Особливості філософії епохи еллінізму та Римської імперії.

Згадаємо, що перший період ранньої грецької філософії – охоплює понад 150 років. Другий – класичної філософської думки – близько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця ІУ ст. до н.е. і закінчується у У-УІ ст. .е. Цей період охоплює близько, восьми віків. Філософія цього періоду існує у вигляді декількох основних напрямів, мало пов'язаних один з одним. Це: епікурейці /засновник Епікур/, скептики/ Піррон/, стоїки /Зенон із Кітіону/. Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку філософії у 529 р. н.е., коли указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософах була заборонена їхня діяльність.

Епікур /341-270 рр., до н. е./ філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу "Сад".

Епікур розділяє своє вчення на три частини – "каноніку" -вчення про пізнання, "фізику" – вчення про природу та "етику".

Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються із неподільних часток – атомів /згадаємо вчення Демокріта/. Ці атоми розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, у Епікура вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасних розумінням руху елементарних частинок.

Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, а часом розпадаються, а разом з ними і людська душа. "Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерть настане, – нас уже нема". Погоджуючись з думкою усіх людей. Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги.

В етиці Епікур перебував під впливом засновника школи кіренаїків – Аристіпа: насолода – єдине благо для людини. Насолоду Епінур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у суспільних та державних справах. Багато уваги епікурійці приділяють боротьбі з забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх перед смертю.

Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають з наслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителі в наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецій Кар /99/9555 рр. до н. е. /. До нас дійшла його поема "Про природу речей", у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.

Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи – Зенон із Кітіону. /бл. 336-264 рр. до н. е. /. Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії поставили перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії "вільного поводження", досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність в сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей мас місце індивідуалізація людини, підняття Її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм У світі панує невблаганна необхідність /фаталізм/, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але "мудрого необхідність веде, дурного ж – волочить". Мудрість дозволяє стримувати афекти /чуттєві пориви/, але для цього слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення до світу – апатію /відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство/. В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в філософії, як скептикам. Засновником скептицизму був Піррон /бл. 360-270 рр. до н.е./. За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.

Скептицизм, невіра в можливість пізнання світу, особливо поширюються в переломні періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали занепадають, а нові ще не склалися. Вчення скептицизму особливо поширилось в період середньовічної філософії, коли панувала схоластика і треба було брати на віру навіть все абсурдне. В пізніші часи скептицизм перейшов в нову форму – агностицизм, який висував тезу про принципову неможливість пізнання, освіту та обмеженість людського розуму в пізнанні.

24

Середньовічна філософія включає майже тисячолітній період історії свого існування, час від розпаду Римської імперії(5 повік) і до епохи Відродження (15 повік). Зазвичай до історії середньовічної філософії відносять історію християнської філософії з її різними періодами (патристика і схоластика), але з такого розгляду випадає арабська середньовічна філософія (араб. фалсафа), яка досягла під час -своего розквіту (9-12 віків) в багатьох філософських областях (метафізиці, психології, логіці, політиці) набагато більших успіхів, ніж її сучасниця - середньовічна християнська, європейська філософія. Арабська філософія безперечно вплинула на розвиток самої європейської філософії (на схоластику), передусім такими своїми філософами, як Ибн Сина (по лат. Авіценна) і Ибн Рушд (Аверроэс), вплинула і в переорієнтації інтересу з Платона і платонізму (яким захоплювалася рання християнська філософія) на Арістотеля (передусім до його логічних і метафізичних ідей). Але все-таки найчастіше арабську філософію, яка розвинулася завдяки тому, що за часів арабських завоювань до них потрапили багато культурних і інтелектуальних центрів античного світу (напр., Александрія з її бібліотеками), розглядають як вторинну, похідну від античної філософії(передусім в особах Платона і Арістотеля), як коментаторську традицію, саме завдяки своїм коментарям багатьох античних творів що придбала вплив і популярність. В цілому культурно-регіональні особливості середньовічної філософії можна бачити якраз в цій відмінності, протиставленні арабської філософії (арабський перипатетизм, аристотелизм; системи Ибн Сины і Ибн Рушда в основному є розвитком метафізики і політики Арістотеля, розширеного платонізмом, точніше - ідеями неоплатонизма Гребля) середньовічній європейській філософії (яка спочатку на основі Платонівського ідеалізму).

