilleur, тапер1, якому дають п'ять копійок за вечір, і ті приносять більше користі, тому що вони — представники цивілізації, а не грубої монгольської сили! Ви вдаєте із себе передових людей, а вам лише в калмицькій халабуді сидіти! Сила! Та згадайте, врешті-решт, панове силачі, що вас всього чотири чоловіки з половиною, а тих — мільйони, які не дозволять вам топтати свої найсвятіші вірування, які розчавлять вас!

— Коли розчавлять, туди й дорога,— промовив Базаров.— Тільки ще надвоє баба ворожила. Нас не так мало, як вам здається.

— Як? Ви без жартів гадаєте дати собі раду з цілим народом?

• Від копійчаної свічки, ви знаєте, Москва згоріла,— відповів Базаров.

— Так, так. Спершу гордість майже сатанинська, потім глум. Ось, ось чим захоплюється молодь, ось чому підкоряються недосвідчені серця хлопчиків! Ось, погляньте, один з-поміж них поряд з вами сидить, він же ледь не молиться на вас, помилуйтесь. (Аркадій відвернувся і спохмурнів.) І ця зараза вже далеко поширилася. Мені розповідали, що в Римі наші художники у Ватикан ані ногою. Рафаеля вважають ледь не дурнем, тому що це, мовляв, авторитет; а самі безсилі та безплідні до гидоти, а в самих фантазії вистачає лише на "Дівчат біля фонтана", хоч ти що! І намальована ж дівчина преогидно. На вашу думку, вони молодці, чи не так?

— На мою думку,— заперечив Базаров,— Рафаель гроша мідного не вартий, та й вони не кращі від нього.

— Браво! браво! Слухай, Аркадію... ось як повинні сучасні молоді люди висловлюватися! І як, подумаєш, їм не йти за вами! Раніше молодим людям доводилось учитися; не хотілося їм мати славу неуків, то й вони мимоволі працювали. А тепер їм досить сказати: все на світі дурниці! — і все гаразд. Молоді люди зраділи. ! справді, раніше вони просто були бовдурами, а тепер вони раптом стали нігілістами.

— Ось і зрадило вас хвалене почуття власної гідності,— флегматично зауважив Базаров, у той час як Аркадій увесь спалахнув і блиснув очима.— Суперечка наша зайшла надто далеко... Гадаю, краще її припинити. А я тоді згоджуся з вами,— додав він, зводячись,— коли ви наведете мені хоча б що-небудь із сучасного нашого побуту, сімейного чи громадського, що б не викликало цілковитого та нещадного заперечення.

— Я вам мільйони таких прикладів наведу,— вигукнув Павло Петрович,— мільйони! Ось хоча б община, наприклад.

Холодна усмішка викривила губи Базарова.

— Ну, щодо общини, — промовив він,— поговоріть краще з вашим братиком. Він тепер, здається, звідав на ділі, що таке община, - фугова порука, тверезість і такі інші штучки.

— Сім'я врешті-решт, сім'я, так, як вона існує в наших селян! — закричав Павло Петрович.

— І це питання, я гадаю, краще для вас же не розглядати в деталях. Ви, мабуть, чули про снохачів1? Послухайте мене, Павле Петровичу, дайте собі днів зо два строку, одразу ви навряд чи що

небудь знайдете. Переберіть усі наші стани та поміркуйте добряче над кожним, а ми поки з Аркадієм будемо...

— Зі всього глумитися, — підхопив Павло Петрович.

— Ні, жаб різати. Йдемо, Аркадію; до побачення, панове.

Обидва приятелі вийшли. Брати зосталися на самоті і спершу

лише поглядали один на одного.

— Ось, — розпочав нарешті Павло Петрович, — ось вам теперішня молодь! Ось вони — наші спадкоємці!

— Спадкоємці, — повторив, сумно зітхаючи, Микола Петрович. Він протягом усієї суперечки сидів, наче на голках, і тільки скрадливо хворобливо поглядав на Аркадія. — Знаєш, що я згадав, брате? Якось я з покійною матінкою посварився: вона кричала, не бажала мене слухати... Я врешті-решт сказав їй, що ви, мовляв, мене зрозуміти не можете; ми, мовляв, належимо до двох різних поколінь. Вона дуже образилася, а я подумав: що робити? Пілюля гірка — а проковтнути її треба. Ось тепер прийшла наша черга, і наші нащадки можуть сказати нам: ви, мовляв, не нашого покоління, ковтайте пілюлю...

