8.4.3.2 Стійкість екосистеми (співтовариства) до впливу. Біоіндикаційна роль видового складу співтовариств.

Найважливішою характеристикою екосистеми або конкретного співтовариства є стійкість до впливу:

• резистентна (здатність об'єкта зберігати свій стан незмінним, пручаючись впливові);

• пружна (здатність повертатися у вихідний стан після припинення впливу).

Кількісною мірою стійкості є максимальний рівень впливу, при якому вона зберігається. Отже, у гіперпросторі факторів, що лімітують біоту екосистеми (або співтовариство, використовуване в якості біоіндикатора):

– резистентна стійкість до впливу описується ізоболою, що обмежує область усіх тих сполучень факторних значень, при яких значення характеристик біоти (співтовариства) не відрізняються від фонових значень (спостерігаються поза впливом);

– пружна стійкість описується ізоболою, що обмежує область усіх тих сполучень факторних значень, при яких викликувані зміни значень усіх функцій благополуччя оборотні (після зняття впливу повертаються до фонових значень).

Критерієм збереження резистентної стійкості екосистеми до впливу є збереження вихідних (фонових) значень усіх її кількісних біотичних характеристик, як статичних, так і динамічних.

Критерієм збереження пружної стійкості до впливу співтовариства (як і всієї екосистеми) є збереження вихідного видового складу. Якщо видовий склад залишився незмінним – після припинення впливу поступово відновляться як вихідні кількісні показники біоти, так і регульовані ними параметри абіотичного середовища. Якщо ж видовий склад порушений, то навіть після припинення впливу досить ймовірні непередбачені (іноді – катастрофічні) зміни параметрів біоти й абіотичного середовища. Таким чином, видовий склад є найбільш істотною характеристикою співтовариств і екосистем. Інші, кількісні характеристики співтовариств також важливі для біоіндикації, але стосовно видової сполуки вони є вторинними і мають допоміжне значення.

Крім того, методи ценотичної біоіндикації, засновані на обліку видового складу співтовариств, володіють і найбільшою дозволяючою здатністю,. Це обумовлено тим, що вимоги організмів до параметрів навколишнього середовища досить видоспецифичні і можуть істотно варіювати навіть у межах одного роду, не говорячи про більш великі таксони. У той же час, видова діагностика є досить трудомісткою і часто жадає від дослідника винятково високої кваліфікації. Тому вибір застосовуваних методів біоіндикації звичайно визначається, виходячи з вимог до точності оцінки якості середовища, а також з реальних можливостей конкретного дослідницького колективу.

8.4.4 Біоіндикація за акумуляцією (використання накопичуючих біоіндикаторів).

Розрізняють біоіндикатори, що реєструють і накопичують, або що акумулюють. Показники реєструючої біоіндикації, розглянуті вище, дозволяють судити про загальний рівень впливу факторів середовища на біоту. Біоіндикація за акумуляцєю дозволяє кількісно оцінювати самі фактори (хімічні), використовуючи властивість організмів накопичувати забруднюючі речовини у своїх тканинах, органах і частинах тіла. Концентрація деяких забруднювачів, повільно виведених з організму (наприклад, металів, деяких хлорорганічних сполук, і ін.), може перевищувати таку в навколишнім середовищі на кілька порядків.

Важливо, що результати біоіндикації за акумуляцією не залежать від конкретного часу пробоотбору і, відповідно, від випадкових, короткострокових варіацій змісту шкідливих речовин у навколишнім середовищі. Крім того, за допомогою хімічного аналізу іноді вдається не тільки оцінити сучасний рівень забруднення навколишнього середовища, але і ретроспективно оцінити попередню динаміку концентрації різних забруднювачів (шляхом порівняння їхньої концентрації в організмах різного віку).

Прикладом ефективних накопичуючих біоіндикаторів можуть служити хітинові панцири водних ракоподібних і личинок комах, молюски і їхні раковини (останні довго зберігаються і можуть використовуватися для індикації навіть після загибелі молюска), мохи, деякі органи птахів і ссавців (мозок, селезінка, печінка, і ін.).