Крім того, регіональні особливості середньовічної філософії можна простежити і виходячи з того розподілу самих християнських філософів, який відбувається в цей період. Вони діляться на західних (Італія, романтизована Європа, Сівши. Африка), таких, що писали латинською мовою, і східних (Греція, Близький схід і Єгипет), таких, що писали по-грецьки. Пізніше цей розподіл можна простежити в тому розподілі, який відбувається в самій християнській церкві, що розділилася на Західну (католицтво) і Східну (православ'я) частині (у 11-м столітті). Це розподіл філософів виправданий і у відмінності їх проблематики : у грецьких філософів і "батьків церкви" (Климент Александрійський, Ориген, Діонісій) заметено увагу передусім до онтологічної, буттєвої проблематики, а у латинських (Тертуллиан, Арнобий) - до морального психологизаторству, до суб'єктивізму.

Головна відмінність і специфіка християнської філософії - її зв'язаність з проблемами релігії. Філософія розвивається з урахуванням основних догм християнства. Церква була в ті часи монополістом в області розвитку культури і освіти. Природно, філософія розумілася як "служниця богослов'я", тобто як дисципліна, галузь знання, що підводить до вищого і важливішого знання, - теологічному (богословському). Переважна більшість філософів тих часів були представниками духовенства, основні проблеми філософії також носили специфічний відтінок. Наприклад, "Створений світ Богом або існує сам по собі"?, "Як поєднуються свобода волі людини і божественна необхідність"? і так далі

Таке зближення філософії з релігією називають "сакралізацією філософії" (від латів. sacrum - священня).

25. Вихідні ідеї середньовічної патристики.

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, — тому, що життя завжди постає багатшим та розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують певних тлумачень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики — так звані Отці Церкви (лат. «ратег» — батько).

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (ІІ—IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою «апологія» — захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

- Ставлення до античності патристики:

– Позитивне – Юстин Мученик, Афінагор, Климент Олександрійський.

– Негативне – Татіан, Тертуліан, Арнобій.

26.

Основні риси філософії середньовіччя.

1. Теоцентризм – будь-яка філософська проблема Середньовіччя розглядається в контексті ідеї Бога і виводиться нею.

2. Ознакою філософії є теодіцея (Бог і справедливість) – вчення, яке пояснює протиріччя між ідеєю Бога як Абсолютного блага і наявність світового зла.

3. Телеологізм – усе навколо поставлено Богом і в кінцевому значенні досягне мети.

4. Персоналізм – Бог це Абсолютна особистість, за образом до якої створена людина.

5. Гностицизм – релігійно-філософське вчення, яке поєднує у собі елементи християнства, іудаїзму, античної релігії, вавилонських, перських та інших вірувань. Завдання людської душі спокутувати свої гріхи, звільнення від обтяжливого буденного життя.

Філон Александрійський першим довів можливість поєднання біблійної віри із грецькою філософією у 29 році н.е. Філон вважав, що біблійна мудрість і грецька філософія одне джерело – божественний розум – ЛОГОС. Біблійна мудрість породжена Божественним Логосом, який відкрив себе пророкам, а грецька філософія це людське відтворення Логосу.Логос – це світовий порядок, краса і гармонія, закон через який іде зв’язок між Богом і людиною. Вчення про Логос є попередником вчення, що Ісус Христос є посередник між Богом і людиною – Боголюдина.Епоха патристики виводить релігійно-філософські доктрини отців церкви. Патристика розглядає Бога як абсолютне буття. Принциповим для філософії патристики є утвердження християнства як монотиїстичної релігії.

27.

Схоластика — це специфічна середньовічна християнська філософія, що панувала в шкільному навчанні. Основне завдання схоластики полягало в обґрунтуванні, захисті і систематизації непорушних богословських істин. її історія умовно розпадається на три періоди. VIII — XII ст. охоплюють підготовку і ранній період схоластики. Для XIII — XV ст. характерні спочатку розквіт, а потім занепад схоластичної філософії.