Переклад із російської Б. Щавурського

Запитання та завдання.

1. Пригадайте зі шкільного курсу історії найважливіші події 2-ої пол. XIX століття та дослідіть, як вони вплинули на літературний процес цього періоду.

2. Розкрийте суть понять "реалізм", "соціально-психологічна проза,". Поміркуйте, чому жанр роману став панівним в епоху розквіту реалізму.

3. Наскільки тісно пов'язаний розквіт соціально-психологічної прози у XIX ст. із розвитком природничих наук?

4. Поясніть на конкретних прикладах, чому XIX ст. називають "золотою добою" класичного роману.

5. Назвіть найвидатніших французьких прозаїків XIX ст. і сформулюйте основні теми їхньої творчості.

6. Яке місце посідає англійська соціально-психологічна проза у світовому літературному процесі? Якими видатними іменами та творами вона представлена?

7. Проаналізуйте в загальних рисах творчість Ч. Діккенса. Які уявлення про його ідейно-художні та стильові засади склалися у вас після прочитання розділів із роману "Домбі та син"?

8. Розкажіть про особливості розвитку російської соціально-психологічної прози. Які суспільні явища досліджували І. Гончаров та І. Тургенев? У чому полягає своєрідність творчої манери М. Лескова та М. Салтикова-Щедріна?

9. З'ясуйте особливості стилю та проблематику роману І. Тургенева "Батьки та діти".

"Застосувати прийоми математики до людського серця — і покласти цю думку в основу творгого методу та Мови погуттів. У цьому — все Мистецтво ".

СТЕНДАЛЬ (Анрі Марі Бейль)

1783 — 1842

Видатний майстер психологічного реалізму. Своєрідність його творчості полягає передусім у прагненні всесторонньо та глибоко відтворити процес напруженого і суперечливого життя людського серця. У своїх новелах і романах Стендаль правдиво змалював внутрішній світ людини, діалектику її почуттів, що сформувалися під впливом середовища, виховання та суспільних умов. Для творів письменника характерні лаконічність у викладі фактів і в описах, гострота діалогу, художня виразність і послідовний розвиток ідей та образів.

Основні твори: Романи "Червоне і чорне" (1830), "Пермський монастир" (1839).

Марі-Анрі Бейль, який увійшов у світову літературу під псевдонімом Стендаль, народився 23 січня 1783 року в Греноблі у сім'ї адвоката. Сім'ї майбутнього письменника, особливо його дідові по матері, лікареві за професією та прихильнику Вольтера, були близькими просвітницькі ідеї. В 1799 році Анрі Бейль спробував вступити у Політехнічну школу в Парижі, але зазнав невдачі і прийняв

пропозицію свого впливового родича П'єра Дарю обрати військову кар'єру. Таким чином перший учень з математики гренобльської Центральної школи і пристрасний любитель мистецтва, юний філософ Анрі Бейль у званні сублейтенанта вирушив до місця служби в Мілан. Враження від першого перебування в Італії (1800-1801) мали велике значення для формування творчої особистості майбутнього автора "Пермського монастиря" і "Червоного та чорного".

Наприкінці 1801 р. Бейль подав у відставку і замешкав у Парижі, щоб сповна віддатися літературним заняттям. Він був переконаний, що повинен опанувати широким колом знань, виробити власне філософське бачення людини, світу, мистецтва. Письменник багато працював, намагався осягнути письменницьке ремесло, але створені ним у цей період трагедії, комедії, епічні поеми, вірші — всього лише проби пера. Після 1806 року настає творча пауза, що тривала вісім років. Разом із армією Наполеона Анрі Бейль пройшов усією Європою, став учасником походу в Росію, пережив відступ і крах великої армії.

Перші книги. Новий етап творчої діяльності письменника розпочинається у 1814 році. Після падіння Наполеона він від'їжджає до Італії, де пише і готує до друку свої перші книги: "Життєписи Гайдна, Моцарта і Метастазіо" (1814), згодом "Історію живопису в Італії" (1817), де вперше з'являється підпис Стендаль. У цих творах письменник зумів виразити у вільній, емоційній формі свій погляд на мистецтво, політику, історію. Водночас Стендаль працює над книгою, присвяченою аналізові людського почуття ("Про кохання").

Повернувшись у 1821 p. у Францію, письменник активно включився в літературну полеміку. Своє тлумачення романтизму як літератури, що відповідає потребам тогочасної дійсності, Стендаль виклав у трактаті "Расін і Шекспір": "Романтизм — це мистецтво давати народам такі літературні твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв і вірувань можуть принести їм найбільшу насолоду". Трактат "Расін і Шекспір" став, по суті, програмою нової літературної школи, яка заперечувала принцип класицизму і вимагала, щоб література відповідала вимогам сучасності.

Стендаль-романіст. У серпні 1827 року вийшов друком роман "Арманс", у якому, за словами письменника, він намагався "зобразити XIX століття в розповіді про долю двох нещасних людей з високої аристократії". Так розпочалася кар'єра Стендаля-романіста. Наступним етапом його творчості був ряд новел, які друкувалися в кінці 20-х років — аж до появи "Червоного та чорного",

розпочатого в 1829 році. Найвідомішою з новел письменника, що входить у збірку "Італійські хроніки", є "Ваніна Ваніні".

У 1830 році Стендаль завершив працю над одним із своїх найві-доміших романів — "Червоне та чорне". Поштовхом до його написання стала реальна подія: вбивство молодим честолюбцем своєї коханої. Під пером майстра окрема людська доля синтезувалася у трагедію століття, символом якої є образ талановитого плебея Жульена Сореля. Долю молодої людини — свого сучасника письменник продовжує розвивати в наступних романах — "Люсьєн Левен" (1834), "Пермський монастир" (1839), автобіографічних творах — "Спогади егоїста" (1832), "Життя Анрі Брюлара" (1836).

Між Римом і Парижем. 25 вересня 1830 року Стендаль отримав офіційного листа про призначення його французьким консулом у Трієсті, області, яка належала Австрії, і незабаром виїхав до місця призначення. Проте служити йому довелося в Чівіта-Векк'ю, маленькому порту поблизу Рима. Чотири роки письменник виконував консульські обов'язки в цьому містечку, зрідка приїжджаючи у Францію. "Єдине, про що я шкодую,— писав він у 1835 році в своїй біографії,— це про життя в Парижі, але я втомився б від Парижа в 1836 році, як втомився від моєї самотності серед дикунів Чівіта-Векк'ю". Життя письменника обірвав апоплексичний удар на паризькому бульварі 23 березня 1842 року.

"Червоне і чорне"

Роман "Червоне і чорне", що мав підзаголовок "Хроніка XIX ст.", був написаний в основному до Липневої революції й змальовував французьке суспільство епохи Реставрації. Публікація твору затрималася у зв'язку з від'їздом автора до Трієста. Заздалегідь обміркована сюжетна структура й соціально-історична концепція твору, духовний світ героя,— все це вимагало від письменника замкнути дію роману в межах правління останнього з королів дворянсько-клерикальної Франції Карла X (Стендаль сам це підкреслював у зверненні "До читачів").

"Червоне і чорне" — це роман-підсумок, синтез ідейно-політичних, філософсько-історичних, психоаналітичних та естетичних роздумів письменника, його перше бездоганно повне в думках та їх художньому втіленні творче кредо. Тут уперше був вироблений той неповторний стиль — вогненні спалахи почуттів, бурхлива динаміка подій, вилиті в стриману, небагатослівну форму,— про який творець "Людської комедії" написав: "полум'я, заховане в кремені".

За висловом Бальзака, Стендаль поривається до драми й створює її одним словом, однією думкою.

Сюжет і образ головного героя "Червоного і чорного" запозичені автором з живої дійсності. У 1827 р. паризька "Газет де трібюн" опублікувала смертний вирок, винесений сину коваля Антуану Берте, що став учителем в домі провінційного дворянина і вчинив замах на життя своєї коханки — дружини господаря. Не задовольняючись судовими звітами преси, Стендаль докладно вивчив матеріали процесу Берте і майже повністю використав канву трагічної біографії молодого плебея для свого першого великого прозового твору.

Стендаль чудово розумів необмежені художні можливості життєвих фактів. "Правда, гірка правда" відтворена тут з дійсно науковим розумінням історичного процесу і водночас з такою "енергією художньої прози", що роман і сьогодні вражає читача страшним у своїй цілковитій об'єктивності показом соціальної кривди, наруги нікчемства над талантом.