Людина наділений розумом, волею і пам'яттю. Розум сам на себе звертає спрямованість волі, тобто завжди себе усвідомлює, завжди бажає і пам'ятає: Адже я пам'ятаю про те, що маю пам'ять, розум і волю, і розумію, що я розумію, бажаю і пам'ятаю, і бажаю, щоб я мав волю, розумів і пам'ятав. [4] Затвердження Августина, що воля бере участь у всіх актах пізнання, стало нововведенням в теорії пізнання.

Ступені пізнання істини:

внутрішнє відчуття - чуттєве сприйняття.

відчуття - знання про чуттєвих речах в результаті рефлексії над розумом чуттєвими даними.

розум - містичне дотик до вищої істині - просвітлення, інтелектуальне і моральне вдосконалення.

Розум - це погляд душі, яким вона сама собою без посередництва тіла споглядає істинне.

У вивченні наук людям допомагають авторитети і розум. Слід довіряти лише превосходнейшим авторитетам і відповідно їм вести своє життя.

28.

Вплив Августина на долі і догматичну сторону християнського вчення майже нечувано. Він на кілька століть вперед визначив дух і напрям не тільки африканської, а й усієї західної церкви. Його полеміка проти аріан, прісцілліан і, особливо, проти донатистів та інших єретичних сект, наочно доводять ступінь його значення. Проникливість і глибина його розуму, неприборкана сила віри і палкість фантазії найкраще відображаються в його численних творах, які мали неймовірну вплив і визначили антропологічну сторону навчання в протестантизмі ( Лютер і Кальвін). Ще важливіше, ніж розробка вчення про св. Трійці, його дослідження про ставлення людини до божественної благодаті. Сутністю християнського вчення він вважає, саме, здатність людини до сприйняття Божої благодаті, і це основне положення відбивається також і на розумінні ним інших догматів віри. Його турботи про пристрій чернецтва набрали підставі ним багатьох монастирів, втім, скоро зруйнованих вандалами.

29.

Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та богослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світогляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті дисциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офіційною церковною філософською думкою існувала, так би мовити, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філософського каменя».

30.Основні ідеї філософії епохи Відродження :

Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.

Гуманізм, визнання людини особою, його права на творчість, свободу і щастя. Малося на увазі, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями.

Постулювало творчої суті людини : він нікого не наслідує, ні Богові, ні природі, він сам по собі діяльний, він творить, в основному рукотворно, ремісничий.

Особово матеріальне розуміння світу : усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку.

Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями.

Антисхоластика: прагнення розвінчати уявні авторитети і пропаговані ними догми.

Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою.

Пантеическое світогляд, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий в природі).

31.

Гельвецій зумів розробити чітку філософську картину світу: на його думку природа, де її частиною є людина – існує вічно і має закладену основу у самій собі. У природі спостерігається закономірний процес руху та розвитку, тому що у ній все народжується, росте і гине, тобто відбувається перехід одного стану в інший стан. Ніщо, що у часі та просторі не може випередити саму матерію.

Філософ обумовлює єдність матерії та руху, а також матерії та свідомості. На відміну від мислителя Дідро, Гельвецій стверджував, що матерія на визначеному своєму етапі розвитку набуває здатності відчуття. Відкидає теїзм та деїзм філософа – просвітника Вольтера.

У класичній традиції намагається відшукати корені ідей надприроднього та релігії у темряві та невігластві людей, у відчутті страху смерті та в організованому обмані одних людей іншими. Пізнання світу розглядає з позиції матеріального сенсуалізму (відчуття), заперечує агностицизм.

Цей принцип Гельвецій застосовує при поясненні суспільства та людини. Людина на думку Гельвеція є нічим іншим як природня істота, що наділена відчуттями, свідомістю, пристрастями, є основою цього суспільства. З чуттєвої природи людини він виводить рухомий початок у суспільному житті – це принцип егоїзму (гордині), себелюбства.

Стверджує про рівність природніх розумових здібностей у кожній людині, не дивлячись на расу чи національність. Причину нерівності вбачає у різному вихованні та різних умовах життя. Майбутнє суспільство Гельвецій уявляє як вільне від станового поділу або ж станової нерівності. Стає противником феодалізму.

Вважав, що феодальний устрій калічить людей. Церква ж знищує людські характери, а сама релігійна мораль є по собі лицемірна і не людяна.

32.

Просвітництво-культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям «матерія», яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.

Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості, висловлює думку, що у потенційному вигляді відчуття є всеуніверсальною властивістю матерії. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей, ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду. Свою гносеологічну концепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму (насамперед — локківського). Він виділяє три види пізнання: спостереження, обмірковування, досвід. Спостереження збирає факти, обмірковування — комбінує їх, досвід — перевіряє результати цих комбінацій. Не поділяючи думку про те, що ми можемо звести мислення людини до відчуттів, Дідро розробляє концепцію психічної діяльності, згідно з якою судження, почуття не зводяться до елементарних чуттів, а останні—це їх умова, а не сутність, умова виникнення психіки, а не сама психіка.

33. Гуманізм, на думку Петрарки, полягає в тому, щоб людина усвідомила свою унікальність і навчилась жити напру­женим життям, відкриваючи у собі, своєю діяльністю багатство закладених у ньому Богом смислів. І нагородою за таке життя буде безсмертя, але не в небесному сенсі, а в земному — як слава і пам'ять нащадків.

34. Головна проблема соціальної філософії Ж.-Ж. Руссо полягає у розкритті джерел та чинників суспільного насильства, обста­вин утрати людиною природно притаманної їй свободи, пошуку шляхів повернення свободи, організації на її засадах оптималь­ного порядку. Суспільний договір, вважав Ж.-Ж. Руссо, має ґрунтуватися на трьох взаємопов'язаних принципах: 1) суверен — це народ; 2) суверенітет народу не підлягає відчуженню та поділу; 3) за­конодавча влада належить народу й лише йому. Ідеалом державного устрою для Ж.-Ж. Руссо була республі­ка. Уряд у ній виконує лише виконавчі функції. Він зобов'яза­ний дотримуватися законів і охороняти свободи під контролем народу. Для підготовки громадян до життя в «державі розуму», за­значав Ж.-Ж. Руссо, потрібна розгалужена система виховання, побудована на засадах «наслідування природі».

35. Основні риси філософії Нового часу.

1. Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини.

2. Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ.

3. Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху.

4. Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.

5. В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.

Своє вчення про раціональність пізнання Гоббс виклав у праці «Про тіло» (1655), де обґрунтував тезу про чуття як початкову стадію пізнання. Він вбачає мету пізнання в раціональному осягненні сутності, причин явищ. Саме Гоббс висуває тезу про надуманість теорії двох істин (віри та розуму) і проголошує існування лише однієї — істини розуму, науки. Поняття істини він визначає як властивість наших знань бути відповідними властивостям речей. Він стверджує, що істина — це властивість наших суджень і заперечує визначення істини як властивості об'єктів. Тому ні чуття, ні вроджена інтуїція, дані одкровення не можуть бути істинними, якщо вони дані не у формах судження про світ.

Гоббс розрізняв два методи пізнання:

• «логічну дедукцію раціоналістичної механіки» і

• індукцію емпіричної «фізики».

36. Емпіризм (від греч. - досвід) - напрям в теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання.

Основною властивістю розуму Локк вважає можливість перевіряти ідеї на якість. Проте, на відміну від Канта, для Л. не існує ідей апріорі, а тільки можливість сприйняття, опрацьовування в образи складніших ідей та понять. Для Л. реально існують тільки прості ідеї, а складні — ні. Окрім цього, існує реальна субстанція, про яку ми нічого не можемо сказати. Таким чином він вказує на межі пізнання. Пізнання для Локка є сприйняття відповідності або невідповідності ідей. Абстракція у Л. — це відкидання певних властивостей у певних речей для кращої класифікації.