У докладному описі місця дії, побутового тла, що становить задній план роману, у портретах персонажів немає й тіні гротеску, гіперболізації або метафоричності. Весь роман, а надто його перші сторінки, подекуди викликають у пам'яті епічну манеру соціально-побутової прози XVIII ст. Тиша провінційного буття невеликого міста, дрібні чвари господарів Вер'єра — дворян та промисловців, суперечки вищого й нижчого духівництва. Навіть вихід головного героя на авансцену цієї здавалося б тривіальної повісті зумовлено ультрапрозаїчними причинами. Жульєн опинився в домі пана де Реналя, де зав'язуються перший і останній вузли його трагічної долі, лише тому, що найбільшому багатієві і мерові міста забаглося довести свою вищість над іншим товстосумом — директором притулку для бідних, що обкрадав своїх підопічних. Учитель в домі Реналя — це шикарніше, ніж нова упряжка коней або зграя хортів, що ними пишався Вально.

Точно окреслений час дії роману (1826—1830), історичні екскур-си-вставки, що мали характеризувати післянаполеонівську атмосферу Франції, ціла низка історичних персонажів, виведених часом під власними іменами, використання документальних фактів з практики боротьби тогочасних політичних партій і т. ін.— усе це має ще вигляд наслідування художньої манери надзвичайно популярного тоді автора "Уеверлі".

Роман Стендаля, навіть у постатях героїв другого плану, становить надзвичайно виразну галерею типових образів, взаємозв'язаних типовими обставинами класових, політичних та ідеологічних конфліктів епохи. Ця галерея відкривається постаттю пана де Реналя, одного з тих поміщиків, що спочатку соромилися займати місця серед буржуа-фабрикантів, та скоро навчилися видобувати з цього якнайбільшу користь, і завершується постаттю вишуканого паризького вельможі маркіза де Лa-Моля, якого досвід минулої революції й побоювання революцій майбутніх навчили визнавати розум і громадську активність плебея. А між цими двома типологічними полюсами суспільної еліти — безліч представників інших соціальних різновидів: вульгарних обивателів провінції, розбещеної "золотої молоді" столиці, тупоголових сановників, аморальних кар'єристів усіх мастей — від академіка до дрібного урядовця.

Художник-реаліст не нав'язує своїх оцінок тим, хто триматиме в руках його книгу. Ніхто з персонажів, навіть його улюбленець Сорель, не стає "рупором" ідей автора. Ці ідеї випромінює вся образна система твору, вони випливають з життєвих обставин сюжетної дії, з еволюції людських характерів.

За Т. Якимович

ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ

Скорочено ЧАСТИНА ПЕРША

Правда, сувора правда.

Дантон

І. Провінційне місто

Put thousands together

Less bad,

But the cage less gay.

Hobbes 1

Містечко Вер'єр — мабуть, чи не одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепич ними дахами розкидані по узгір'ю, де з кожного видолинка здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кілька сот кроків від руїн укріплення, колись збудованого іспанцями.

З півночі Вер'єр захищений високою горою — одним з відрогів Юри. Скелясті вершини Верра вкриваються снігом уже за перших жовтневих заморозків. Гірський потік, який впадає в Ду, перетину Вер'єр і приводить в рух безліч лісопилень; ця нехитра промисловість годує добру половину мешканців Вер'єра, більше схожих на селян, ніж на городян. А, проте, містечко розбагатіло не завдяки лісопильням. Фабрика вибивних тканин, відомих під назвою мюлузьких,— ось джерело загального добробуту городян.

На головній вулиці, як тільки ви входите у містечко, вас приголомшує грюкіт якоїсь страхітливої машини. Двадцять важких молотів падають з гуркотом, від якого двигтить брук; їх підіймає колесо, приведене в рух гірським потоком. Кожен з цих молотів щодня нарубує тисячі цвяхів. Гарненькі свіжолиці дівчата підкладають під оті величезні молоти залізні брусочки, що вмить перетворюються на цвяхи. Ця робота, на вигляд така важка, надзвичайно вражає подорожнього, що вперше опинився у горах на межі Франції і Швейцарії. Якщо подорожній, що потрапив у Вер'єр, спитає, кому належить та дивовижна цвяхарня, яка оглушує всіх перехожих, йому відкажуть протяжною говіркою:

— А-а, то цвяхарня пана мера.

І якщо подорожній хоч на кілька хвилин затримається на головній вулиці Вер'єра, що йде вгору від берега Ду аж до вершини горба, можна закластися на сто проти одного, що він неодмінно зустріне високого чоловіка з поважним і заклопотаним обличчям.