Він розрізняє три елементи пізнання (впевненість в знанні найвища в першому, найнижча — в останньому):

• інтуїтивне: Людина впізнає у порівнянні відповідність або протилежність ідей;

• демонстративне: в рамках аргументації кожен крок повинен підтверджується інтуїтивним пізнанням;

• cенситивне: можна спостерігати тільки зовнішні тілесні речі, оскільки у нас відсутні адекватні ідеї.

37. Метод індукції (пізнання) – сходження від одиничного до загального.

Бекон розрізняв повну і неповну індукцію. За повної індукції науковий висновок є результатом дослідження всіх предметів певного класу. За неповної індукції такий висновок робиться на основі дослідження тільки частини предметів, а тому може вважатися лише ймовірним.

Бекон висунув "концепцію ідолів", або "примар". Так він називав перекручені образи дійсності, яких, перш ніж перейти до пізнання, необхідно позбутись.

"Примари роду" кореняться в самій природі людського роду.

"Примари печери" виникають завдяки індивідуальним властивостям і специфічним умовам виховання окремих людей.

"Примари площі" породжені формами співжиття і союзу між людьми. "Примари театру" ґрунтуються на сліпій вірі в авторитет.

"Примари роду і печери" Бекон відносив до природних властивостей розуму, "примари площі та театру" — до набутих.

Рене Декар “метод дедукції”:

1. піддати все сумніву

2. систематизуємо за версіями та висуваємо свою

3. індукція (слідчий експеримент)

4. перевірка

38. На думку Спінози, істинної є лише одна субстанція, атрибутами якої є мислення і поширеність, або природа. Крім Бога, не існує жодної іншої субстанції. Бог і субстанція зливаються у нього в одне поняття, Бог не стоїть над Природою, не є Творцем поза Природи, Він знаходиться прямо в ній. Вищеназвані властивості субстанції істотні і фундаментальні. Але субстанція володіє і іншими істотними і загальними властивостями, які Спіноза назвав атрибутами. Відповідно до концепції Спінози, кожна субстанція може мати нескінченне число атрибутів.

Субстанція виступає в ролі природи творить, а одиничні речі - природою створеною. До світу одиничних речей застосовні час, міра і число, які не мають ніякої сили по відношенню до самої субстанції, бо нескінченна величина недоступна виміру.

39. У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в арістотелівському її розумінні, тобто визнавалася '' першою філософією '', умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почала доповнюватися природничо-науковим змістом. Завдяки цьому вона досягла значних успіхів у сфері математики, фізики, інших спеціальних наук.

Дж. Берклі поставив питання про співвідношення об'єктив­ного та суб'єктивного у відчуттях, про об'єктивність причин­ності та різновиди існування, про психологічну складову про­цесу пізнання, про таїнство будови «протяжного континууму» з «не протяжних елементів. Дж. Берклі зробив перший крок у напрямку до «абсолютної ідеї», конструктивний пізнавальний зміст якої виявиться зго­дом у філософії Гегеля. Він започаткував відродження великого платонівського вчення про «світ ідей» як кінцеву причину всього сущого, тлумачення цієї причини вже не лише як Бога (в теоло­гічному розумінні), а як особливої «духовної» субстанції, що не залежить ні від чого. Дж. Берклі прагнув пояснити світ, ме­тод його осягнення, моральні якості людей та засади спілкуван­ня їх у суспільстві. Соціальне у Дж. Берклі постало як наслідок «духовного».

40. Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:

1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов'язаного з виникненням машинного виробництва;

2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;

3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції;

4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі.;

5) осмислює новий образ природи і людини;

6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;

7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;

8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму;

9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії.