Побачивши його, жителі містечка поквапливо скидають капелюхи. Волосся в нього сивувате, одягнений він у сіре. Він кавалер кількох орденів, має високе чоло, орлиний ніс, і взагалі в нього досить правильні риси обличчя. На перший погляд, гідність сільського мера в ньому поєднується з тією приємністю, що буває властива людині під п'ятдесят років. Та незабаром парижанина прикро вражає у виразі його обличчя самовдоволення й зарозумілість, поєднані з якоюсь посередністю й обмеженістю. Зрештою, почувається, що всі таланти цієї людини не сягають далі уміння пильно вимагати від своїх боржників сплати того, що вони винні, і якомога довше не платити власних боргів.

Такий мер Вер'єра пан де Реналь. Поважною ходою перетинає він вулицю, входить у мерію і зникає з очей подорожнього. Якщо, прогулюючись, подорожній ітиме вулицею вгору, то десь кроків за сто помітить досить показний будинок, а навколо нього за залізною огорожею — розкішні сади. За ним, окреслюючи обрій, простягаються пагорби Бургундії, немов створені для того, щоб чарувати зір. Милуючись тим краєвидом, парижанин забуває отруйну атмосферу дрібних грошових інтересів, в якій він уже починає задихатись.

Йому пояснюють, що будинок той належить панові де Реналю. Це на прибутки від великої цвяхарні вер'єрський мер спорудив свій гарний дім з тесаного каменю й тепер завершує його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людовіком XIV.

Від 1815 року пан де Реналь соромиться того, що він фабрикант: 1815 рік зробив його вер'єрським мером. Товсті мури, що підтримують тераси його розкішного саду, який спускається аж до річки Ду,— теж винагорода панові де Реналю за спритність у торгівлі залізними виробами.

Не сподівайтеся побачити у Франції такі мальовничі сади, як в околицях промислових міст Німеччини — Лейпцига, Франкфурта, Нюрнберга та інших. У Франш-Конте що більше у вас зведено мурів, що більше нагромаджено каміння, то більше набуваєте ви прав на повагу сусідів. Сади пана де Реналя, у яких так багато мурів, викликають захоплення ще й тому, що він для них купив на вагу золота кілька ділянок землі. Ось, наприклад, і та лісопильня на березі Ду, що вразила вас при в'їзді у Вер'єр і на якій ви помітили прізвище Сорель, написане велетенськими літерами на дошці через увесь дах,— ця лісопильня шість років тому була саме там, де тепер зводять мур четвертої тераси садів пана де Реналя.

Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого Сореля, затятого і грубого селянина. Він змушений був відрахувати йому чимало дзвінких луїдорів, щоб той переніс свою лісопильню в інше місце. А щодо "громадського" потоку, який рухав пилу, то пан де Реналь завдяки своїм зв'язкам у Парижі домігся дозволу відвести його в інше русло. Він запобіг цієї ласки після виборів 182... року.

Він дав Сорелю по чотири арпани за один, на п'ятсот кроків нижче, на березі Ду. І хоч це місце було значно вигідніше для торгівлі ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його стали звати, відколи він розбагатів, зумів скористатися з нетерпіння і власницької манії, що охопили його сусіда, й витяг з нього 6000 франків.

Щоправда, цей обмін не був схвалений місцевими розумниками. Якось у неділю — це було років чотири тому,— повертаючись із церкви в парадному вбранні мера, пан де Реналь здалека побачив старого Сореля, що стояв із своїми трьома синами й посміхався, дивлячись на нього. Та посмішка відкрила мерові очі, і відтоді йому не дає спокою думка, що він міг би помінятися значно дешевше.

II

[Пан де Реналь, прогулюючись із дружиною, обурюється непроханими візитами присланого з Парижа абата Аппера у Вер'єрський притулок для бідних, директором якого був пан Вально, лікарню, якою опікувався сам Мер, та в'язницю.]

III. Майно бідних

Доброчесний священик, до того ж не інтриган,— це провидіння для села.

Флері

Пан де Реналь жив у цілковитій згоді зі своєю дружиною, але, не знаючи, що відповісти, коли та лагідно повторила: "Що може заподіяти ув'язненим цей пан з Парижа?" — він уже ладен був розгніватись, як раптом вона скрикнула — її другий син щойно виліз на парапет і біг по ньому, хоч стіна височіла більше ніж на двадцять футів над виноградником, розташованим по той бік.

Боячись, щоб хлопчик не злякався і не впав, пані де Реналь не наважувалась покликати його. Нарешті хлопчик, радіючи зі своєї вигадки, глянув на матір і, побачивши, як вона зблідла, зіскочив з парапету й підбіг до неї. На нього добре нагримали. Ця незначна пригода змінила тему їхньої розмови. — Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника,— сказав пан де Реналь,— він доглядатиме дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним бути, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього, як казав кюре, твердий характер. Я дам йому триста франків на наших харчах. Я мав деякі сумніви щодо його моралі, бо він був улюбленцем отого старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, що жив нахлібником у Сорелів ніби тому, що він їхній родич. Цілком можливо, що ця людина — таємний агент лібералів. Він казав, що наше гірське повітря допомагає йому від астми, та хто його знає! Він брав участь у всіх італійських кампаніях Буонапарте і навіть тоді, коли голосували за імперію, то він, кажуть, написав "ні". Цей ліберал учив латині молодого Сореля і залишив йому багато книжок, які привіз із собою. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей цього сина тесляра; але наш кюре саме напередодні цієї пригоди, яка нас назавжди посварила, розповідав мені, що молодий Сорель уже три роки вивчає теологію і готується вступити до семінарії, отже — він не ліберал і, крім того,— латиніст. Це буде зручно з усіх поглядів,— провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата.— Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера.

— Він ще може в нас його перехопити.

— Значить, ти схвалюєш мій проект? — мовив пан де Реналь, усмішкою дякуючи своїй дружині за щойно висловлену слушну думку.— Отже, це справа вирішена.

— Ах, боже мій! Як ти швидко вирішуєш, любий друже!

— Бо я рішучий, так, і кюре в цьому переконається. Не криймося — навколо безліч лібералів. Я впевнений, що всі ці крамарі заздрять мені, і двоє або троє з них дедалі більше багатіють. Так ось, нехай подивляться, як діти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводі свого гувернера. Це змусить їх поважати мене. Дідусь часто нам розповідав, що в дитинстві у нього був гувернер. Він може обійтись мені в якусь сотню екю, але ця витрата необхідна для нашого престижу.

Це раптове рішення змусило пані де Реналь глибоко замислитись. Пані де Реналь, висока й ставна жінка, у свій час мала славу першої красуні на увесь край, як кажуть тут у горах. У її зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Ця наївна грація, сповнена невинності і жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м'якою прихованою палкістю. Але якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому. Ні кокетство, ні афектація ніколи не торкалися її серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. І тому її доброчесність набула гучної слави, бо пан Вально, рослий, міцно збитий, молодий ще чоловік, з рум'яним обличчям і густими чорними бакенами, належав саме до тих грубих, зухвалих і крикливих молодиків, яких у провінції звуть "красень мужчина".

Сором'язлива пані де Реналь мала, очевидно, вразливу вдачу, і її дуже дратувала невгамовна метушливість і гучний голос пана Вально. Вона цуралася того, що зветься у Вер'єрі розвагами, і тому про неї говорили, що вона надто чваниться своїм походженням. У пані де Реналь цього й на думці не було, але вона зраділа, коли мешканці Вер'ера стали не так часто бувати в її домі. Треба сказати одверто, що місцеві дами мали її за дурненьку, бо вона не вміла крутити чоловіком і не користалася з найсприятливіших нагод, щоб умовити його купити їй гарненький капелюшок у Парижі або в Безансоні. Аби тільки їй не заважали самій блукати в своєму розкішному саду — більше вона ні про що не просила.

Її душа була проста й наївна; вона ніколи не наважувалась судити чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно. Вона вважала, хоч і не замислювалась над цим, що між подружжям не буває ніжніших стосунків. Найбільше їй подобався пан де Реналь тоді, коли ділився з нею своїми планами щодо майбутнього їхніх синів; одного з них він готував для військової кар'єри, другого — для магістратури, а третього — для церкви. Зрештою, пан де Реналь здавався їй далеко менш нудним, ніж усі інші знайомі їй чоловіки.

Така думка дружини була не безпідставною. Вер'єрський мер завдячував своєю репутацією дотепної і гарно вихованої людини півдесяткові жартів, успадкованих ним від дядька.