Причинно-наслідкові зв'язки та логічне мислення стають головним об'єктом атаки у роботах Юма, зокрема в його есе «Дослідження стосовно людського пізнання». Берклі, що вимагав у матеріалістів прикладів безпосереднього сприйняття матерії що довело б її існування, вважав що усі чуття посилаються людині раціональним Богом. Юм вперше відверто задає питання — звідки ми можемо знати що те що посилає нам сприйняття насправді Бог і що дає нам підстави стверджувати що наші сприйняття та їх причинно-наслідкова пов'язаність реальні та дійсно впорядковані за якоюсь схемою. Згідно з версією Юма, раціональність а також причина, наслідок, а головне — розум — це всього-на-всього химера створена рядом постійних збігів у морі світового хаосу. Звичайно ці збіги дуже стійкі і деякі з них повторюються вже не одну тисячу років, що дає нам всі підстави вважати що за однією дією слідуватиме інша та використовувати це для свого блага, проте крім цієї не стовідсоткової ймовірності збігів, немає нічого що дозволяло б нам стверджувати про те що між двома подіями у всесвіті існує будь-яка раціональна каузальність та необхідність. За подібні вислови Юму довелось довго розплачуватись ярликами атеїста та радикала, проте саме він у свій час написав те, про що довго боялися навіть сказати інші.

1) Ньютон (1642-1727) досяг остаточного і повного тріумфу, який підготували Коперник, Кеплер і Галілей. Виходячи зі своїх трьох законів руху (з яких двома першими зобов'язаний Галілею), він довів, що три закони Кеплера рівнозначні положенню про те, що кожна планета в кожен даний момент часу має прискорення, яке спрямоване до Сонця і змінюється обернено пропорційно квадрату відстані від її нього. Він показав, що прискорення у напрямку до Землі і Сонця відповідно до тієї ж самої формулою пояснює рух Місяця і що згідно з законом оберненої пропорційності квадрату відстані прискорення тіл, що падають на поверхню Землі, родинно прискоренню Місяця. Він визначив «силу» як причину зміни швидкості руху, тобто прискорення. Таким чином, він зміг сформулювати свій закон всесвітнього тяжіння: «Кожне тіло притягує будь-яке інше тіло з силою, прямо пропорційною добутку їх мас і обернено пропорційною квадрату відстані між ними». З цього формулювання він зміг вивести все інше в планетарної теорії: рух планет і їх супутників, орбіти комет, припливи. Пізніше виявилося, що навіть самі незначні відхилення від еліптичних орбіт з боку планет пояснювалися законів Ньютона.

2) Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший - це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.  Другий шлях - шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки - шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину - мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину

3)Раціоналізм-знання через діяльність розуму

Декарт виділяє два методи:

Метод індукції(сходження від однозначного до загального)

Метод дедукції(метод від загального до одиничного)

4 правила метода

-піддати все сумніву

-систематизуєш за версіями і висовуєш свою

-індукція

-перевірка

4) Ядром філософської системи Лейбніца є вчення про «монади» - монадологія. Монада характеризується як проста, неподільна субстанція, здатна до активної діяльності. Монада не змінюється в своїй внутрішній визначеності під впливом інших монад. Кожна монада відображує світ сама по собі, несе світовий порядок у собі. Відношення, яке існує між монадами, дістало назву «гармонія».

Монади досягаються не чуттями, а лише розумом. Тіла, які містять монади нижчого рівня розвитку, - це фізичні тіла, тобто предмети неживої природи.

• Монади найнижчого рівня характеризуються «перцепцією» (пасивною здатністю сприйняття). Вони здатні створювати нечіткі уявлення.

• Монади вищого рівня здатні мати відчуття і дають більш чіткі уявлення. Вони визначаються як монади-душі.

• Філософське мислення Лейбніца підготувало подальший розвиток раціоналістичної філософії, а саме - німецької класичної філософії.

5) Для діалектики характерним є формування парних категорій, які відображають "полярні" сторони цілісних явищ, процесів. Серед розмаїття зв'язків реального світу філософське пізнання виділяло різні типи всезагальних зв'язків. Поняття про такі зв'язки можуть бути об'єднані в дві групи категорій.

Перша група поєднує детермінаційні зв'язки. До неї належать категорії: "сутність – явище", "причина – наслідок", "необхідність – випадковість", "можливість – дійсність". Другу групу становлять категорії, що відображають "організацію", "побудову" буття. Це такі категорії, як "одиничне – загальне", "форма – зміст", "частина – ціле" тощо.

6) Філософія Канта довершує ноетичну (поема, ноезіс - Пер.) філософію.У філософії Канта знайшло своє вираження теоретичне відображення рефлексії людської волі і рівності в період до французької революції французької революції.

 Предметом філософії Кант робить специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Зробивши припущення, згідно з яким не думка узгоджується з предметом, а предмет з думкою, Кант робить висновок, що пізнання є не спогляданням, а конструюванням предмети, тобто предмет виявляється не вихідним, а кінцевим продуктом пізнання.

7) «Річ в собі» філософський термін, що означає речі, як вони існують самі по собі (або «в собі»), на відміну від того, якими вони є «для нас» — в нашому пізнанні. Відмінність ця розглядалася ще в старовині, але особливе значення придбало в 17—18 вв.(століття), коли до цього приєдналося питання про здатність (або нездатності) нашого пізнання осягати «речі в собі». Поняття «Речі в собі» стало одним з основних в «Критиці чистого розуму» І. Канта, згідно з яким теоретичне пізнання можливе лише відносно явищ, але не відносно «речі в собі», цієї непізнаваної основи що плотський відчуваються і розсудливо мислимих предметів. Протиріччя в кантівському розумінні «речі в собі» полягає в тому, що, будучи надчуттєвою, трансцендентною, вона в той же час аффіцируєт наші відчуття, викликає відчуття.

3 закони Гегеля: 1-й закон – закон переходу кількісних змін в якісні та навпаки.  2-й закон – закон взаємопроникнення протилежностей.  3-й закон – заперечення заперечення.

8) Філософія Гегеля - це гостре протиріччя між системою об'єктивного ідеалізму і діалектичним методом. Якщо метод гегелівської філософії ґрунтується на геніальній думці про розвиток через протиріччя, перерви неперервностей, заперечення старого новим і таке ін., то система вимагала завершеності, "добудованності до верху", закінченості. Гегель, вибудовуючи свою філософську систему, виходить із того, що єдиною дійсною реальністю є абсолютна ідея, результатом дії і творчості якої є світ, розмаїття світу. Абсолютна ідея постійно змінюється, розвивається, існує вічно й незалежно від людини, суспільства і природи. 

49.

Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.

Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості.

50.

• буття речей (тіл), явищ і процесів, яке, у свою чергу, поділяється на буття речей, явищ, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

• буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей та специфічно людське буття;

• буття духовне, яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об'єктивоване духовне;

• буття соціальне, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства в цілому.

Ці та інші форми, роди і види буття не існують розрізнено, вони взаємопов'язані так, що утворюють єдину загальну систему, в якій зникають усі відмінності між ними, окрім однієї — різниці роду і виду, цілого і частини, абсолютного і відносного. Ця всезагальна форма буття характеризується категорією "Всесвіт" ("Універсум").

51

. Метод індукції сходження від одиничного до загального. 4 правила методу: - піддати все сумніву - систематизуємо за версіями і висуваємо свою - індукція (слідчий експеримент) - перевірка

52.

В історичному розвитку діалектика пройшла 3 основних етапи (форми).

До першого потрібно зарахувати діалектику стародавніх (Геракліт, Демокрит, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Потім шляхи матеріалізму й діалектики в цьому розійшлися. В XVII-XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоча іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму відіграли тоді позитивну роль.

Суттєві зрушення в суспільному житті, три великі відкриття знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на ґрунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (матеріалістична, марксистська).

53.

онкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.

Теоретичними джерелами марксизму стали і англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт); німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оден).

54.

По-перше, він надає поняттю відчуження конкретно-історичного характеру і розглядає його не як суб'єктивний феномен свідомості, а як об'єктивне соціально-економічне явище. У його ранніх творах відчуження представляється як багаторівневий феномен, що має декілька форм, кожна з яких відповідає тому або іншому рівню суспільного буття.

Серед усіх форм відчуження К.Маркс виділяє основну форму - економічне відчуження, яке, на його думку, детермінує всі інші форми відчуження і робить її основою політекономічного аналізу капіталізму ХІХ століття.